Мимоволі Ярина підкорилася і стримала коня.
Чого тобі від мене треба? Навіщо ти їхав за мною слідом? нервово запитала вона, насторожено стежачи за козаком.
Тому що мені теж треба їхати в цей бік. А ще щоб повернути тобі ось це! зі смішком відповів незнайомець, зауваживши її переляканий вигляд. Він підїхав ближче і простягнув Ярині монетку.
Дякую! Ти дуже добрий, буркнула Ярина, ховаючи її в кишеню.
Козак уважно глянув на неї, а потім запитав:
А куди ти їдеш сама?
Гадаю, що тобі це буде не цікаво.
Я не питаю чому. Я питаю куди. Ти ще майже дитина, але їдеш без супутників. Та й верхи їздиш чудово, а кінь у тебе не якась шкапаза такого без жалю платять золотом. Видно по тобі, що ти не з бідної родини. Вочевидь, ти з дому втекла. І якщо втекла, то навіщо їдеш у Дике Поле? Адже ця дорога веде в степ. Що такій, як ти, там робити? козак ставив цілком слушні запитання.
Це вже моя справа, яка тебе не стосується! сердито відповіла Ярина. Я ж не питаю, куди їдеш ти!? Їдь своєю дорогою, козаче, а я поїду своєю.
Тут один шлях, який веде прямо. Звернути мені нікуди, тобітеж, тож доведеться їхати цим шляхом разом, поки він не скінчиться, з усмішкою відповів їй козак. Та не бійся ти! Я не заподію тобі зла.
Хтозна, що в тебе на думці! вигукнула дівчина, змусивши Промінчика відступити на кілька кроків убік.
Я рудих не люблю, весело відповів козак. І худих теж! А ти руда, і така худа, що в твоїх кістках застрягнути можна!
Від таких слів Ярина спочатку почервоніла, а потім зблідла. Дівчина завжди вважала себе поганулеюнадто вже вона худа й бліда, та ще й руда, але слова цього вродливого хлопця зачепили за живе, і стало нестерпно прикро, що вона така неприваблива.
Та відчепися ти від мене! гнівно вигукнула Ярина і поскакала вперед. Навздогін їй полетів веселий сміх козака, а потім пролунав тупіт копит його коня. Він наздогнав Ярину і на повному скаку вхопив поводи її коня.
Стій! Не гнівайся! Я не хотів тебе образити. Просто мені тебе шкода і хочеться чимось допомогти. А сказав я так тому, щоб ти не думала казна-що. Та стій ти! Не бийся! вигукнув козак і з силою потягнув поводи, змусивши Промінчика зупинитися, тому що Яринка спочатку намагалася вирвати їх, а потім люто почала бити худим кулачком по його руці.
Пробач мені за мій дурний язик, примирливо сказав він. Мене звуть Данило Лозицький. А тебе?
Ярина, усе ще сердячись, буркнула дівчина.
А чия ти?
Нічия! Я сама по собі.
Так не буває! У тебе ж повинна бути сімя, батьки.
Я сирота.
Зрозуміло. А чому їдеш у степи?
Туди поїхав мій брат, і я їду до нього, знехотя відповіла Ярина.
Данило нахмурився, але потім глузливо скинув брови, подумавши: «Невже за полюбовником у степи подалася?! І в якої ж тварюки вистачило совісті задурити їй голову?»
Поїхали, Ярино, разом, запропонував він. Треба знайти місце для ночівлі. Уже сутеніє, а в темряві шукати незручно, і направив свого коня вперед.
«А раптом він ще гірший за тих, що з корчми? міркувала Ярина. Може, навмисно захистив мене від них, щоб самому пограбувати! Хоча на вигляд не жебрак, щоб спокуситися на мої жалюгідні гроші. Але мій Промінчик коштує дорого Господи! Та що це мені всюди злодії ввижаються? Не стане він мене ображати. Доведеться довіритися йому! Ох! Захисти мене, Пречиста Діво!» І Ярина поїхала слідом за Данилом.
Дорога привела їх у балку, осяяну загравою заходу, густо зарослу деревами й кущами.
Повертай он туди, вказав Данило на дальній кінець балки. Далі є глибокий яр, де можна розвести багаття, і протікає струмоктам нас ніхто не помітить.
Навіщо це треба? недовірливо запитала Ярина.
Та тому, що так безпечнішеадже вогонь далеко видно, і невідомо, кого він приверне, а в низині його не побачать, з усмішкою відповів Данило, розуміючи, що його досі побоюються.
Ярина, зітхнувши, скерувала коня до яру. Спустившись, вона зібралася злазити, але моторний Данило опинився поруч і зняв її з сідла, невимушено схопивши за тоненьку талію й акуратно поставивши на землю.
