Ти згориш, сказав він Лідії. Краще надягни мою футболку.
Я в нормі. Лідія знову прикрила рукою очі.
Ти вже рожевієш, наполягав Нат. Він сидів до Джека спиною, наче його там взагалі не було. Ось тут. І тут. Він доторкнувся спочатку Лідії до плеча, потім до ключиці.
Я в нормі, повторила Лідія, відмахнулася від нього вільною рукою і вклалася назад. Ти гірший за маму. Перестань метушитися. Дай мені спокій.
Тоді щось відволікло Ханну, і вона не почула, що відповів Нат. З його волосся стекла крапля води, схожа на маленьку соромязливу мишку, й побігла по шиї. Вона повільно струмувала в нього між лопатками, й коли він зігнув спину впала точно вниз, мов зістрибнула зі скелі, та ляпнулася Джеку на руку. Нат сидів спиною до Джека й нічого не помітив, а Лідії, яка дивилася в щілинки між пальцями, цього теж не було видно. Лише Ханна, яка скулилася в них позаду й обхопила руками коліна, побачила все. У її вухах звук від падіння краплі прогримів гарматним пострілом. І Джек підстрибнув. Він дивився на краплю й не рухався, ніби то була рідкісна комаха, яка могла полетіти. Нарешті, не дивлячись ні на кого, він підняв руку до рота й торкнув її кінчиком язика, мовби злизував мед.
Це сталося так швидко, що якби Ханна не була Ханною, вона б вирішила, що все це собі вигадала. Ніхто більше не бачив. Нат відвернувся, Лідія замружилася від сонця. Але для Ханни та мить сяйнула блискавицею. Туга, у якій дівчинка жила роками, зробила її чутливою так собака, якого тримають у голоді, ворушить ніздрями, щойно відчує слабкий запах їжі. Вона не могла помилитися. Одразу це впізнала: любов, нерозділене глибоке обожнювання, те, що віддаєш, а не отримуєш; обережна, тиха любов, яка нікого не цікавить і все одно живе. Це було надто знайоме, щоб здивувати її. Щось із самісінького її нутра потягнулося й огорнуло Джека, мов шаль, але він теж нічого не помітив. Його погляд перекинувся на дальній берег озера, ніби йому все байдуже. Ханна витягнула голу ногу й доторкнулася великим пальцем до Джекової стопи, й лише тоді він глянув на неї.
Привіт, мала, Джек пятірнею розкошлав їй волосся.
Ханна відчула поколювання в тімї, здалося, що волосся стане сторч, мов наелектризоване. Нат озирнувся на Джеків голос.
Ханно, сказав він, і дівчинка мимоволі встала.
Нат штовхнув Лідію ногою.
Ходімо.
Лідія застогнала, але підняла рушник і пляшечку з дитячою олійкою.
Тримайся подалі від моєї сестри, сказав Нат Джекові, дуже тихо, коли дівчата трохи відійшли.
Лідія, яка саме струшувала траву з рушника, не почула, зате почула Ханна. Вийшло так, ніби Нат мав на увазі її, але Ханна знала, що насправді йдеться про Лідію. Коли вони зупинилися на розі, щоб пропустити авто, мала озирнулася через плече, кинула один-єдиний погляд, надто швидкий, щоб Нат міг його помітити. Джек дивився їм услід. Хто завгодно подумав би, що він дивиться на Лідію, яка обгорнула стегна рушником, ніби саронгом. Ханна ледь посміхнулася йому, та він не відповів на посмішку, й дівчинка не знала: просто не побачив, чи її кволої посмішки виявилося замало.
Тепер вона згадує Джекове обличчя тієї миті, коли він дивився на свої руки так, ніби з ними сталося щось важливе. Ні. Нат помиляється. Ці руки нікому не могли завдати шкоди. Вона впевнена.
Мерилін сидить на ліжку Лідії, мов маленька дівчинка, обіймає коліна, силкується заповнити прогалини між тим, що сказав Джеймс, тим, що він думає, і тим, що він мав на увазі. «Твоя мама мала рацію. Ти мусила вийти за когось, більше схожого на тебе». Гіркота в його голосі досі стискала їй горло. Слова здавалися знайомими, і вона самими губами промовляла їх, намагаючись знайти їм застосування. А тоді пригадала. У день весілля, у приміщенні суду: мати попереджала про їхніх дітей, мовляв, їм ніде не буде місця. «Ти пожалкуєш», сказала вона, мовби вони з Джеком нещасні приречені на лихо недоумки, й наречений у холі напевно все чув. Мерилін сказала єдине: «Просто моя мати вважає, що я маю вийти за когось, більше схожого на мене», а потім змахнула це, як змахують пил на підлогу. Але ці слова переслідували Джеймса. Як же вони мали обгорнутися довкола його серця, щорік тугіше затягуючи вузол, врізатися в його плоть. Джеймс опустив голову, наче вбивця, наче в нього була отруйна кров, наче він жалкував, що їхня дочка взагалі існувала.
