Це хромосомний набір. Усі 23 пари хромосом, що визначають, якою буде дитина. Це дозволяє виявити можливі аномалії в котрійсь із пар. Наприклад, синдром Дауна. У Парижі таким займається дуже мало лабораторій. Як називається ця?
Райшенбах подивився в записнику, тоді обернувся.
«Павуа». Знаєте таку?
Жанна заперечно похитала головою. Вона ледве не додала, що в неї таких проблем нема. Що вона не вагітна. Що в неї нікого немає. І що її життяповна срака. Але стрималася. Вона поїхала з ними як суддя. Не час було ділитися наболілим.
Перша жертва, звернувся Тен до фліка, працювала в центрі для дітей з вадами розвитку, так же?
Ага. З дітлахами, що страждають на Райшенбах погортав записник, РАС, розлади аутичного спектра. Він повернувся до Тена, опустивши окуляри на ніс: Ви думаєте, між цими розумово відсталими малими й тими амніоштуками є звязок?
Є спільні риси з попереднім убивством? запитав, не відповівши, Тен. Я маю на увазі, у способі вбивства?
Усе збігається. Парковка. Малюнки на стінах. І, звісно, тіло. У такому ж стані, як i перше.
Якісь подібності в профілях жертв?
Зарано казати. Ми ще навіть не бачили обличчя другої дівчини до вбивства.
На цих словах запала тиша, яку порушував лише шелест дощу. Жанна й далі дивилась у вікно. Злива розмивала краєвид, але недостатньо, щоби приховати його потворність. Як і щоразу, минаючи ці лабіринти заводів, будівель, соцмістечок, Жанна дивувалась: як можна було дійти до такого?
Вона уявляла, ніби існує звязок між убивцею й цими мерзотними містами. Агломераціями. Вулицями. Серед них були точки, де вибухнуло звірство вбивці. Ніби підпал. Один, два, три Потрібно було пройти крізь цей лабіринт, зануритися в ці міські хащі та відшукати осередок вогнища. Чотири, пять, шість Зрозуміти, чому він діє по підвалах. Ніби проводить ритуал у доісторичних печерах. Приносить жертву
Потенційних свідків уже опитують? запитав Тен.
Щойно почали. Я вже відправив туди своїх людей. Вони розмовляють з охоронцями. Із сусідами. Але особливих надій немає. Це промислова зона. Вночі там нікого. У кожному разі, думаю, вбивця діє холоднокровно. Продумує все, перш ніж узятися за справу.
А про перше вбивство новин немає? Я досі не отримав звіту судмедексперта.
Я також. Я говорив із ним уранці. Сьогодні все маємо отримати, разом із токсикологією і результатами розтину. За попередніми висновками, нічого особливого. Ми й так знали, що вбивця перерізав дівчині горло, знекровив тіло та зжер деякі його частини. Навряд чи розтин додасть до цього щось нове.
А підозрюваних маємо? Із близьких? Колег? Сусідів?
Хрін там. У дівчини був наречений. Ми його допитали. Він безневинний. Сиділа в Інтернеті. Як і всі.
Сайти знайомств?
Не зовсім. Фейсбук. MSN. Зараз перелопачуємо це все. Копаємо і в іншому напрямку.
В іншому напрямку?
Відштовхуємося від канібалізму. В мережі капець як багато сайтів на цю тему. Всі англійською. Божевільні форуми, чати, оголошення про бажання взяти участь у розчленуванні, рецепти страв на основі людської плоті. І навіть охочі потрапити на тарілку до зацікавлених канібалів! Здуріти можна. Тисячі людей хочуть, щоб їх схавали!
Саме так сказав на суді Армін Майвес, «канібал із Ротенбурґа». Цей чоловік мріяв зїсти іншу людину й у 2001 році знайшов в Інтернеті добровольця, Бернда Юрґена Брандеса.
Уночі з 9 на 10 березня 2001 року Майвес відрізав йому член перед камерою. Вони зїли його разом, після чого Майвес перерізав Брандесові горло, розчленував його і скуштував, коментуючи свої дії вголос на камеру.
І що з того? запитав Тен.
Нічого. Як на мене, це все блеф. Та й потім, дуже важко відстежити тих, хто пише цю херню. У кожному разі, ми не знайшли ні сліду Маріон Кантело, жертви. Між нею й цими психопатами немає жодного звязку. Ні, на мою думку, вона опинилася не в той час не в тому місці. Як завжди.
Я думаю, що скоріше цей тип уже довго стежив за нею.
Тут я згодний. Але від початку їй просто не пощастило з ним перетнутись.
А що з відбитками? ДНК? Там повсюди його пальчики, якщо я нічого не плутаю. Іще слина
І лайно.
