Діти Еббі, звісно, любили. Навіть Денні любив її по-своєму. Але вони часто її соромилися. Коли до них приходили друзі, мати могла увірватися до кімнати і прочитати вірш, який вона щойно написала. Вона могла переконувати поштаря у тому, що реінкарнація існує. (Моцарт тому приклад, як можна не чути у його дитячих композиціях досвід багатьох пережитих життів?). А якщо чула на вулиці людину з акцентом, то зупинялася, хапала незнайомця за руку і питала: «Скажіть, а звідки ви родом?».
Мамо, як так можна?! протестували її діти, а Еббі відповідала:
А що такого?
Це не твоя справа. Ця людина сподівалася, що ніхто не помітить її акцент, вважала, що ти навіть не здогадаєшся, що вона з іншої країни. Тобі не соромно?
Дурниці! Людина має пишатися тим, що походить з іншої країни. Я би точно пишалася.
Після такої репліки діти стогнали в один голос.
Еббі була занадто навязливою, настільки впевненою у собі, що абсолютно не знала, що таке відчуття зніяковілості. Вона вважала, що можна запитати у людини будь-що. Їй здавалося, що коли люди не хочуть ділитися своїми проблемами, їй навпаки необхідно допитатися у них, довести, що після розмови з нею вони почуватимуться краще. (Можливо, це повязано тим, що вона працювала у соціальній службі?).
Давай поміняємося місцями, казала вона, вмощуючись навпроти дочок,скажімо, ти повинна мені щось порадити. Уявімо, у мене є хлопець, який занадто ревнує мене до інших.Вона тихенько сміялася, а потім театрально говорила: «Що мені робити? Ти уявляєш? Хоч вішайся! Порадь, що мені робити!».
Мамо, припини, просили дівчата.
Діти намагались уникати розмов зі знайомими матері, що потребували соціальної допомоги старалися якомога рідше перетинатися за вечерею із сиротами, або ветеранами війни (які мали проблеми із поверненням до нормального життя), або черницями, які покинули свої ордени, а інколи навіть студентами-китайцями, які дуже скучили за своєю батьківщиною (і які ненавиділи День Подяки). Діти нишком приносили додому білий хліб і робили собі шкідливі хот-доги. Вони кривилися, коли дізнавалися, що їхня мати буде відповідальна за шкільний пікнік. Однак більше за все вони ненавиділи її співчуття до кожної людини. «Бідолашний!», часто казала вона, або «Ти маєш такий втомлений вигляд!», або «Ти, мабуть, почуваєшся так самотньо!». Більшість людей проявляють свою любов, роблячи компліменти; Еббі чомусь завжди використовувала жалість. Це була неприємна риса так вважали її діти.
Проте коли Еббі повернулася на роботу, після того, як їхня з Редом найменша дитина пішла до школи, Дженні часто говорила Аманді, що не відчуває полегшення.
Я думала, що почуватимуся краще, казала Дженні. Однак інколи я ловлю себе на думці: «А де мама? Чому вона не дивиться за мною?».
Гм, проте коли ти перестаєш відчувати зубний біль, відповідала Аманда, Це не означає, що ти хочеш, щоб він повернувся!
У травні у Реда стався інфаркт.
Без серйозних наслідків. На роботі він відчув певні симптоми, тому деОнтей наполіг на тому, щоб його відвезли до пункту швидкої допомоги. Хай там як, але це був шок для усієї родини. Йому було лише 74 роки! Він завжди був напрочуд здоровою людиною: лазив по драбині, підіймав дуже важкі речі, не набрав жодного кілограма після одруження. Тим не менше, Еббі наполягла на тому, щоб він пішов на пенсію, й обоє доньок підтримали матір. А якщо він знепритомніє прямо на даху? Стім же пропонував ходити на роботу, однак більше не вилазити на дахи і не підіймати важкі речі. Денні не було при цій розмові, однак він, очевидно, погодився б зі Стімом.
Що ж, Ред переміг, і вже після виписки з лікарні він був на роботі і мав добрий вигляд. Однак зізнавався, що відчував легку слабкість, а під кінець дня неабияку втому. Можливо, усе це було лише у його голові; хоча діти почали помічати, як він інколи міряє собі пульс або кладе руку на груди і прислухається.
Із тобою все добре? питала відразу Еббі.
Звісно, зі мною все добре, дратівливо відповідав Ред, хоча раніше ніколи не розмовляв із дружиною у такому тоні.
