Статті про Лідію стали коротшими і тепер зявлялися рідше. Скоро їх взагалі не стане, і всі про неї забудуть. Джеймс підносить газету ближче. День хмарний, але він не вмикає світла, ніби сутінки помякшать те, що він збирається прочитати. Від Карен Адлер: «Вона здавалася самотньою. Вона насправді не тусувалася ні з ким». Від Пем Сондерс: «У неї було небагато друзів, навіть бойфренда не було. Не думаю, щоб хлопці колись навіть помічали її».
Унизу: «Учитель Лі з фізики, Дональд Келлі, пригадує її самотньою десятикласницею серед старшокласників і зазначає: Вона напружено вчилася, але звісно, вирізнялася з-поміж інших дітей». Поряд зі статтею бічна колонка: «Дітям зі змішаних родин часто важко знайти собі місце в соціумі».
Потім дзвонить телефон. Щоразу перша думка: «Вони знайшли її». Частку секунди щось усередині волає, що все це помилка, дівчинку просто не впізнали, усе це тяжкий сон. Далі та його більша частина, якій усе відомо краще, повертає Джеймса на землю, і він падає з бридким стукотом: «Ти її бачив». І знову із жахливою виразністю пригадує її спухлі руки, бліде воскове обличчя.
Ось чому голос завжди тремтить, коли він бере слухавку.
Містере Лі? Це офіцер Фіске. Сподіваюся, не надто рано телефоную. Як у вас сьогодні справи?
Усе гаразд, каже Джеймс.
Усі так запитують, це вже автоматична брехня.
Що ж, містере Лі, говорить офіцер Фіске, і Джеймс уже знає, що в нього погані новини. Ніхто вас не називає на імя так старанно, якщо не відчуває себе зобовязаним говорити лагідно. Я телефоную, щоб повідомити: ми вирішили закрити розслідування. Встановлено, що це випадок самогубства.
Джеймсу потрібно повторити собі ці слова, перш ніж він їх зрозуміє.
Самогубства?
Офіцер Фіске робить невеличку паузу.
У роботі поліції ніколи не буває нічого напевного, містере Лі. Я хотів би, щоб було інакше. Тут не так, як показують у фільмах, чітку картину скласти дуже складно. Він не любить повідомляти погані новини й знаходить розраду в офіційних формулюваннях. Обставини вказують на те, що самогубство найвірогідніший сценарій. Жодних доказів насильницької смерті. Історія із самотністю. У неї останнім часом були низькі оцінки. Вона пішла до озера, хоча знала, що не вміє плавати.
Джеймс нахиляє голову, а офіцер Фіске говорить далі. Його тон стає мяким, ніби в батька, який втішає маленьку дитину.
Ми знаємо, що для вас і вашої родини це нелегко, містере Лі. Ми сподіваємося, що це, принаймні, допоможе вам рухатися далі.
Дякую, Джеймс кладе слухавку.
У нього за спиною на порозі кухні чекає Мерилін, тримаючись однією рукою за одвірок.
Хто це був? запитує вона.
Дружина мне міцно затягнутий пасок халата, і Джеймс знає, що вона вже все почула. Мерилін клацає вимикачем, і в раптовому яскравому світлі він почувається незахищеним і голим.
Вони не можуть закрити справу, говорить Мерилін. Хоч би хто це зробив він досі на волі.
Хоч би хто це зробив? Поліція вважає... Джеймс мовчить недовго. Вони не думають, що тут задіяний хтось іще.
Вони її не знають. Хтось точно її забрав. Виманив її. Мерилін вагається, згадує про цигарки й презервативи, але злість відкидає їх, і її голос робиться пронизливим. Вона не пішла б туди сама. Чи ти думаєш, що я не знаю власної дочки?
Джеймс не відповідає. Усе, про що він може думати: «Якби ж ми ніколи сюди не переїздили. Якби ж вона ніколи не бачила озера». Мовчання між ними наростає, мов крижана брила, й Мерилін починає тремтіти.
Ти їм віриш, так? говорить вона. Ти вважаєш, що Лідія таке вчинила. Вона не може змусити себе вимовити слово «самогубство»; навіть через саму думку про це знову закипає. Її дівчинка ніколи б не вчинила так зі своєю родиною. Зі своєю матірю.
Як Джеймс міг у це повірити?
Вони просто хочуть закрити справу. Перестати шукати легше, ніж робити щось реальне. У Мерилін тремтить голос, і вона стискає руки, мов боїться вгамувати це тремтіння всередині себе. Якби це була біла дівчинка, вони шукали б далі.
