Побачимо, сказала Жанна, сідаючи на ліжку. А що зі стеженням?
Нічого. Жодної підозрілої розмови. Глухий кут.
Емейли?
По нулях. Треба піддати газу. Обшуки?
Ні. Краще я їх викличу.
Тобі є чим на них натиснути?
Нічого немає. Окрім ефекту несподіванки.
Тобі вирішувати. Я спробую нарити більше про рахунки й перекази.
Передзвониш. Я роблю виклики.
І ще одне. Мені бракує одного СД.
СДтобто «судового доручення». Його треба було виписувати для кожного прослуховування.
Жанна ввімкнула дурочку:
Якого?
Того, що стосується психіатра. Антуана Феро.
Мабуть, секретарка забула.
Ти мене за ідіота маєш, Жанно. Я-то можу все замяти, а от хлопці з МСТЗні. Їм потрібно підписане доручення щоразу, коли вони встановлюють обладнання. Про це знає навіть першокурсник.
Я цим займуся. Передам тобі.
Мені срати на той папірець. Якщо ти хочеш примусити мене прослуховувати когось нелегально, так і скажи. Зустрінемось і обговоримо.
Добре. Зустрінемось і обговоримо. Але не телефоном.
Жанна повісила слухавку. Одразу ж передзвонила в офіс, щоб попередити Клер про запізнення. Тоді встала. Поставила кавоварку. Ковтнула антидепресант. Попрямувала до ванної. У дýші Жанна знову подумала про попередження Фактуратора. Ця історія з прослуховуванням ще вилізе їй боком. Вона досить наївно думала, що «жучки» в кабінеті Феро ніхто не помітить
Помившись, зачесавшись і нафарбувавшись, вона повернулася на кухню. Кава вистигла. Жанна поставила ще одну, а поки вона готувалася, взяла собі хлібець із цільного зерна. Під хрумкіт хлібця в її голові зблискували картинки нічного кошмару. Ґолум. Чорно-біла плоть. Гарчання. Жаннині думки повернулися до реальності. Учорашня поїздка. Місце злочину. Плідність як обєкт жадань. Зїдена матка. Так, можливо, це жінка
За пів години Жанна гнала швидкісною смугою, анітрохи не зважаючи на обмеження швидкості. Ще двадцять хвилині вона вже сиділа за своїм столом, обклавшись документацією в справі Східного Тимору. Відвела весь ранокчи те, що від нього залишилося, на те, щоб докладно вивчити досьє, перш ніж розсилати виклики.
Жанна ще раз перечитала матеріали попереднього обвинувачення. Щось було не так. Навіщо продавати зброю повстанцям із такої далекої країни? Чисто заради грошей? Угода принесла мільйон євро, який розподілили між собою різні її сторони. Не так і багато для таких продажів. А от репутаційні ризики були високі. Докластися до замаху на нобелівського лауреата мируце вам не абищо.
Жанна знову занурилася в досьє, шукаючи підказку. І знайшла її досить швидко. Східний Тимор володів нафтою. Нещодавні дослідження виявили значні її поклади вздовж узбережжя острова. Прибутки від експлуатації родовищ поблизу тиморського узбережжя протягом двадцяти років оцінювалися в 15 мільярдів євро. Австралія уклала угоду з чинним урядом. Якби державний переворот удався, нові очільники державиповстанці могли б обрати нових партнерів для видобування нафти. Чому б не тих, хто їх озброїв?
Отже, цю історію слід було читати навпаки. Це не Бернар Хіменес, співробітник Міноборони, виставив компанії «EDS Technical Services» рахунок за свою доброту, щоб фінансувати з цих мутних доходів свою партію, РПС. Усе навпаки. EDS за наказом політиків озброїла державний переворот, який міг послужити інтересам Франції. Тоді політики й промисловці поділили пирігприбутки від продажу зброї, але це був лише комплімент від шефа. Усі чекали на продовження бенкетувидобування нафти.
От тільки проблемка: державний переворот зазнав поразки. Операцію згорнули. Ось чому на записах більше не було чого слухати. «EDS Technical Services», RAS та РПС більше не контактували. Такий порядок справ упевнив Жанну в її рішенні. Між головними героями вже не було чого підслуховувати. Треба було переходити до допитів. Викликати всю цю тусовочку.
