Він нізащо не повірить мені, сказала Лідія.
Вона вийшла за квартал до свого дому, а Джек повернув за ріг та заїхав на підїзну алею свого будинку. Лідія побігла додому, ніби всю дорогу пройшла сама. Завтра, подумала вона, увімкну першу передачу й проїдемо ту стоянку, під колесами замигтять білі лінії. Її ноги комфортно почуватимуться на педалях, підйоми стоп будуть гнучкими. Скоро вона плавно виїде на шосе, перемкнеться на третю, потім на четверту передачу, подекуди перевищуватиме швидкість усе повністю сама.
Вийшло не так. Удома, у своїй кімнаті, Лідія натиснула кнопку на програвачі, де вже стояла платівка, яку Ханна подарувала їй на Різдво, Лідію саму дивувало, що вона програє її знову й знову. Встановила голку за чотири сантиметри від краю, щоб одразу ввімкнути улюблену пісню, але це було надто далеко, і в кімнаті раптом зазвучав голос Пола Саймона: «Агов, нехай чесність твоя сяє, сяє, сяє...».
Крізь звуки музики почувся кволий стукіт, і Лідія викрутила регулятор гучності на максимум. За мить Мерилін, у якої заболіли кісточки пальців, відчинила двері й нахилилася вперед.
Лідіє. Лідіє. Коли дочка не повернулася, Мерилін підняла картридж з голкою над програвачем, і в кімнаті стало тихо платівка безпорадно крутилася під її рукою. Отак краще. Як ти можеш думати, коли оце грає?
Мені не заважає.
Ти вже зробила уроки?
Жодної відповіді. Мерилін стиснула губи.
Знаєш, тобі не варто слухати музику, поки не скінчиш домашніх завдань.
Лідія посмикала задерту шкірку біля нігтя.
Я зроблю уроки після обіду.
Не думаєш, що краще почати зараз? Упевнитися, що вистачить часу, щоб зробити все правильно? Обличчя Мерилін помякшало. Сонечку, я знаю, що в старшій школі уроки можуть здаватися не надто важливими. Але це основа для всього твого майбутнього життя. Вона сперлася на спинку стільця Лідії та погладила доньку по волоссі. Було так важливо, щоб вона зрозуміла, але Мерилін не знала, як цього домогтися. Її голос затремтів, та Лідія цього не відчула. Повір мені, будь ласка. Не дай своєму життю вислизнути в тебе з рук.
«Боже мій, подумала Лідія, тільки не починай цього знову». Вона закліпала й втупилася в кутик свого столу, де й досі лежала якась стаття, вирізана мамою для неї кілька місяців тому й уже вкрита пилом.
Подивися на мене. Мерилін узяла Лідію за підборіддя й подумала про все те, чого її власна матір ніколи їй не казала, але вона завжди так хотіла почути. У тебе попереду ціле життя. Ти можеш робити все, що забажаєш. Вона помовчала, дивлячись через плече Лідії на заповнену книжками полицю, на стетоскоп нагорі цієї полиці, на акуратну мозаїку періодичної таблиці. Коли я помру, я хочу, щоб ти памятала тільки це.
Вона мала на увазі: «Я люблю тебе. Я люблю тебе». Але її слова видушили з легень Лідії все повітря: «Коли я помру». Протягом усього того давнього літа вона думала, що мама й справді може померти, й ці тижні та місяці залишили в її грудях постійний, невгамовний біль, наче то був синець, який не сходить. Лідія пообіцяла: усе, чого мама забажає. Усе, що завгодно. За умови, якщо мама залишиться.
Я знаю, мамо, сказала вона. Я знаю. Дістала з наплічника зошит. Я почну.
Моя дівчинка. Мерилін поцілувала її в голову, якраз у проділ, і Лідія нарешті вдихнула: шампунь, засіб для миття, мята. Запах, який вона знала все своє життя, щоразу вдихала його й розуміла, що скучила за ним. Вона обхопила руками талію Мерилін, пригорнулася так міцно, що відчула щокою стукіт маминого серця.
Годі вже, нарешті сказала Мерилін і грайливо поплескала Лідію по спині. Давай до роботи. Вечеря буде готова за півгодини.
За вечерею Лідія прокручувала в думках розмову з мамою. Втішала себе єдиним: пізніше вона про все розповість Натові, й тоді їй стане краще. Вона рано встала з-за столу, половина тарілки залишилася недоторканою.
Мені треба закінчити з фізикою, сказала вона, знаючи, що мама не заперечуватиме.
