So do not! So do not! повторював Чі.
І я не знав і досі не знаю, що на це можна сказати. Кинути все і тікати страшно. Ніколи не думав, що через пятнадцять років побачу, як зі своїх осель на Донбасі, кидаючи все, тікають мої співвітчизники.
Старий Гобі
Привіт, Руслане, знов прийшов?
Коли мені погано або я не можу розібратися в якійсь ситуації, я завжди розмовляю зі старим Гобі.
Старий Гобі був етнічним мадяром, жив у румуномовному Солотвиному на терені України, пишався з того, що в Закарпатті живуть за своїм часом, а не за київським, і тим більше не за московським. Ще за совка він обїздив на фурі півсвіту. Був навіть у пустелі Гобі, за що й отримав прізвисько. На старості ловив руками голавликів та маренок у Тисі, любив випити і зварити справжню нічну уху.
А потім помер. Здавалося, він, як і гори, і Тиса, буде жити вічно. Однак вічного не бува нічого. Навіть миру в країні.
Другий місяць наші вояки намагаються звільнити те, що купа озброєних східним сусідом імбецилів планомірно перетворює на випалену пустелю. Другий місяць гинуть найкращі сини батьківщини. Весь цей час усі мої друзі, кого не візьми, або збирають гроші для військових, або бігають після роботи доглядати поранених.
Дійшло до того, що навіть музиканти, замість писати музику, шукають виробників броніків, тестять пластини і виготовляють захист для солдатів, гарантуючи клас захисту власним імям!
І в цей же самий момент у Раді й далі сидять ті самі пики, які півроку тому валували, що всіх нас майданутих треба вивезти в Биковню і зробити те, що колись уже робили.
Представники генерального штабу «з поволокою у погляді» спокійно розказують, що оце все що вони, то хароше, а все, що волонтери, то біда. А в цей час розстрілюють понад пятдесят пацанів із «градів», які пропустили через дірявий кордон.
Фактично, вся сволота, яка на півроку принишкла, знову повилазила і повсідалася на владні крісла. І досі певну посаду можна купити за гроші, а до всього іменем Майдану віджати шось красіве і цінне в того, хто не встиг розібратися в політичній конюнктурі й вчасно перефарбуватися.
Саме в такі моменти, як зараз, я заплющую очі й думками лину до старого. Кремезний і сивий, у розхристаній сорочці, старих сіро-чорних штанах, босоніж, він, вічний учитель, сидить біля багаття на березі Тиси, підкидає у вогонь топляк і дивиться на воду.
Біда, Гобі.Я сідаю на нагріту вогнем каменюку поряд зі старим. За спинами у горах гримить і блискає. Перед нами клекоче і з кожною хвилиною піднімається все вище Тиса.
Бачу, шо біда. Старий Гобі повертає до мене свої вицвілі сиво-блакитні очі.А як ти хтів? Якшо в горах дощ, то в долині завжди горе.
Ми мовчимо, я намагаюся осягнути те, що почув.
І що робити? Тим, хто в долині?
Жити. Жити, Руслане! Оно, дивися, зараз пішла вода. Риба вся, мабуть, бідкається, шо робити. Чи плисти далі за течією? Чи, навпаки, боротися? Чи, може, під каменюку забитися? Кожна рибка вирішує, як вчинити, бо жити треба зараз, а не завтра чи позавта, чи через тиждень, коли вода зійде і все затихне.
І як же ж правильно вчинити?
А хто його знає, як правильно? Це вже кожен сам вирішує. Головнероби так, щоб ані самому, ані дітям, ані онукам не було за твої вчинки соромно.
Дякую, старий.
Приходь, завжди радий.
Я залишаю старго біля вогнища і повертаюся до реальності. Мені трохи легше.
Бембік
Коли я побачив його вперше, йому було десь місяців пять. Смішний, з велетенськими вухами і на тонких ніжках, він підійшов звідкілясь ззаду, тицьнувся вологим носом у руку і відразу ж її лизнув.
О, Бембік прийшов, сказав мені провідник. Відчуває, що ти свій, до чужих не йде.
Пізніше я дізнався, що Бембіка знайшов пожежник. Мале оленятко лежало в балці поруч з дорогою. Пожежники саме гасили покинуту хату на хуторі, й один, відійшовши в бік лісу, побачив малого. Куди поділася мати-олениха, так і не дізналися. Загинула у вогні, чи вогонь відрізав шлях до маляти. Одним словом, знайду забрали і відвезли до Чорнобиля.
Місцеві давно звикли, що в місті живе багато звіру: кабани, олені, лисиці, тхори, само собоюкоти та собаки. Прижився в пожежній частині й Бембік.