Окей. То що?
Нічого. За відбитками збігів у базі не знайдено. Результатів аналізу ДНК ще немає. Але наскільки можна судити зараз, навряд чи це щось дасть. Якщо він не турбується про сліди, значить, його немає в жодній базі.
Суддя запитав трохи тихіше:
Сімю цієї дівчини вже повідомили?
Райшенбах кивнув на свого сусіда за кермом «пежо».
Цим займеться Леру. Відчуваю, що він сьогодні у формі.
Водій лайнувся, а тоді постукав пальцем по екрану навігатора.
Ну, все, буркнув він. Ми на місці.
10
Лабораторія розташовувалася в закритій промисловій зоні. Масивні будівлі зі скла й бетону, споруди зі збірних конструкцій, ангари зі склопластику. До кожної будівлі прилягала територія в кілька гектарівбагнисті, порослі травою, всіяні калюжами пустища. Усюди було безлюдно.
Леру пригальмував перед довгою триповерховою спорудою з рядами вікон. Табличка при вїзді сповіщала: «ЛАБОРАТОРІЇ ПАВУА». Довкола будівлі стояли поліцейські фургони, цивільні автівки, карети швидкої. Жанна здригнулася. Сині вогники мигалок мерехтіли, відбиваючись від дощових хмар, відображаючись у шибках фасаду та стікаючи ними, ніби лискуча фарба. У поривах вітру, що розносив сірі краплі, сновигали люди в блискотливих дощовиках. Усе це коло пекла було обгороджене жовтими стрічками.
Вони зупинилися за сто метрів від споруди й вийшли з авто. Повітря було теплим і липким. Шквал не вщухав, тулився до їхніх тіл, наче хмари водяного пилу. Асфальтована доріжка була вкрита багнюкою. Жанна ледве не впала на своїх підборах і вхопилася за руку Тена. Зігнувшись, вони дошкандибали до вхідних дверей, поки Леру розмахував посвідченням, прокладаючи шлях. Жанна була дезорієнтована. Вода. Бруд. Атмосфера промислової зони. Не так вона уявляла собі лабораторію амніоцентезу, місце за визначенням стерильне.
Назустріч їм вийшов капітан місцевої поліції. Заступник прокурора вже поїхав. Чекали на Тена, перш ніж забрати тіло. Тоді офіцер коротко описав жертву. Нічого такого, чого б уже не було в брифінгу Райшенбаха.
Треба обійти справа, повідомив він, простягаючи руку. Вхід до парковкиіз заднього боку будівлі. Попереджаю вас, там кривава лазня.
Поруч матеріалізувалися фліки. Клацнули парасольки. Вони обійшли будівлю алеєю, обсадженою бирючиною. Усі ковзалися й шльопали багнюкою на асфальті. Сцена загалом була комічна, але найсміховинніший вигляд мала Жанна на своїх шпильках, у мокрому піджаку й заляпаних білих джинсах, що здавалися геть убитими.
Зайдемо он там, мовив капітан, махнувши в бік бетонного пандуса, що зникав у пітьмі. Ворота підняті. Інакше доведеться заходити до будівлі й спускатися ліфтом. Треба ключі, коди. Ця лабораторіясправжній бункер.
Жанна з Теном перезирнулися. Як тоді сюди проникнув убивця? Дощ заливав заїзд до паркінгу темними шумливими хвилями. Повітря було таке вологе, що здавалося, наче дихаєш водяною парою. У Жанни виникло враження, ніби вона спускалася до перегрітої печери. До якогось таємного прадавнього місця, звідки походять міські легенди.
Парковка з низькою стелею була переділена колонами. Жодної машини, окрім «смарта», оточеного жовтою стрічкою. Вочевидь, тачка жертви. Довкола снували фліки в тих самих дощовиках, підлогою ковзали промені їхніх ліхтариків.
Треба спуститися ще нижче, сказав капітан. На другий рівень. Приходив якийсь чувак із мерії, пояснював нам, навіщо той підвал, але я нічого не зрозумів. Паркінг оснащений системою стоків, зробленою в шістдесяті, туди стікає вода з усієї промислової зони. Хочете маски? Там унизу добряче смердить.
Новоприбулі відмовились. Ще один пандус. Вони зустріли перших криміналістів у білих комбінезонах із написом «ЕКСПЕРТНО-КРИМІНАЛІСТИЧНА СЛУЖБА». Ті фотографували окремі деталі під світлом прожекторів, збирали зразки в герметичні пакети.
Жанна та інші дісталися бетонного шлюзу, який охороняли двоє вартових. Здавалося, сюди скликали всіх фліків з паризького регіону. Під ногами валялося сміття, папірці, жуйки, нанесені водою, що добігала сюди й витікала під двері.
