Цієї миті Лідія помітила, що всі в кімнаті замовкли. Голови схилилися до тесту. Вона підняла очі до годинника, але він нічого не сказав: ані коли почався іспит, ані коли тест закінчиться; лише час: третя сорок одна. Секундна стрілка процокала від цифри 11 до цифри 12, а хвилинна, схожа на довгу металеву голку, стрибнула на іншу позначку. Третя сорок дві. Дівчина перевернула аркуш і відкрила тест. «Якого кольору знак Стоп»? Поставила ключку в кружальці біля «Б»: Червоний. «Що потрібно робити, коли ви почули, що в будь-якому напрямку рухається транспортний засіб невідкладної допомоги?» Вона заквапилася олівець зіскочив, виліз за межі кола й накреслив щось подібне до гострого пазура.
Дівчинка з кісками за кілька рядів попереду встала, й жінка вказала їй на сусідню кімнату. За мить хлопець, який сидів біля неї, зробив те саме. Лідія знову подивилася на свій буклет. Двадцять запитань. Залишилося вісімнадцять.
«Якщо автомобіль занесло, потрібно...» Усі відповіді здавалися правдоподібними. Вона пропустила запитання. «Коли дороги й шосе найбільш слизькі?». «Якої дистанції між вами й транспортним засобом попереду ви повинні дотримуватися за гарних умов на дорозі?». Праворуч від неї вусатий чоловік закрив буклет і поклав олівець. «В», припустила Лідія. «А», «Г». На наступній сторінці був стовпчик речень, яких вона не могла закінчити. «Якщо ви їдете автострадою за великою вантажівкою, ви повинні...». «Щоб безпечно проминути поворот, вам потрібно...». «Якщо ви стали причиною затору, ви мусите...». Вона повторювала подумки кожне запитання і застрягала на останніх словах, ніби подряпана платівка: « ви повинні, ви повинні, ви повинні». Тоді хтось обережно торкнувся до її плеча й жінка, яка раніше сиділа в передній частині кімнати, сказала:
Вибач, люба, час збіг.
Лідія не підняла голови, ніби слова не стануть правдою, поки вона не побачить обличчя цієї жінки. На середині аркуша лежала темна пляма, й вона не одразу зрозуміла, що це слід сльози, її сльози. Вони витерла аркуш долонею, потім провела по своїй щоці. Усі інші вже пішли.
Усе нормально, сказала жінка. Потрібно лише чотирнадцять правильних відповідей.
Але Лідія знала: вона заповнила всього пять кружалець.
У сусідній кімнаті, де чоловік згодовував різальній машині аркуші з відповідями, вона заходилася колоти палець кінчиком олівця.
Вісімнадцять правильних відповідей, сказав той чоловік дівчині перед нею. Несіть це до стійки, вони сфотографують вас і надрукують ваш дозвіл. Вітаю.
Дівчина підстрибнула з радощів, коли виходила за двері, й Лідії закортіло дати їй ляпаса. Зависла недовга мовчанка, поки чоловік переглядав роботу Лідії, й вона сконцентрувалася на його нечищених черевиках.
Що ж, сказав він. Не переймайтеся. З першого разу багато хто не складає.
Він згорнув аркуш відповідями догори й вона знову побачила пять позначених кружалець, схожих на родимки, й решту аркуша порожню й голу. Лідія не стала чекати на свій бал. Коли машина всотала аркуш із відповідями, вона пройшла просто повз чоловіка назад у кімнату очікування.
Біля стійки тепер вишикувалася довга черга по фотографії; чоловік із вусами рахував банкноти в гаманці, дівчина, яка пропустила свою чергу, крутила в руках флакончик із лаком для нігтів. Дівчина з кісками й хлопець уже пішли. На лаві чекав Джеймс.
Ну, сказав він і глянув на її порожні руки. Де ж дозвіл?
Я не склала, відповіла вона.
Дві жінки, які сиділи на лаві біля батька, глянули на неї та швидко відвернулися. Батько кліпнув, раз, удруге, неначе недочув.
Нічого страшного, сонечку, сказав він. Ти можеш спробувати ще раз на вихідних. У тумані розчарування й приниження Лідія не памятала, не думала про те, що може ще раз скласти тест. Уранці Нат поїде в Бостон. Усе, про що вона могла думати, було: «Я вічно буду тут. Я ніколи не зможу вирватися».
Джеймс обійняв дочку, але тягар його руки, мов свинцевий, давив на плечі, й Лідія скинула її.
Ми можемо поїхати додому? спитала вона.
Щойно Лідія заходить, навчала Мерилін, ми всі разом вигукуємо: «Сюрприз!». Потім пообідаємо, потім подарунки.
