Із-за опущеної шибки чулося шелестіння кленового листя. Від дерева відділилася самотня крилата насінинка, що лишилася з далекої осені, закрутилась у спіраль і опустилася на землю. У тілі дівчини тремтіла кожна клітинка, але коли вона опустила очі на свої руки вони лежали на колінах тихо й спокійно.
Лідія відкрила бардачок і дістала пачку презервативів. Усередині залишалося два. Стільки ж їх було й кілька місяців тому.
Джек здавався переляканим.
Що ти робиш?
Усе гаразд. Не хвилюйся. Я ні за чим не жалкуватиму. Він був так близько, що Лідія відчувала солодкувато-солоний запах його шкіри. Знаєш, ти не такий, як про тебе думають люди, сказала вона й доторкнулася рукою до його стегна. Усі думають, що тобі взагалі на все начхати з усіма тими дівчатами. Але це неправда. Ти ж зовсім не такий, правда? Її очі зустрілися з його очима, блакитні з блакитними. Я знаю тебе.
І поки Джек дивився на неї, Лідія глибоко вдихнула, наче збиралася пірнути, й поцілувала його.
Вона раніше ні з ким не цілувалась, і то був, хоча дівчина цього й не знала, солодкий безневинний поцілунок малої дівчинки.
Її губи зустріли теплі, сухі й нерухомі губи Джека. Якщо не зважати на запах диму, від нього пахло так, мовби він щойно вийшов із лісу, листям і травою. Цей запах викликав такі самі відчуття, як дотик до оксамиту, коли хочеться погладити його, доторкнутися до нього щокою. Тієї миті думки Лідії побігли швидко-швидко, як це буває в титрах фільму. Дівчина уявила, як вони перебираються на заднє сидіння, як припадають одне до одного, й рухи здаються надто повільними для їхніх бажань. Він розвязує вузол у неї за спиною, скидає одяг, його тіло нависає над нею. Усе те, чого вона ніколи не знала й насправді ледь могла уявити. Коли Нат повернеться додому, подумала Лідія, вона вже буде зовсім інша. Того вечора, коли брат розповість їй про все нове, що побачив у Гарварді, про те казкове життя, яке майже почалося для нього, Лідія теж розповість йому деякі новини.
Та Джек дуже мяко відсторонився.
Ти солодка на смак, сказав він.
Він подивився на неї, але навіть Лідія інтуїтивно це вгадала не як на коханку: ніжно, так, як дорослі дивляться на дітей, коли ті впадуть і забються. Усередині в неї все стиснулося. Вона втупилася собі в коліна, щоб волосся закривало розпашіле обличчя, й відчувала в роті щось гірке.
Не кажи мені, що раптом став цнотливим, вїдливо промовила вона. Чи я не надто гарна для тебе?
Лідіє, видихнув Джек, і голос був мяким, але вже не оксамитовим, а ніби фланелевим. Річ не в тобі.
А в чому?
Пауза надто затягнулася; дівчина вже думала, що Джек забув про запитання. Коли нарешті заговорив, то відвернувся до вікна, мовби те, про що насправді йшлося, було десь там, за кленами, за озером, і за всім, що виднілося внизу.
Річ у Наті.
Нат? Лідія закотила очі. Не бійся Ната. Нат не має значення.
Має, Джек і далі дивився у вікно. Він має значення для мене.
Лідії знадобилося трохи часу, щоб збагнути почуте, й вона втупилася в Джека, ніби в нього змінилися риси обличчя або колір волосся. Джек потер основу свого безіменного пальця, й вона зрозуміла те, що він сказав, і те, що це вже дуже, дуже давно правда.
Але... Лідія затнулася. Нат? Ти завжди... Тобто, всі ж знають... Вона мимохіть глянула на заднє сидіння, на зімятий вовняний плед. Джек криво посміхнувся. Як так могло вийти? Усі думають, що ти з усіма цими дівчатами... Але ти не такий.
Він скоса глянув на дівчину. У відчинене вікно залетів вітер і розкошлав його кучерики кольору піску.
Ніхто ніколи не запідозрить.
У Лідії в памяті зринули уривки розмов, тепер уже зовсім по-іншому: «Де твій брат?». «Що скаже Нат?». «Ти збираєшся сказати своєму брату, що ми тусили, і я не такий уже й поганий?». Що вона відповіла? «Він мені ніколи не повірить».
До неї вищирялася напівпорожня пачка презервативів, і дівчина стиснула її в кулаку. «Я знаю тебе», знову почула власний голос і зіщулилась. «Як я могла бути такою дурепою, подумала вона. Як могла так неправильно його зрозуміти. Як могла все так неправильно зрозуміти».
Мені треба йти. Лідія схопила з підлоги авто свій наплічник.
