Трохи екстравагантна, як для занять, злукавила Лідія. Чи це так зазвичай одягаються в Гарварді?
Нат опустив вішалки.
Там будуть усі разом: і студенти, й відвідувачі. Студент, у якого я житиму, написав мені, що вони із сусідами по кімнаті на ті вихідні влаштують вечірку, щоб відсвяткувати кінець семестру. Він підняв перед собою яскраву сорочку, приклав до підборіддя. Я, мабуть, краще її поміряю.
Він зник у ванній, і Лідія почула, як зарипів його вішак, начеплений на душову штангу. Усе разом: музика, танці, пиво. Флірт. Телефонні номери й адреси, надряпані на клаптиках паперу. «Напиши мені. Зателефонуй мені. Зустрінемося». Її нога повільно зісковзнула й опустилася на подушку. Усі разом. Це коли нових студентів скидають усіх в одну купу, перемішують і перетворюють на щось зовсім інше.
Нат знову зявився у дверях, застібаючи верхній ґудзик сорочки з «огірками».
Що думаєш?
Лідія закусила губу. Блакитний малюнок на білому тлі пасував йому; він здавався худішим, вищим, більш засмаглим. Ґудзики були пластикові, але сяяли, мов перлини. Нат уже мав зовсім інший вигляд, ніби це був не він, а хтось, кого вона знала дуже давно. Лідія вже за ним сумувала.
Краще іншу, сказала вона. Ти їдеш у коледж, а не в «Студію 54».
Але вона знала, що Нат уже сам для себе все вирішив.
Того ж таки вечора, уже близько півночі, Лідія навшпиньки ввійшла до Натової кімнати. Вона цілий вечір хотіла розповісти братові про батька та Луїзу, про те, що того дня бачила в авто, що між ними абсолютно точно щось відбувалося. Досі Нат мав такий заклопотаний вигляд, що втримати його увагу було не легше, ніж дим у долонях. Це її останній шанс. Уранці він поїде.
У темній кімнаті горіла одна маленька настільна лампа, й Нат у своїй старій смугастій піжамі стояв навколішки на підвіконні. На мить Лідії здалося, що він молиться, і збентежена тим, що застала його в такий момент, ніби побачила голим, вона вже зібралася зачиняти двері. Тоді Нат озирнувся на звук її кроків з усмішкою, такою само сліпучою, як місяць, котрий щойно почав підійматися над обрієм, і Лідія зрозуміла, що помилялася. Вікно було відчинене. Він не молився, він мріяв а це практично одне й те саме, Лідія це згодом зрозуміє.
Нате, почала вона. Потік усього, що хотіла сказати, промчав у її думках: «Я бачила». «Я думаю». «Мені потрібно». Такі великі поняття мусила стиснути до крихітних гранул слів. Нат, здавалося, не помітив.
Подивися на це, прошепотів він із таким захватом, що Лідія стала навколішки поряд із ним і визирнула назовні.
Небо над ними було глибокого чорного кольору, cхоже на басейн із чорнилом, усіяне зірками. Вони геть не нагадували зірки з її книг, каламутні й круглі, мов краплі роси. Ці виявилися гострими, наче бритва, й кожна краяла небо своїм різким світлом. Коли дівчина відкинула голову назад, то не побачила ні будинків, ні озера, ні ліхтарів на вулиці. Усе, що можна було бачити, небо, таке величезне й темне, що могло розчавити. Ніби опинилася на іншій планеті. Ні неначе плавала в космосі, зовсім сама. Пошукала сузіря, які бачила в Ната на плакатах: Оріон, Кассіопею, Велику Ведмедицю. Діаграми з їхніми прямими лініями, основними кольорами й схематичними зображеннями тепер здавалися дитячими іграшками. Зірки сліпили очі, мов блискітки. «Ось який вигляд у нескінченності», подумала вона. Від чистоти цих зірок її переповнили почуття, подібні до уколів у серце.
Це неймовірно, правда? тихо пролунав голос Ната з темряви. Він уже ніби долітав з відстані багатьох світлових років.
Так, почула Лідія власний шепіт. Неймовірно.
Наступного ранку, коли Нат пакував зубну щітку у футляр, Лідія знову зявилася на порозі. За десять хвилин батько відвезе брата в аеропорт у Клівленді, звідки літак компанії TWA понесе його до Нью-Йорка, а далі до Бостона. Була четверта тридцять ранку.
Пообіцяй, що зателефонуєш і розповіси, як ідуть справи.
Звісно, Нат закріпив складений одяг еластичними пасками хрест-навхрест і застібнув валізу.
Обіцяєш?
