На сходах Ханна затримує подих, боїться поворухнути бодай кінчиком пальця. Може, якщо вона взагалі не рухатиметься, батьки замовкнуть. Вона зможе зробити так, щоб світ не рухався, і все буде гаразд.
Ну, тепер можеш одружитися з отією, каже Мерилін. Здається, вона серйозна. Ти знаєш, про що я. Вона піднімає ліву руку, на якій блякло виблискує обручка. Такі, як вона, хочуть повний пакет. Ляльковий будинок за парканом. Двох-трьох дітей. Лунає жорсткий, різкий, страхітливий смішок, і Ханна на сходовому майданчику ховає обличчя на плечі Ната. Гадаю, вона буде безмежно щаслива, коли зміняє на все це своє студентське життя. Сподіваюся лише, що вона про це не пожалкує.
На цьому слові «пожалкує» щось у Джеймсові спалахує. Гарячий колючий запах, мовби від перегорілих дротів, проникає в ніздрі.
Як ти жалкуєш?
Раптове приголомшене мовчання. Обличчя Ханни досі притиснуте до плеча Ната, але вона може виразно уявити матір: обличчя нерухоме, білки почервонілі. Якщо вона заплаче, думає Ханна, це будуть не сльози. Це будуть маленькі крапельки крові.
Забирайся, нарешті вимовляє Мерилін. Забирайся із цього будинку.
Джеймс торкає кишеню в пошуках ключів, тоді розуміє, що вони досі в руці: він навіть не сховав їх. Неначе увесь цей час знав, що не залишиться.
Уявімо, каже він, що ти мене ніколи не зустрічала. Що вона не народилася. Що нічого цього не сталося.
Тоді він іде.
У дітей на сходовому майданчику немає часу на втечу: Ханна і Нат навіть не підводяться, коли батько зявляється в коридорі. Побачивши дітей, Джеймс зупиняється, але ненадовго. Очевидно, вони все чули. Останні два місяці щоразу, коли він зустрічає когось із них, то бачить частинку їхньої загиблої сестри у нахилі Натової голови, у довгому волоссі Ханни, яке наполовину закриває обличчя. Він рвучко виходить із кімнати, так до кінця й не розуміючи, чому. Тепер, коли вони двоє дивляться на нього, він проходить і не насмілюється глянути їм у вічі. Ханна притискається до стіни, пропускаючи батька, але Нат мовчки дивиться просто на нього, й цього погляду Джеймс ніяк не може зрозуміти. Гарчання автівки, яка виїжджає з алеї, стихає, і цим завершується сцена; усі почули цей звук. На будинок опадає тиша, мов попіл.
Тоді Нат схоплюється на ноги.
«Стій», хоче сказати Ханна, але знає, що брат не послухає.
Він відштовхує Ханну. Материні ключі висять на гачку в кухні, й він хапає їх та біжить до гаража.
Чекай, гукає Ханна, цього разу вголос.
Дівчинка не певна, чи збирається брат гнатися за батьком, чи теж утікає, але вже знає: він замислив щось страшне. Нате, зажди. Не треба!
Він не зупиняється. Задкує з гаража, зачіпає кущ бузку біля воріт і теж зникає.
Нагорі Мерилін нічого не чує. Зачиняє двері кімнати Лідії, і густа, важка тиша огортає її задушливою ковдрою. Жінка гладить одним пальцем книги Лідії, рядок акуратних палітурок, на кожній маркером позначка предмету й дати. Тепер усе вкрите шаром пилу, схожим на грубе хутро, ряд порожніх щоденників, старі стрічки з наукових ярмарків, причеплені до стіни листівки з Ейнштейном, кожна палітурка, корінець кожної книги. Мерилін уявляє, як частинка за частинкою звільняє кімнату Лідії. Крихітні дірочки й помітні плями там, де вона зніме зі шпалер плакати й фотографії; килим з продавленими слідами від меблів, які вже ніколи не розрівняються. Схоже на будинок її матері по тому, як із нього все прибрали.
Жінка думає про свою матір: як вона всі ці роки приходила сама в порожній дім, про спальню, яка залишалася в тому самому вигляді, з чистою постільною білизною для дочки, яка ніколи не повернеться, для чоловіка, який уже давно пішов і тепер лежить у ліжку іншої жінки. Ти так сильно любиш, плекаєш стільки надій, а зрештою залишаєшся ні з чим. Діти, яким ти більше не потрібна. Чоловік, який тебе більше не хоче. Не лишилося нічого, крім тебе самої та порожнього будинку.
