Каріотипи визначають за інших обставин? Наприклад, у дорослих?
Так, зі зразків крові. Павуа досі сидів. У таких випадках ми шукаємо ознак безпліддя.
Безпліддя визначають за каріотипом?
Так. Делеції в деяких хромосомах можуть пояснювати репродуктивні проблеми. Інколи ми також шукаємо генетичні причини розладу в дитини. Наприклад, причини труднощів із навчанням. Тоді ми перевіряємо каріотип й інколи визначаємо патологію малечі.
Жанна повернулася до свого першого здогаду. Безплідна жінка, чий каріотип аналізували в лабораторії Павуа. Схиблена, яка захотіла помститися цьому закладу й водночас заволодіти плідністю Неллі Баржак, поглинувши її Але як пояснити іншу жертву, медсестру? І дивовижну силу вбивці?
Підвівшись, Павуа підтвердив перше враження: він мав зріст понад метр девяносто і був кремезний, як бик. На собі мав потворну блискучо-зелену футболку з написом «NO LOGO» та бежеві полотняні штани. Його атлетичне, але обрезкле тіло нагадувало величезну грушу.
Я не експерт, сказав він так, ніби це його забавляло, але мені здається, що це звірствосправа рук серійного вбивці, чи не так? У телеку весь час таке трапляється. Чому б цьому не статися в реальності?
Ніхто йому не відповів. Неможливо було приховати правду: вони блукали в пітьмі. А цей глузливий велет сипав їм сіль на рани. Він відчинив двері. З його обличчя не сходила усмішка. Компанія мовчки вийшла. Павуа махнув їм на прощання й повернувся до себе в кабінет.
У ліфті Франсуа Тен запитав Жанну:
Ну й мудак. Що думаєш про це?
Перевір, чи хтось часом не викрадав амніотичну рідину.
Де?
У лабораторії.
«Хтось»це хто?
Убивця.
Навіщо йому це робити?
Жанна ухилилася від відповіді.
Прочеши весь район. Звяжися з Бригадами з запобігання злочинам. Убивця втік на світанку. І точно не на летючій тарілці. Можливо, його зупиняли для перевірки.
Це було б справжнє диво.
Таке вже траплялося.
Двері відчинилися. Тен, який стояв до них спиною, вийшов із ліфта, задкуючи. Опинившись у фоє, він, здавалося, відчув полегшення після допиту та огляду місця злочину.
Окей, сказав він, плеснувши в долоні. Я все це перевірю, а як отримаю звіти про розтин, то наберу тебе. Можемо повечеряти разом і все це обговорити, що скажеш?
Жанна скривилася. Підтвердилася підозра, яка не давала їй спокою всю дорогу від самого СВІ. Франсуа Тен розраховував скористатися цими канібальськими злочинами, щоб її закадрити.
Невже вона була настільки похмура, що її можна було спокусити трупом?
12
20:30.
Жанна повернулася до СВІ, але скасувала всі допити. Не мала снаги. Сяк-так позаймалася поточними справами. Підписала виклик до суду на імя Мішеля Дюнана, хтивого покидька, який отруїв увесь будинок свинцем. Проглянула інші досьє. Але сил зануритися в справу Східного Тимору не було. Завтра. Ось так вона підтримувала в собі ілюзію роботи аж до прийому в психотерапевта. Єдиного, що могло насправді привести її до ладу
Тепер вона була вже вдома. Вечоріло, і небо, досі налите дощем, ніби чекало на ніч, щоб знову вибухнути зливою. Жанна застигла на кухні, досі у вологій куртці, втупившись на китайські страви, які купила чисто рефлективно. Ні найменшого апетиту.
Перед очима стояла мертва дівчина. Скалічена. Порізана. Поїдена. Її прозорі очі на пошматованому обличчі. Її розкидані кінцівки. Її нутрощі. А також малюнки на стінах, чорні, аж нагадували автомобільне мастило чи оливу Ще Жанна пригадувала занадто білі, занадто стерильні лабораторії. Незворушне обличчя Бернара Павуа за окулярами в стилі Елвіса Костелло. Неллі померла в цій формі. Але її душа мандрує далі.
Раптом Жанна відчула різкий біль у животі. Одразу за нимсильний спазм. Вона підбігла до раковини, щоби зблювати. Нічого не вийшло. Вона відкрутила кран із холодною водою. Засунула обличчя під прозорий струмінь. Тоді випросталась, хитаючись, схопила сміттєвий пакет і викинула в нього китайські страви. Це навіяло їй дивне відчуття, ніби вона щойно поїла. Смітник, шлунок, один хрін.
