Але, як і більшість сімей, Вітшенки вважали себе особливими. Наприклад, вони пишалися своєю здатністю відремонтувати все, що завгодно. Коли вони викликали у дім ремонтника (свого працівника), це вважалося жахливою поразкою. Усі нащадки успадкували від Джуніора неприязнь до хвалькуватості й усі були переконані, що у них найкращий у світі смак. Інколи траплялися такі собі сімейні цікавинки. Так, Аманда і Дженні вийшли заміж за чоловіків з однаковим іменем Гю, тому аби їх розрізняти, чоловіків називали «Гю Аманди» і «Гю Дженні». Або ще їхня генетична схильність лежати декілька годин серед ночі із розплющеними очима; або унікальна здатність заводити собак, які живуть дуже довго. Ніхто з них не любив витрачати час зранку на вибір одягу (окрім Аманди), однак вони критикувати кожного, хто був одягнений у сині джинси. Під час розмов про релігію вони ковзали на сидінні. Усім розповідали, що не люблять солодощів, хоча насправді це було брехнею. Вони добре ставилися до чоловіків і дружин своїх родичів, але все одно не вважали їх дуже близькими. А ще всі вони манірно спілкувалися з робітниками, хоча більшість із них не працювали уже довгий час. Усе це свідчило про те, що Вітшенки були милими і терплячими, хоча насправді це було не зовсім так.
Терпіння у сімї Вітшенків завжди відігравало вирішальну роль, саме воно стало темою двох визначних історій. Вони терпляче чекали, коли до них прийде те, чого вони хотіли. «Слід дочекатися слушного моменту» як часто говорили і Джуніор, і Меррік (коли вона хотіла про це говорити). Хтось більш скептичний міг би сказати, що в обох історіях Вітшенками керували заздрощі, але людина, яка б знала цю родину дуже добре (на жаль, такої особи не було) у цих історіях помітила б інший бік. Поглянувши на результат, можна побачити, що насправді ці історії закінчувалися розчаруванням.
Джуніор урешті-решт отримав свій будинок, але це не зробило його таким щасливим, було помітно, що він дивиться на дім спантеличеним і розчарованим поглядом. Решту свого життя він провів постійно модернізуючи будинок, намагаючись таким чином привернути увагу сусідів, які ніколи його не помічали. Сусідів, які, як виявилося згодом, йому навіть не подобалися.
Меррік, своєю чергою, отримала чоловіка, але він був холодним, чужим, а на додачу пив і тоді ставав грубим і балакучим. У них не було дітей, а весь свій час Меррік проводила одна на курорті в Італії, тікаючи від свекрухи, яку не любила.
Однак сімя вдавала, що не помічає цього розчарування. Ще одна сімейна забаганка удавати, що все добре. А може зовсім і не забаганка. Може, це ще один доказ того, що Вітшенки таки справді нічим не особливі.
3
Із першого ж дня 2012 року почалися зникнення Еббі. На Новий рік Стім привіз до них із Редом своїх трьох синів, щоб вони разом із дружиною Норою змогли піти на новорічну вечірку. Стім прийшов по хлопців лише о десятій ранку наступного дня. Як і завжди у їхній сімї, перед тим як зайти, він постукав у двері.
Привіт, вигукнув Стім і зупинився у вітальні, прислуховуючись до голосів. Усе, що він почув у відповідь гомін дітей на терасі.
Привіт, повторив він цього разу вже дітям.
Хлопці сиділи на килимку навколо настільної гри, троє світловолосих малюків різного віку.
Тату, відразу почав жалітися Піт, скажи Сему, що він не може з нами грати. Він ніколи не ставить фішку на місце!
Хлопці, а де ваша бабуся? перебив його Стім.
Не знаю. Тату, то ти йому скажеш? Він ще й фішку сильно вдарив, так, що вона під диван заскочила.
Бабуся сказала, що я теж можу пограти, відповів Сем.
Стім повернувся у вітальню і голосно покликав батьків: «Тату? Мамо?».
Тиша.
Тоді він зайшов на кухню, де й побачив батька. Той сидів за столом, пив каву і читав газету The Baltimore Sun. Останнім часом Ред недочував, тому він відірвався від газети і помітив Стіма лише тоді, коли той близько підійшов до нього.
Із Новим роком, сину!
Із Новим роком.
Як пройшла вечірка?
Дуже добре, дякую. А де мама?
Ох, десь у будинку. Налити тобі кави?
Ні, спасибі.