Мерилін однією рукою знімає зі стіни портрет Ейнштейна та рве його навпіл. Потім більше не потрібну періодичну таблицю. Вириває накладки для вух зі стетоскопа Лідії; шматує призові стрічки на клапті атласу. Одна за одною нищить книги з полиці. «Кольоровий атлас анатомії людини». «Жінки, які зробили важливі наукові відкриття». Після кожної книги дихання Мерилін важчає, лють наростає.
«Як працює ваше тіло». «Хімічні експерименти для дітей». «Історія медицини». Вона пригадує кожну із цих книжок. Ніби перемотує час, повторює все життя Лідії від цієї миті до початку. Біля ніг нагромадилася ціла купа. Скулена під столом у холі Ханна чує важкі удари, неначе на підлогу один за одним падають камені.
Нарешті в дальньому кутку книжкової шафинайперша книга, яку Мерилін купила Лідії. Тоненька брошура самотньо балансує на полиці, тоді падає. «Повітря постійно ширяє довкола». Читається на вивернутих назовні сторінках. «Ти не можеш його побачити, але воно є».
Мерилін хоче спалити книжки, накидані на килим, разом з обірваними зі стін шпалерами. Усе, що нагадує їй про Лідію, і все, чим вона могла стати. Хоче розтоптати саму полицю, перетворити її на тріски. Спорожніла полиця висить нетвердо, ніби втомлено, й Мерилін скидає її на підлогу єдиним поштовхом.
І ось, у порожнечі під нижньою полицею: книга.
Груба. Червона. Корінець проклеєно скотчем. Мерилін упізнає її ще до того, як бачить фото. Але все одно розгортає книгу, й руки раптом починають тремтіти. Досі здивована, жінка бачить обличчя Бетті Крокер, яка неприродно, нереально дивиться їй в обличчя.
«Твоя кулінарна книга, сказала Лідія. Я загубила її». Мерилін була така схвильована, що вирішила: це знак. Дочка читає її думки. Лідія ніколи не обмежилася б кухнею. Вона хотіла більшого. Це виявилося брехнею. Мерилін гортає сторінки, яких не бачила багато років, проводить по материних позначках пальцем, розгладжує аркуші з цяточками, над якими мама плакала у всі ті самотні вечори у своїй кухні. Лідія звідкілясь дізналася: ця книга обтяжувала маму, ніби велетенський, важелезний камінь. Донька не знищила цю книгу. Вона стільки років її ховала: нагромаджувала згори книгу за книгою, притискала іншою вагою, щоб мамі ніколи більше не довелося її побачити.
Пятирічна Лідія, що стоїть навшпиньки й дивиться на піну від суміші оцту з содою в рукомийнику. Лідія, яка тягне з полиці важку книгу: «Покажи мені ще раз, покажи ще». Лідія, яка дуже обережно притискає стетоскоп до материного серця. Сльози заступають кімнату. Наука була не тим, що любила Лідія.
А потім, ніби крізь збільшувальні лінзи сліз Мерилін починає бачити чіткіше: порвані плакати й фотографії, звалище книг, полицю в себе під ногами. Усе, чого вона хотіла для Лідії, чого Лідія ніколи не хотіла, та все одно приймала. Її тілом повзе тупий холод. Можливо і ця думка душить її саме це зрештою і потягло Лідію під воду.
Двері риплять, прочиняються, і Мерилін повільно підіймає голову, ніби Лідія могла дивовижно зявитися на порозі. На секунду неймовірне збувається: маленький розмитий привид Лідії з темним волоссям, із великими очима. Завмирає, чіпляється за одвірок. «Будь ласка», думає Мерилін. У цьому слові все, чого вона не може сформулювати навіть для себе. «Будь ласка, повернися, будь ласка, дай мені ще один шанс, будь ласка, залишся. Будь ласка».
Тоді вона кліпає, і постать увиразнюється: Ханна, бліда й тремтяча, обличчя блищить від сліз.
Мамо, шепоче вона.
Мерилін миттєво розкриває обійми, і Ханна падає в них.
На іншому кінці міста, у крамниці алкогольних напоїв, Нат ставить на прилавок пляшку віскі. Він куштував алкоголь один-єдиний раз у своєму житті: у Гарварді студент, у якого він жив, запропонував пива. Нат жадібно заковтнув чотири пляшки, у захваті швидше від самої ідеї, аніж від смаку це нагадувало спінену сечу й решту вечора кімната легенько оберталася. Тепер він хоче, щоб світ розкрутився, перехилився і впав.
Чоловік за прилавком уважно дивиться Нату в обличчя, далі косує на пляшку. Натові пальці сіпаються. У вісімнадцять років йому дозволено купити лише дві-три пляшки пива, отієї водянистої рідини, яку його однокласники заливають у себе на вечірках. Але 3,2 % замало для того, що йому зараз потрібне. Продавець знову розглядає його, і Нат готується до слів: «Йди додому, синку, ти надто молодий для цієї штуки».