Коли він повернеться додому, думає Мерилін, у якої від болю відібрало мову, вона скаже: «Я вийшла б за тебе сотню разів, якби це дало нам Лідію. Тисячу разів. Ти не можеш звинувачувати себе».
Але Джеймс не приходить. Ні на обід, ні ввечері, ні о першій по півночі, коли зачиняються всі бари в місті. Цілу ніч Мерилін проводить без сну, спираючись на подушку, прихилену до спинки ліжка; вона чекає на звук його машини на підїзній алеї, на кроки сходами. О третій Джеймса ще нема, й вона вирішує піти до нього на роботу. Цілу дорогу до студмістечка уявляє Джеймса згорнутим у своєму кріслі на коліщатах, розбитим тугою, притиснутим щокою до жорсткого краєчку столу. «Коли вона знайде його, думає Мерилін, то переконає, що він не винен. Вона забере його додому». Але коли заїжджає на стоянку, не знаходить там Джеймсового авта. Мерилін три рази обїжджає навколо будівлі, перевіряє всі місця, де він зазвичай паркується, далі всі паркування факультету, а потім ще й усі стоянки неподалік. Жодних ознак його присутності.
Вранці, коли діти спускаються вниз, Мерилін сидить за кухонним столом неприродно пряма, з каламутними очима.
Де тато? запитує Ханна, і мовчання Мерилін достатньо для відповіді. Це Четверте липня: усе зачинено. У Джеймса немає друзів на факультеті, близьких приятелів серед сусідів, він ненавидить декана. Чи міг він потрапити в аварію? Може, зателефонувати в поліцію? Нат потирає забитий об тріщину в стільниці кулак і пригадує запах парфуму, почервонілі батькові щоки, його несподівану лють.
«Я йому нічого не винен», думає він, але все одно почувається так, ніби доводиться стрибати з урвища; нарешті важко ковтає й говорить:
Мамо? Думаю, я знаю, де він.
Спочатку Мерилін не вірить. Це так не схоже на Джеймса. Крім того, думає вона, він нікого не знає. У нього немає жодних подруг. На історичній кафедрі в Мідлвуді немає жінок, у коледжі взагалі лише кілька. Де Джеймс міг зустріти іншу жінку? Тоді їй спадає страшна думка.
Вона бере телефонну книгу й переглядає всіх на літеру «Ч», поки не знаходить єдину Чен у Мідлвуді: Л. Чен, 4-та вулиця, буд. 105, помешкання 3А. Номер телефону. Вона вже майже піднімає слухавку, але що скаже? «Добрий день, ви часом не знаєте, де мій чоловік?». Не закриваючи телефонної книги, вона бере зі столу ключі.
Будьте тут, говорить вона. Обоє. Повернуся за півгодини.
Четверта вулиця просто поряд із коледжем, у цьому районі міста повно студентів, і навіть коли Мерилін повертає на неї та примруженими очима придивляється до номерів будинків, вона ще не має плану. Може, думає вона, Нат помиляється, може вона сама себе обманює. Почувається неправильно налаштованою скрипкою, у якої струни натягнуті так сильно, що гудуть від найменшої вібрації. Потім навпроти номера 97 бачить Джеймсове авто, припарковане під крислатим кленом. На вітровому склі цятки чотирьох листочків. Тепер жінка почувається напрочуд спокійно. Припарковує машину, йде до будинку 105, і піднімається на третій поверх, де стукає кулаком у квартиру 3А. Уже майже одинадцята, й коли двері відчиняються достатньо добре, щоб показати Луїзу в блідо-блакитному халаті, Мерилін посміхається.
Привіт, каже вона. Ти Луїза, так? Луїза Чен? Я Мерилін Лі. Луїза не відповідає, і вона додає:
Дружина Джеймса Лі.
О, так, каже Луїза й відводить погляд. Вибачте. Я ще не одягнена...
Я бачу. Мерилін впирається долонею в двері, не дозволяючи їм зачинитися. Я лише на хвилинку. Річ у тім, що я шукаю свого чоловіка. Він учора не прийшов додому.
Справді? Луїза важко ковтає, але Мерилін вдає, ніби не помітила цього. Який жах. Ви, мабуть, дуже хвилюєтесь.
Хвилююся. Дуже сильно. Вона й далі дивиться Луїзі в обличчя.