Точно? Я щойно зварив!
Ні, не хочу.
Стім підійшов до задніх дверей і виглянув надвір. Там самотньо виднілося дерево кизилу і більше нічого. Він повернувся.
Знаєш, тату, доведеться звільнити Гільєрмо, сказав він.
Що?
Гільєрмо, голосно повторив Стім, ми повинні його звільнити. Де Онтей розповів, що той знову прийшов у пятницю на роботу з похмілля.
Ред хмикнув собі під ніс, а потім швидко склав газету.
Що ж, сину, є багато інших хлопців, яким справді потрібна робота.
Діти добре поводилися? запитав Стім.
Так, добре, усміхнувся Ред.
Дякую, що посиділи з ними. Я піду зберу їхні речі.
Стім повернувся до вітальні і піднявся сходами до кімнат, що раніше належали його сестрам.
Тепер тут стояли двоярусні ліжка, а підлога була закидана іграшками та наспіх знятими дитячими піжамами, а щекоміксами та рюкзаками.
Стім почав пхати одяг до рюкзаків, не розбираючись, де чиє. Зібравши речі, він перекинув рюкзаки через плече і вийшов у коридор. Знову гукнув: «Мамо?».
Заглянув до спальні батьків. Жодного натяку на Еббі, ліжко охайно застелене, двері у вбиральню відчинені, як і скрізь на цьому поверсі, U-подібний хол стара кімната Денні, яка тепер була кабінетом Еббі, дитячі вбиральні, колишня кімната Стіма. Він поправив рюкзаки на плечі і спустився вниз.
Усе, хлопці, збирайтеся й одягайте куртки. Семе, де твоє взуття? звернувся він до синів.
Не знаю, тату.
То знайди його.
Стім повернувся до кухні. Ред наливав собі ще одну чашку кави.
Тату, ми вже їдемо, сказав син, але Ред ніяк не відреагував. Тату? повторив Стім, цього разу голосніше.
Га? А, так-так, переказуй Норі вітання з Новим роком.
Добре, подякуй мамі від нас, добре? Вона що, поїхала у справах?
На що вона не мала права?..
У справах! Тату, мама поїхала вирішувати якісь питання?
А, ну що ти, ні! Вона тепер не водить машину.
Не водить? здивувався Стім, але ж вона їздила машиною минулого тижня!
Ні, не їздила.
Тату, згадай, вона возила Піта на виставу до школи.
Це було місяць тому, відтоді вона й не водить.
Чому?
Ред лише стенув плечима.
Щось трапилося, тату?
Думаю, так.
Стім поставив рюкзаки на стіл.
Розповідай, наказав батьку.
Вона не хоче казати, аварії точно не було, та й машина в порядку, але зайшовши додому, вона повідомила, що більше не хоче водити.
Приїхала додому звідки? запитав Стім.
Із вистави Піта.
Господи, злякано сказав Стім.
Син із батьком обмінялися тривожними поглядами.
Мабуть, треба продати її машину, почав розмірковувати батько, але ж тоді залишиться тільки мій пікап. А якщо вона передумає?
Якщо вона так вирішила, то не треба змінювати думку.
Сину, але ж твоя мати не така вже й стара. Наступного тижня їй виповниться лише 72 роки!
Стім пройшов через кухню і відчинив двері підвалу, хоч світло внизу було вимкнено.
Мамо, ти там? погукав він.
Тиша.
Стім зачинив двері і знову вийшов на веранду разом із Редом.
Хлопці, сказав Стім, я хочу дізнатися, де ваша бабуся.
Діти сиділи на тому самому місці, без курток, Сем усе ще був у шкарпетках. У відповідь вони лише безпорадно глянули на батька.
Вона була на кухні, коли ви спустилися вниз? спитав Стім. Вона готувала для вас сніданок?
Ми нічого не їли, повідомив Том.
Що? Бабуся не приготувала вам сніданок? здивувався батько.
Вона запитала, що ми хочемо на сніданок: тости чи пластівці і пішла на кухню готувати.
Чому завжди Том та Піт їдять на сніданок фруктові снеки? Я теж такі хочу, але їх лише два в упаковці, так нечесно! пожалівся Сем.
Усе чесно, ми з Томі старші, тому і їмо їх, відповів Піт.
Стім повернувся до Реда і побачив його напружений погляд, із виразу обличчя було помітно, що батько не зрозумів жодного слова.
Її не було тут під час сніданку, сказав йому Стім.