Джеймсові в живіт падає камінь. Увесь час, що вони разом, білий був лише кольором паперу, снігу, цукру. Китайські якщо це слово взагалі згадувалося шашки, ієрогліфи, бутерброди те, що не зачіпало Джеймса. Це не було важливішою темою для обговорення, ніж те, що над ними є небо, або те, що Земля крутиться довкола Сонця. Він наївно думав, що, на відміну від матері Мерилін, на відміну від усіх інших, дружина ніколи не вбачала в цьому суттєвої різниці між ними. Тепер слова Мерилін «Якби це була біла дівчинка» доказ того, чого Джеймс завжди боявся. Вона в глибині душі так само завжди все маркувала. «Білий» і «не-білий». Саме цей момент визначає абсолютно все на світі.
Якби вона була білою дівчинкою, сказав він, нічого цього взагалі б не сталося.
Мерилін, яка досі обурювалася через поліцію, не зрозуміла до кінця значення його слів, і ніяковість ще дужче її розлютила.
Ти про що? У світлі кухонної лампи її запястя бліді й тонкі, губи стиснуті, обличчя холодне. Джеймс пригадує: давно, коли для них, молодих, найгіршим, що вони могли уявити, було «не разом», він якось нахилився, щоб доторкнутися до неї, і від цього дотику її плечима відчутно пробіг струм. Від напруги на його руці стала сторч кожна волосина. Той момент, як і той звязок, нині здаються такими далекими, ніби це сталося в іншому житті.
Ти знаєш, про що я. Якби вона була білою дівчинкою... Слова, які він вимовляє, на смак гіркі, мов попіл. Якби вона була білою дівчинкою. Якби ж я був білим чоловіком вона вписувалася б у соціум.
Переїзду в будь-якому разі було замало; тепер він це розуміє. Де завгодно сталося б те саме. «Дітям зі змішаних родин часто важко знайти собі місце в соціумі».
Помилка сталася раніше, вона була глибша, взагалі фатальна: вони вчинили її того ранку, коли одружилися, коли мировий суддя подивився на Мерилін і вона сказала: «Так». Або раніше, того першого разу, пополудні, коли він стояв біля ліжка, голий і засоромлений, а вона обхопила його ногами за стан і притягла до себе. Навіть ще раніше: найпершого дня, коли вона перехилилася через стіл і поцілувала його, збила йому дихання, мовби швидким, різким ударом.
Мільйон маленьких шансів змінити майбутнє. Вони не повинні були одружуватися. Він не повинен був до неї торкатися.
Вона мала розвернутися, вийти з кабінету в коридор, піти геть. Він з неймовірною виразністю це бачить: нічого такого не мусило статися. Помилка.
Виходить, твоя мама мала рацію, говорить він. Ти мала вийти за когось більш схожого на тебе.
Перш ніж Мерилін устигає щось відповісти, перш ніж вона зясовує, що їй робити далі: гніватися, плакати чи кричати від болю, перш ніж усвідомлює, що сказав Джеймс, його вже нема.
Цього разу він не вважає за потрібне зупинятися в коледжі. Їде просто до Луїзи, прискорюється на кожному світлофорі, такий захеканий, неначе біжить.
Усе гаразд? запитує вона, коли відчиняє двері.
Луїза досі пахне душем, уже вдягнена, але з мокрим волоссям, із гребінцем у руці.
Я не чекала на тебе так рано. За чверть девята
Джеймс чує запитання, приховані її подивом: він прийшов, щоб залишитись? А як же його дружина?
Він не знає відповідей. Тепер, коли він нарешті виштовхнув ці слова в повітря, стає напрочуд легко.
Кімната хитається й крутиться перед очима, й він опускається на диван.
Тобі треба щось зїсти, каже Луїза. Вона йде до кухні, повертається з тарілкою «Тапперваре». Ось. Дівчина обережно знімає накривку та простягає йому тарілку. Там лежать три білосніжні булочки, згори хвилясті, мов пупянки піонів, готові розкритися, усередині видно щось рудувато-червоне. Його ніздрі лоскочуть солодкі пахощі смаженої свинини.
Я їх учора приготувала, каже Луїза. І після паузи:
Ти знаєш, що це таке?
Його мама готувала такі, дуже давно, в їхньому маленькому помешканні зі стінами попелястого кольору. Вона смажила свинину, надрізала тісто й розкладала булочки в бамбуковій пароварці, привезеній аж із Китаю. Улюблена страва його батька. «Ча сіу бао».