Дякую, зніяковіло буркнула Яринка, але тут у неї запаморочилося в голові, вона хитнулася й неодмінно впала б, якби Данило її не підхопив.
Дівчино! стривожено покликав він, підтримуючи її, а потім легко поплескав по щоці. Але Ярина безсило повисла в його рукахпозначилися і втома, і голод. Тоді Данило підхопив її на руки і поніс до схилу яру, густо порослого мохом. Яринка відчула жахливий сором, уперше в житті опинившись у чоловічих обіймах, та ще й незнайомця. Але в той же час у руках Данила було так затишно, а пригортав він її до грудей так ніжно, немов мати немовля. Козак посадив її на зелений мох, обперши спиною об схил, і, опустившись на коліна, схилився над нею, з тривогою зазираючи в бліде личко.
Що з тобою? Ти що ммм хворієш? Данило хотів було бовкнути «тяжка», але вчасно стримався.
Напевно, це від голоду. Востаннє я їла вчора в обід.
Данило здивовано скинув брови, а потім обурено насупився, сходив до свого коня і приніс невеликий вузлик, у якому були варені яйця і пироги. Навіть зараз Яринка завагаласяможе, не варто? Та голод пересилив обережність.
Дякую. А ти хіба не їстимеш? запитала вона, але почувши відмову, узялася за їжу.
Данило, присівши поруч, нишком спостерігав за Яриною. Йому не давала спокою цікавістьхто ця дівчина і що змусило її податися у степи? Ручки у неї зніжені, їла вона делікатно, не поспішаючи, наче й не проста сільська дівка, але й на знатну панночку не схожа.
А хто твій брат? запитав хлопець, сподіваючись розговорити її.Може, я його знаю. Адже він низовий козак?
Ні. Ти навряд чи знайомий із моїм братом, була коротка відповідь.
Та що ж ти така потайна?!
А навіщо тобі знати про мене більше, ніж треба? Ти мені дуже допоміг, дякую, але я не зобовязана посвячувати тебе в свої турботи, гордовито відповіла Ярина.
Данило уважніше, ніж на дорозі, придивився до Ярини. Наче нічого особливого: невисока, з великими очима, надто худенькаключиці аж стирчать під сорочкою, але риси обличчя витончені, акуратний носик трохи задертий, що надавало дівчині особливої чарівності, а чуттєві лінії маленького червоного ротика мимоволі манили до себе. А ще Данило помітив, як яскраво горять золотом її руді коси на тлі зеленого моху, а через знесиленість личко було білішим за сніг і здавалося примарним. Цей різкий контраст барв вразив і зачарував Данила. І було в цій дівчині щось таке, що западало в душу. «Може, вона зовсім і не людина, а польова русалка?»подумав він і мимоволі злякався, згадавши, як підступні русалки принаджують молодих чоловіків, щоб занапастити.
А скільки тобі років, Яринко? запитав Данило, здолавши свій забобонний страх.
Дівчина здивовано глянула на нього, а потім відповіла: «Чотирнадцять». Чим ще більше здивувалаДанило гадав, що вона старша.
А тобі скільки років? запитала без жодної цікавості.
Двадцять чотири.
Тинизовий козак? Так?
Угу.
А давно ти на Січі?
Давно! сказав хлопець, підвівся й пішов розсідлати коней, про яких геть забув, стривожившись за свою попутницю.
І все-таки чудовий у тебе кінь! вигукнув Данило, захоплено розглядаючи Промінчика. Звідки в тебе такий скарб?
Це подарунок, коротко пояснила Яринка, дивуючись, що розумний Промінчик, який ніколи не підпускав до себе чужих, дружелюбно обнюхував чужинця, явно симпатизуючи йому.
Дорогий подарунок! відповів Данило та стриножив коней, пустивши пастися. А потім швидко набрав хмизу і розпалив багаттясерпневі вечори були теплими, але вночі холоднішало. Тому Данило постелив по різні боки від багаття кінські чепраки і сказав Ярині:
Якщо наїлася, то вкладайся спати.
Дівчина підвелася, усе ще відчуваючи слабкість, і боязко присіла на край чепрака.
Візьми, вкриєшся, Данило простягнув їй свій каптан. І не знімай черевиків, бо на ранок змерзнуть ноги.
А ти? дівчина навіть зніяковіла від такої дбайливості.
Я звик, усміхнувся він і, вийнявши з піхов шаблю, поклав її біля себе з одного боку, а з другогопістоль, і розтягнувся на своєму чепраку, загорнувшись у шкіряну накидку, яку зазвичай одягали в дощ. Яринка розплела коси й лягла спиною до багаття, загорнувшись у каптан. Незважаючи на ґречність Данила, вона все ще остерігалася його й боялася заснути, але незабаром її зморив сон.