Давай перевіримо нагорі, запропонував Ред.
Я там уже перевіряв, відповів Стім.
Проте вони знову піднялися нагору. Як люди, які шукають свої ключі знову і знову на тому ж місці, не вірячи, що їх там немає, вони по кілька разів перевірили всі кімнати. У дитячій вбиральні на них чекали лише розкидані зубні щітки, розбризкана зубна паста та іграшки для ванни.
Потім ще раз зайшли у її кабінет. Еббі тихо сиділа на канапі, повністю вдягнена і у фартуху.
Її не було видно з коридору, але ж вона мала чути, як Стім кликав її. Собака спокійно лежав біля її ніг.
Коли батько з сином зайшли до кімнати, обоє, Еббі і собака, повернулися до них.
О, привіт, промовила Еббі.
Мамо, здивовано почав говорити Стім, ми всюди тебе шукали.
Гм, вибач. Як пройшла вечірка?
Добре, дякую. Ти що, не чула, як ми тебе гукали? продовжував допит Стім.
Ні, мабуть, не чула, вибач!
Ред насилу піднявся сходами, тому важко дихав. Стім повернувся і подивився на батька.
Люба, вимовив Ред, прибравши руку з обличчя.
Що трапилося? запитала Еббі, але її голос був неприродно веселим.
Ти нас налякала, відповів він.
Дурниці! Вигадаєте собі таке, відказала Еббі й акуратно розправила фартух.
Ця кімната стала її кабінетом, коли Денні поїхав із дому, тут вона зберігала робочі файли, які час від часу переглядала, або телефонувала у справах.
Навіть після виходу на пенсію Еббі поверталася у цю кімнату почитати, чи написати вірш, чи просто побути на самоті. Вбудована шафа, у якій Лінні зберігала приладдя для шиття, тепер була заповнена журналами Еббі, картками та листівками, які робили її діти, коли були маленькими.
Одна стіна була повністю завішана старими фото, рамки так щільно притискались одна до одної, що на стіні вже не залишилося вільного місця.
Як ти дивишся на ці фото? запитала якось матір Аманда. Як ти можеш на них дивитися?
О, та мені й не треба, відповіла Еббі без будь-якого сенсу.
Зазвичай Еббі сиділа за столом біля вікна, ніхто ніколи не бачив, щоб вона сиділа на канапі, адже її використовували як додаткове місце для гостей, які залишалися на ніч.
Було щось театральне в її поставі, вдаване, неначе вона нишком сіла на це місце, коли почула, як вони підіймаються сходами.
Вона дивилася на них із приязною усмішкою, проте на обличчі не було від тієї усмішки жодної зморшки.
Ну добре, промовив Стім і переглянувся з батьком. На цьому інцидент був вичерпаний.
Як зустрінеш Новий рік, так його і проведеш тож головною подією 2012 року стали зникнення Еббі. Вона зникала, навіть коли сиділа поруч. Здавалося, вона не помічала, що всі навколо щось обговорюють. Аманда казала, що Еббі поводиться, як закохана дівчина.
Проте навіть якщо відкинути той факт, що Еббі, наскільки їм відомо, кохала усе життя одного лише Реда, у неї не було того відчуття безтурботного щастя, притаманного всім закоханим. Насправді вона виглядала нещасливою, і це було так не схоже на Еббі. Вона мала знервований вигляд, а її сиве волосся, що ледь закривало вуха, густе і пухнасте, як у китайської ляльки, створювало змучений вигляд, наче вона щойно вибралася з якоїсь халепи.
Стім і Нора запитували свого сина Піта про те, що сталося під час поїздки із бабусею на авто. Спочатку хлопець не розумів, про яку саме подорож вони питають, а потім сказав, що все було добре.
Аманда вирішила запитати у матері прямо.
То я чула, що ти більше не хочеш водити машину? запитала вона.
Так, відповіла Еббі. Як вона сказала, це був її подарунок самій собі ніколи нікуди не їздити, і вона здавлено усміхнулася, неначе промовляючи: «Відчепіться від мене».
Щось не так?
Чому ти вирішила, що щось не так? казала Еббі.
У лютому вона викинула свою «скриньку ідей» коробку з-під взуття, яку зберігала багато років, із порваними на шматки аркушами паперу, записи на яких мали стати віршами. Вона винесла коробку на смітник ввечері, надворі був сильний вітер і на ранок шматки паперу заполони всю вулицю. Сусіди знімали з кущів і килимків під дверима клаптики паперу з написами «місяць, неначе жовток» або «серце, як повітряна кулька з водою».