Жанна пішла до спальні, щоби взяти одяг на зміну. Вона жила в маленькій, нічим не примітній трикімнатній квартирі на рю дю Вє-Коломбє. Білі стіни. Темний паркет. Оснащена всім необхідним кухня. Одна з тих відремонтованих квартир, у які столиця розпихає тисячі своїх одинаків.
Жанна з вдячністю занурилася під душ. Пекучі струмені змили дощову воду й піт з її шкіри. Огорнена парою, хлюпотом, вона мала враження, ніби от-от розчиниться. Вона досі ходила краєчком прірви А якщо депресія повернеться? Жанна намацала баночку шампуню. Ця проста дія заспокоїла її. Їй здавалося, ніби вона миє не лише волосся, а й душу.
Жінка вийшла з душової кабінки, більш-менш заспокоєна. Витерлась. Розтріпала волосся. Помітила відображення свого обличчя в дзеркалі і якусь секунду не могла повірити, що це суворе, замкнуте лице належить їй. За один день вона постарішала на десять років. Запалі щоки. Зависокі вилиці. Синці й зморшки довкола очей. Вона вперше пораділа, що Тома більше їй не телефонує. Що ніхто їй не телефонує. Її вигляд нажахав би будь-кого.
Повернулася до вітальні. У квартирі досі було вогко від пообідньої зливи. Немовби сама ніч пітніла. На журнальному столику лежав цупкий конверт з її іменем. Два вечірні диски. Опечатаний оригінал і копія для прослуховування із записами денних прийомів Антуана Феро.
Ось що могло її відволікти.
Жанна миттю підготувала свою церемонію. Кава зі склянкою газованої води (цю звичку вона завела в Аргентині). Пітьма. Ноутбук. Навушники. Жінка вмостилася поміж подушок, ніби кіт. Засунула диск у дисковод.
Мені весь час сниться одне й те ж, сказав жіночий голос.
Що саме?
Золотий ангел рятує мене від смерті.
Якої смерті?
Я вистрибую з вікна.
Це самогубство?
Так, самогубство.
Ви вже відчували спокусу здійснити такий рішучий учинок у реальному житті?
Ви самі добре знаєте. Три роки депресії. Два місяці в лікарні. Рік лицьового паралічу. Тож так, я «відчувала спокусу», як ви кажете.
Ви намагалися викинутися з вікна?
Ні.
Психіатр мовчить. Заохочує поміркувати.
Ну, так, зізнається жінка.
Коли це було?
Не можу сказати. Це був най сплутаніший період у моєму житті.
Пригадайте обставини. Де ви мешкали?
На бульварі Анрі ІV, в 4-му окрузі.
Неподалік від площі Бастилії?
Так, на самій площі
Антуан Феро більше не ставить запитань. Усе відбувається так, наче в ньому є датчик правди, що допомагає йому виявити в потоці слів якесь тріпотіння, якусь дрібничку, яка дозволить проникнути в думки пацієнта.
Я пригадую, шепоче жінка. Я відчиняю вікно. Бачу небо Бачу памятник Генія свободи Він сяє в темному небі. У мене в голові все перевертається. Мене вже не вабить порожнеча. Мене пронизує сила янгола. Його сила. Він підтримує мене зсередини. Затягує мене назад, до життя. Жінка вибухає слізьми. Я врятована Врятована
Кабінет лікаря Феро став для Жанни казками з «Тисячі й однієї ночі». Історії. Долі. Персонажі. Вона порівнювала ставлення психотерапевта з власною роллю на допитах підозрюваних. Тут усе було навпаки. Жанна допитувала своїх «клієнтів», щоб увязнити їх, Феро ж намагався їх звільнити. Але в кожному разі йшлося про те, щоб змусити їх зізнатись у своїх учинках
Жанна слухала і слухала. Особливо голос Феро. Він огортав її ніжністю. Давав затишок і безпеку, водночас теплий і свіжий. У ньому було щось рослинне. Ніби листки, що вкривають квітку
Жанна перемотала диск. Зупинилася на одному клієнті. Екзальтований голос, поспішливий темп. Чоловік говорив. Замовкав. Знову озивався. Одні слова тягнули за собою інші. Асоціації. Алітерації. Протиставлення. Ніби в тій давній грі «Марабу», де треба називати слова, що починаються зі складу, яким закінчуються попередні: марабу Бутерброд Родовід
Пацієнт описував сон і обставини, за яких він йому наснився. Перед сном чоловік прогортав літературний часопис «Правила гри». Його назва нагадала йому про Жана Ренуара, режисера однойменного фільму. Уві сні довгометражку замінила стрічка «Людина-звір», інший фільм Ренуара, де Жан Ґабен керує паротягом. Страшні, незабутні чорно-білі кадри машини на повному ходу і трагічної міни Ґабена в кабіні. У тому ж таки сні ця картинка засоціювалася з останньою сценою однієї пєси Чеховапацієнт не міг пригадати, якої саме, де головні герої обмінюються останніми репліками під свист поїзда на задньому плані. Сон на весь день залишив йому непозбувне тривожне враження.