Прокинулася Ярина від того, що сильно змерзласвітало, у яру стояв легкий туман, а багаття давно згасло. Тремтячи, дівчина сіла, щільніше загорнувшись у каптан, і поглянула на свого супутника, який безтурботно спав. Підвівшись, вона пішла до струмочка вмитися і ненароком наступила на гілку, що неголосно тріснула в ранковій тиші. Від цього звуку Данило миттєво прокинувся і вхопився за шаблю й пістоля, а потім озирнувся й побачив Яринку.
А, це ти! Доброго ранку, буркнув він і знову розтягнувся на чепраку.
Ярині не сподобалася ця непривітність, але вона промовчала й пішла умиватися. Коли повернулася, Данило вже встав і сідлав коней. Дівчина простягнула козакові каптан.
Залиш поки собі,мовив він. Ти зовсім змерзла.
Ця чемність потішила самолюбство Ярини, але, як на гріх, у памяті спливли його вчорашні насмішкуваті слова, і душу знов сколихнула образа. «Не обовязково було натякати мені на те, що я негарна!»роздратовано подумала Яринка і скочила на Промінчика. Данило вмився, швидко зібрався, і вони вирушили у дорогу, але їхали мовчки.
А можна швидше? порушивши мовчання, попросила Ярина.
Навіщо швидше? запитав Данило. Куди тобі поспішати?
Мені треба встигнути наздогнати брата. Якщо я не наздожену його зараз, то не знаю, де потім його шукати.
А ти хіба не знаєш, куди саме він поїде? Адже степ великий!
Він говорив, що на Січ. І їде він із моїм хрещеним, з Петром Дубченком, відповіла Ярина.
Чого ж ти одразу не сказала, з ким він їде?! усміхнувся Данило. Треба ж таке!
А ти хіба знаєш мого хрещеного? здивувалася Ярина.
Та хто ж не знає Петра Дубченка на прізвисько Випю бочку?! розсміявся той. Точніше, хто про нього не чув?! Правда, особисто з ним я не знайомий, але чув, що такий є. Та його, напевно, всі на Низу знають: подейкують, ніхто перепити його ще не зміг! Якщо він тобі хрещеним доводиться, то знайти твого брата буде нескладно, лукаво усміхнувся Данило.
Він і братові моєму хрещеним доводиться. Ми його дуже любимо, і він для нас як рідний батько. Мені дуже треба наздогнати їх, інакше я не знаю, куди тоді подітися, жалібно промовила Ярина.
А чому ти з дому втекла? прямо запитав Данило.
Я не хочу про це розповідати, тому що тому Ярина замялася, не знаючи, як відкрутитися від незручного запитання. У мене не було іншого виходу, і я не можу розповісти тобі про причини.
«Кохання, кохання, з вечора й до рання! Як сонечко зійде, як сонечко зійде, кохання відійде!»наспівав Данило, глузливо поглядаючи на дівчину.
До чого тут це? не зрозуміла Ярина і почервоніла, тому що безсовісний Данило голосно зареготав. До неї нарешті дійшло, що її супутник вважає, буцім вона за полюбовником із дому втекла. Від цього їй стало одночасно і соромно, і прикро, і зявилася злість на насмішника.
Та чи маєш ти совість? Чому ти мене весь час принижуєш?! вигукнула дівчина, ледь стримуючи злі сльози. Що я тобі зробила?
Та чому ти злишся? Я просто пісеньку заспівав! А ти сказилася, із невинним виглядом відповів козак, ледь стримуючись, щоби знову не зареготати, і подивився на неї: Ярина почервоніла, у яскраво-зелених очах застигли одночасно і гнів, й образа, а гарні уста тремтіли. Данилові стало шкода її і заразом ніяково, що знову образив дівчину. Не гнівайся, Яринко! Ти наче дитя мале, що не скажиледь не плачеш? Так у тебе сліз не вистачить через кожен жарт ридати, поблажливим тоном порадив він, щоб позбутися почуття ніяковості.
Ярина аж задихнулася від гніву, бо очікувала вибачень, підстьобнула коня і помчала вперед. «Ох! Підібрав халепу на свою голову!»подумав Данило, придушуючи сміх, і поскакав слідом.
Коли він наздогнав Ярину, то вона вже опанувала себе, але хлопець зрозумів, що не на жарт зачепив її гордість. Деякий час вони їхали мовчки, але Данило довго мовчати не міг, оскільки був товариським хлопцем, тому розговорився з Яриною про різні дрібниці. Спілкуючись із дівчиною, він помітив, що вона знає собі ціну і ніколи нікому не дозволить зневажати себе. Та й відповідала Ярина не за віком розважливо, а часом дотепно, і з нею було цікаво.