Дорогою до себе нагору вона проминала столик у коридорі, де батько якраз перед вечерею залишив пошту, і їй впав у око один конверт: у кутику герб Гарварда, а під ним «Прийомне відділення». Вона розкрила конверт пальцем.
«Шановний містере Лі, прочитала вона. Ми чекаємо, що ви приєднаєтеся до нас у студмістечку від 29 квітня до 2 травня, та доручили одному зі студентів надати вам житло на час вашого візиту». Лідія знала, що так станеться, але досі це здавалося нереальним. Це буде назавтра після її дня народження. Недовго думаючи, вона роздерла надвоє лист і конверт. І цієї миті з кухні вийшов Нат.
Мені здалося, я почув, що ти тут, сказав він. Можна мені позичити... Він помітив червоний герб на відкритому конверті, порваний лист у руках Лідії і завмер.
Лідія спалахнула.
Тут нічого важливого. Я не... Але вона перейшла межу, і обоє це знали.
Віддай. Нат вихопив лист. Це моє. Господи. Що ти робиш?
Я просто... Лідія не могла придумати, як закінчити фразу.
Нат склав частинки докупи, ніби це могло знову зробити лист цілим.
Це щодо мого візиту. Про що ти, в біса, думала? Що я не зможу поїхати, якщо не отримаю цього?
Це прозвучало надто різко, нерозумно й жалюгідно, і на очі Лідії навернулися сльози, але Нату було байдуже. Це було так, ніби Лідія щось у нього вкрала.
Затям собі: я поїду. Я поїду на ті вихідні. І я поїду у вересні. Він рвонувся до сходів. Боже милостивий. Скільки ж мені ще бути в цьому домі?
За мить нагорі грюкнули його двері, й хоча Лідія знала, що він не відчинить, так само, як не знала, що скаже, якщо відчинить, це не завадило їй стукати, знову, знову й знову.
Наступного дня Джекове авто без кінця заглухало, поки Джек не сказав, що це, мабуть, просто такий день.
Я знаю, що робити, сказала Лідія. У мене просто не виходить. Вона міцно взялася рукою за ручку перемикання передач і штовхнула її. «Партнери, нагадала собі. Газ і зчеплення партнери». До неї раптом дійшло: це неправда. Якщо одна піднімається, друга має опускатися. Ось так працює геть усе. Її оцінка з фізики піднялася до трьох із мінусом, але оцінка з історії впала до двійки. Завтра треба було здавати есей з англійської дві тисячі слів за Фолкнером а вона не могла навіть книжки своєї знайти. «Може, немає такого поняття, як партнери?», подумала вона. З усіх її знань у голові промайнуло оце: «Сили, що виникають при взаємодії двох тіл, є рівними за модулем і протилежними за напрямом». Коли одна піднімається, друга опускається. Один отримує, інший втрачає. Один утікає, інший потрапляє в пастку, назавжди.
Ця думка переслідувала її багато днів. Хоча Нат уже охолонув після інциденту з листом і знову з нею розмовляв, сама не могла змусити себе заговорити про той випадок, навіть на вибачення не мала сили. Щоразу після вечері, попри найболючіші материні докори, вона залишалася у своїй кімнаті, замість того, щоб вештатися першим поверхом у пошуках співчуття. У вечір напередодні її дня народження Джеймс постукав до кімнати.
Ти якась пригнічена останніх тижнів зо два, сказав батько. Він простягнув маленьку блакитну оксамитову коробочку завбільшки як колода карт. Я подумав, що коли вручити подарунок заздалегідь, це може покращити тобі настрій. Він витратив на цей подарунок деякий час і пишався цим. Зайшов аж настільки далеко, що запитав у Луїзи, що може сподобатися дівчинці-підлітку, й цього разу був певен, що Лідії сподобається.
У коробочці лежало срібне сердечко на ланцюжку.
Воно прекрасне, сказала здивована Лідія.
Нарешті подарунок був подарунком не книгою, не натяком, а чимось, чого хотіла вона, а не хотіли для неї. Це було намисто, якого вона так жадала на Різдво. Ланцюжок ковзнув крізь її пальці, мов струмінь води, такий гнучкий, що здавався живим.
Джеймс доторкнувся пальцем до ямочки на її щоці й покрутив пальцем старий його жарт.
Він відкривається.