На той час він уже носив слухові апарати, але постійно повторював, що від них немає користі, тому часто залишав їх на тумбі (вони лежали, наче два маленьких рожевих курячих серця). Через це його розмови з клієнтами проходили не так гладко, як раніше. Тож більшість його роботи перейшла до Стіма, і було дуже помітно, що Реду було непросто визнавати свою поразку.
Згодом він почав запускати і свій будинок. Першим це помітив Стім. Раніше будинок постійно підтримували у бездоганному стані: кожен цвях був на місці і не хитався, жодної смітинки, а тепер кидалася у вічі занедбаність. Одного дня Аманда приїхала з дочкою у гості до батьків і помітила, як Стім замінює шпон на дверній рамці. Коли вона запитала: «Там щось не так?», Стім вирівнявся і сумно сказав:
Раніше він ніколи не доводив будинок до такого стану.
Щось трапилося?
Розумієш, ця сітка з дверей вже звисала додолу! А у ванній протікає кран, ти не помітила?
Ой, лишенько, відповіла Аманда, намагаючись зайти у будинок по дочку, проте Стім продовжував:
Складається враження, що він втратив інтерес.
Аманда зупинилася і подивилася на брата.
Йому байдуже. Коли я сказав: «Тату, у тебе сітка на дверях уже відвалюється», він мені відповів: «Трясця, я не можу догодити всім», сказав Стім.
Це було вже щось: Ред ніколи не гримав, а особливо на Стіма, свого улюбленця.
Аманда уважно подивилася на брата і відповіла:
Можливо, цей дім став завеликим для нього.
Не лише це. Днями мама залишила на плиті чайник, а коли Нора підійшла його вимкнути, бо він дуже голосно свистів, вона побачила як батько сидить поруч і нічого не чує. Він просто сидів і мовчки писав щось у чекову книжку!
Він не почув чайник? перепитала Аманда.
Схоже, що ні!
Але ж той чайник так завиває, що мені здається, ніби мої барабанні перетинки луснуть. Іноді мені здається, що батько втратив слух саме через нього.
Я починаю думати, що батькам не можна жити тут самим.
Думаєш? промовила Аманда і повільно зайшла до будинку, замислившись над словами брата.
Наступного дня у них була сімейна зустріч. Стім, Аманда і Дженні приїхали до батьків самі без чоловіків і дружин та без дітей.
Стім мав надто врочистий вигляд, Аманда була з гарною зачіскою і нафарбованими губами, одягнена, як завжди, у сірий костюм, у якому вона ходить на роботу. Лише Дженні не старалася, вона була у футболці і помятих штанах кольору хакі, а її довге чорне волосся, зібране у хвіст, стирчало з-під резинки. Еббі сяяла від щастя. Провівши гостей до вітальні, вона з посмішкою вимовила: «Ми усі разом, як у старі добрі часи. Не те щоб я не любила і не хотіла бачити ваші сімї, звісно».
То що сталося? перебив її Ред.
Гаразд, почала Аманда, ми тут думали про будинок.
Що саме? здивувався Ред.
Ми вважаємо, що вам стає занадто складно доглядати за ним, ви з мамою старієте.
Та я можу однією рукою доглядати за ним, знову перебив Ред.
На мить у кімнаті стало тихо, діти думали, як реагувати на такі слова батька. Однак їм на допомогу прийшла Еббі.
Ну звісно, ти здатен, любий, сказала вона, але тобі не здається, що нам з тобою уже час відпочити?
Відучити?
Дітям було і смішно, і сумно.
Бачите, як я живу, сказала Еббі. Він відмовляється носити слухові апарати, а потім перекручує мої слова у найдивніший спосіб. Такий упертий! Якось я сказала йому, що піду на ринок, а він мені: «Яких тваринок?»
Я не винен, що ти говориш собі під ніс, почав виправдовуватися Ред.
Еббі зітхнула.
Повернімося до нашої розмови, жваво заговорила Аманда. Мамо, тату, ми вважаємо, що вам треба звідси переїхати.
Переїхати? вигукнули обоє батьків.
Розумієте, після татового інфаркту і маминого страху водити машину Ми задумалися про будинок для літніх людей. Можливо, це вихід?
Що? Будинок для літніх людей? почав голосити Ред. Але ж це для зовсім старих. Туди селять набридливих старих жінок, у яких померли чоловіки. І ви думаєте, що ми з мамою будемо щасливі у такому місці? Ви думаєте, там нас раді будуть бачити?
Звичайно будуть раді, тату. Ти відремонтуєш усі їхні малі будиночки.
Ще чого. До того ж, ми з мамою набагато самостійніші, ніж вони. Ми з тих людей, які все роблять самі.