Вибач.
Вибачити? За що? Тут нема за що вибачатися. Лідія закинула наплічник на плече. Насправді, мені тебе шкода. Ти закоханий у людину, яка тебе ненавидить.
Вона кинула погляд на Джека: він різко скривився, ніби йому межи очі бризнули водою. По тому вираз його обличчя зробився настороженим, змученим і закритим, таким, як у всіх інших, таким, як у день їхнього знайомства. Він усміхнувся, але це більше скидалося на гримасу.
Я, принаймні, не дозволяю іншим говорити мені, чого я хочу, промовив Джек, і дівчина здригнулася від презирства в його голосі. Вона багато місяців подібного не чула. Я, принаймні, знаю, хто я. Чого я хочу. Його очі перетворилися на щілинки. А як щодо вас, міс Лі? Чого хочете ви?
«Звісно, я знаю, чого хочу», подумала вона, та коли розтулила рота, виявилося, що слів нема. Вони відскакували, мов скляні кульки лікар, популярна, щаслива і розліталися навколо, а всередині стояла тиша.
Джек пирхнув.
Я, принаймні, не дозволяю іншим людям говорити мені, що робити увесь мій час. Я, принаймні, не боюся.
Лідія болісно ковтнула. Здавалося, що в нього під очима здерли шкіру.
Вона хотіла вдарити Джека, але цього виявилося б недостатньо.
А тоді вона зрозуміла, чим вразить його найболючіше.
Закладаюся, Нату буде дуже цікаво почути про все це, мовила вона. Закладаюся, усім у школі буде цікаво. Як гадаєш?
Джек у неї на очах здувся, мов проколена повітряна кулька.
Слухай... Лідіє... почав був він, але дівчина вже штовхнула дверцята авто й грюкнула ними за собою.
Наплічник на кожному кроці бив по спині, та вона все одно бігла до самої своєї вулиці, не зупинившись навіть тоді, коли закололо в боці. Оберталася на звук кожного авто, сподіваючись побачити Джека, але «Фольксвагена» ніде не було видно. Лідія думала про те, чи він і досі припаркований на Пойнті, чи досі в нього такий зацькований погляд.
Коли промчала повз озеро й дісталася своєї вулиці, нарешті вповільнила ходу, щоб відсапатися. Усе здавалося незнайомим, на диво різким, усі кольори стали надто яскравими, ніби їх налаштували, як у телевізорі. До зелені газонів додалося синяви, білі фіранки місіс Аллен просто сліпили очі, а шкіра на її власних руках ніби пожовтіла. Усе здавалося трохи іншим, і Лідія примружилася, намагаючись повернути звичне бачення світу. Коли підійшла до свого будинку, не відразу зрозуміла, що жінка, яка замітає на ґанку, її мати.
Мерилін помітила доньку й простягнула руки, щоб її обійняти. Лише тоді Лідія помітила, що досі стискає в кулаку пачку презервативів, і запхала її в наплічник, за підкладку.
Ти якась гаряча, сказала Мерилін і знов узялася за віника. Я майже скінчила. Потім можемо почати повторювати матеріал до твоїх іспитів.
Віник розплющив крихітні зелені бруньки, що впали з дерев.
На мить Лідія втратила голос, а коли він нарешті зявився, то прозвучав так різко, що ні вона, ні мати не впізнали його.
Я ж казала тобі, відрубала дівчина. Мені не потрібна твоя допомога.
Назавтра Мерилін забуде цю мить: вигук доньки, її ламкий, тремтячий голос. Це назавжди зникне з її спогадів про Лідію, так, як завжди згладжуються та спрощуються спогади про втрачених коханих людей, і всі неприємні моменти облазять, мов рибяча луска. Але зараз, вражена незвичайним тоном дочки, вона списує те на втому, адже стоїть уже надвечіря.
У тебе не так багато часу, гукнула вона вслід Лідії, коли та вже відчинила вхідні двері. Уже травень.
Пізніше, коли вони озиратимуться на цей останній вечір, то майже нічого не зможуть пригадати. Страшна туга обріже так багато спогадів.
Нат протягом усієї вечері випромінював захоплення й багато говорив, але ніхто разом із ним самим не пригадає його незвичної балакучості, не пригадає жодного слова з його розповідей. Вони забудуть, як того раннього вечора сонячне світло розливалося скатертиною, мов розтоплене масло, як Мерилін сказала: «Бузок уже розквітає». Вони не згадають, як Джеймс посміхнувся від згадки про «Чарльз Кітчен», думаючи про те, як вони колись обідали там із Мерилін, або як Ханна запитала: «У Бостоні зірки такі самі, як і тут?», і Нат відповів: «Звісно, такі самі». На ранок усе це зникне. Натомість вони ще багато років розбиратимуть цей вечір на частинки. Невже випустили з поля зору те, що мали побачити? Яка забута дрібниця могла б усе змінити? Вони розкладуть його на дрібязки, намагаючись збагнути, як таке могло статись, але ніколи про це не дізнаються.