Коли я побачив його вперше, у мене не було нічого, чим би пригостити, тож я спитав у провідника, де можна купити солодощі.
Оно, магазин, махнув чоловік рукою вздовж дороги. Йди, там усе є. Йди, не переживай, Бембік за тобою піде.
Так і сталося. Ми підійшли до обшарпаної будівлі, на першому поверсі якої був магазин усього одразу, а на другомукафе «Вічний зов», яке, щоправда, не працювало.
Дайте триста грамів печива, попросив я продавчиню.
До речі, оленятко зайшло зі мною просто в магазин, однак це не справило на тітку враження. Вона зважила печива, я розрахувався, і ми пішли з Бембіком їсти.
Потім щоразу я брав йому печива вже з Києва. Іноді просто передавав смакоту в зону зі знайомими. Я дзвонив і дізнавався, чи Бембік підріс. Чи в нього прорізалися ріжки, чи насправді він уже здоровань?
Аж якось, десь через два роки, мені подзвонив провідник. Дядько він аж ніяк не сентиментальний, однак голос у нього тремтів.
Уяви, приїхали, вишльопки! Діти якихось чинуш на джипах! Шукали дичину. Ганяли по лісі. Ну та який тупий звір на них вийде? А тут Бембік біля магазину. Він уже ніби й здоровий, рев у нього тужний, чути здалеку, а по суті, дитина. І до них, до джипа.
Я не дослухав. Що там слухати, і так усе зрозуміло. Молодий олень, який вірив людям, заплатив за свою віру найдорожчим.
Диванний сепаратист
Вот, плять, пабачим, шо ти запайош, кагда тут будуть руськіє танкі!
Таку фразу ще весною видав один мій знайомий диванний сепаратист. Я не хочу називати його імені й прошу спільних знайомих не робити цього, бо ж у дурачка є родина, дитина і, не дай бо, ще щось.
Одним словом, з самого початку Майдану цей товариш впав у депресію. Потім почав сперечатися з людьми, бризкати слиною. Коли ж йому натякнули, що можуть порихтувати хребта, він припинив спілкуватися з живими опонентами і пірнув у павутиння Інтернету.
Браття! Шо рабить? волав він у соцмережах. Страна ніатвратіма катітся в бездну, і я не хочу разом з нею!
Спочатку він цікавився, як виїхати на ПМЖ до Росії чи Білорусі. І люди пояснювали йому шо до чого. Причому досить детально.
Однак коли людина хоче не їхати, а лишень балакати, це з часом стає видно, і росіяни з білорусами на нього поклали те, що зазвичай кладуть на тих, хто дофіга триндить.
Тож він переключився на інший фронт.
Браття! скавчав чувак. Давайте пакостити армії!
Після цього зявлялася ахінея типу «підкрадіться вночі до танка і насипте піску в бак». Ті, хто спочатку активно з ним спілкувався, теж зрозуміли, що діла не буде, і з часом забили болт.
Ну і, відповідно, тепер на його сторінці все скотилося до повного маразму. Ось, наприклад, пост: «Браття! Давайте дізнаємося скількі нас. Візьміть гривню. Напишіть на ній: Хунті пиздець. І запускайте її в обіход».
Далі взагалі прикол: «Не бійтеся. Автомати приймають розмальовані купюри. Однак увага! Писать можна тільки на одному боці, бо інкше нічого не вийде»
Еге, думаю, сепаратист сепаратистом, а гривеньку береже боїться прокакать.
Одним словом, почитав я цей опус і навіть хотів щось написати, аж бачу, що на нього взагалі відгуку немає. Жодного. Докотився сепаратист, уже всі знають, що в голові навіть не вата, а тупо вавка. То й не став нічого писати.
А сьодні один спільний знайомий виставлявся, бачу, і він прийшов. Нє пабрезгував. Усівся, випив, попоїв. Тостів, правда, не казав, однак прикластись до свята політичних опонентів не відмовився.
А по тєліку саме Порошенко щось розказував. І така картина намалювалася, просто Босх. Сидить диванний сципаратіст. Увесь сивий, скукожений, спина інтегралом. Пє закарпатський коньячок, заїдає рошенівським тортом.
Дивився на нього і думав. Оце мужчина. Не тому торт їсть і конячок пє, що жлоб і зайву гривню боїться витратить, а щоб «врагу» не дісталося.
Змовчав у фіналі. Бо ж найстрашніше для сепаратиста знаєте що? Відсутність опонентів. Це для них усе одно, що в дурдомі обшита мяким кімната. Куди не стукай, відгуку немає.
Герої майбутнього роману
Русь, ти про нас напишеш? Оповідання? Таке, шоб читали? Бо твої читаю, нормуль, як у житті.