Дітям не здавалося, що це аж так чудово.
Добре, сказала Дженні, а якщо купити вам невелику квартиру? Або апартаменти з садочком десь на околиці Балтимора?
Ці коробки зроблені з картону, відповів Ред.
Не всі, тату. Деякі побудовані дуже добре.
А що буде тоді з цим будинком, якщо ми переїдемо?
Ми його продамо.
Кому? Ніхто не купував нічого у цьому місті із часів кризи. Дім буде багато років продаватися, і ви думаєте, що я поїду зі свого дому і залишу його тут напризволяще?
Тату, але ж
Будинкам потрібні люди. Ви всі маєте це знати. Звичайно, будинок зношується витирається підлога і забиваються труби, але це ніщо у порівнянні з порожнім будинком. Тоді неначе зупиняється його серце. Спочатку він починає просідати, зявляються зсуви, будинок хилиться до землі. Я вам так скажу: можна глянути на будинок і з точністю сказати, чи живе у ньому хтось, чи ні. І навіть не розраховуйте на те, що я наважуся так вчинити з ним.
Тату, але з часом його точно хтось купить, знову заговорила Дженні, а поки я буду заходити сюди щодня, відчинятиму вікна, перевірятиму всі щілини. Добре?
Ні, не добре. Будинок відчує зміни.
Тоді у розмову втрутилась Еббі.
Може, хтось із вас придбає цей будинок? Скажімо, купить його у нас за долар чи як там робиться?
У кімнаті знову запанувала тиша. Усі вони щасливо жили у своїх будинках, й Еббі про це знала.
Він нам так добре відслужив, знову почала Еббі. Памятаєте наші щасливі моменти, що ми пережили тут разом? Пригадую, як я прийшла сюди ще дівчиною. Коли ми з вашим батьком зустрічалися, ми проводили багато часу на цьому подвірї. Памятаєш, Реде?
Але той у відповідь лише махнув рукою.
А ще памятаю, як занесла у будинок Дженні. Їй було три дні і вона була замотана у ковдру, яку звязала для Аманди бабуся Далтон. Я переступила поріг і сказала їй: «Тепер це твій дім, Дженні, ти будеш тут жити і будеш тут дуже щасливою!».
В очах Еббі забриніли сльози, а діти поопускали голови.
Що ж, сказала Еббі, трохи заспокоївшись. Що тут говорити, це звичайні речі. Але нехай Кларенс доживе тут свої останні роки.
Хто? здивовано перепитав Ред.
Бренда, вона має на увазі Бренду, відповіла Аманда.
Це так жорстоко, вивозити Кларенс в останні дні життя, сказала Еббі.
Більше ніхто не мав сил продовжувати цю розмову.
Однак Аманді вдалося запевнити Реда, що найкраще рішення найняти домогосподарку, яка на додачу ще й зможе водити машину. Звичайно, в Еббі ніколи не було домогосподарки, навіть коли вона ходила на роботу. Проте Аманда запевнила матір, що вона звикне.
Це буде твоя помічниця. І коли тобі захочеться кудись поїхати, тебе відвезе місіс Ґерт.
Єдине, куди мені хотілось би поїхати, так це подалі від місіс Ґерт, відповіла Еббі.
Аманда розсміялася, сприйнявши слова матері як жарт, але, на жаль, Еббі не жартувала.
Місіс Ґерт була 68-річною огрядною і веселою жінкою. Вона працювала кухаркою у школі і шукала додаткового заробітку. Щодня вона приїжджала о девятій годині ранку, ходила по будинку, трохи прибираючи та витираючи пил, а потім ставила дошку на веранді і починала прасувати, дивлячись телевізор. Насправді у двох літніх людей було не так багато речей, які треба було б довго прасувати, проте Аманда наказувала зайняти себе чимось. У цей час Еббі сиділа в іншому кінці будинку і робила вигляд, що не чує нових історій із життя своєї знайомої. Варто було їй видати щонайменший звук, як місіс Ґерт тут же підходила і питала, чи все гаразд, чи не треба відвезти її куди-небудь. Еббі говорила, що така поведінка нестерпна. Вона жалілася Реду, що не відчуває себе господинею у власному будинку.
Хоча вона ніколи не запитувала, чому ця жінка вважала себе необхідною для них.
Через два тижні місіс Ґерт силоміць вихопила з рук Еббі сковорідку, наполягаючи на тому, що вона сама приготує їй омлет. У цей час праска стояла на рушнику, і він загорівся. Зрештою, ніхто не постраждав, крім, звісно, рушника, який взагалі не треба було прасувати, але після цього місіс Ґерт у їхньому будинку більше не зявлялася. Аманда пообіцяла наступного разу найняти людину до сорока років і запропонувала знайти чоловіка, хоч і не пояснила, чому.
