Жанна не побачила всього видовища цілком. Зернистість світлин. Чорно-білі відтінки. Білява перука, що вкривала обличчя сестри. Але вона прочитала досьє. Там писали, що Марію вбили шляхом странгуляції вона не знала, що це означає. Писали, що її роздягли. Що її випатралище одне незнайоме слово. Що їй відрізали руки й ноги і поклали їх навпакиноги біля плечей, руки внизу тулуба. Писали також, що вбивця здійснив «посмертну постановку». Але що це означало?
Тридцять один, тридцять два, тридцять три Усе це було неможливо. Жанна збиралася розплющити очі. Побачити перед собою кору дерева. Обернутися й заглибитися в ліс тиші. Марія буде десь там, поміж листя. Треба було лічити. Триматися рахунку. Дати їй час заховатись. Щоб потім її знайти
Потім був похорон. Жанна пережила його в стані сновиди. Приходили фліки, опустивши голови, наче побиті пси, із запахом шкіри, з порожніми фразами. Тоді мати почала скочуватися. Рік по тому вона зізналася Жанні тоді вона, закінчена наркоманка, вже говорила повільно, важко, що та завжди була її улюбленою дочкою. «Ти народжена з хаосу, і тому я завжди любила тебе більше»
У Жанни й Марії були різні батьки. Маріїн батько пішовпро нього ніколи не говорили. Жаннин такожпро нього говорили ще менше. Єдиний спадок, який він по собі залишив, це було його прізвище: Коровський. Багато років по тому Жанна намагалася щось про нього дізнатися. Розпитала матір. Її батько був поляком. Торчок, який удавав із себе кіношника й розповідав, що належав колись до школи в Лодзі, де вчилися Роман Поланський, Єжи Сколімовський, Анджей Жулавський Справжній серцеїд. А щевеликий пустодзвін. Наприкінці сімдесятих чувак звалив до себе на батьківщину. Більше від нього нічого не чули
Жанна була плодом хіпарської випадковості, цілком традиційної для сімдесятих. Двоє наркош зустрілися за якоюсь кислотою чи заштриком чорного. Покохалися. Відходами від тріпу стало народження Жанни. Однак вона, як казала мати, завжди була її улюбленицею. А тепер цей статус обертався проти неї. Марія померла через те, що про неї недостатньо піклувалися. Так уважала мати. Отже, винною була вона, Жанна, «пестунка». Любимиця. Та, яку захищали. Та, яка була в безпеці, тимчасом як її сестру скалічили
Сорок три, сорок чотири, сорок пять
Ці слова повпливали на Жаннин вибір професії більше, ніж саме вбивство. Вона почувалася боржницею. Над нею висіло моральне зобовязання. Перед Марією. Перед усіма жінками-жертвами. Зґвалтованими дівчатами. Побитими дружинами. Замордованими незнайомками. Вона вирішила стати слідчою суддею. Щоб шукати виродків і чинити правосуддя від імені закону. Пятдесят чотири, пятдесят пять, пятдесят шість
Саме з цією думкою вона закінчила школу. Гнана нею, стала магістром права. Одержима нею, пройшла рік підготовки в Інституті правових студій, а тоді вступила до Національної школи суддів. Закінчивши навчання, Жанна на рік поїхала до Латинської Америки, щоб звільнитися від цього тиску, але це не допомогло. Повернулася до Франції. Два роки гарувала в Ліможі, ще трив Ліллі, а тоді нарешті опинилася в Нантеррі.
Повернувшись до Іль-де-Франсу, вона відкопала справу про вбивство її сестривоно сталося в Курбевуа й підпадало під юрисдикцію СВІ Нантерра. Жанна пішла до відділу ведення реєстру, де зберігались архіви прокуратури.
Вона прочитала досьє. Перечитала. Вивчила. Осяяння не було. Жанна наївно думала, що її невеличкий досвід слідчої судді допоможе їй зрозуміти. Помітити зачіпку. Але ні. Жодного знаку. А вбивця більше ніколи ніде не сплив.
Єдине, що її вразило, це зауваження журналіста видання «Актюель». У досьє входила вирізка з цього журналу за жовтень 1981 року. Автор помітив подібність між положенням трупа й «ляльками» митця Ганса Беллмера. Так само змінені місцями кінцівки. Та сама білява перука. Ті самі білі шкарпетки і чорні туфельки. Той самий обруч
Жанна копнýла в цьому напрямку. Беллмер був німецьким художником і скульптором початку ХХ століття, пізніше зайнявся фотографією. Зображення його ляльок людського зросту вразило Жанну. Саме так виглядало скалічене тіло її сестри. Вона пустилася в мандри. Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку. Галерея Тейт у Лондоні. Інші музеї в Німеччині. Облазила Центр Помпіду в Парижі. Дивилася на скульптури, гравюри, малюнки. Плакала. Уявляла вбивцю, який пройшов той самий шлях. Психа, що надихнувся цими демонічними інсталяціями в кожному з музеїв. Такий собі крадій марень, який не мав іншого вибору, окрім як і собі відтворити їх на людських тілах.