Нат був нагорі у своїй кімнаті, збирав речі, тож наодинці з наймолодшою дитиною мати планувала все вголос, фактично звертаючись до себе самої.
Ханна, ощасливлена материною увагою, байдуже, що за замовчуванням, слухняно кивала. Подумки вона репетирувала: «Сюрприз! Сюрприз!» і дивилась, як мама блакитним кремом виводить на торті імя Лідії. Цей шоколадний торт повинен мати вигляд водійських прав: білий матовий прямокутник з фотографією Лідії в кутику, там, де розташовується фото на справжньому документі. Це був особливий день народження, тож Мерилін сама його приготувала щоправда, з готового набору, зате власноруч усе змішала: в одній руці працював міксер, другою притримувала змащену маслом алюмінієву миску, щоб та не вискочила з-під обертових лопатей. Дозволила Ханні дістати тюбик із глазурю, і ось тепер вичавила з нього літери «Л», «І», «Д» та потягнулася до магазинного пакета по інший.
Такий особливий торт, думала Ханна, має і смакувати незвичайно. Краще за просто ванільний чи шоколадний. З коробки всміхалася жінка, нижче шматок торта й слова: «Ви готуєте з любовю». Любов, вирішила Ханна, буде солодкою, як запах маминих парфумів, і мякою, неначе зефір. Вона обережно простягнула палець і зробила маленьку ямку на ідеально гладенькій поверхні торта.
Ханно! гримнула Мерилін і відштовхнула її руку.
Поки мама зарівнювала ямку лопаткою, Ханна лизнула глазур з пальця. Вона виявилася такою солодкою, що в неї виступили сльози, і коли Мерилін відвернулася, дівчинка витерла решту об спідній бік скатертини. Маленька риска між брів у мами свідчила, що вона досі засмучена, й Ханна хотіла прихилити голову до обтягнутого фартухом стегна Мерилін. Тоді мама зрозуміє, що вона не хотіла зіпсувати торт. Але коли дитина потягнулася до матері, Мерилін опустила тюбик з глазурю на середині літери й підняла голову, прислухаючись.
Це не можуть бути вони.
Ханна відчула, як під ногами двигтить підлога двері гаража зі стогоном відчинилися.
Я покличу Ната.
Поки вони з Натом спустилися, Лідія та батько вже зайшли з гаража в коридор, і момент для вигуку: «Сюприз!» був втрачений. Натомість Мерилін узяла в долоні обличчя Лідії та міцно поцілувала її в щоку. Залишився червоний розмазаний слід від помади, схожий на рубець.
Ви рано приїхали, сказала мати. З днем народження. І вітаю. Вона простягнула долоню. Ну? Давайте подивимося на нього.
Я не склала, промовила Лідія. Вона перевела погляд з Ната на маму, ніби пропонуючи їм засмутитися.
У Мерилін розширилися очі.
Як це ти не склала? у її голосі був такий щирий подив, ніби вона ніколи не чула подібних слів.
Лідія повторила голосніше:
Я не склала.
Майже так, подумала Ханна, ніби вона гнівається на маму, гнівається на всіх. І річ тут не в самому лише тесті. У Лідії було нерухоме й спокійне обличчя, але Ханна помітила легке тремтіння в згорблених плечах, у щільно стиснутих щелепах. Ніби сестра могла розлетітися на шмаття. Ханна хотіла міцно обхопити її, втримати, зберегти цілою, але знала, що Лідія лише відштовхне простягнуті руки. Ніхто більше цього не помітив. Нат, Мерилін і Джеймс перезирнулися, не знаючи, що сказати.
Що ж, зрештою мовила Мерилін. Ти просто повчиш правила дорожнього руху й знову спробуєш, коли будеш готова. Це не кінець світу. Вона заклала Лідії за вухо непокірне пасмо. Усе гаразд. Ти ж не шкільний тест завалила, правильно?
Будь-якого іншого дня Лідія скипіла б від таких слів. Сьогодні після намиста, після хлопців перед авто, після тесту, після Луїзи для злості вже не лишилося сили. Щось у неї всередині впало й зламалося.
Звісно, мамо, сказала вона. Глянула на матір, потім обвела поглядом усю родину й усміхнулася.
Ханна скулилася за спиною в Ната. Посмішка була занадто широка, занадто яскрава, весела, білозуба, занадто нещира. На обличчі сестри вона мала просто жахливий вигляд; через неї Лідія здавалася іншою людиною, незнайомкою. І знову ніхто нічого не помітив. Нат розправив плечі, Джеймс видихнув, Мерилін витерла вологі руки об фартух.