Але Еббі відмовилася.
Ні? сказала Аманда. Добре, тоді знайдемо жінку.
Ні не жінка і не чоловік. Нікого не треба!
Але мамо почала Аманда.
Я не можу! Я не можу це терпіти! Еббі почала плакати. Я не можу бачити чужу людину у своєму будинку! Я знаю, ви всі вважаєте, що я дуже стара і дурна, але таке ставлення мене принижує. Краще я піду звідси і помру.
Дженні підбігла до матері і міцно обійняла її.
Мамо, ні, не плач, рідненька. Вибач, ми зовсім не хотіли тебе принизити. Будь ласка, припини плакати.
Тепер вони плакали разом. Ред ходив навколо, намагаючись якось розійняти їх і самому обійняти та заспокоїти дружину, а Стім ходив по кімнаті і знервовано куйовдив волосся.
Тож було вирішено поки залишити батьків у спокої. Ред з Еббі знову жили самі.
До кінця червня. Аж поки Еббі не знайшли на вулиці Боутон у нічній сорочці, а Ред при цьому навіть не помітив її зникнення.
Тоді Стім сказав, що переїде до них разом із сімєю.
* * *
Звичайно, Аманда не могла переїхати до батьків. Вона, її чоловік і дочка підліткового віку мали такий щільний графік, що були змушені навіть своїх собак здавати на догляд щодня.
Дженні жила у будинку свого чоловіка разом із його матірю, місіс Енджел.
Забрати місіс Енджел із собою було б дивним рішенням. Стосовно Денні питання відпадали.
Направду Стімові теж було незручно переїжджати. Не лише тому, що у них із Норою було троє гіперактивних хлопців, а ще й тому, що вони дуже любили свій невеликий будинок, який дбайливо доглядали і у вільний час модернізували. Це було жорстокозмушувати їх залишити свій дім.
Проте, з іншого боку, Нора цілими днями сиділа вдома. А Стім був досить мякою людиною, він спокійно сприймав те, що життя не завжди складається так, як ти собі плануєш. Тому він почав шукати позитивні сторони свого переїзду до батьків: хлопці будуть бачити дідуся і бабусю щодня, а ще поряд є великий басейн, до якого можна ходити всім разом! Його сестри майже не сперечалися, почувши про це рішення. Вони лише запитали: «Ти впевнений?». Батьки ж спробували протестувати.
Сину, ти не мусиш цього робити, сказав Ред, а Еббі знову заплакала.
Вони мали сумний вигляд, але хіба ж це було не ідеальне рішення? Тож Стім твердо сказав: «Ні, ми точно переїжджаємо до вас».
Отже, на початку серпня, у суботу після обіду Стім і чоловік Дженні Гю разом із колегами Мігелем та Луїсом загрузили пікап Стіма валізами, дитячими іграшками, велосипедами, самокатами, машинками і поїхали до батьків. (Усі меблі вони залишили для орендарів будинку: сімя біженців з Іраку, яку перевезла церква Нори до Америки.)
Тим часом сама Нора разом із дітьми та собакою уже підїхала до свого нового дому.
Нора була дуже привабливою жінкою, яка не здогадувалася про свою красу. Мала каштанове волосся до плечей, широке, спокійне, мрійливе обличчя і ніколи не користувалася косметикою. Жінка завжди носила недорогі бавовняні сукні, які застібалися на ґудзики спереду. Коли вона йшла вулицею, і її сукня тріпотіла навколо ніг, чоловіки зупинялися і не могли відвести від неї погляду. Але Нора ніколи цього не помічала.
Вона припаркувала машину, як гостя, нижче по вулиці, і тому вони всі разом підіймалися до будинку пішки. Діти і собака бігли попереду, стрибаючи і падаючи по дорозі. Нора йшла позаду. Ред з Еббі вже чекали на подвірї, для них це справді була подія. Піт крикнув їм: «Привіт, дідусю! Привіт, бабусю!», а Томмі закричав: «А ми тепер будемо тут жити!». Хлопці дуже зраділи, коли почули про переїзд до бабусі. Ніхто не знав, якої думки була Нора, принаймні ззовні вона нагадувала Стіма: спокійна та врівноважена.
Коли вона підійшла до дому, Ред сказав «Ласкаво просимо!», а Еббі обійняла її: «Привіт, Норо, ми вам дуже раді. Спасибі, що погодилися на такий крок».