Натомість продавець вимовляє:
Та дівчинка, що померла, твоя сестра?
Горло в Ната саднить, мов рана. Він киває, але не відвертає очей від полиці за прилавком, де акуратними червоно-білими стосиками лежать цигарки.
Тоді продавець дістає другу пляшку віскі й кладе її в пакет до першої. Він підштовхує його до Ната, разом із десятидоларовою купюрою, яку Нат поклав на прилавок.
Щасти тобі, каже він і відвертається.
Найтихіше з відомих Натові місць на околиці міста, неподалік від кордону округу. Він припарковує авто біля узбіччя та дістає одну з пляшок. Ковток віскі, за ним другий обпікають нутро, він уявляє, як усередині в нього все червоніє і саднить. Давно перейшло за північ, і до того часу, коли закінчується перша пляшка, повз нього проїжджає лише одна машина темно-зелений «Студебекер», за кермом якого була стара жінка. Віскі не працює так, як він сподівався. Нат думав, що це начисто зітре йому розум, як ганчірка витирає дошку, але натомість світ з кожним ковтком стає різкішим, і йому паморочиться в голові від деталей: бризки болота на дзеркалі з боку водія, остання цифра на спідометрі, що застигнув між 5 та 6, нитка, якою зшиті сидіння авто; вона вже почала обтіпуватися. Листок, що застряг між лобовим склом і склоочищувачем, тріпочеться на вітрі. Коли Нат починає другу пляшку, раптом перед очима виникає батькове обличчя, з яким той виходив за двері. Батько навіть не глянув на них, був сконцентрований на дуже-дуже далекому майбутньому або такому само глибокому минулому. Бачив щось таке, чого не могли побачити ні він, ні Ханна, те, до чого вони не могли доторкнутися, навіть якби захотіли. Повітря в машині стає важким, натоптує легені, як бавовна. Нат опускає вікно. Тоді щойно в авто влітає прохолодне повітря він перехиляється через край і вивергає обидві випиті пляшки на узбіччя.
Джеймс у своїй машині теж подумки знову переживає ту мить на сходах. Коли він виїхав з алеї, не думав, куди прямує, витискаючи педаль газу. Було байдуже, куди їхати, аби подалі, отак втискати її ногою в підлогу.
Виявилося, він подався не до Луїзи, а проминув місто, промчав повз студмістечко та виїхав на трасу, піднімаючи стрілку до шістдесяти, шістдесяти пяти, сімдесяти. Лише коли над ним пролетів великий зелений знак «Толедо 24 км», Джеймс зрозумів, як далеко заїхав.
«Як доречно, думає він. Толедо». Йому спадає на думку, що в житті є своя прекрасна симетрія. Десять років тому Мерилін покинула все та втекла сюди. Тепер його черга. Він глибоко вдихає і дужче тисне на педаль. Нарешті сказав те, що найбільше боявся говорити, те, що вона найбільше хотіла почути: «Уявімо, що ти ніколи мене не зустрічала. Що нічого цього не сталося». Він скасував величезну помилку в її житті.
Але і Джеймс не може цього заперечувати, хоч як намагається, Мерилін не здавалася вдячною. Вона здригнулася, ніби він плюнув їй в обличчя. Вона знову і знову кусала губи, мовби намагалася проковтнути щось жорстке, болюче. Автомобіль звертає на узбіччя, під колесами шипить гравій.
Вона перша пішла, нагадує собі Джеймс, знову вивертаючи авто на дорогу. Вона цього завжди хотіла. Попри це, тепер, згадуючи минуле, він знає: це неправда. Жовта лінія гойдається і звивається. Роки безсоромних поглядів Джеймсові в спину, ніби він тварина в зоопарку, голками впялися в його хребет, роки знущань на вулицях чинк, селюк, гуляй додому вїлись у вуха, слово «інакший» завжди було клеймом на його чолі, тавром проміж очей. Це слово визначало все його життя; на всьому залишило свої брудні відбитки. Але для Мерилін інакший означало зовсім не це.
Мерилін: молода й безстрашна в повній хлопців аудиторії. Виливає сечу з мензурок, затуляє вуха, наповнює голову мріями. Біла блузка в морі темно-синіх піджаків. Як вона хотіла іншого: для свого життя, для себе самої. Щоб хтось підняв світ, перевернув його й поставив на місце. Мерилін, що відкладає ці мрії заради їхньої дочки, і під її усмішкою ховається розчарування. Поглинута домашніми справами, вуличкою, що веде в глухий кут, і крихітним містечком при коледжі. Її руки мякі й натруджені, але бездіяльні. Складні механізми її розуму цокають дарма, думки бються об зачинені вікна, мов бджоли у пастці. А тепер вона сама в кімнаті дочки, оточена реліквіями її життя, мрій немає, у повітрі лише пил. Джеймс уже давно не думав про свою дружину, як про істоту, здатну чогось прагнути.