Обіцяю. Одним пальцем він опустив засувки, підняв валізу за ручку. Тато чекає. Побачимось у понеділок.
І пішов. Отак просто.
Набагато пізніше, коли Лідія спустилася снідати, вона вже могла непогано вдавати, що нічого не змінилося. Домашня робота з чотирма маленькими позначками на полях лежала біля миски зі сніданком; на іншому кінці столу Ханна вибирала зі своєї мисочки дрібні кілечка. Мама пила улун і гортала газети. Змінилося єдине: Натове місце було порожнє. Неначе його ніколи тут не було.
Нарешті, сказала Мерилін. Краще швидше виправ ці помилочки, сонечку, бо в тебе не буде часу поїсти до автобуса.
Лідія повільно пішла до столу, але почувалася так, ніби пливе. Тим часом Мерилін проглядала газету: рівень підтримки Картера 65 %, на посаду віце-президента прогнозують Мондейла, азбест заборонили, ще одна зйомка в Нью-Йорку поки її очі не натрапили на маленький допис у кутку сторінки: «Лікар із Лос-Анджелеса повертає до життя чоловіка, який провів у комі шість років». «Дивовижно», подумала вона. Посміхнулася доньці, яка чіплялася за спинку свого стільця, ніби її могло знести течією.
Нат не зателефонував того вечора, поки Лідія страждала від уваги батьків, цілковито зосередженої на ній одній. «Я приніс із коледжу каталог курсів. Хочеш цього літа повчити статистику?». «Хтось уже запросив тебе на випускний? Ну, я певен, що скоро запросять».
Брат не зателефонував у суботу, й Лідія плакала, поки не заснула. І в неділю, коли вона прокинулася з болем в очах, дзвінка також не було. «То он як усе буде далі, подумала вона. Ніби в мене ніколи й не було брата».
Коли Нат поїхав, Ханна почала ходити за Лідією, мов цуценя. Уранці вона опинялася біля дверей сестри ще до того, як переставав дзвонити будильник, захекана прибігала просто з ліжка. «Вгадай, що? Лідіє, вгадай, що?». Ніколи не можна було вгадати, й ніколи не було цікаво: йшов дощ, на сніданок були млинці, на ялинці зявилися блакитні голочки. Щодня мала без кінця чіплялася до Лідії, придумувала, чим вони можуть займатися: «Пограти в Життя»; подивитися фільм, який показують лише по пятницях; приготувати Джиффі Поп».
Усе своє життя Ханна трималася на відстані від брата й сестри, і Лідія з Натом мовчки терпіли свою маленьку, незграбну супутницю. Тепер Лідія помітила в сестрі тисячу нових дрібниць: манеру говорити й при цьому морщити носа, раз-два, швидко мов кролик; звичку стояти навшпиньках, ніби на невидимих високих підборах. А тоді, вдень у неділю, Ханна влізла в туфлі, які скинула Лідія, й виголосила свою останню ідею: «Ми можемо піти погуляти біля озера. Лідіє, ходімо погуляємо біля озера». І Лідія помітила в неї під сорочкою щось блискуче.
Що це?
Ханна спробувала відвернутись, але Лідія смикнула її комірець донизу, й те, що вона вже наполовину побачила, зявилося на світ: гнучкий ланцюжок, невеличке срібне серденько. Її медальйон. Вона одним пальцем підчепила його, і Ханна захиталася та зі стукотом вистрибнула із завеликих туфель.
Навіщо це тобі?
Ханна глянула в бік дверей, ніби правильну відповідь хтось написав на стіні. Шість днів тому вона знайшла під ліжком у Лідії маленьку оксамитову коробочку.
Я не думала, що це тобі потрібно, прошепотіла вона.
Лідія не слухала. «Щоразу, коли дивитимешся на це, сказав їй батько, просто згадуй, що насправді має значення». Бути товариською. Бути популярною. Змішуватися з натовпом. «Вам не хочеться посміхатися? То й що? Примусьте себе посміхнутися. Не критикуйте, не засуджуйте, не жалійтеся». Ханна, така задоволена тією маленькою срібною штукенцією, була надто схожа на неї, молодшу, боязка, соромязлива, плечі щойно почали опускатися під тягарем того, що здавалося тонким, легким і срібним.
Її рука з гучним звуком ударила Ханну по щоці, відштовхуючи її назад, відкидаючи голову вбік. Лідія пятірнею вхопилася за ланцюжок і сильно смикнула, Ханна сіпнулася вперед, мов песик на повідці. «Вибач мені», почала вона, але більше нічого не вийшло, крім кволого зітхання. Лідія смикнула дужче. Тоді ланцюжок луснув, і обидві сестри знову змогли вдихнути.