Жанна їздила в різні місця, де проживав художник. У Німеччині. У Франції до Парижа й Провансу. Звязувалася з найближчими поліцейськими відділками чи жандармеріями. Вона шукала слід убивці. Якусь деталь. Якусь зачіпку. Усе марно.
Зрештою вона мусила визнати очевидне. Вона назавжди залишиться маленькою дівчинкою, яка пошепки рахує, накривши очі долоньками. Якій не терпиться вирушити лісом у пошуках правди. У пошуках не сестри і не її вбивці, а пояснення. Одного дня вона знайде джерело зла
Шістдесят сім, шістдесят вісім, шістдесят девять
Жанна здригнулася. Хтось постукав у її бічне вікно. Вона роззирнулася. Виявилося, що вона на автопілоті доїхала до суду Нантерра на авеню Жоліо-Кюрі. І машинально зупинилася перед будівлею.
До її вікна схилився охоронець.
Тут не можна стояти, мадам. Це Ой, перепрошую Я не впізнав вас, пані суддя
Я я зараз припаркуюсь.
Жанна змінила передачу і попрямувала до вїзду на підземний паркінг. Кинула погляд на дзеркало заднього огляду. Її обличчя було мокре від сліз.
Заглибившись у пітьму парковки, вона нарешті зрозуміла, що це за дивний звук сповнює салон автівки. Це був її власний шепіт:
Вісімдесят один, вісімдесят два, вісімдесят три
Маленька дівчинка, що стояла біля підніжжя дерева.
Стояла, затуливши очі долоньками.
7
Коли Жанна зайшла до свого кабінету, Клер повідомила: їй прийшло ще одне попереднє обвинувачення у справі Східного Тимору. Документ передали офіційно. Клер уже завела справу. 2008/123. Жанна вирішила серйозно взятися за це. Урешті-решт, там також пролилася кров. І якщо вона могла прибрати з політики кількох покидьків, то це вже непогано.
Жанна відклала допити, призначені на пообідній час. Дозволила Клер піти о пятій. Поставила телефон на автовідповідач і замкнула двері. А тоді занурилася в досьє. У течці було всього кілька аркушів. Складений суддею з По стислий виклад результатів слідства 2006 року, яке так ні до чого й не привело. Анонімне донесення, надруковане на машинці й датоване лютим 2008-го. Документ від фіскальної служби департаменту О-де-Сен, що засвідчував деякі описані в донесенні факти.
Усе почалося в травні 2006 року.
Один авіадиспетчер на пенсії стежив онлайн за комерційними рейсами Франції. Чоловік був одержимий продажем зброї. Він відслідковував польоти, що здійснювалися з цивільних аеродромів, розташованих в ареалах виробництва військових товарів. Особливо пильно наглядав за власним регіоном, південним сходом Франції, де розміщується один із лідерів ринку«EDS Technical Services».
У травні 2006 року чоловік помітив підозрілий рейс. «Сессна-750» під номером N543VP, яка належала компанії CITA, злетіла 15 травня з аеродрому Жукас, неподалік від Біарріца, у напрямку Банжула, що в Ґамбії. Напрямок був незвичний. А ще дивніше було те, що ця злітна смуга не обслуговувала жодного іншого літака.
Пенсіонер перевірив компанію CITA. Перша сенсація: такої фірми не існувало. Тоді відстежив загадковий рейс, так само онлайн. У Банжулі літак не зявився. Щойно знявшись у повітря, пілоти, вочевидь, змінили радіочастоту й повернули в невідомому напрямку.
Диспетчер відкопав рахунки, повязані з рейсом. Усе було збережено в мережі. Пальне. Дозаправка. Зарплатня пілотам. Ще одна сенсація: за все платила компанія «Noron». Філія «EDS Technical Services».
Тепер сищик мав справу. Французьку зброю по-тихому кудись доставили. Він розіслав електронні листи в усі чотири куточки світу, іншим любителям авіаперевезень, але нічого не дізнався. Шерлок Голмс дійшов до своєї межі.