Я можу йти? запитала Клер.
Жанна глянула на годинник: 16:00. Занурившись у матеріали, вона й не помітила, як промайнув день. Жінка пригадала, що була пятниця. Зі скороченими робочими днямикомпенсацією за переробітокостанній день тижня нагадував шагреневу шкіру.
Без проблем. Я ще попрацюю.
Клер зникла, пошурхотівши сукнею. Жанна потягнулася й глянула на підшивки на робочому столі. До вечора треба було вирішити й інші справи. Але спершу їй хотілося закінчити з Тимором. Визначити точне місце розташування цієї стратегічної точки в Тихому океані. Жанна розгорнула мапу, яку Клер купила напередодні в Національному географічному інституті, й узялася шукати острів у формі крокодила.
Відслідковуючи лінії, рифи, узбережжя, Жанна піддалася заколисливому впливу екзотичних назв. Вона пригадала власну велику подорож. Після суддівської школи вона взяла річну перерву та обїздила весь південноамериканський континент.
Почала з Центральної Америки. Нікараґуа. Коста-Рика. Тоді власне Південна Америка. Бразилія. Перу. Аргентина. Чилі Це не була чергова вилазка досвідченого мандрівника. Жанна самостійно снувала цими безкраїми землями, стиснувши зуби й повторюючи собі: «Ось чого в мене ніколи не зможуть відібрати. Кожне відчуття, кожен спогад буде моєю таємницею». Це був відбиток, слід, просвіт, який вона назавжди збереже в глибині душі. У разі любовних травм вона завжди могла врятуватися там, на тому обрії
17:00. Шістдесят хвилин мрій. Чорт. Жанна заметушилася. Написала кілька записок Клер, повязаних із викликами Бернара Хіменеса, скарбника РПС, Жана-Пєра Ґріссана, генерального секретаря, і Сімона Матюрі, генерального директора компанії RAS, а також Жана-Луї Деммара, керівника «Noron», і Патріка Леша, директора EDS.
Суддя поклала записки на стіл Клер. Погортала інші справи. У неї був вибір. Зачинитись у своєму кабінеті до десятої вечора й закрити всю цю писанину або ж змитися по-тихому, повернутися додому та закинутися кількома серіями «Анатомії Ґрей» на ліжку, поїдаючи свій звичний білий рис.
Насправді ж був іще один варіант.
Той, що крутився в неї в голові від самого ранку.
14
Кабінет доктора Антуана Феро був розташований на рю Ле Ґофф, 1. Це коротенька вуличка, що зєднує рю Ґе-Люссак із рю Суффло, неподалік від Пантеона. У її тінистих звивинах ховаються камяні сходи в стилі Монмартра, що ведуть до інших, іще вужчих провулків. Будинок під першим номером виходить на рю Суффло. Жанна засіла у своїй машині, припаркувавшись нижче по вулиці, у куточку.
Її план був простий. Простий як двері. Дочекатися, поки психотерапевт вийде надвір. Набрати його на мобільний, щоби переконатися, що це він. Тоді простежити за ним Жанна чекала вже годину, спостерігаючи за підїздом будівлі з тесаного каменю, злегка нагрітої післяобіднім сонцем. За цей час там пройшло лише двоє чоловіків і одна жінка.
Антуана Феро не було видно.
За цю годину Жанна встигла все обміркувати. Зокрема сміховинність ситуації: слідча суддя зачаїлась у своїй тачці, виглядаючи психіатра, чий голос здався їй спокусливим. Жалюгідно. Проте Жанна була в романтичному настрої. Вона безперестанку уявляла його собі. Високий. Худий, але не занадто. Каштанове волосся. Довгі пальці. Це дуже важливо. А головнелице. Жанна не мала жодних упереджень щодо рис його обличчя, але очікувала, що вони будуть яскраво вираженими. Позначеними печаткою сильної вдачі. Рішучістю, що відбивається в точній географії.
Ще пів години. Жанна ввімкнула радіо. Ненавязливу рокову FM-станцію. І поринула у свої думки. Тома більше не дзвонив. Вона теж йому не дзвонила. Це був кінець. Коли вмирає надія, залишається принаймні гордість. Також вона подумала про Східний Тимор і свої безглузді виклики, з якими ще доведеться поморочитися. Про судове доручення на прослуховування Феро, яке вона досі так і не склала. Ще один бумеранг, який
Із підїзду вийшов чоловік.