Щодо Лідії, то вона весь вечір ставила собі одне й те саме запитання. Не помітила ані батькової ностальгії, ані того, як світилося братове обличчя. І під час вечері, й після неї, по тому, як побажала всім доброї ночі, у голові в неї крутилося те єдине запитання. Як же вийшло, що все настільки неправильно? На самоті, при світлі лампи, під наспівування програвача вона поринула в спогади про Джекове обличчя, у виразі якого поєдналися зухвалість, ніжність і переляк. Про Джека. Про те, як вона завалила тест із фізики, про біологію, про стрічки, книжки та справжній стетоскоп. Коли, через що все пішло не так?
Годинник тихо клацнув, змінив цифри 1:59 на 2:00. І рішення прийшло, лягло на своє місце з таким само тихим звуком. Програвач уже давно мовчав, і темрява за вікном робила тишу глибшою, схожою на бібліотечну. Принаймні, тепер Лідія знала, коли саме все пішло не так. І вже знала, куди має йти.
Дошки пірсу були такими, як вона памятала, гладенькими. Лідія сіла на краєчку, теж так, як колись давно, звісила ноги туди, де об пірс мяко вдарявся човен з веслами. Увесь цей час вона ніколи не насмілювалася знову підійти так близько. Сьогодні, у темряві дівчина не відчувала страху й зауважила це зі спокійним подивом.
Джек мав рацію: вона так довго жила в страху, що забула, як це жити без нього. Не боятися, що одного дня мама знову зникне, що це знищить батька, що їхня родина знову розвалиться. З того далекого літа без матері всі вони почувалися невпевнено, неначе балансували на краю прірви. До того Лідія не розуміла, яким крихким буває щастя, як легко його розбити, якщо не дбати про нього. Усе, чого мама захоче, пообіцяла вона. За умови, якщо мама залишиться. Вона так боялася.
Тож щоразу, коли мама питала: «Ти хочеш?» вона казала: «Так». Вона знала, чого прагнули батьки, їм не потрібно було про це говорити й Лідія хотіла, щоби вони були щасливі. Вона дотримала своєї обіцянки. І її мама залишилася. Прочитай цю книгу. «Так».
Бажай цього. Люби це. «Так». Якось у музеї коледжу, коли Нат наприндився, бо вони пропустили шоу зірок, Лідія помітила шматочок бурштину, у якому застрягла муха.
Йому чотири мільйони років, прошепотіла Мерилін й обійняла доньку за плечі. Лідія дивилася на нього, поки Нат нарешті не потягнув їх обох далі. Тепер Лідія думає про муху, яка граційно приземлилася на калюжку смоли. Можливо, переплутала з медом. Можливо, взагалі не бачила тієї калюжки. А коли зрозуміла, що помилилася, було запізно. Вона марно силкувалася махати крильцями, поки не занурилася й не втонула.
Із того самого літа вона так боялася втратити маму, втратити тата. І трохи згодом найбільший страх: втратити Ната, єдиного, хто розумів дивний і крихкий баланс у їхній родині. Який знав про все, що сталося. Який завжди тримав її на плаву.
Того далекого дня, коли вона сиділа на цьому самому місці на пірсі, Лідія вже починала відчувати це: як важко буде втілювати мрії їхніх батьків. Як вона задихатиметься від такої любові. Вона відчула руки Ната на плечах і була практично вдячна, що впала, що дозволила собі тонути. Коли її голова занурилася під воду, це було мов ляпас. Вона спробувала закричати, і холод ковзнув у горло, почав душити. Вона розчепірила пальці, щоб вчепитися в землю, та землі не було. Нічого не було, коли вона простягнула руки. Лише вода й холод.
Потім тепло. Натові пальці, Натова долоня, Натова рука, Нат потягнув назад, і її голова виринула з озера. Вода з волосся заливала очі, їх пекло. «Давай», сказав їй Нат. Його руки тримали дівчинку на воді, вражали її своєю силою, впевненістю, вона відчула тепло у всьому тілі. Пальці брата стиснули її пальці, й тієї миті вона перестала боятися.
Працюй ногами. Я тебе тримаю. Давай.
Відтоді нічого не змінилося. «Не дай мені потонути», сказала вона, коли простягнула руку, і він пообіцяв, що не дасть, коли вхопив її за пальці. «Ось цей момент, подумала Лідія. Ось коли все пішло не так».