Вересень 2006 року. Озброївшись зібраними матеріалами, він пішов до головного комісаріату По. На щастя, флік, який його прийняв, дослухався до його історії. І передав цей перший протокол до прокуратури По. Справу передали судді. Тому, хто мав можливість провести справжнє розслідування, на міжнародному рівні, і знайти літак. І хто мав право вимагати рахунки компанії «Noron». Знов удача: суддя на прізвище Вітталі захопився справою.
Допит Жана-Луї Деммара, генерального директора фірми «Noron», яка спеціалізувалася на пристроях для телекомунікацій, нічого не дав. Чоловік не памятав про такий рейс. Пообіцяв підняти архіви. Але підробити документи, які відвели б підозри від рейсуплан польоту, замовлення, квитанції, не так і важко. Суддя поспішив. Не підготувався як слід до першого допиту
Тим часом міжнародне розслідування дало свої плоди. У лютому 2007 року Вітталі отримав новини про «сессну». Літак приземлився 15 травня 2006 року о 22:00 у Міжнародному аеропорту Дубаї, що в Обєднаних Арабських Еміратах, щоб заправити баки. Куди він попрямував далі? Знадобилося ще два місяці, щоб суддя дізнався напевне. Наступного дня борт під номером N543VP дістався до Східного Тимору. Незалежної держави, розташованої на одному із Зондських островів між Індонезією та Австралією. Сів літак не в аеропорту Ділі, столиці, а на другому аеродромі острова, на сході, неподалік від міста Баукау. Що ж містилося в його вантажних відсіках?
Суддя облишив роботу над справою. Не було ні допитів, ні обшуків, ні прослуховування телефонних ліній. Жанна здогадувалася чому. Слідчі судді в середньому ведуть 150 справ одночасно. Вітталі отримав звістку про літак аж через пів року після початку розслідування. Тим часом йому передали цілу гору справ. І він, не маючи позову або точної інформації, відмовився від зусиль. Як кажуть судді: «Справа справою поганяє».
Кінець першої дії.
Наступна почалася рік по тому, наприкінці лютого 2008-го. До прокуратури О-де-Сен надійшло анонімне донесення. Справжнє обвинувачення, до якого прикріпили перший звіт із По і документи з фіскальної служби департаменту, а це означало, що донощик не просто був у курсі схем «EDS Technical Services», а й мав можливість дістати офіційні докази.
Замість вступу стукач почав із переліку вмісту «сессни». Кулемети. Ракетні установки. Гранати. Автомати. Документ містив подробиці стосовно останнього пункту. Напівавтоматичні натівські гвинтівки «Scorpio» 56х45 мм з прицілом і лазерним наведенням. Які є виключною спеціалізацією компанії «EDS Technical Services».
Донощик подав іще дещо. Саме гвинтівки «Scorpio» знайшли в руках повстанців, які 11 лютого 2008 року в Ділі вчинили замах на президента Жозе Рамуша-Орту. Він дістав важке поранення. Президента перевезли в лікарню в Дарвіні, що в Австралії, і тепер його життю ніщо не загрожувало.
Жанна замислилася. Справа була гаряча. Справжня бомба. Франція як спільник у спробі вбивства лауреата Нобелівки з миру, президента зовсім юної демократії. Оце так безлад
Однак Жанна не мала певності, чи був тут склад злочину. Східний Тимор не підпадав під ембарго. Відповідно, експортувати туди зброю не було протизаконно. Проблема полягала в покупцях-беззаконниках. Але ж можливо, що зброю викралищо від початку її продали державним військам чи силам правопорядку, наприклад австралійським. Саме так стверджуватимуть керівники EDS. Жанна вже уявляла ці допити. Боси в оточенні адвокатів, під захистом політиків, вільні розповідати що завгодно. У такому разі їй залишиться лише залучити до справи суддю з Тимору й видати міжнародне судове доручення. А на це могли піти роки.
Та й потім, на цьому труднощі не закінчувались.
Дія третя.
Довідка з фіскальної служби відкривала інший бік справи. Підроблені квитанції та політична корупція. Анонімне донесення свідчило, хоч і без прямих доказів, що паралельно з продажем зброї компанія «EDS Technical Services» сплатила близько мільйона євро консалтинговому агентству RASдані з податкової підтверджували ряд рахунків, які RAS виставляла «EDS Technical Services». А це підприємство, що базувалося в Леваллуа-Перре, департамент О-де-Сен, підозрювалось у виписуванні фальшивих рахунків різним фірмам, задіяним у держзакупівлях. Жанна відмітила іронію в назві контори, можливо навмисну. RAS на військовому жаргоні означало «rien à signaler», тобто «все чисто».
