А як Денні? запитала Еббі.
Та наче нормально, Ред заглянув у глечик з вершками. А є ще вершки?
Нора піднялася і пішла до холодильника.
Усю дорогу ми говорили про бейсбольний клуб Балтимора «Оріол», продовжував розповідати Ред. Ми обоє не віримо, що вони вийдуть у плей-офф.
Ох.
До речі, він припер із собою три важезні торби.
Три?
Я спитав, для чого стільки валіз, Ред замовк, наливаючи у каву вершки. А він відповів, що зимові речі займають багато місця.
Зимові речі?
Як ви їх донесли? поцікавився Стім.
Денні найняв носильника, і той доніс усе до машини. Однак хто-небудь із вас бачив колись тих носильників у Балтиморі, ще й після опівночі? Ага, отож-бо і воно. Але Денні одного знайшов. Якби я знав, то припаркувався б поближче до станції.
Зимовий одяг! повторила до себе Еббі і вираз її обличчя змінився.
Смачна яєчня, сказав Ред дружині.
Це Нора приготувала, відповіла та.
Норо, смачна яєчня, повторив він невістці.
Дякую.
Мабуть, треба звільнити гардероб у кабінеті, сказала Еббі. Але ж ще потрібно кудись винести речі з комірчини і з гардеробу у кімнаті Стіма та Нори, Еббі починала панікувати.
Заспокойся, сказав їй Ред, не відриваючись від свого сніданку.
Я ненавиджу, коли ти кажеш мені заспокоїтися! відповіла Еббі.
У розмову втрутилася Нора:
Давайте я звільню місце у комірчині.
Але ж ти не знаєш, куди покласти речі.
Мамо, слухай, Нора чудово вміє складати речі, сказав Стім.
Так, я у цьому не сумніваюся, але
Доброго ранку всім, сказав Денні, увійшовши до кухні.
Він був одягнений у футболку із зображенням групи String Cheese Incident і штани кольору хакі. Кудлате волосся було таке довге, що закривало вуха. (Як правило, чоловіки у сімї Вітшенків стриглися коротко). Він мав здоровий і бадьорий вигляд.
Любий, я така рада тебе бачити! привіталась Еббі й обійняла сина.
Денні стримано обійняв її у відповідь, а потім нахилився до собаки Бренди, яка метушилася у нього під ногами. Стім махнув йому рукою не встаючи, а Нора привітно усміхнулася: «Привіт, Денні».
Що у нас на сніданок? запитав він.
Багато чого, сідай, відповіла Еббі, а Нора пішла по каву.
А де діти? сідаючи, запитав Денні.
На веранді, відповіла Еббі. Сподіваюся, це не вони тебе розбудили?
Ні, я їх навіть не чув.
Як ти доїхав?
Непогано, він поклав собі порцію яєчні.
Ти міг почекати до сьогодні, у неділю потяги ходять порожніми.
Він був порожнім і вчора, відповів він.
Ти так і працюєш у тій компанії, що займається кухнями? запитав Стім.
Ні, я звільнився.
І чим ти зараз займаєшся?
Зараз я сиджу тут, відповів Денні і зверхньо подивився на Стіма.
Нора голосно сказала:
Вибачте, мені треба зібрати хлопців до церкви.
Денні глянув на неї, а потім узяв виделку і почав снідати.
Хлопці страшенно зраділи, коли почули, що Денні вже прокинувся. Вони прибігли на кухню і почали залазити на нього, сиплячи питаннями та проханнями а він привіз свою рукавицю для бейсболу? А він піде з ними на річку? У цей час Гейді гавкала, намагаючись втиснутися між ними. Денні обійняв усіх і сказав, що вони обовязково підуть усі разом, але не сьогодні. Тоді Нора повела дітей нагору переодягатися. Стім поніс на руках маленького Сема, а Ред пішов читати газету на веранді.
На кухні залишилися лише Еббі та Денні. Мати налила собі ще одну чашку кави і сіла поруч із сином.
Деннісе, почала вона.
Ого, мене насторожує , коли ти так до мене звертаєшся, і Денні поклав собі у тарілку велику порцію джему.
Слухай, я знаю, що могла наговорити тобі Дженні. Що я несповна розуму і за мною треба доглядати.
Вона такого не казала, відповів Денні.
Гаразд, що б вона тобі не сказала, я хочу пояснити, який вигляд усе має для мене, зазначила Еббі.
Він підвів голову й уважно подивився на матір.