Ну звісно, напишу, якшо хочеш, напишу, головне, шоб ви живі були.
Дуриш ти. Шо ти напишеш, як нічого не знаєш?
Розмовляю телефоном із чуваком, що зараз в АТО. Воює з квітня без ротації, як і більшість його підлеглих.
Знаєш, каже мені,тут шо не день, то роман. Якби я вмів, то написав би.
Нічого, відповідаю. Повернешся з війни, все напишеш, такі тилові щури, як я, допоможуть. Нам за щастя буде таким, як ти, допомогать.
Ой да ладно, сміється. Я он у тебе в книжці прочитав, як після війни ставилися «наші» до тих, хто був на окупованій території, і зрозумів, шо все це нас знов чекає на Донбасі.
Ну, може, й так. Якось та буде.
Мовчимо, сопимо в слухавки, ніхто не хоче говорить про найголовніше.
Шо, не витримую першим, є двохсоті?
Є. Один двохсотий, один трьохсотий. Ти їх навряд чи знаєш, вони, як ти проїздив, були з іншого боку дороги. Обстріляли нас з мінометів, а потім з-за зеленки лупонули чи то з самохідки, чи з крупнокаліберного. Одного одразу, а другого в руку.
Мовчимо. Кожен думає про своє.
А знаєш, у душі кожен з нас трохи трьохсотому заздрить. Навіть якщо вголос не скаже. Бо той додому поїде, а нам далі тут. Не обстріли страшні, а рішення, які щодня приймаєш. Стріляєш у відповідь з міномета, а сам Бога молиш, щоб поруч цивільних не було, бо ж метал не розбирає, хто винен, а хто ні.
Тримайтеся!
Ну звісно, ти теж не забувай, дзвони героям майбутнього роману.
Нарешті розсміялися.
Люди і нелюди
Сьогодні побачив відео. На землі лежить поранений десантник. Майже всі його товариші загинули, бо далі стоїть спалена бронемашина і по дорозі розкидані тіла загиблих.
Терорист знімає його на телефон. Те, що це не журналіст, а просто такий собі апалчєнєц-баєц, видно з того, що він тримає телефон вертикально, а отже, не розуміє специфіку телебачення. Окрім того, питання штибу: «Ти стріляв? Нє? А вани стріляли?» свідчать на користь моєї версії.
Однак я не про нього навіть. У якийсь момент до пораненого підходить місцевий дядюшка в синій майці й сонцезахисних окулярах «пчьолка Майя». І це гівно починає нести єресь.
Я отєта встал, іду в церкву, шоб паставіть свєчку за упакой душі Порошенка, Авакавих і усєх іх, видає бидло, бачачи, що його знімають. Поступово старий задрот сам себе накручує.Ви панімаєте, тиче ціпком у бік пораненого на землі,вони ж не православні, вани єті, як їх, капелани. Католіки. Усі протів нас.
Бойовики, побачивши, що дяді тіки дай слово, то він тут усіх з гівном змішає, підначують.
А как би ві паступілі з єтім плєнним ранєним? питає «оператор».
Расстрілять, блін. Я дивився по тілівізару, як вони всіх наших вбивають. Расстрілять! Тім боліє, шо вони отказалісь от гіоргієвськой лєнтачки, ахулілі Георгія-Пабєданосца, прідставляєтє?
Дядько не витримує, виймає зі світлих штанів хустиночку і сякається в неї. Потім починає валувати, плювати на пораненого бійця і врешті валить, куди йому треба.
Страшне відео. Якби з полоненого знущалися супротивники, я це хоча б зміг осягнути. Однак старе чмо у світлих штанах та синій маєчціце вже, як кажуть, перебір. Заради звільнення територій для такого набору з кісток і вати і воюють хлопці? Дуже сподіваюся, що таких виродків на Донбасі все ж менше, ніж нормальних людей.
А, і ще. Оператор обіцяв «замилити» морду дядькові, щоб його не впізнали. Однак, як водиться, набрехав. Тож, країно, дивися на чмошника з Шахтарська. Дивися широко розкритими очима, щоб не забути і випадково не пробачити.
Сепаратист
Шо тут у нас? Та все, як завжди. Прилазять, валять з гранатометів і тікають.
Околиця Донецька, блокпост. Ми з кулеметником Андрієм їмо кавун, який, до речі, принесли бійцям місцеві. Уже по обіді, однак сонце пече немилосердно. Андрій, який водив і показував мені місцевість та шо, де і як, раптом згадує.
О! А я ж тобі сепаратиста не показав!
Кого? У мене округлюються очі.
Та це ж саме інтєрєсне! Ходімо!