Система була загальновідома. Депутати забезпечували замовлення будівельних робіт чи постачання спеціалізованим фірмам. Фірми «купували» ці тендери, оплачуючи рахунки компанії-привида, яка, своєю чергою, переводила кошти на користь політичної партії депутата. Або ж прямо йому до кишені через закордонні банки чи компанії, що базуються в офшорній зоні. Так партії фінансували свої виборчі кампанії, а народні обранці збагачувались. У Франції схему було викрито в девяностих, коли розслідували справу конструкторського бюро «Urba». Першу з довгої вервечки справ, які заплямували репутацію всіх партій, як лівих, так і правих.
Згідно з тією-таки довідкою, компанія RAS була наближена до нової центристської партії, РПС (Республіканська партія за свободу). Жанна щось чула про неї, зокрема під час місцевих виборів минулого березня. Питання було ось у чому: за яку послугу «EDS Technical Services» розплачувалася цими рахунками? Відповідь проста. Продаж зброї до Східного Тимору став можливим завдяки Бернару Хіменесу, який 2006 року був радником із питань захисту й безпеки при Міністерстві оборони. А ще Хіменес був одним із засновників РПС
Жанна поклала маркер. Підсоли. Приперчи. І подай гаряченькою. Ренарт мав рацію. Ця справа могла викликати справжній політичний скандал. Якщо завдати влучного удару. І зберігати слідство в таємниці. Жанна добре памятала історію з Аленом Жюппе, коли в нантеррських суддів, які розглядали його справу 2004 року, обшукували кабінети, перевіряли компютери, прослуховували телефонні лінії, не кажучи вже про тиск, погрози й інші анонімки
Проте тут бракувало головного. Доказів. Якщо Жанна збиралася взятися за цю марудну працю, їй доведеться викрити роль Хіменеса як співробітника Міністерства оборони у вивезенні зброї. Довести, що рахунки, виставлені компанією RAS, не мають підґрунтя у вигляді наданих послуг. Відстежити ці гроші на балансі фірми, а тоді у фондах РПС. А також, імовірно, в кишені Бернара Хіменеса. Для цього доведеться розплутати клубок із підставних фірм, пересилання коштів на анонімні рахунки у швейцарських банках, виведення фондів в офшори. Іншими словами, провести титанічну працю, на яку підуть роки без жодної гарантії результату.
Жанна почувалася готовою у це ввязатися. Навіть якщо не була налаштована оптимістично. У Франції такі справи ні до чого не вели. Ще зі студентських років Жанна слідкувала за славнозвісними «республіканськими скандалами». Підроблені рахунки, фальсифіковані тендери, таємні фонди, розкрадені кошти, мутні призначення, фіктивні посади Жодного разу суддя не виграв у політиків. Жодного разу. Розгорався скандал, так. Якийсь час газети тільки про це й писали. А тоді всі забували. Коли починався судовий процесу найкращому разі через кілька років, судді й політики вмикали свої махінації. І кожен виходив сухим із води. Як співав Ален Сушон: «Ватажки завжди лишаються на нагрітих місцях, просто клас»
Жанна підняла слухавку телефона й набрала восьмий кабінет судового управління, який мав повноваження у справах із фальшивими рахунками. Вона була знайома з одним їхнім співробітником, капітаном Еріком Атцелем, якого кликали Брецелем або інколи Фактураторомза його здатність розшифровувати рахунки, у яких ніхто нічого не тямив.
Брецель? Коровська.
Як справи, Коровська?
Непогано. У мене є дещо цікавеньке. Зараз надішлю тобі факсом ПО, а ти скажеш, що ти про це думаєш.
Жанно, клянусь тобі, у нас тут повний завал
Спочатку прочитай.
А про що мова?
Це не телефонна розмова. Прочитай і передзвони.
І з чого ти хотіла б почати?
Із прослуховувань. Комплексних.
Тим більше! У нас зараз немає вільних рук, та й
Прочитай факс. Тоді подивись електронку. Відправляю тобі список людей, яких треба «слухати». Я пошукаю їхні контакти. А з іншим ти впораєшся.
Жанна поклала слухавку. Вона не звикла мати справу з прослуховуванням. Це була складна процедура. Слід було добитися від операторів стаціонарних ліній підєднання до каналу звязку. Порозумітися з мобільними операторами. А Жанна хотіла більшого. Мікрофонів у кабінетах. Апаратури для прослуховування у квартирах. Вона збиралася доручити це МСТЗ, Міжміністерській службі технічного забезпечення. Жменьці людей, яка по-тихому встановлювала «жучки». Тоді естафету переймали поліцейські, які розшифровували найцікавіші уривки записів і передавали їх судді у формі протоколу.