До цього вони зустрічалися лише двічі, мимохідь на різдвяній вечірці в коледжі, а потім на похороні, й тепер Мерилін уважно її розглядає. Довге волосся чорнильного кольору, довгі вії над очима з опущеними кутиками, рот маленький, мов у ляльки. Соромязлива й дрібна. «Настільки не схожа на мене, думає вона з болем, наскільки може бути несхожою дівчина Джеймса». Нарешті запитує:
Ви не знаєте, де він може бути?
Луїзу заливає яскраво-рожевим, і Мерилін практично вже шкода її: он як легко читати на цьому обличчі.
Звідки мені знати?
Ви ж його асистентка, чи не так? Ви щодня працюєте разом. Вона робить паузу. Він так часто згадує про вас удома.
Так? На обличчі в Луїзи змішуються ніяковість, задоволення, подив, і Мерилін легко читає її думки: «Ця Луїза вона така розумна. Така талановита. Така вродлива».
Мерилін думає: «Ох, Луїзо. Яка ж ти молода».
Що ж, зрештою каже Луїза. Ви були в нього на роботі?
Учора його там не було, відповідає Мерилін. Можливо, тепер він уже там. Вона кладе руку на ручку дверей. Можна від вас подзвонити?
Посмішка зникає з обличчя Луїзи.
Вибачте, каже вона. Насправді в мене зараз не працює телефон. В її погляді відчай, вона прагне, щоб Мерилін просто здалася й пішла.
Мерилін вичікує, дозволяючи Луїзі пометушитися. Руки в неї більше не тремтять. Вона відчуває, як усередині тихо тліє гнів.
Усе одно дякую вам, вимовляє вона. Ви мені дуже допомогли.
Мерилін обминає поглядом Луїзу й дивиться на крихітну смужку вітальні, яку видно крізь прочинені двері, Луїза теж кидає туди нервовий погляд через плече, ніби Джеймс може необачно вийти зі спальні.
Якщо побачите мого чоловіка, Мерилін підвищує голос, передайте, що я чекатиму на нього вдома.
Луїза знову ковтає.
Я передам, белькоче вона, й Мерилін нарешті дозволяє їй зачинити двері.
9
На кілька місяців раніше назрівав інший незаконний роман. Попри величезне несхвалення Ната, Лідія провела всі весняні дні з Джеком у його авто. Вони кружляли довкола міста, паркували «Фольксваген» біля зеленого газону коледжу або біля спортмайданчика, чи на порожній стоянці.
Лідія відчувала егоїстичне вдоволення: усупереч переконанням Ната, усупереч перешіптуванням, коли час від часу хтось помічав, як вона сідає в Джекове авто «Це ж не вона, ні? Та ну. Вона? Не може бути» усупереч очікуванням самої Лідії, правда була набагато менш скандальною. Коли студенти коледжу розходилися аудиторіями, діти йшли з гірки, а боулери поспішали доріжками, щоб швиденько зіграти одну партію після роботи, відбувалося те, чого Лідія ніяк не очікувала: вони з Джеком розмовляли. Сиділи із закладеними на панель приладів ногами й курили, вона розповідала йому історії про своїх батьків: як у другому класі перемалювала схему серця з енциклопедії, підписала кожен шлуночок фломастером, а її мама почепила це на стіну у своїй спальні, мовби який шедевр. Як мама в десять років навчила її вимірювати пульс, а в дванадцять переконала пропустити день народження Кет Мелоун єдину вечірку, на яку Лідію взагалі запросили, щоб вона закінчила проект для наукового ярмарку. Як батько наполіг, щоб вона пішла на танці першокурсників і купив їй сукню, а Лідія провела вечір у найтемнішому кутку зали й рахувала хвилини до того часу, коли зможе піти додому: коли вже буде достатньо пізно? О восьмій тридцять? О девятій?
Спочатку намагалася не згадувати про Ната, памятаючи, як Джек його ненавидить. Але не могла говорити про себе без Ната, і, на її подив, Джек ставив запитання: чому Нат хоче бути астронавтом? Він удома такий само мовчазний, як у школі? І вона розповіла, як після висадки астронавтів на Місяць Нат днями скакав галявиною, вдаючи Ніла Армстронґа. Як у шостому класі він переконав бібліотекаря дозволити йому взяти книжки із секції для дорослих і приніс додому підручники з фізики, аеромеханіки, аеродинаміки. Як він попросив телескоп на чотирнадцятий день народження, а натомість отримав радіогодинник; як він заощаджував кишенькові гроші й сам купив собі телескоп. Як інколи за вечерею Нат і слова не промовить про те, як минув його день, тому що батьки не запитують. Джек всотував усе, припалював наступну цигарку одразу по тому, як попередня вилітала за вікно, пропонував їй пачку, коли в неї закінчувалися власні. Тиждень за тижнем вона пригнічувала власне почуття провини за те, що з її розповідей Нат виходив ще жалюгіднішим, адже завдяки цим розмовам вона могла щодня проводити час у Джековій машині. Й кожного такого дня про Ната говорилося дедалі більше.