Обід ще не зовсім готовий, сказала вона. Чому б тобі не піднятися нагору, не прийняти душ і не відпочити? Ми поїмо, щойно все буде готове.
Клас, сказала Лідія, і цього разу Ханна відвернулася та не повертала голови, поки не почула кроків сестри на сходах.
Що сталося? тихо спитала Мерилін у Джеймса. Той похитав головою. Ханна знала. Лідія не вчилася. Два тижні тому, коли Лідія ще була в школі, Ханна нишпорила по її кімнаті в пошуках скарбів. Підняла книжку Лідії з дна шафи й під нею знайшла підручник із правил дорожнього руху. «Коли Лідія почне вчити правила дорожнього руху, подумала Ханна, вона помітить, що книжки немає. Вона її шукатиме». Тому перевіряла кожні кілька днів, але підручник там і лежав. Учора на його місці опинилися пара бежевих туфель на платформі та найкращі Лідіїні брюки-кльош. А викрадена книжка досі лежала нагорі під подушкою в Ханни.
У своїй кімнаті Лідія смикала намисто, яке не хотіло зніматися. Розстібнула його та вкинула в коробку, наче то було щось бридке, заштовхнула глибоко під ліжко. Якщо тато спитає про нього, скаже, що береже для особливих подій. Скаже, що не хоче його загубити. «Не хвилюйся, надягну наступного разу, татку». У дзеркалі вона побачила, що довкола шиї зявилася тонка червона лінія.
Коли Лідія за годину спустилася обідати, лінія вже зникла, але відчуття від неї залишилося. Вона вбралася, мов на вечірку: волосся випрямлене й блискуче, губи вкриті блиском кольору варення. Дивлячись на неї, Джеймс раптом згадав їхню першу зустріч із Мерилін.
Хіба ти не прекрасна, сказав він, і Лідія змусила себе посміхнутися.
Вона сиділа за обіднім столом із дуже прямою спиною і тією само нещирою посмішкою, схожа на ляльку, але, крім Ханни, ніхто не помітив цієї нещирості. Спина в неї боліла, коли вона дивилася на Лідію, болів кожен її сантиметр, і вона сповзала зі свого стільця, поки практично повністю не зїхала з нього. Щойно скінчили обідати, Лідія доторкнулася до губ серветкою і встала.
Чекай, сказала Мерилін. Ще торт.
Вона вийшла в кухню й за мить зявилася з тацею, на якій красувався торт із запаленими свічками. Фотографія Лідії зникла під білою глазурю, на якій було написано імя. Під гладеньким шаром цього крему, подумала Ханна, залишилося те, що мало скидатися на водійські права, напис «Вітаємо» й блакитні літери «Л», «І», «Д». Усього цього не видно, але воно там, сховане, жахливо розмазане, його вже не можна прочитати. Тепер усе це дозволено куштувати.
Батько раз за разом клацав фотоапаратом, але Ханна не посміхалася. На відміну від Лідії, вона ще не навчилася вдавати. Натомість трохи опустила повіки, як під час страшних сцен у серіалах, щоб лише наполовину бачити, що буде далі.
Далі було ось що: Лідія зачекала, поки вони скінчать співати. Коли відлунав останній рядок пісні, Джеймс підняв камеру й дівчина схилилася над тортом, склала губи як для поцілунку. Її обличчя з ідеальною посмішкою поверталося до кожного з них по черзі. Мама. Тато. Нат. Ханна не могла знати всього, що Лідія думала, що сьогодні зрозуміла: намисто, Луїза, «Я хочу, щоб ти лише це памятала». Але знала інше: щось усередині в сестри зрушилося, вона балансує на межі небезпечного, страшного. Ханна сиділа непорушно, мовби один неправильний рух міг скинути сестру з цього вузького краєчку, і Лідія одним швидким видихом загасила свічки.
10
Лідія, звісно ж, помилялася щодо Луїзи. Тоді, у день народження його доньки, Джеймс посміявся би з такого припущення. Думка про те, що в його ліжку, у його житті може бути хтось, окрім Мерилін, здалася б безглуздою. Але й думка про життя без Лідії теж була безглуздою. А тепер ці обидві безглузді речі стали реальністю.
Коли Луїза зачиняє двері й повертається до спальні, Джеймс уже застібає сорочку.
Ти йдеш? запитує вона.
Досі чіпляється за марну надію: візит Мерилін був суто випадковим, і водночас знає, що дурить себе.
Джеймс заправляє сорочку й застібає пасок.
Я мушу, каже він, і обоє знають, що це теж правда. Краще зараз, ніж потім.