Ситуація, після якої всі переполошилися, почала розповідати Еббі, тобто, те, після чого Стім і Нора вирішили переїхати до нас усе було зовсім не так, як вони думають! Я не блукала вулицею, як божевільна, розумієш. Ось що трапилося насправді: напередодні була сильна буря, «деречо», як її називають. О Господи, «деречо», «Ель-Ніньйо» ці слова ми дуже часто вживаємо останнім часом. І скажи, що це не глобальне потепління! Гаразд, тож цей шторм повалив величезне дерево Елісів, памятаєш його? Як раз між нашими будинками, це не говорячи про ще сотню дерев по всьому місту і про вимкнення світла, зокрема й у нас.
От халепа, відповів Денні і надкусив тост.
Ти б бачив те дерево, Денні! Неначе гігантська броколі, але ще й з корінням. А яка яма після нього залишилася! Надзвичайно глибока! Звісно, будь-кому було б цікаво на це подивитися.
Хочеш сказати, що ти всього-на-всього пішла подивитися на яму?
Можливо.
Можливо?
Я майже впевнена, що все було саме так.
Мамо, це був сильний шторм, майже ураган. Ти маєш памятати, чи виходила на вулицю.
Я і памятаю. Тобто, я памятаю, що була на вулиці під час шторму, але не памятаю, як виходила з дому. Розумієш, інколи у мене трапляються кількахвилинні прогалини, як швидка перемотка на відео. Я щось роблю, а через 510 хвилин уже не можу пригадати, що саме. І у памяті залишається такий собі пробіл між останньою хвилиною і теперішньою. Це не таке відчуття, коли ти чимось захопився і не помітив, як промайнув час. Це відчуття більше схоже на те наче ти прокинувся після операції.
Мамо, це схоже на якісь раптові напади, сказав Денні.
Я не знаю.
Ти говорила про це з лікарем?
Ні, звичайно.
Але, можливо, існує якийсь простий спосіб виправити це.
Я тебе прошу, у моєму віці! До того ж, це трапляється дуже рідко, відповіла Еббі.
Добре. То ти усвідомила, що стоїш біля ями і дивишся на неї, правильно?
Так, буря закінчилася, дощу вже не було, але все саме так. Я вийшла у нічній сорочці і домашніх капцях, і у мене, звісно, не було з собою ключів від будинку. Наші двері не замикаються автоматично, проте твій батько, очевидно, замкнув їх і я не змогла потрапити додому. Звичайно, він просто не чув, як я його гукала. Мабуть, він уже спав, ти ж бачиш, який він став глухий. Але я кричала, стукала у двері, дзвінок не працював, адже не було світла, та і твій батько все одно його не чує. Я навіть кидала камінці у вікно нашої кімнати. Але ти знаєш, на відміну від книжок, у реальному житті це не спрацьовує. Тому я вирішила, що все це немає сенсу. Я залізла у гамак і вирішила дочекатися ранку. Мені було зовсім не страшно, світили вуличні ліхтарі, а також світилися вікна у сусідніх будинках. І все, що було чути, це шум листя, що падало додолу, і квакання жаб. Я так і заснула у гамаку. Уранці я прокинулася занадто рано як для твого батька і вирішила поки пройтися вулицею і подивитися, що наробила буря. Денні, увесь квартал був розбитий, наче у фільмі жахів. На асфальті валялися дроти електромереж та величезні гілки, перед будинком Браунів стояли пошкоджені машини. Тоді мене і побачив Сакс Браун, коли я підійшла до однієї з машин, подивитися, чи нікого у ній не затиснуло. Я розумію, який вигляд мала зі сторони: брудна нічна сорочка, домашні капці, переконати людей складно! посміхнулась Еббі.
Це правда, сказав Денні.
Але мені не потрібна нянька.
Ні, судячи з твоєї розповіді, звичайно, не потрібна.
Добре.
Просто невдалий збіг обставин. Я цілком можу у це повірити.
То ти згоден, що немає потреби бути тут хоч комусь із вас? запитала Еббі. Ні, я, звісно, рада вас бачити. Я маю на увазі те, що мені не потрібна допомога.
Чому ти не розповіла про все це Стіму?
Стіму? О, я намагалася розповісти. Намагалася пояснити це всім.
То чому ти його не попросиш поїхати? Чому просиш мене, а не його?
Любий, я не прошу тебе поїхати, сподіваюся, ти будеш із нами якомога довше. Я просто намагаюся сказати, що мені не потрібна нянька. Ти це розумієш! А Стім ні! Він більше схожий на твого батька! Він із ним частенько шепочеться про щось, розумієш?