Андрій веде мене на соняшникове поле. Минаємо бронетехніку, бліндажі, кілька воронок від мінометних подарунків терористів, і нарешті моїм очам відкривається картина. На своєрідній галявинці посеред знесених міною соняхів стоїть пластиковий таз з водою. Поруч у тарілці накидано якоїсь їжі. А біля стоїть сірий гусак. Він, мабуть, лежав, однак, почувши наші голоси, піднявся і зустрічає нас в усій своїй красі. Гусак роздивляється гостей, нахиляючи голову набік. Розкриває рота, однак замість галасу чи шипіння звідти вилітає тихе, ледь чутне чавкотіння.
Оце і є Сепаратист. Андрій колупає в зубах соломинкою. Він у нас контужений, тож вважай.
А кинутися може?
Та ні, не кинеться, переляканий сильно, навпаки, до землі припадає і ховається.
Сірий «сепаратист» прислуховується до нас, та не тікає. Андрій доливає йому в банячок води.
Кілька днів тому пішли ми обдивитися територію після чергового мінометного обстрілу і знайшли його. Їх тут було двійко, однак одного вбило на місці. А цей вижив. Тепер у нас тут.
А звідки вони тут узялися?
Ну багато людей повтікало з Марянки, коли бої були. Може, сарай зруйнувало пострілом і гуси втекли чи господарі випустили, шоб не подохли, всіх же не забереш?
Ще деякий час стоїмо біля «сепаратиста». Той заспокоюється, втрачає до нас цікавість і пє водичку.
Ми з Андрієм повертаємося на пост. Навколо все та ж картина знищеної земліпостріляні будинки, звалені лінії електропередач, перериті дороги і залізобетонні блоки, що перекривають шляхи. Однак навіть у таких умовах у пацанів, що боронять рідну землю і розуміють, що кожен день може бути останнім, залишаються і доброта в серці, і людяність, і почуття гумору.
Фрау
Свєта, ти слишишь, ана настаящая дура! Как я і прідпалагала!
Білява фрау передпенсійного віку їде в київському автобусі й триндить з подругою по мобілці. Причому триндить голосно, смакуючи власні звязки, так як люблять це робити на Донбасі.
У результаті за кілька хвилин увесь салон знає, що пані припиздячила сюди з Луганська, патамушта страшна ж, і поселилася у якоїсь родички Галкі.
А я єй дєньгі і ні прідлагала, ти што? Ані, прідставь, чувствуют сібя пєрєд намі в далгу!
Якщо коротко, то Галя забрала до себе цю біляву лярву разом з чоловіком, старшим сином та невісткою, «а Сірьожа ні паєхал, он там даже што-та с апалчєнцамі мутіт».
Уже після згадки про Сірьожу я хотів втрутитися, аж раптом почув те, що взагалі порвало.
А вчера она наваріла какой-то чєпухі із рибнага фарша і марковкі. Я єй сказала, што наш мужик такоє ні єст, єму, штоб работать, мяса нада.
З цього моменту я взяв свій телефон й, імітуючи розмову, почав:
Альо, Семенченко? Вітаю, Семене, тут у мене є людина до вас у батальйон «Донбас». Ну так, біженець, хоче воювати за свій край. Усе серйозно! Навіть, шоб довести лояльність, може здати одного Сірьожу, шо з сепарами мутить!
Очі фрау полізли на лоба, вона дала відбій подрузі й заклякла, дивлячись на мене.
А ще тут родина добровольця не дуже хоче стісняти киян, то, може, пристроїш жінок десь у гуртожиток? І ближче до АТО. Кажуть, шо можуть на польовій кухні працювати. А там ще чувак є молодший, він теж ніби не проти повернутися і дім захистити.
В автобусі запанувала така тиша, що важко повірити. Фрау відкрила рота, аби шось сказати, та її заціпило.
Я підморгнув їй і видав:
Зараз я фотку дружини добровольця надішлю, пробий шо до чого про всяк випадок.
У цей момент автобус спинився на Славутичі, і фрау вискочила.
Аж до Позняків люди поглядали на мене хто з острахом, хто із зацікавленням. Я ледь стримував посмішку. А на виході почув у спину і таки посміхнувся:
І правильно, а шо вона розказує своїм, шо ми барани. Тепер повоюють!
В опчем, Семенченко впливає на всі види сепарів, навіть не знаючи цього.
Відра
Ця країна приречена. У далекому вісімдесят восьмому ми з дідом стояли біля протипожежного щита в школі.Вона ніколи не зможе бути нормальною з такими людьми.
Коли я був маленьким, то в якийсь момент зацікавився пожежним стендом, яких було понатикано скрізь: від шкільного подвіря до самої галімої турбази.