Тоді чоловік пригадав іншу деталь. Під час навчання на філфаці він писав на залік із театрального мистецтва твір про цю фінальну сцену з Чехова. У висновку він указав, що в психоаналізі потяг у сновидінні символізує смерть. Потім пацієнт згадав інший факт. Після написання цього завдання він упав у депресію. Він на два роки закинув університет. Наче ці кілька рядків про російську пєсу, а точніше про прибуття потяга на задньому плані, викликали цей зрив і поселили в його голові думки про смерть.
На прийомі завдяки сну, завдяки кушетці він звернув увагу на ще одну обставину. На подію, яку він ніколи не повязував з усім цим. У той час його мати, яка виховала його самостійно, знову одружилася. Тієї весни вона переїхала до свого нового партнера, залишивши пацієнта самого в їхній квартирі. Тоді потягсмертьзринув у репліках Чехова і в його творі. Але також і в реальності. Цей потяг забрав його матір і вбив його самого в глибині його свідомості
Жанна слухала, широко розплющивши очі в темряві. Вона була зачарована. Втратила будь-яке поняття часуі навіть простору. Плинула в пітьмі у навушниках, просочуючись цими голосами, що пронизували її, радували, а провідником слугував голос Феро, ласкавий і спокійний.
Раптом Жанна заворушилася. Глянула на годинник. Друга ночі. Їй треба поспати. Щоб завтра бути у формі. Вона й так змарнувала цілий робочий день
Жінка швидко перемотала післяобідні прийоми. Останній на доріжку. Зупинила запис на 18:00.
Ви не приляжете?
Ні.
Тоді сядьте. Вмостіться зручніше.
Ні. Ви добре знаєте, що я тут не заради себе.
Новий пацієнт говорив владно. Мав сухий глибокий голос та іспанський акцент.
Щось сталося?
Тон Феро, здавалося, змінився. Став напруженим. Нервовим.
Сталося? Його зриви все сильніші.
Що він робить під час цих зривів?
Я не знаю. Він зникає. Але це небезпечно. У цьому я впевнений.
Я маю з ним побачитись.
Це неможливо.
Я не можу поставити діагноз, не поговоривши з ним, каже Феро. Я не можу лікувати його через ваше посередництво.
Це все одно нічого не дасть. Ви нічого не побачите. Нічого не відчуєте.
Дозвольте мені судити.
Ці останні слова Феро вимовив із нечуваною владністю. Він ставав мало не агресивним. Але іспанця це, схоже, не збентежило.
Зло в нього всередині, розумієте? Приховане. Невидиме.
Я тут цілими днями витягую на світ таємниці. Про які не здогадуються навіть ті, кому вони належать.
Із моїм сином усе інакше.
У якому сенсі?
Я вже пояснював вам. Той чоловік, якого треба боятися, не мій син. То інший.
Отже, він страждає на роздвоєння особистості?
Ні. Всередині нього ховається інша людина. Або радше дитина. Дитина зі своєю історією, своїм розвитком, своїми потребами. Дитина, яка виросла всередині мого сина. Як рак.
Ви говорите про дитину, якою колись був ваш син?
Іспанець здався:
Ви ж знаєте, що мене тоді не було поруч
Чого ви тепер боїтесь?
Що ця особистість вирветься назовні.
У якому сенсі вирветься назовні?
Не знаю. Але це небезпечно. Madre Dios!
Ви впевнені щодо цих зривів?
Почулися кроки. Іспанець відступав. Можливо, до дверей.
Я маю йти. Розповім вам більше на наступному прийомі.
Ви впевнені?
Це я маю взаємодіяти з цією інформацією. Усе цечастина цілого.
Гуркіт стільця: Феро встав.
Якого цілого?
Це мозаїка, розумієте? Кожен елемент вносить свою частку правди.
Голос іспанця також був гіпнотичним. Він ставав усе теплішим. Він здавався засмаглим, якщо так можна було сказати про голос. Попеченим роками жари й пилюки. Жанна уявляла високого сивого елегантного чоловіка за шістдесят. Висушеного світлом і страхом.
Я хочу з ним зустрітись, наполягав Феро.
Немає сенсу. Він не заговорить. Він нічого вам не скаже. Я маю на увазі, той інший.
Ви не хочете навіть спробувати?
Звуки кроків. Феро підійшов до іспанця, який стояв біля дверей. Коротка пауза.
Подивимось. Я вам зателефоную.