Відімкнули замок. Вони переступили купу сміття й почали спускатися бетонними сходами. Жанна знову сперлася на руку Тена. До стелі прикріпили переносний ліхтар. Попри це освітлення, у підвалі було так темно, що пітьма здавалася матеріальною. Нездоланною.
Тут висотадобрих пятнадцять метрів. Мабуть, зніс її сюди на спині
Усе відчутнішим ставав запах стічних вод, повний нудотних випарів. До нього домішувався дух масла й бензину. А щегострий, пронизливий сморід, який виділявся на фоні інших запахів. Тхнуло смаленим поросям.
Чим це смердить? запитала Жанна.
Капітан підозріливо обернувся на неї. Від самого початку в нього на язиці крутилося запитання. Двоє слідчих суддів на одну справуце на одного більше, ніж потрібно
Убивця, сказав він, звертаючись до Франсуа Тена, запік деякі частини тіла. Але є ще дещо.
Ще дещо?
Тут знайшли залишки дивної речовини. Експерти кажуть, це може бути лій.
Що ви маєте на увазі?
Тваринний жир. Схоже, він добре горить. І довго. Так убивця собі підсвічував. Криміналісти все вам пояснять. Нам сюди.
Ще одні двері. Кілька сходинок. І шок. Замкнуте приміщення у двісті-триста квадратних метрів із похилою стелею. Стіни з чорного бетону, вкриті вологими плямами. Блискуча від стічних вод підлога. Справжня печера новітньої ери. Ери бетону й бензину. Колись була залізна доба. Потім бронзова. А тепер настала нафтова.
Світло прожекторів криміналістичної служби відбивалося в калюжах. Приміщенням снували експерти в масках. Вони один за одним кидали короткі погляди на новоприбулих, не припиняючи працювати.
Жанну знову охопило неоднозначне враження, яке їй навіювали місця злочину. Тут відчувалася жорстокість, але й також, і навіть більше, спокій, полегшення. Спокій убивці. Ця кров, цей труп, ця пошматована плоть складали ціну його умиротворення. Тут убивця вдовольнився. Втишився. Заспокоївся
Можна побачити тіло? запитав Тен.
Капітан затис ліхтарик під пахвою й натягнув хірургічні рукавички. Тоді обережно відгорнув простирадло, що вкривало жертву. Промінь ліхтарика ніби випадково вихопив із пітьми труп. Жанна відсахнулася. У неї підкосилися коліна. Вона покликала на підмогу свій статус слідчої судді. Роки навчання. Непохитну впевненість у своєму покликанні. Думай як суддя і тільки як суддя.
Шматків було щонайменше пять.
Із тулуба з розпанаханим черевом стирчали, на місці плечей і стегон, білясті кістки. Усі чотири кінцівки було вирвано. Голову жінки, або того, що від неї лишилося, не було видно: вона була закинута назад. Волосся мокло в калюжі.
Попри жах, що парадоксально сліпив Жанну своєю непроникною пітьмою, їй в око впали кілька деталей. Білість шкіри. Огрядність тіла. Її плечі й стегна були округлі, немов відшліфовані водою скелі. Жанна пригадала скульптури Жана Арпа. Білі мякі фігури, без рук і без ніг, що так і манили своїми чистими обрисами, аж хотілося їх погладити
У темряві Жанна розрізнила розкидані руки й ноги. Наполовину пожерті. Місцями попечені. Вдалині, попід стіною, також лежала купа сірих тельбухів, що, злипнувшись, мокли в брудній воді.
Жанна усвідомила, що всі навколо мовчать. Усі були однаково шоковані: Тен, Райшенбах, Леру, секретарка Вона підійшла ближче до страхітливої сцени, яку нерішуче освітлював своїм ліхтариком капітан. Жанна помітила рану на горлі, перерізаному від вуха до вуха.
Можете посвітити на обличчя?
Капітан не ворухнувся. Жанна взяла з його рук ліхтарик і скерувала промінь у потрібному напрямку. Мязи й кістки обличчя змішалися під шкірою в суцільну масу. Його вкривала фіолетова гематома, схожа на величезну винну пляму. Убивця лупив свою жертву каменюкою чи якимось обухом. Не раз. Під шкірою зібралася й згорнулася кров. Це означало, що під час цих тортур дівчина досі була жива. Жанна також помітила згустки крові в кучерях: вбивця розбив їй череп. Поміж розпатланого волосся виднілися шматочки мозку.