Так, мамо, я чудово розумію, про що ти кажеш! відповів Денні.
Щойно Еббі з полегшенням опустилася на свій стілець, Денні сказав: «Нічого не змінилося», а потім встав і вийшов з кухні.
Просто не пощастило, що на благодійний обід у суботу прийшла знайома Еббі. Її звали Атта, а прізвище було дуже складне вона нещодавно іммігрувала у США, у свої пятдесят із гаком років. Це була жінка з надмірною вагою, занадто напудрена, одягнена у сукню, підперезану паском, а її панчохи нагадували еластичний бандаж.
І це при тому, що на вулиці була неймовірна спека, і панчохи у Балтиморі жінки не носили вже кілька місяців. Її побачили, коли вона активно стукала у двері і кричала: «Є хто вдома? Я прийшла за правильною адресою?».
Доброго дня, привіталася вона з сильним акцентом.
О, Боже мій! скрикнула Еббі. Вони разом зі Стімом саме спускалися сходами, тримаючи у руках купу газет, для яких збиралися знайти місце на веранді. Атта, правильно? Як добре, що ти прийшла!
Еббі поспіхом віддала свої газети Стімові і кинулася відчиняти двері для гості.
Я прийшла занадто рано? спитала Атта, і, важко ступаючи, зайшла у будинок. Здається, ви казали прийти о пів на першу, правильно?
Так, звісно, ми раді! Познайомся, це мій син Стім, сказала Еббі. Стіме, Атта новенька у місті і зовсім нікого тут не знає, я зустріла її у супермаркеті, пояснила Еббі.
Дуже приємно, відказав Стім. У нього були зайняті руки, тому він лише кивнув головою. Вибачте, мені треба прилаштувати десь усе це, сказав Стім.
Проходь, сідай, торохтіла Еббі, важко було знайти наш будинок?
Ні. Але ж ти точно казала прийти о пів на першу.
Так, невпевнено сказала Еббі. Можливо, питання викликав її вигляд. Вона була одягнена у блузу без рукавів із ланцюжком англійських шпильок із одного боку та широкі штани блакитного кольору, трохи нижче колін.
У нас доволі неформальний обід, сказала вона, ми не одягаємося надто вишукано. А от і мій чоловік! Знайомся, Реде, це Атта. Вона прийшла до нас на обід.
Як поживаєте? спитав Ред і потиснув руку новій знайомій. В іншій руці він тримав шурупокрут. Він знову вовтузився з кабельною коробкою.
Я не їм червоного мяса, голосно повідомила Атта Реду.
О, справді?
У себе на батьківщині я їла мясо, але тут у нього колють гормони («хормони»).
Гм, вирвалось у Реда.
Сідайте вже обоє, втрутилась Еббі, а коли Стім знову зявився у вітальні, попросила: «Стіме, любий, можеш посидіти і поспілкуватися з Аттою? Я поки подивлюся, як там обід».
Стім подивився на матір із нещасним виглядом, але Еббі широко всміхнулася, вказала йому на диван і вийшла з кімнати.
На кухні Нора різала помідори.
Що мені робити? спитала Еббі невістку. До нас на обід прийшла неочікувана гостя, яка не їсть червоного мяса.
Не підіймаючи голови, Нора відповіла:
Може, салат із тунцем? Дуґлас купив його в магазині.
Чудова ідея! А де Денні?
Грає на вулиці з хлопцями.
Еббі визирнула за двері. Сем біг за мячем, але так його і не зловив, Денні стояв, чекаючи хлопця, інколи подивляючись на свою рукавицю.
Може, нехай він тут і залишається, сказала Еббі сама до себе, а потім:Та що ж це я? і кинулася до холодильника діставати чай із льодом.
У вітальні Атта розповідала чоловікам про те, чому їй не подобаються американці.
Розумієте, вони вдають із себе відкритих і добрих людей, типу: «Привіт, Атто, як твої справи?», а насправді це нічого не означає! У мене зовсім немає друзів.
Ну що ви, відповів Ред. Я впевнений, що з часом у вас зявиться купа нових знайомих.
Не думаю, відрізала жінка.
А ви будете ходити до церкви? запитав Стім.
Ні.
Просто Нора моя дружина ходить до церкви, і у них там цілий комітет спеціально для тих, хто нещодавно переїхав до Америки.
Як би не було, я не буду ходити до церкви, відповіла жінка.
Настала тиша, яку порушив Ред.
Щось я не зрозумів останню фразу, сказав він.
Атта і Стім мовчки подивилися на нього.