Пізніше і решту свого життя Джеймс намагатиметься дібрати слова й описати це відчуття, але так і не зможе навіть для себе зясувати, що воно насправді таке. Цієї миті він здатен думати лише про одне: як можна було так помилятися.
Нат не знає, скільки він пролежав, витягнувшись на передньому сидінні. Усе, що памятає: хтось відчинив двері авто. Хтось назвав його на імя. За плече його взяла рука, тепла, дужа й лагідна, й не відпустила.
У глибокій хмільній нестямі голос здавався схожим на батьків, хоча батько ніколи не вимовляв його імя так мяко, ніколи не торкався з такою ніжністю. Тієї миті, коли він майже розплющив очі, це і був його батько. Навіть коли світ став чіткішим і йому відкрилося тьмяне сонячне світло, поліційне авто й офіцер Фіске, схилений над ним із відчинених дверцят, це все одно залишилося правдивим враженням.
Фіске виймає з його пальців порожню пляшку та допомагає підняти голову, але в серці Ната це його батько, і він говорить із такою добротою, що Нат починає плакати:
Синку, час додому.
11
У квітні дім був останнім місцем, де Нат хотів бути. Увесь місяць кілька тижнів до своїх відвідин студмістечка він складав книжки й одяг, і купа дедалі більшала. Щовечора, перш ніж лягти спати, він діставав з-під подушки листа й перечитував його, смакував деталі: третьокурсник з Олбані Ендрю Біннер за спеціалізацією астрофізик покаже студмістечко, залучить до інтелектуальних і практичних дискусій у їдальні та надасть йому житло на довгі вихідні. «З пятниці до понеділка, думав він, розглядаючи квитки на літак: 96 годин». По обіді на відзнаку дня народження Лідії дістав валізу; речі, які мав узяти із собою, уже розсортував і відклав те, що залишав удома.
Навіть крізь зачинені двері Лідія чула клацання, з яким валіза відчинилася, по тому стукіт накривки об підлогу.
Їхня родина ніколи не подорожувала. Одного разу, коли Ханна була ще геть мала, вони побували в Гетисбурзі та Філадельфії.
Батько наніс увесь маршрут на дорожній атлас, ланцюжок таких американізованих місць, що з них аж крапала ця «Американа»: вона була в назвах автозаправних станцій «Веллі-Фордж Дизель», і в кафе, де вони зупинялися на ланч, «Креветки Ґеттістауна», «Свиняча вирізка Вільяма Пенна». У кожному ресторані офіціантки роздивлялися батька, потім матір, потім Ната й Ханну, і хоча Лідія була ще дитиною, уже знала: вони сюди ніколи не повернуться. Звідтоді батько щороку працював у літній школі, мабуть, як вона підозрювала, аби уникнути запитань про сімейний відпочинок.
У Натовій кімнаті зі стукотом закрилася шухляда. Лідія відкинулася на ліжко, вперлася підборами в плакат з Ейнштейном. У роті ще відчувався надміру солодкий смак глазурі; торт у животі жив окремим життям. Наприкінці літа, подумала вона, Нат спакує не одну валізу, а цілу піраміду з коробок, усі свої книжки та весь свій одяг, усе, що має. З кутка зникне телескоп, із шафи стоси журналів з аеронавтики. Смуга пилу проляже кордоном по голих полицях, на яких раніше стояли книги. Кожна шухляда, яку вона відкриє, буде порожньою. Зникне навіть його постільна білизна.
Нат поштовхом відчинив двері.
Яка краща?
Він підняв до грудей дві сорочки на вішаках, закривши ними своє обличчя, мов шторами. У лівій руці блакитна, парадна, він її надягав на церемонію нагородження десятикласників минулої весни. У правиці сорочка із «турецькими огірками», якої Лідія раніше ніколи не бачила. З манжета досі звисав цінник.
Де ти це взяв?
Купив, сказав Нат, посміхаючись.
Усе його життя, коли потрібен був новий одяг, мама відводила його в «Універмаг Декера», і він погоджувався з усім, що вона обирала, аби швидше йти додому. Минулого тижня, передчуваючи свої 96 годин, він уперше сам поїхав до торговельного центру й купив цю сорочку. Його привабив яскравий малюнок на прилавку. Це було схоже на те, ніби він купив нову шкіру, й тепер сестра теж це відчула.