Тобі це не потрібно, сказала Лідія, і мякість її голосу здивувала Ханну, здивувала саму Лідію. Послухай мене. Ти думаєш, що тобі це потрібне. Це не так. Вона стиснула прикрасу в кулаку. Пообіцяй мені, що більше ніколи цього не надягнеш. Ніколи.
Ханна із широко розплющеними очима похитала головою. Лідія доторкнулася до її горла, витерла пальцем маленьку крапельку крові, яка зявилася там, де ланцюжок порізав шкіру.
Ніколи не посміхайся, якщо тобі цього не хочеться, сказала вона, і Ханна, наполовину засліплена тим, що опинилася в центрі уваги Лідії, ніби в світлі потужного прожектора, слухняно кивнула. Памятай це.
Ханна дотримала слова: пізніше того вечора, і в усі наступні роки, вона згадуватиме цю мить і щоразу торкатиметься до горла, де вже давно нема тієї червоної мітки. Лідія здавалася швидше стривоженою, ніж розлюченою, ланцюжок звисав з її пальців, як мертва змійка; її голос звучав майже сумно, ніби це вона, а не Ханна зробила щось не те. Після цього випадку Ханна більше ніколи не брала того, що їй не належало. Але ця мить і остання розмова із сестрою довго залишалися загадкою для неї.
Того вечора Лідія заховалася у своїй кімнаті й дістала клаптик аркуша з нотатника, де Нат нашкрябав номер студента, у якого житиме. Після вечері коли батько повернувся до свого кабінету, а мати влаштувалась у вітальні дівчина розгорнула цидулку й підняла слухавку телефона на сходовому майданчику. Прослухала шість гудків, поки хтось озвався на тлі хрипких звуків вечірки, що вочевидь саме була в розпалі.
Кого? двічі перепитав голос на тому кінці, й Лідія нарешті здалася, перестала шепотіти й вигукнула:
Натана Лі. Студента-відвідувача. Натана Лі.
Збігали хвилини, збільшувався рахунок за міжміський звязок щоправда, коли рахунок прийде, Джеймс виявиться надто спустошеним, щоб відстежити цей дзвінок. На першому поверсі Мерилін клацала по колу телевізійні канали: «Рода». «Чоловік на шість мільйонів доларів». «Квінсі». Знову «Рода». Нарешті Нат узяв слухавку.
Нате, сказала Лідія. Це я.
На її подив, коли почувся голос брата, на очі навернулися сльози, хоча той голос був глибший і більш хрипкий, ніж зазвичай, мовби Нат застудився. Насправді він уже випив три чверті першої у своєму житті пляшки пива, й кімната починала тепло світитися. А тепер голос його сестри який велика відстань зробила пласким немовби розрізав це світіння тупим ножем.
Що таке?
Ти не подзвонив.
Що?
Ти обіцяв зателефонувати. Лідія витерла очі ребром долоні.
То це тому ти дзвониш?
Ні, слухай, Нате. Мені треба дещо тобі розповісти. Лідія трохи помовчала, намагаючись придумати, як усе пояснити. Там, десь позаду в Ната, вибухнув чужий регіт, ніби хвиля розбилася об скелю.
Нат зітхнув.
Що сталося? Мама дістає тебе уроками? Він приклав до губ пляшку й зрозумів, що пиво стало теплим, відчув на язиці гірку рідину. Стривай, дай вгадати. Мама купила тобі особливий подарунок, але це була всього-на-всього книга. Тато купив тобі нову сукню ні, діамантове намисто і очікував, що ти будеш його носити. Учора за вечерею ти мала говорити, говорити й говорити, бо вся їхня увага була зосереджена на тобі. Уже тепліше?
Лідія приголомшено замовкла. Усе їхнє життя Нат краще за всіх розумів лексикон їхньої родини, те, що вони ніколи не могли до кінця пояснити стороннім: книга або сукня були чимось більшим, ніж річ, яку можна прочитати або надягти, увага йде пліч-о-пліч з очікуваннями, які падають мов сніг, лягають на плечі й тиснуть своєю вагою.
Нат усе говорив правильно, але оцим своїм новим, роздратованим голосом, і тому воно звучало тривіально й безглуздо. Так, як це міг почути будь-хто інший. Її брат уже став чужинцем.
Мушу вже йти, сказав він.
Чекай. Чекай, Нате. Послухай.
Господи, я не маю на це часу.
Йому стало страшенно гірко, й він додав:
Чому б тобі не поговорити про свої проблеми з Джеком?