Луїза так і сяє, але Джеймс не відразу розуміє, що говорив уголос. За останні сорок років він не сказав китайською жодного слова, тому зараз вражений тим, як легко його язик повертає собі, здавалося б, забуті навички. Він не куштував цієї страви з дитинства. Мама пакувала їх Джеймсові в школу, поки він не попросив, щоб перестала, бо для нього краще їсти те саме, що й інші діти.
Давай, каже Луїза. Куштуй.
Джеймс повільно піднімає булочку з тарілки. Вона легша, ніж у його спогадах, схожа на хмарку між кінчиками пальців. Навіть забув, наскільки щось подібне може бути ніжним. Він розламує булочку, відкриваються яскраві шматочки свинини в глазурі, таємне червоне серце. Коли він кладе це до рота, воно схоже на поцілунок: солодкий, солоний і теплий.
Він не чекає, поки Луїза обхопить його руками, ніби малу невпевнену дитину, або поки вона поведе його до спальні. Натомість викидає руку вперед, ніби пливе брасом, штовхає її на підлогу, задирає спідницю та затягує жінку на себе просто тут, у вітальні. Луїза стогне, вигинає спину, і Джеймс вовтузиться з ґудзиками на її блузці, відкидає її геть, розстібає бюстгальтер і ловить у свої складені чашкою долоні її груди, важкі й округлі. Вона треться об нього, а він зосереджується на її обличчі, на чорному волоссі, що падає йому до рота, на темно-карих очах, які заплющуються, коли вона починає дихати й рухатися швидше. Ось це жінка, думає він, у яку слід було закохатися. Жінка, яка має отакий вигляд. Жінка, така сама, як він.
Я мав одружитися з такою дівчиною, як ти, шепоче він по тому.
Усі чоловіки кажуть таке своїм коханкам, але Джеймсові це здається одкровенням. Напівсонна Луїза на згині його ліктя ніби й не чує, але слова проникають у її свідомість, дарують химерні надії кожної коханки. Він покине її він одружиться зі мною я зроблю його щасливим у нього не буде іншої жінки.
Удома, коли Нат і Ханна спускаються вниз, Мерилін непорушно сидить за кухонним столом. Хоча вже давно по десятій, вона досі в халаті, завязаному так щільно, що не видно шиї. Що в неї погані новини, зрозуміло до того, як вона викашлює слово «самогубство».
Це було воно? повільно запитує Нат, і Мерилін відвертається до сходів, щоб ні на кого не дивитися, та вимовляє:
Вони кажуть, що так.
Півгодини Нат тицяє в рештки каші на дні своєї тарілки, а Ханна нервово спостерігає за ним. Він щодня стежив за будинком Вольфів, чекав на Джека, намагався впіймати його, хоча й до кінця не міг собі пояснити, навіщо. Одного разу навіть зійшов на ґанок і зазирнув у вікно, але вдома нікого не було. Джеків «Фольксваген» кілька днів не зявлявся на вулиці. Нарешті Нат відштовхує тарілку і тягнеться до телефону.
Забирайся, каже він Ханні. Мені треба подзвонити.
На півдорозі нагору Ханна зупиняється, дослухається до того, як Нат повільно набирає номер.
Офіцере Фіске, вимовляє він за мить, це Натан Лі. Я телефоную щодо моєї сестри. Його голос тихшає, долітають лише уривки фраз: «потрібно було б переглянути», «спробувати з ним поговорити», «постійно ухиляється». І насамкінець єдине слово: «Джек. Джек». Так, ніби Нат не може вимовити його імя, поки не сплюне.
По тому, як Нат кладе слухавку з такою силою, що телефон дзеленчить, він зачиняється в кімнаті. Усі вважають, що в нього істерика, але він знає: щось там є, якийсь звязок із Джеком, загублена частинка пазлy. Якщо поліція йому не вірить, батьки теж не віритимуть. Батька все одно майже не буває вдома, а мама знову зачинилася в кімнаті Лідії; він чує, як вона ходить там, за стіною, нишпорить, мов кіт. Ханна стукає в його двері, і він вмикає музику, голосно, поки не перестає чути її стукіт і мамині кроки. Пізніше ніхто з них не пригадає, як минув той день, він залишився в памяті бляклою плямою, і все, що відбудеться наступного дня, остаточно його затьмарить.