Жанна з першого погляду зрозуміла, що це він.
Метр вісімдесят. Струнка фігура. Довге чорне волосся. Вузьке лице з легкою неголеністю. Утім, попри густі чорні брови, його обличчю бракувало мужності. Особливо підборіддю, дещо округлому і скошеному, яке не виражало тієї рішучості, якої хотілося б Жанні. Не можна мати все й одразу. А головне, дещо не вязалосявік. Феро виглядав років на тридцять пять. З голосу Жанна уявляла його на десять років старшим
Вона набрала номер. Чоловік зупинився. Пошукав по кишенях. Він був одягнений у геть помятий світло-сірий лляний костюм, що ніби символізував його робочий день.
Алло?
Жанна збила виклик. Вона відчула солодке тремтіння, коли побачила, як він пройшов просто повз неї й пірнув у вхід до підземної парковки на рю Суффло. Перед тим як зникнути, він скуйовдив волосся. Довгі пальці піаніста. Ці руки компенсували лисяче підборіддя й молодечий вигляд.
Жанна повернула ключ запалювання. Вона помітила два виїзди з паркінгу, по обидва боки вулиці. Звідки зявиться він? Яка в нього машина? З іншого боку вулиці показався скутер у кепському стані, який поїхав у напрямку бульвару Сен-Мішель. Жанна встигла помітити обличчя під шоломом. Феро. Вона перемкнулася на першу передачу й розвернулась. Психотерапевт уже гальмував перед світлофором на перехресті з бульваром, увімкнувши правий поворотник, він збирався їхати в бік Сени. За кілька секунд Жанна стояла за скутером, а її серце ледь не вискакувало з грудей.
Зелений. Феро спустився бульваром Сен-Мішель, обїхав фонтан на площі, а тоді звернув ліворуч на набережну. Він їхав повільно, як людина, яка нікуди не поспішає і нічим не тривожиться. Може, до якоїсь жінки? Жанна постійно стискала й розтискала руки на кермі. Долоні змокріли. Вона вимкнула радіо. Ховаючись за сонячними окулярами, вона походила на героїню пародійного шпигунського фільму.
На набережній, на ке де Ґрандз-Оґюстен, Феро набрав швидкість. Ке де Конті. Ке Малаке. Ке Вольтер. Тоді перебудувався на швидкісну смугу, найближчу до Сени, і пригальмував до швидкості всього потоку. Жанна залишила між собою і скутером дві автівки. Усе йшло добре. Не втрачаючи зосередження, вона навіть устигала помилуватися краєвидом. Мостами, що підсвічувалися в сутінках. Будівлями на правому березі, які тонули в тіні. Сеною, повільною, звивистою, наче потік грязюки. І цим рожевим сяйвом, яке опускалося на місто, немов саван. Феро їхав далі. Куди він прямує?
За мостом Згоди він здав лівіше і пірнув у короткий тунель, що вів до зїзду. На мосту Інвалідів повернув праворуч, перетнув Сену, знову повернув праворуч, проїхав набережною в протилежному напрямку до мосту Александра ІІІ. Жанна подумала про «Show-Case», новий модний заклад, розташований у підстінках мосту. Але Феро припаркувався перед парком довкола Великого палацу, сховав шолом до кофра під сидінням і пішов у напрямку авеню Вінстона Черчилля.
Жанна зробила так само, припаркувавши авто під однією з квадриг на Великому палаці. Під колісницею, запряженою дикими кіньми, що рвуться вперед на вершині скляного даху. Феро крокував до брами. Жанна пригадала, що в музеї якраз проходила виставка під назвою «ВІДЕНЬ 1900», присвячена художникам віденської сецесії. Клімт. Еґон Шіле. Мозер. Кокошка. У голові промайнула думкадосить безглузда, що це дуже доречно: вона вже давно хотіла побачити експозицію.
Психіатр уже піднімався сходинками. Жанна наддала ходи, вгадуючи високо-високо над головою величезний купол зі скла й сталі, який збирав сонячні промені, наче гігантська лупа. У цьому розімлілому від призахідного сонця Парижі вона почувалася крихітною й водночас легкою, збудженою, спянілою.