Прощання. Клацання дверей. Тоді тиша. Вочевидь, Антуан Феро пішов із кабінету відразу після цього. Жанна кілька разів переслухала цю загадкову розмову, тоді пішла готуватися до сну, не вмикаючи світла ні в спальні, ні у ванній.
Чистячи зуби, вона думала про те, що цього вечора її не занесло. Вона не мастурбувала. Відчула від цього якусь непевну гордість. Це був чистий вечір.
Жанна простягнулася під простирадлом. Ніч задихалась у власній духоті. На горизонті сунула гроза. Жанна бачила, як за вікном пропливають хмари, осяяні місяцем. Вона повернулася й поклала щоку на подушку. Прохолода. Жінка щовечора пахтилася евкаліптомстара дитяча звичка
Жанна заплющила очі. Антуан Феро. Його голос. За кілька годин до того, у своєї психотерапевтки, вона не втрималась.
Мені розповіли про одного психіатра, сказала вона якомога байдужішим тоном. Антуана Феро. Ви його знаєте?
Ви хочете змінити терапевта?
Звичайно ні. Ви з ним знайомі?
Трохи.
Що ви про нього знаєте?
Він працює в одній клініці. Не пригадаю в якій. Іще має свою практику в 5-му окрузі. У нього хороша репутація.
А який він?
Я не особливо його знаю. Просто перетиналися на конференціях.
А який він із себе?
Терапевтка здивовано реготнула. Прийом наближався до кінця.
Досить милий.
У якому сенсі милий?
Миліший за багатьох. А чому ви питаєте?
Жанна вигадала якусь байку про психіатричну експертизу, про термінову зустріч. І по-тихому змилася, забравши з собою цю цінну інформацію. У якому сенсі милий? Миліший за багатьох
Її долав сон, але мозок досі працював. Жанна була посеред броду. Вона покинула берег Томаз набагато меншими труднощами, ніж очікувала, але ще не дійшла до іншого берега. Того голосу. Берега Феро.
А тим часом між її босими ногами спливала ріка часу
Її долала дрімота. У шибки грюкотів дощ: нарешті почалася гроза. Жанна прийняла рішення. Не вольове, а нечітко окреслене, вже просочене сном рішення, яке, втім, наступного ранку повернеться з новою силоювона це знала.
Я маю побачити його обличчя. Обличчя того, кому належить цей голос.
13
Здається, я щось нарив, сказав Брецель.
Жанна не зрозуміла його слів. Дзвінок мобільного вирвав її зі сну. Вона пошукала поглядом годинник на тумбочці, скупаній у сонячному світлі. 9:15. Вона проспала.
Слухаю тебе, сказала Жанна, прочистивши горло.
Три перекази з RAS. До Швейцарії. Щоразу на один і той же рахунок у банку UBS.
Жанна провела рукою по обличчю. Кімнату заливало сонце. Вона не розуміла, про що йдеться.
Суми? рефлекторно запитала суддя.
200 000 євро. 300 000. 250 000. Упродовж менш ніж тижня.
Імя отримувача є? уточнила Жанна, досі навпомацки.
Звісно ні. Але дати збігаються. Червень 2006 року. Якраз після вивезення зброї та інкасації рахунків EDS. Приблизно ті ж самі суми. Тепер треба там покопати. У Швейцарії.
RAS. Швейцарські банки. EDS Жанна догнала. Східний Тимор. Контрабанда зброї. Корупційні схеми між промисловою компанією та працівниками Міноборони Франції. Але її думки досі були сповнені кошмаром. Який вона бачила всю ніч. По колу.
Жанна йшла лабіринтом із вогкого бетону. Бачила жирне покалічене тіло Неллі Баржак, розпластане в калюжі. Якась істота з шишкуватим черепом, схожа на Ґолума, пожирала її плоть. Відригуючи, постогнуючи, він глитав криваві шматки, віддираючи шкіру, обсмоктуючи кістки, видлубуючи мозок гачкуватими пальцями. У Жанниному сні Ґолум був жінкою. Безплідною. Або зґвалтованою. Вона гарчала закривавленим ротом. На животі в неї був свіжий шрам. Можливо, слід від народження монстра, якого цитогенетикиня з зайвими кілограмами не змогла виявити
Кінець сну був жорсткий. Ґолум підводив очі й бачив перед собою дзеркало. Канібал виявлявся не ким іншим, як самою Жанною.
Агов, ти мене слухаєш? Я тебе хоч не розбудив?
Ні-ні.
Кажу, у Швейцарії все буде глухо.
Жанна зосередилась. Брецель був правий. Вона вже працювала з цією країною. Щоб отримати дані власника рахунка, треба було довести, що переказані кошти мали незаконне походження. У даному випадкунадати докази того, що це бабло справді йшло з фальшивих квитанцій.