Він не знає, чого саме чекати вдома. Ридань? Гніву? Пательні в голову? Узагалі невідомо, що скаже Мерилін.
Побачимося пізніше, промовляє Джеймс до Луїзи, яка цілує його в щоку, і це єдине, у чому він упевнений.
Коли він повертається додому щойно пробило дванадцяту немає ні ридань, ні гніву, лише тиша. Нат і Ханна сидять пліч-о-пліч на дивані у вітальні, обережно проводять його поглядами.
Дивляться, мов на приреченого до страти на шибениці.
А він саме так і почувається, поки йде сходами до кімнати доньки, де страхітливо спокійна Мерилін сидить на столі Лідії. Вона довго нічого не каже, і Джеймс через силу теж удає спокій, не дозволяючи рукам тремтіти. Нарешті вона озивається.
Як давно?
За дверима Нат і Ханна безгучно присіли на верхній сходинці, затамували подих і дослухаються до голосів, які чути в коридорі.
З... дня похорону.
Похорону. Мерилін стискає губи в тонку лінію, але так само дивиться на килим. Вона дуже молода. Скільки їй років? Двадцять два? Двадцять три?
Мерилін, припини.
Мерилін не припиняє.
Вона, здається, мила. Досить слухняна напевно, приємна заміна. Не знаю, чому це мене дивує. Гадаю, ти вже давно дозрів для заміни. Вона стане дуже доброю маленькою дружинкою.
Джеймс, на свій подив, густо червоніє.
Ніхто не говорить про...
Поки не говорить. Але я знаю, чого вона хоче. Шлюбу. Чоловіка. Я знаю таких, як вона. Мерилін замовкає, пригадуючи себе, молодшу, і свою матір, яка гордо шепоче: «У Гарварді ти зустрінеш багато чудових хлопців».
Моя мама все своє життя витратила на спроби зробити із мене таку дівчину.
Від згадки про матір Мерилін Джеймс ціпеніє, мовби перетворюється на лід.
О, так. Твоя бідолашна матінка. А потім ти взяла та вийшла за мене. Він вичавлює із себе смішок. Яке розчарування.
Це я розчарована. Мерилін рвучко підіймає голову. Я думала, ти інакший. Вона хоче сказати: «Я думала, ти кращий за інших чоловіків. Я думала, ти хотів кращого, ніж оце». Але Джеймс, який досі думає про матір Мерилін, чує інше.
Ти втомилася від інакшого, чи не так? каже він. Я надто відрізняюся від решти. Твоя мама ще тоді це знала. Ти думаєш, що вирізнятися з натовпу це так добре. Але поглянь на себе. Просто поглянь на себе. Він дивиться на волосся медового кольору, на її шкіру, навіть блідішу, ніж вона мала б стати після місяця в закритому приміщенні. На очі кольору неба, які він так довго обожнював, спочатку на обличчі своєї дружини, потімЛідії.
Те, чого він раніше не казав, на що ніколи раніше не натякав Мерилін, тепер легко виливається з нього.
Ти ніколи не опинялася в кімнаті, де нема людей із таким виглядом, як у тебе. Люди ніколи не насміхалися з твого обличчя.
До тебе ніколи не ставились, як до чужинки. Джеймс почувається так, ніби його страшенно нудить, і він притискає долоню до рота. Ти уявлення не маєш, що це таке бути інакшим. На секунду він стає молодим, самотнім і вразливим, як той зніяковілий хлопець, якого вона зустріла колись давно, і половина Мерилін хоче обійняти його. Друга її половина хоче відгамселити його кулаками. Вона гризе губу, й дві половини бються в ній.
На другому курсі, у лабораторії, хлопці взяли за звичку плазувати переді мною і намагатися підняти мені спідницю, нарешті говорить вона. Одного разу вони прийшли раніше й надзюрили в усі мої мензурки. Коли я поскаржилася на це, професор обійняв мене за плечі й сказав... Спогад застряє в горлі, мов наріст на дереві: «Не переймайся цим, сонечку. Життя надто коротке, а ти надто вродлива». Знаєш що? Мені було байдуже. Я знала, чого хотіла. Я хотіла бути лікарем. Вона зиркнула на Джеймса, ніби він із нею сперечався. Тоді, на щастя, я схаменулася. Перестала намагатися вирізнитися. Зробила те, що робили всі інші дівчата. Вийшла заміж. Я все те покинула. Її язик вкривається грубим шаром гіркоти. Робила те, що роблять усі інші. Цього ти вимагав від Лідії все її життя. Знайти друзів. Вписатися кудись. Але я не хотіла, щоб вона була, як усі. Очі жінки спалахують. Я хотіла, щоб вона була винятковою.