Лідія розкрила медальйон і завмерла. Усередині були дві фотографії завбільшки як її ніготь: на одній батько, на другій вона сама, вбрана до танців минулорічного випускного девятого класу. Цілу дорогу додому розповідала татові, як чудово провела час. На фотографії Джеймс широко, наївно, вичікувально усміхався. Лідія на своєму знімку дивилася вбік, серйозна, невдоволена, навіть похмура.
Я знаю, що це був важкий рік і що мама багато від тебе хоче, сказав Джеймс. Просто памятай: школа це не все. Це не так важливо, як дружба чи любов. Він уже розгледів ледь помітну нервову зморщечку в доньки між брів, темні кола під очима через усі ці нічні домашні завдання. Йому хотілося розгладити зморщечку пальцем, витерти темні кола, як пил. Щоразу, коли дивитимешся на це, просто згадуй, що насправді має значення. Я хочу, щоб ти посміхалася, коли на це дивитимешся. Обіцяєш?
Джеймс покрутив у руках застібку, не в змозі впоратися з крихітним замочком.
Я хотів купити золоте, але з надійних джерел дізнався, що цього року всі носять срібло, повідомив він.
Лідія провела пальцем по оксамитовій підкладці коробочки. Батька так хвилювало те, що роблять усі: «Я такий радий, що ти йдеш на танці, сонечку, усі ходять на танці. У тебе така гарна зачіска, Лідіє зараз усі носять довге волосся, так?».
Щоразу, коли вона посміхалася: «Тобі треба частіше посміхатися усміхнена дівчина подобається всім». Ніби сукня, довге волосся й посмішка могли приховати все, чим вона вирізнялася з-поміж інших. Якби мама дозволила їй гуляти з іншими дівчатами, подумала вона, можливо, зовнішність не мала б значення у Джекі Гарпер одне око блакитне, друге зелене, а її минулого року проголосили «Найбільш комунікабельною». Або якби Лідія мала такий самий вигляд, як усі інші, можливо, не мало б значення, що їй потрібно весь час учитися, що вона не може гуляти у вихідні, поки не зробить усіх уроків, що їй взагалі не можна зустрічатися з хлопцями. Могло спрацювати одне чи інше. А за обох умов ані сукня, ані книжка, ані медальйон зарадити не могли.
Отак, сказав Джеймс, коли застібка нарешті відкрилася. Він застібнув її в доньки на шиї, холодний метал оповив її крижаним пругом. Що скажеш? Тобі подобається? Лідія розуміла: це мало нагадувати їй про все, чого він для неї хотів. Неначе нитка, завязана в неї на пальці, тільки це висіло на шиї.
Воно прекрасне, прошепотіла Лідія, і Джеймс вирішив, що голос у доньки захрипнув від щирої вдячності.
Пообіцяй мені, сказав він, що з усіма спілкуватимешся. Друзів ніколи не буває забагато.
Лідія заплющила очі й кивнула.
Наступного дня на відзнаку свого дня народження вона вдягла намисто, як наполягав батько.
Відразу після школи, сказав їй Джеймс, я заберу тебе, ми отримаємо твій дозвіл, і ще до обіду в нас буде перший урок кермування.
Мама сказала:
А по обіді в нас буде торт. І в мене є деякі особливі подарунки для іменинниці.
«Це означає книги», подумала Лідія. Того вечора Нат спакує валізу. Вона цілий день втішала себе: «За шість годин матиму дозвіл. За два тижні зможу поїхати геть».
О третій батько зупинився перед школою, але коли Лідія взяла наплічник і рушила до седана, з подивом побачила, що на пасажирському сидінні вже хтось сидить: жінка-китаянка, тобто насправді, дівчина, з довгим чорним волоссям.
Так приємно нарешті зустрітися з тобою, сказала дівчина, коли Лідія залізла на заднє сидіння. Я Луїза, асистентка твого батька.
Джеймс сповільнив авто, щоб групка молодших школярів могла перейти дорогу.
Луїза записана до лікаря, і оскільки я все одно їду в той бік, запропонував підвезти її.
Я не мала погоджуватись, сказала Луїза. Потрібно було просто скасувати. Ненавиджу стоматологів.
Один із хлопчаків, який проходив перед автомобілем, вищирявся до них крізь лобове скло й пальцями розтягував очі в щілинки. Інші діти засміялися, а Лідія втислась у сидіння. Їй спало на думку: хлопці, мабуть, подумали, що Луїза її мати. Вона зіщулилася і замислилась: чи батька це також збентежило, проте Джеймс і Луїза на передньому сидінні ніби нічого не помітили.
Десять баксів на те, що в тебе жодного зуба з карієсом, сказав Джеймс.