Увечері Ханна прочиняє двері своєї кімнати й дивиться в щілинку. Під дверима Ната видно смужку світла, під дверима Лідії теж. Нат цілий день без кінця прокручував один і той самий запис, поки нарешті дав йому добігти кінця, й запала густа тиша, мов туман, просоталася на сходовий майданчик. Ханна навшпиньки спускається і бачить, що будинок темний, батька досі нема. З крана падає вода: крап, крап, крап. Вона знає, що його треба закрутити, але тоді в домі стане геть тихо, а це зараз нестерпно. Вона повертається до кімнати, уявляючи, як на кухні крапає той кран. Із кожним «крап» нова кулька води перетворюється в рукомийнику на матову крицю.
Дівчинка хоче залізти в ліжко сестри й заснути, але в тій кімнаті мама, й вона не може втішити себе в такий спосіб. Ханна обходить свою кімнату, перевіряє свої скарби, дістає кожен зі схованки та розглядає. Між матрацом і пружинами заховано найменшу ложечку з материного чайного набору. За книжками на полиці лежить старий батьків гаманець, шкіра на ньому тонка, мов тканина. Олівець Ната, на жовтій фарбі сліди зубів, видніється основа з дерева. Це не найкращі скарби. Усі гарні загубилися: брелок, на якому батько тримав ключі від кабінету; улюблена мамина помада «Заморожена троянда»; каблучка настрою, яку Лідія носила на великому пальці. Їх шукали, за ними сумували, їх знайшли в руках у Ханни.
«Це не іграшка», сказав батько. «Ти замала, щоб фарбуватися», сказала мама. Лідія висловилася прямо: «Не чіпай моїх речей».
Ханна схрестила руки за спиною, смакуючи свій урок, урочисто киваючи, ніби запамятовуючи картину: як вони стоять біля її ліжка. Коли вони пішли, пробурмотіла кожне речення собі під ніс, уявляючи, ніби вони стоять там, де щойно були.
Усе, що вона собі залишила, речі, яких не любили й не шукали. Але вона не поклала їх на місце. Щоб упевнитися, що жодна з них не загубилась, вона ретельно перераховує їх двічі, відтирає з ложки пляму нальоту, відкриває та закриває відділення для дрібязку в гаманці. Деякі із цих речей лежать у неї роками. Ніхто навіть не помітив, що вони зникли. Вони вислизнули абсолютно тихо, навіть без звуку «крап».
Ханна знає: незважаючи на слова полісмена, її брат переконаний, що Джек привів Лідію до озера, й він має щось із цим зробити, бо це його провина. На думку Ната, Джек потягнув її в човен, Джек штовхнув її у воду, Джек залишив відбитки в неї на шиї. Але Нат дуже помиляється щодо Джека.
Ось звідки вона це знає. Минулого літа вона, Нат і Лідія відпочивали біля озера. Було спекотно, і Нат пішов поплавати. Лідія в купальнику засмагала на смугастому рушнику, розстеленому на траві, прикривши очі однією рукою. Ханна прокручувала в голові безліч прізвиськ Лідії: Лід. Лідс. Лідді. Сонечко. Люба моя. Янгол. Ханну ніхто не називав інакше, ніж Ханною. На небі не було хмар, і вода на сонці здавалася майже білою, мов калюжа молока. Лідія поряд легко зітхнула й зручніше влаштувалася на рушнику. Від неї пахло дитячою олійкою, її шкіра сяяла.
Коли Ханна примружилася, щоб розгледіти Ната, вона подумала про можливі варіанти своїх прізвиськ. «Ханна Банана» могли б вони її називати. Або якось так, щоб це не стосувалося імені. Звучало б дивно, але для них було б чимось теплим і особистим. «Лось», подумала вона. «Біб». Повз них пройшов Джек із темними окулярами на лобі, хоча сонце просто сліпило.
Обережніше, сказав він Лідії. Якщо так лежатимеш, отримаєш білу пляму на обличчі.
Вона засміялася, забрала руку від очей і сіла.
Ната немає? Джек сів біля них, і Лідія махнула рукою в бік води.
Джек дістав з кишені сигарети й припалив одну, аж раптом зявився Нат, сердито зиркнув на них згори вниз. На голих грудях у нього блищали краплі води, з волосся стікали на плечі струмочки.
Що ти тут робиш? звернувся він до Джека, і той загасив сигарету об траву та надягнув окуляри, перш ніж підняти очі.
Просто сиджу на сонечку, сказав він. Подумав, що можна піти поплавати. Голос не виказував знервованості, але Ханна зі свого боку могла бачила його очі за темними лінзами: вони перебігали від Ната вбік і знову на нього. Нат не вимовив більше й слова, умостився просто між Джеком і Лідією, зіжмакав у руці свій невикористаний рушник. До його мокрих плавок і литок прилипли травинки, схожі на тоненькі зелені лінії.