Але ще не пізно. Там, на пірсі, Лідія дала нові обіцянки, цього разу собі. Вона почне спочатку. Вона скаже матері: «Досить». Вона зніме плакати й прибере книги. Якщо вона завалить фізику, якщо ніколи не стане лікарем це буде нормально. Вона скаже це матері. І вона скаже їй ще одне: поки ще не пізно. Для всього. Вона віддасть батькові намисто та його книгу. Вона перестане тримати біля вуха мовчазну слухавку, перестане вдавати когось іншого. Відтепер буде робити те, чого хоче вона. Її ноги висіли просто в повітрі, й для Лідії, яка так довго керувалася чужими мріями й досі навіть не уявляла, що це можливо, всесвіт раптом заяскрів безліччю можливостей. Вона все змінить. Вибачиться перед Джеком, скаже йому, що ніколи не викаже його таємниці. Якщо він може бути хоробрим, бути таким упевненим щодо того, хто він і чого хоче, вона, можливо, теж зможе. Вона скаже йому, що розуміє.
І Нат. Вона скаже йому: це нормально, що він їде. У неї все буде гаразд. Він більше не відповідальний за неї, йому не варто хвилюватись. А потім вона відпустить його.
І коли Лідія дала собі цю останню обіцянку, їй відкрилося, що буде далі. Як робити все від самого початку, щоб їй більше ніколи не було страшно залишитися самій. Як вона повинна закріпити свої обіцянки, втілити їх у реальність. Лідія обережно спустилася в човен і відвязала мотузку. Коли відштовхнулася від пірсу, очікувала нападу паніки. Його не було. Почала гребти: один незграбний рух за іншим. Випливла на озеро достатньо далеко, щоб ліхтар на стовпі став просто крапкою, надто маленькою, не здатною розсіяти навколишню пітьму. Почувалася напрочуд спокійною і впевненою. Над нею стояв круглий місяць, схожий на монету, чіткий і досконалий. Човен під нею хитався так мяко, що вона ледь відчувала його рухи. Глянула в небо, й здалося, ніби вона пливе серед космосу, взагалі ні до чого не привязана. І як тепер повірити, що неможливого не існує?
З відстані ліхтар на пірсі сяяв ніби зірка. Якби Лідія примружилася, то змогла б розгледіти тьмяні обриси самого пірсу, ледь помітний ряд дощечок, трохи світліших за темряву. Коли підпливу ближче, подумала вона, чітко все побачу: дошки, стерті за десятиліття безліччю босих ніг, стовпи над поверхнею води, на яких лежить пірс. Вона обережно звелася на ноги, розкинула руки, коли човен похитнувся. Плисти було не так уже й далеко. Лідія могла це зробити, вона була певна. Усе, що потрібно, працювати ногами. Вона допливе до пірсу, схопиться за дощечки й підтягнеться до них. Завтра вранці розпитає Ната про Гарвард: як там усе було. Хай він розкаже про людей, яких там зустрів, про предмети, які вивчатиме. Лідія казатиме йому: «На тебе чекають чудові часи».
Дівчина опустила очі на озеро, яке в темряві здавалося нічим, просто чорною плямою, великою порожнечею, розпростертою під нею. «Усе буде гаразд», сказала вона собі й зробила крок із човна у воду.
12
Цілу дорогу додому Джеймс думає: «Не пізно. Ще не пізно». Він повторює це собі на кожній позначці відстані, поки не повертається в Мідлвуд і повз нього не пролітають коледж, а потім озеро. Коли він нарешті заїжджає на алею, двері гаража відчинено й авто Мерилін ніде не видно. Він хитається від кожного ковтка повітря, хоч би як старався триматися прямо. Усі ці роки він памятав лише одне: вона втекла. Він прийняв як належне: вона повернулась. І вона залишилась. Ноги в нього тремтять, коли він тягнеться до ручки дверей. Ще не пізно, запевняє він себе, але всередині також усе тремтить. Він не може її звинувачувати, якщо вона знову пішла, цього разу назавжди.
У коридорі його зустрічає важка тиша, як тоді, у день похорону. Він заходить у вітальню й бачить маленьку постать, скоцюрблену на підлозі. Ханна. Згорнулася в клубок, обхопила себе руками. Очі вологі й червоні. Він раптом згадує той давній день, і двох дітей на холодному порозі, залишених матірю.
Ханно? шепоче він і відчуває, як усередині в нього все обвалюється, мов стара будівля, уже не здатна встояти. Портфель вислизає з пальців на підлогу. Він видихає, мов через трубочку:
Де твоя мати?
Ханна піднімає очі.
Нагорі. Спить.
Потім і саме це повертає Джеймові здатність дихати:
Я сказала їй, що ти повернешся додому.
Не самовдоволено, не з тріумфом у голосі. Просто факт, чіткий і простий, ніби кулька.