Пять, відповіла Луїза. Я ж лише бідна випускниця, а не багатий професор. Вона грайливо поплескала його по руці, й цей ніжний дотик шокував Лідію. Її мати так дивилася на батька пізніми вечорами, коли він зачитувався якоюсь книгою, тулилася до його крісла, перш ніж умовляти, щоб уже лягав. Рука Луїзи затрималася на батьковій, і Лідія витріщилася на цих двох, які здалися на яскравому екрані вітрового скла парою щасливих молодят. Раптом їй подумалося: «Ця дівчина спить з моїм батьком».
Раніше Лідії ніколи не траплялося думати про батька як про чоловіка з певними бажаннями. Як і всі тинейджери, вона вважала за краще думати, попри власне існування, що її батьки абсолютно цнотливі. Але в дотиках батька та Луїзи, у їхній жартівливій розмові щось ображало цноту. Здалося, що від вогню, який палав між ними, раптом спалахнули її щоки.
Вони коханці. Лідія вже була впевнена. Рука Луїзи досі лежала на батьковій, а він і не поворухнувся, ніби ця ласка стала для нього звичною. Насправді Джеймс навіть не помітив: Мерилін часто так накривала його руку своєю, і відчуття було настільки знайоме, що нічим особливим не відрізнялося. Однак для Лідії те, що батько й далі просто дивився прямо, скануючи очима дорогу, було єдиним доказом.
То я чула, що в тебе сьогодні день народження, сказала Луїза, знову розвертаючись до заднього сидіння. Шістнадцять. Я певна, що це буде твій дуже особливий рік. Лідія не відповіла, і Луїза спробувала ще раз. Тобі подобається намисто? Я допомагала вибирати його. Твій тато спитав у мене, що тобі може сподобатися.
Лідія підклала два пальці під ланцюжок, насилу долаючи бажання зірвати його зі своєї шиї.
Звідки тобі відомо, що мені може сподобатися? Ти мене навіть не знаєш.
Луїза кліпнула.
У мене були певні ідеї. Тобто, я так багато про тебе чула від твого тата.
Лідія подивилася їй просто в очі.
Серйозно? спитала вона. Тато про тебе ніколи не говорив.
Та ну, Лідді, сказав Джеймс, ти ж чула, як я розповідав про Луїзу. Яка вона розумна. Як вона ніколи не дає цим студентам списувати. Він посміхнувся Луїзі, й перед очима в Лідії все попливло.
Тату, а куди ти їздив, коли отримав свої права? раптом спитала вона.
Джемсові очі в дзеркалі заднього огляду розширилися від подиву.
До школи, у басейн і на зустрічі, сказав він. Інколи за дорученнями.
Але не на побачення.
Ні, сказав Джеймс. Голос у нього зламався, як у підлітка. Ні, не на побачення.
Лідія відчула себе маленькою, вїдливою і гострою, наче цвях.
Тому що ти ні з ким не зустрічався. Правильно? Мовчанка. Чому? Невже ніхто не хотів з тобою зустрічатися?
Цього разу Джеймс не відірвав погляду від дороги, його руки застигли, стискаючи кермо.
Та невже, сказала Луїза. Я нізащо не повірю.
Вона знову поклала руку Джеймсові на лікоть і цього разу не забирала її, поки вони не доїхали до стоматологічної клініки, поки Джеймс не зупинив авто і не сказав таке, що вкрай обурило Лідію:
Побачимося завтра.
І хоча дочка із заднього сидіння зиркала спідлоба, Джеймс не замислився над тим, що не так. Біля будівлі автоінспекції він поцілував її в щоку й сів на лаву.
У тебе вийде, сказав він. Я буду тут, коли скінчиш.
Джеймс думав про те, яка Лідія буде щаслива із дозволом у руці, й зовсім забув про ту розмову в авто. Сама ж Лідія ще не оговталася від щойно розкритої таємниці, тому мовчки відвернулася.
У кімнаті для тестів жінка дала їй екзаменаційний аркуш і олівець, запропонувавши сісти на будь-яке вільне місце. Лідія пройшла до дальнього кутка кімнати, переступаючи через наплічники, сумочки та ноги хлопця в передостанньому ряду. Усе, що сказав їй батько, постало в новому світлі: «Друзів ніколи не буває забагато». Вона подумала про свою матір, як вона сидить удома, пере, розгадує кросворд, поки батько... Лідія страшенно на нього гнівалася, і гнівалася на матір, яка дозволила цьому статися. Вона була розлючена на всіх.