Жанна перевела ліхтарик на живіт. Розпанаханий вертикальним порізом від грудної клітки до таза. По бокахрани, подряпини, отвори. Можливо, навіть малюнки. Бракувало однієї груді. Інша звисала. Жанна здогадалася, що вбивця занурювався обличчям у ці рани й кусав мязи. Кожен укус шматував шкіру по краях отвору. Злочинець оголював плоть, а тоді впивався в неї зубами. Йому не подобається шкіра. Він хоче доторкатися до ніжного, ще теплого мяса, відчувати тканини мязів, твердість кісток
Жанна посвітила ще нижче. Пах. Вона передбачала, що та зона постраждала особливо сильно. І мала рацію. Вбивця роздер лобок. Зубами. Або руками. Він відгорнув шкіру по боках і впивався зубами в органи, всмоктував кров, випорскував її назад кривавими струменями. Жанна не була патологоанатомом, але здогадувалася, що вбивця зжер усі геніталії цілком. Статеві губи, клітор, труби, матку Проковтнув усе. Поглинув ці дорогоцінні частини, символи жіночності.
Раптом у Жанни сяйнув здогад. Убивцяжінка. Горгона, яка хотіла заволодіти плідністю своєї жертви. Як папуаси зїдають серце чи мозок своїх ворогів, щоби перейняти певні їхні риси. Жанні на думку спали слова. Слова, які їй вбивали в голову в церкві, у її перше причастя: «Хто тіло Моє споживає та кров Мою пє, той у Мені перебуває, а Я в ньому».
Жанна помітила відображення свого блідого обличчя в калюжі. Боже мій, я зараз зомлію Щоб повернути собі солідний вигляд, вона простягнула ліхтарик капітанові й обернулася до Тена.
Перша була в такому ж вигляді?
Суддя не відповів.
Ти бачив тіло чи ні?
Лише на фото. Коли я приїхав, його вже забрали.
Але там усе було так само?
Суддя спромігся лише кивнути. До них долинув якийсь голос. Кремезний чоловік із великим черевом, утиснутим у синє поло «Ralph Lauren», бурмотів у диктофон. Йому було за шістдесят, він мав матову шкіру й сиве волосся з проділом посередині. Ніс із горбинкою. Маленькі блакитні очі. Його погляд здавався жвавим, смішливим і якимось водянистим. Але було в ньому й щось агресивне, щось недоречне. Ніби ці прозорі очі не мали жодного стосунку до цього засмаглого обличчя.
Ланґлебе, прошепотів Тен. Судмедексперт. Клянусь, якщо цей розумник знову почне мені тут філософствувати, я його в сраку виграю.
Суддя представив йому Жанну. Вони механічно потиснули руки.
Схоже, я знаю, як він діє, сказав медик, засовуючи диктофон до задньої кишені джинсів.
Ми тебе слухаємо.
Той підвів голову, киваючи на арматуру на стелі, де висіли неонові лампи.
Він підвішує дівчину он там головою донизу. Розквашує їй обличчя й перерізає горло. Як забивають свиней на фермі. Він користується добре наточеним ножем. Краї рани акуратні. Ріже зліва направо. «Щурячий хвостик», тобто кінець порізу, не залишає сумнівів. Цей покидьокправша. І можу вам сказати, що рука в нього не труситься. Я вже бачу, що пошкодження сягає хребта, перерізані трахея й стравохід.
У дитинстві Жанна проводила два місяці літніх канікул у селі в Перші. Вона не раз була присутня на таких варварських екзекуціях. Справжня церемонія. Ріжуть кабанчика
Крові замало, зауважила вона.
Експерт перевів на неї свої метанолові очі. Він оцінив її спостереження:
Саме так. Думаю, він збирає її. У таз чи якусь іншу посудину.
Що він із нею робить? запитав Тен.
Ланґлебе змірив їх обох поглядом. «Два судді за ціною одного». Схоже, його це забавляло.
Судячи з атмосфери, мабуть, одразу випиває. Ще теплою.
Ти впевнений у своїх висновках?
Щодо способу вбивстватак. У жертви на щиколотках сліди від мотузки. Перевірте перекладини. Там будуть сліди тертя, ознаки навантаження. У першої жертви були зламані щиколотки. Думаю, тут те ж саме. Усе це буде в моєму звіті.
До речі, про звіт, перебив його Райшенбах, ми досі не отримали перший.
Скоро буде. Це не горить.
Не знаю, що ще тобі потрібно.
Прояснімо все, заговорила Жанна. Коли він підвішує дівчину, вона ще жива?
Звичайно. Щоб кров била ключем, серце має битися.
Тен мовчки похитав головою. На його обличчі відбилися сумніви. Здавалося, ніби він хоче довести розслідування до кінця й водночас якомога швидше вшитися звідти. Накритися ковдрою з головою та забути про все це.