Нат тоді не знав, як ці слова переслідуватимуть його. Коли він щосили жбурнув слухавку, провина й докір маленькими колючими бульбашками піднялися йому з грудей. Але на такій відстані, у теплі й галасі вечірки, які обступали зусібіч, картина його світу змінилася. Усе, що набувало таких загрозливих розмірів зблизька, школа, батьки, життя їхньої родини зменшувалося майже до непомітної цятки, варто лишень зробити крок убік. Можна перестати відповідати на їхні дзвінки, можна рвати їхні листи, вдавати, ніби їх ніколи не існувало. Усе спочатку, як у нового Ната, у новому житті. «Просто питання географії, подумав він з упевненістю людини, яка ще ніколи не намагалася звільнитися від рідних. Невдовзі Лідія теж поїде вчитися. Рано чи пізно вона так само вирветься на волю». Нат проковтнув рештки свого пива й пішов по нову пляшку.
Удома Лідія самотньо сиділа на підвіконні й ще довго крутила в руках слухавку після звуку відбою. Сльози, які душили її під час розмови, уже висохли. У ній повільно тліла пекуча злість на Ната, його прощальні слова дзвеніли у вухах. Не маю на це часу. Він перетворився на іншу людину, на людину, якій байдуже, що вона потрібна Лідії. На людину, яка вимовила слова, що завдали болю. Лідія і сама відчувала: вона стала іншою, такою, що може дати ляпаса сестрі. Може зробити Нату так само боляче, як він зробив їй. Піти зі своїми проблемами до Джека.
У понеділок вранці вона вбралася в найгарнішу свою сукню з комірцем-хомутиком, у дрібні червоні квітки, яку батько купив їй восени. «Дещо новеньке до нового навчального року», сказав він. Вони купували приладдя для школи, й батько помітив сукню на манекені у вітрині крамниці. Джеймс любив купувати Лідії сукні з манекенів був упевнений: це означає, що всі їх носять. «Остання мода, правильно? Кожній дівчинці потрібна сукня для особливого випадку». Лідія, яка надавала перевагу неяскравим речам кофті з капюшоном і вельветовим штанцям, простій блузці й брюкам-кльош, знала, що він має на увазі «для побачень», але ж вона не ходить на побачення. Сукня багато місяців висіла у шафі, та цього дня Лідія зняла її з вішака. Акуратнозачесала волосся на рівний проділ і закріпила з одного боку червоною заколкою. Кінчиком помади обвела лінію вуст.
Ну хіба ти не гарненька? посміхався Джеймс за сніданком. Гарніша за Сьюзан Дей.
Лідія й собі посміхнулася, та нічого не відповіла, коли Мерилін сказала:
Лідіє, не надто затримуйся після школи, Нат по обіді вже буде вдома.
Не озвалася й тоді, коли Джеймс доторкнувся пальцем до ямочки на її щоці. Знову його старий жарт.
Він сказав:
Тепер усі хлопці бігатимуть за тобою.
Ханна з іншого кінця столу розглядала сукню сестри й посмішку нафарбованих губ і терла пальцем засохлу ранку на шиї, тоненьку, мов павутинка. «Не роби цього», хотіла сказати вона, хоча й сама не знала: не робити чого? Знала єдине щось має статись, і вона нічого не могла сказати чи вдіяти, щоб запобігти. Коли Лідія пішла, вона схопила ложку та розтовкла свій розмоклий сніданок на кашу.
Ханна не помилялася. Того дня Лідія запропонувала Джеку поїхати до Пойнта, місцини, з якої відкривалася панорама міста. Вони припаркувалися в затінку.
У пятницю ввечері тут збереться півдесятка автівок, і їхні вікна повільно пітнітимуть, поки поліційне авто не розжене їх. Поки що у яскравому денному світлі того понеділка нікого довкола не було.
То коли повертається Нат?
Здається, сьогодні. Насправді, Лідія знала, що Нат приземлиться в аеропорту Хопкінса у Клівленді о пятій девятнадцять. Вони з батьком будуть удома о шостій тридцять. Вона зиркнула у вікно, туди, де в центрі міста виднівся міський годинник: четверта нуль пять.
Мабуть, дивно, що його немає поряд.
Лідія засміялася дрібним, гірким смішком.
Закладаюся, чотири дні для нього замало. Він не дочекається, коли вже поїде назавжди.
Ти ж іще побачиш його. Я маю на увазі, він же повернеться. На Різдво. І на літні канікули. Правильно? Джек підняв брову.
Можливо. А може, залишиться там назавжди. Хіба не все одно? Лідія голосно ковтнула, намагаючись говорити спокійно. У мене є власне життя.