Жодних питань, звідки ці записи, не виникало, усі знали про вірші Еббі, не кажучи вже про її любов до порівнянь. Частіше за все люди, які знаходили подібні записи, тактично викидали їх у смітник, але сусідка Мардж Елліс принесла кілька таких Вітшенкам. Ред здивовано взяв клаптики паперу.
Еббі? звернувся він до дружини. Ти навмисне все це викинула?
Так, я більше ніколи не буду писати, повідомила вона.
Але ж мені так подобаються твої вірші, люба!
Невже? мовила Еббі без інтересу. Що ж, дуже мило з твого боку.
Насправді Редові більше подобалася сама ідея його дружина пише вірші, сидячи перед своїм красиво оздобленим антикварним столом, надсилаючи їх до маленьких журналів, що потім тактовно повертають їх назад.
Хай там як, але Реду не подобався нещасливий вираз обличчя дружини.
У квітні її діти помітили, що вона почала називати собаку Кларенс, хоча Кларенс давно померла, а Бренда була зовсім іншого кольору: золотий ретривер замість чорного лабрадора. Це була не просто плутанина з іменами, як вона плутала Стіма і Менді під час розмови з Дженні. Ні, вона свідомо називала саме це імя, ніби намагалася повернути назад собаку зі своїх молодших років. Бідна Бренда нічого не розуміла, лише нервово сіпалася, повертаючись на місце, а Еббі роздратовано фиркала.
Це була не хвороба Альцгеймера (справді ж?). Еббі, очевидно, була нормальною. У неї не було таких характерних симптомів, про які можна було б розповісти лікарю, зокрема судоми чи втрата свідомості. Та і взагалі, не слід було й сподіватися, що вдасться переконати Еббі звернутися до лікаря. У 60 років вона відмовилася від свого терапевта, стверджуючи, що занадто стара для будь-яких «радикальних заходів», та й сам лікар, мабуть, уже вийшов на пенсію. Але навіть якби лікар і був, що він міг би запитати?
Вона часто забуває про щось? запитав би він.
Як і завжди, відповіли б діти.
Чи поводиться вона нелогічно?
Не більше, ніж завжди, знову відповіли б вони.
У цьому і була проблема: «звичайна Еббі» часто була трохи божевільною. Тому хто міг сказати, де межа між звичною поведінкою Еббі і дивною?
Ще дівчам Еббі була не такою, як усі. Узимку вона носила чорні гольфи під горло, а влітку селянські блузи. Її волосся рівно спадало на плечі, тоді як інші дівчата щовечора крутили бігуді. У ній проявлялася не лише поетичність, а ще й артистизм, вона танцювала модерн і була заядлою активісткою. На неї могли покластися в організації збору консервів для бідних та у прикрашанні ялинки рукавичками. Вона навчалася у приватній школі, як і Меррік, у якій були лише дівчата. І хоча Еббі була на стипендії, у школі серед учениць вона була лідером. У коледжі вона заплітала волосся у коси і пікетувала за громадянські права. Закінчила коледж вона мало не кращою у групі і пішла працювати соціальним працівником. Це стало сюрпризом для однокурсників, які і не здогадувалися про існування у Балтиморі соціальної служби. Навіть після одруження з Редом (якого вона знала так давно, що вже не могла пригадати, коли вони зустрілися) вона не перетворилася на звичайну домогосподарку, ні! Вона наполягала на природних пологах, грудному вигодовуванні (навіть у громадських місцях), годувала родину пшеницею і власноруч зробленим йогуртом, пікетувала проти Вєтнамської війни із немовлям на руках, відправляла всіх своїх дітей до державної школи. Її дім був забитий виробами ручної роботи макраме з насіння та різнобарвні шалі з вовни. Вона запрошувала людей із вулиці додому, а деякі з них залишалися у них на кілька тижнів, тому було неможливо передбачити, хто зявиться за столом після обіду.
Старий Джуніор вважав, що Ред одружився з нею, аби дошкулити йому, однак це була неправда. Ред кохав Еббі такою, як вона є, усе просто і ясно. Лінні обожнювала Еббі, і та відповідала їй взаємністю. Меррік же вона шокувала. До речі, Меррік була їй за «старшу сестру», коли Еббі перевели до їхньої школи, але навіть тоді вона вважала, що дівчина дивакувата і нічого хорошого з неї не вийде. На думку Меррік, її передбачення справдилося.