Потім, у середині квітня, Джек почав навчати Лідію керувати автівкою. Наприкінці місяця їй мало виповнитися шістнадцять.
Уяви, що педаль газу і педаль зчеплення партнери, казав він. Коли одна піднімається, друга опускається.
Під керівництвом Джека Лідія повільно підняла зчеплення, натиснула носаком на газ, і «Фольксваген» поповз уперед, через порожню автостоянку роликового катка на шосе номер 17. Тоді двигун заглухнув, її плечі вдарилися об спинку сидіння. Навіть після тижня практики сила цього удару дивувала як уся машина труситься, а тоді замовкає, ніби в неї стався серцевий напад.
Спробуй ще, сказав Джек. Він сперся ногою на панель приладів й клацнув запальничкою. Легенько й повільно. Піднімаєш зчеплення, опускаєш газ.
На дальній кінець паркування заїхало поліційне авто, описало літеру U й стало носом до вулиці.
«Вони не нас шукають», сказала собі Лідія.
Шосе номер 17 на околиці міста було сумнозвісною пасткою для аматорів швидкої їзди. Але чорно-біле авто все одно муляло їй очі. Вона повернула ключ, завела автівку, яка знову, майже відразу заглухла.
Спробуй ще, повторив Джек і дістав із кишені пачку «Мальборо». Ти надто поспішаєш.
Вона цього не розуміла, але це була правда. Навіть два тижні до дня народження, коли їй уже можна буде вчитися кермувати, здавалися вічністю. «Коли в неї будуть права, подумала Лідія, вона зможе поїхати, куди завгодно. Зможе проїхати місто й увесь штат Огайо, навіть податися до Каліфорнії, якщо захоче. Нехай Ната не буде її мозок блокував цю думку вона не опиниться в пастці зі своїми батьками, вона зможе поїхати будь-якої миті». Сама думка викликала тремтіння в ногах, вони мовби свербіли й поривалися бігти.
«Повільно», думала вона й глибоко вдихала. Партнери. Коли одна піднімається, друга опускається. Джеймс пообіцяв навчити її керувати їхнім седаном, щойно вона отримає дозвіл, та Лідія не хотіла вчитися на власному авто. Воно було поважне й слухняне, мов кобила середнього віку. Воно тихо обурювалося, що ти не пристебнута, мов той прискіпливий супровідник.
Коли матимеш права, сказав тато, ми дозволимо тобі брати авто по пятницях на прогулянки з друзями.
Якщо добре вчитимешся, додала б мати, якби була поряд.
Лідія натиснула на педаль зчеплення, знову запустила двигун й потягнулася до ручки передач. Майже пята тридцять, мама вже скоро почне чекати. Коли дівчина спробувала відпустити зчеплення, нога зісковзнула. Авто смикнулося й завмерло. Очі полісмена в патрульній машині метнулися до них, далі знову до дороги.
Джек похитав головою.
Можемо спробувати завтра ще раз. У запальничці засвітилася спіраль. Джек дістав її з гнізда, притиснув цигарку посередині; кінчик торкнувся до розжареного металу та з чорного став помаранчевим, ніби колір стікав кровю. Джек віддав сигарету Лідії, а коли вони помінялися місцями, запалив собі ще одну. Ти майже це зробила, він скерував авто в бік виїзду зі стоянки.
Лідія знала, що це брехня, але кивнула.
Ага, захриплим голосом відповіла вона. Наступного разу.
Коли вони повернули на шосе номер 17, вона видихнула в бік поліційної автівки довгий струмінь диму.
То ти збираєшся сказати своєму брату, що ми з тобою тусили і я не такий уже й поганий? спитав Джек, коли вони майже доїхали додому.
Лідія злісно всміхнулася. Вона підозрювала, що Джек досі буває з іншими дівчатами інколи ні його, ні його автівки ніде не було видно але з нею він виявився практично джентльменом: жодного разу не взяв навіть за руку. Що такого, якщо вони просто дружили? Найчастіше саме Лідія залазила в його машину, і при цьому знала, що Нат помітив. За обідом, коли вона фальшиво наспівувала матері про оцінки й про додатковий проект, а батькові про нову зачіску Шеллі чи захоплення Пем Девідом Кессіді, Нат дивився на неї чи то сердито, чи перелякано, мовби хотів щось сказати, але не знав, як. Вона здогадувалася, про що він думає, і це її тішило. Інколи приходила ввечері до Натової кімнати, вмощувалася на підвіконня й закурювала, а він не насмілювався нічого сказати.