І на радість Данила його подорож із Яриною продовжиласявона питала про хрещеного та брата у кожній корчмі, де вони зупинялися по дорозі, але їх або ніхто не бачив, або говорили, що були такі, але вже поїхали. «Слава Богу, що хоч Ярема хрещеного наздогнав!»думала Ярина, переживаючи, що буде робити, якщо не наздожене Петра. На Січ вона поїхати не може, а більше подітися було нікуди. І до того ж її дратувала ця подорож, бо в кожній корчмі у Данила були приятельки, із якими він весело жартував, іноді забуваючи про свою попутницю. Це невимовно ображало Ярину: чомусь хотілося, щоб його увага належала лише їй. Але загалом вона була вдячна Данилові за опіку.
Аж ось вони доїхали до Кодака, за яким уже починалися степи. Усю дорогу Данило уважно спостерігав за нею і з подивом усвідомив, що його вабить ця юна дівчина: Яринка трималася з гідністю, мала добрі манери і почуття тактуйому ніколи не доводилося зустрічати таких дівчат. Але дратувала її потайливість. У Кодаку Данило не витримав і зажадав від Ярини чесно розповісти йому все. Повагавшись, дівчина розповіла йому свою сумну історію. Данило вислухав її і замислився, а потім запропонував:
Давай вчинимо з тобою так: я відвезу тебе до своїх дядька Степана і тітки Уляни Воробенків. Їхній зимівник лежить у Тихому Яру, що перед Гадючим порогом. Ти поки поживеш у них, а я поїду на Січ і там пошукаю твоїх родичів. Що скажеш?
А вони погодяться прихистити мене? запитала Ярина. Їй стало страшноБог його знає, що це за люди. Може, вони лихі та суворі. Та й узагалі, навіщо їм зайвий рот?
Погодяться! Дітей у них немає, а в мого батька велика родина, тому вони взяли мене на виховання, коли мені пять років було. Поживеш у них доти, доки я знайду твого хрещеного. Погоджуйся! Усе одно тобі нікуди подітися.
Ярина поглянула на Данила: у його очах було стільки доброти, що дівчина зважилася:
Добре. Але тільки до тих пір, поки мене забере хрещений!
Тоді їдьмо! Звідси до Тихого Яру недалеко.
Після Кодака почалися безлюдні місця. Ярина лише дивувалася, як Данило знаходить шлях у цьому безмежному царстві буйних трав, що чергувалися з невеличкими гайками у живописних урочищах. Але ось шлях привів їх у велику балку, яка тягнулася до Дніпра, що блакитнів на небокраї. Її пологі схили поросли лісом, жовтавим від близького подиху осені, а трохи далі біліли хаотично розкидані хати під очеретяними дахами. І тільки вже біля річки балка переходила у вузький крутосхилий яр. Це було затишне місце, надійно сховане від сторонніх очей: рідкісний проїжджий і не здогадався б, що варто звернути зі шляху в бік річкий опинишся у зимівнику.
Оце так! вигукнув Данило, зупинивши коня на пагорбі.Це вже не Тихий Яр!
Як це? не зрозуміла Ярина.
Раніше тут усього три сімї жило, а тепер і голки ніде вткнути! вражено сказав хлопець. Цікаво, а звідки стільки народу набралося?
Ярина здивовано на нього подивилася, але промовчалау її розумінні це поселення не дотягувало й до скромного звання хутора. Коли Данило говорив їй «зимівник», то вона уявляла собі хутір із тісним рядом хат. А виявилося, що зимівникце невеличке поселення, а навколо на багато миль жодної живої душі. «Як же ці люди живуть у такій глушині?»думала дівчина.
Господа родичів Данила містилася в самому кінці Яру, ближче до Дніпра. Обійстя було огороджене тином, уздовж якого з боку вулиці акуратним рядком пишно розрослися кущі бузини, створюючи живопліт. Сама хата була невелика, із чотирисхилим очеретяним дахом, з глиняними, ретельно побіленими стінами. За хаткою розкинувся задній двір із господарськими будівлями.
Тільки-но подорожні вїхали на обійстя, як заливисто загавкали собаки, а з хати вибігла струнка жінка й радісно кинулася до Данила.
Мій соколе! Ну, нарешті! Ой, як же я тобі рада! Ой, як тужила за тобою! обіймаючи й цілуючи його, примовляла жінка, і Яринка здогадалася, що це і є Уляна. Жінці було сорок два роки, але здавалася вона молодшою. Очі мала чорні, щоправда, не такі оксамитові, як у її небожа, але погляд їх був лагідним, світився добротою і веселощами, а обличчя приваблювало ніжним румянцем.