А ось і я, Еббі зайшла до кімнати з тацею у руках. Вона поставила її на маленький столик. Кому чаю з льодом?
Дякую, люба, сказав Ред.
Атта розповідала вам про свою родину? У неї дуже незвичайна сімя!
Так-так, підтвердила Атта, у мене видатна родина. Усі завжди нам заздрили.
Жінка взяла зі столику пакетик цукру, піднесла його до очей та поворушила губами, читаючи дрібний напис на упаковці. Лише після цього вона висипала цукор у чашку.
Ми походимо із відомої родини науковців, до речі, з обох сторін, і у нас завжди були цікаві інтелектуальні бесіди. Усі хотіли спілкуватися з нами.
Це так незвичайно, правда? звернулась Еббі до чоловіків.
Ред тільки глибше сів у крісло.
Під час обіду було так багато людей, що дітям довелося їсти на кухні. Усім, окрім дочки Аманди Елізи, їй було чотирнадцять років і вона вважала себе дорослою. У кімнаті сиділо дванадцять осіб: Ред, Еббі та їхні четверо дітей разом зі своїми парами, Еліза, Атта та місіс Енджел (свекруха Дженні). Тарілки стояли дуже тісно, а прибори взагалі лежали один на одному, і всі постійно перепитували: «Вибачте, а це мій стакан чи ваш?».
Проте Еббі почувалася щасливою.
Оце так народу! казала вона. Правда ж весело?
Діти похмуро глянули на неї.
Перед обідом трапився неприємний інцидент на кухні, куди всі втекли, аби не спілкуватися з Аттою.
Коли Еббі ненароком туди зайшла, дівчата накинулися на неї із докорами.
Мамо, як ти могла? сказала Аманда, а Дженні додала: «Ти ж обіцяла більше такого не робити!».
Чого саме не робити? здивовано запитала Еббі. Якщо ви всі не можете проявити хоч краплю гостинності до сторонньої людини, то
Але ж мала зібратися лише наша родина! Ти можеш хоч раз просто побути з нами? Чи всіх нас тобі недостатньо?
Під час обіду всі заспокоїлися. Гю Аманди, як завжди, щось вирізав (якийсь час він відвідував спеціальний курс різьблення, чим тепер пишався), хоча Ред постійно бурчав: «Ну і який у цьому сенс?».
Нора ходила туди-сюди з кухні до кімнати, вгамовувала дітей, витирала розлиту воду, а місіс Енджел намагалася поговорити з Аттою. Вона розпитувала про її роботу, національні страви та систему охорони здоровя у неї на батьківщині, а гостя намагалася якнайшвидше «відбити» ці питання, неначе мяч.
Ви плануєте отримувати громадянство Америки, Атто? запитала місіс Енджела.
Ні, і це моя остаточна відповідь! заявила та.
О!
Атта вважає американців непривітними, повідомила Еббі.
Такого я ще ніколи не чула! відповіла місіс Енджел.
Вони вдають, що привітні, знову почала Атта. Мої колеги постійно запитують, як у мене справи, і кажуть, що раді бачити. Але жоден із них не запросив мене до себе у гості.
Це жахливо.
Вони, як ви тут кажете, лицемірні, сказала Атта.
Дженні нахилилася до Денні і запитала: «Памятаєш Отрі?».
Угу, відповів він.
Я чомусь зараз згадала про неї, навіть не знаю, чому.
Аманда хихикнула, а Стім важко зітхнув. Вони розуміли, чому. Отрі зі своїм скрипучим голосом і різким сміхом була однією з найбільш набридливих знайомих матері.
Денні глянув на Дженні, а потім повернувся до Атти і сказав:
Мені здається, ви помиляєтеся.
У чому? «Лицемірні» неправильне слово?
У цій ситуації так. Краще сказати, що вони чемні. Вони намагаються бути чемними з вами. Ви їм не подобаєтеся, тому вони вас і не запрошують. Але вони з усіх сил намагаються поводитися з вами ввічливо, тому і питають, як ваші справи і кажуть, що раді вас бачити.
Денні! втрутилась Еббі.
Що?
А ще, спокійно продовжувала Атта, вони бажають мені гарних вихідних. Як у мене можуть бути гарні вихідні? Це ж залежить від них.
Точно! сказав Денні і посміхнувся Еббі, яка, зітхнувши, сіла на стілець.
Дивіться! крикнув Гю Аманди, встромивши виделку у шматок яловичини. Бачите, Реде?
Що?
На цьому шматочку вирізане ваше імя, подивіться, який він тоненький.