Феро зник. Мабуть, мав абонемент, тому й не мусив вистоювати чергу. По інший бік будівлі, в напрямку Єлисейських Полів, вишикувалася довга вервечка людей, охочих потрапити до музею у вечірні години. Жанна покопирсалася в сумочці: в неї теж був абонемент. Синьо-біло-червона картка, видана президентським указом. Годилося для обшуків. Згодиться й для віденських художників.
За кілька хвилин Жанна вже заходила до виставкової зали. Спершу в неї склалося враження, ніби ці червонувато-бурі полотна були великими театральними лаштунками, розвішеними заради ще масштабнішого, ще багатшого видовища, в якому поєдналися всі види мистецтв. Відень початку ХХ століття, де кожна галузь переживала злітживопис, скульптура, архітектура, а ще музикав особі Малера, а тоді й Шенберґа І все це на тлі фундаментальної революції психоаналізу.
За кілька метрів перед Жанною Феро неспішно роздивлявся кожну картину. Каталогу в нього не було. Він не читав назв експонатів. Схоже, добре все це знав. Жанна, вся спітніла, розслабилась і також почала спокійно милуватися полотнами. Першу залу займав Клімт. Жанну, як і завжди, приголомшила оригінальність художника. Кожнісінький відтінок. Кожнісінька риска. Кожнісінький візерунок. Усе промовляло про радикальний розрив із будь-яким попереднім мистецтвом. Але це був плавний розрив. Гладенькі, затушовані мазки, що нагадували японські гравюри. Витончена палітра. Золоті зблиски. Ефект емалі, перлів, фарбованого скла, шматочків бронзи
І ці жінки. Поснулі феї з довгими медовими косами, оточені чудернацькими й водночас ретельно промальованими візерунками. Кожну жінку огортало симетричне тлоряди символів і завитків, подібних до візерунка на тканині, захищаючи її сон. Інші картини справляли враження текучості, водянистості. Пасма волосся плинули в повітрі, ніби руді водорості. Золоті блискітки й перли приглушено сяяли, пробиваючи прозорі шари, мерехтячи під гладеньким покривом лаку. Ці картини буквально омивали очі, розум, серце
Феро зупинився: його увагу поглинула маленька картина завширшки менш ніж метр. «Настав час діяти», подумала Жанна. Вона покрокувала в його напрямку, плануючи просто стати поряд. А тоді побачимо. З пересохлим горлом, хиткою ходою вона підійшла, прокручуючи в думках кілька компліментів, які їй робили останнім часом. Коли Тома порівняв її з абсентом. Коли Тен прокоментував її доторк до потилиці. Коли Клер, її секретарка, порівняла її з акторкою Джуліанн Мур
Жанна вже з хвилину стояла біля Антуана Феро, застигнувши, втупившись у картину невидющим оком.
І він говорив.
Цей голос, який вона так часто слухала в записі, тепер звучав просто біля її вуха, наживо
Про прошу?
Кажу, щоразу як я дивлюся на цю картину, то думаю про Бодлера. «Багно я замісив і золото зробив»
Жанна ледве не розреготалася. Чоловік, який з перших же хвилин цитує Бодлера, навряд чи дозрів до побачень. Але чом би й ні? Вона зосередилася на полотні Клімта. На ньому була зображена дуже бліда жінка в бірюзовій сукні на помаранчевому тлі. Портрет показував її до пояса.
Жанна усвідомила, що запитує Феро мало не агресивно:
Багноце, по-вашому, модель?
Ні, мяко відповів той. Багноце час, який поглине цю жінку й знищить її красу. Одноманітність повсякдення, яка її гризтиме. Банальність, яка потроху її завоює. Клімт вирвав її з усього цього. Він зумів вихопити її внутрішній розквіт. Показати цей момент грації між двома ударами серця. Він подарував їй вічність її власну вічність.
Жанна всміхнулася. Голос із навушників. Ближчий. Реальніший. Він виправдовував її очікування. Жінка поглянула на картину. Психотерапевт був правий.
«Портрет Йоганни Штауде».
Перш за все в око впадали два взаємодоповнювані кольори. Бірюза сукні мінеральна, наче художник малював кристалами. І червоногаряче тло, що палало, ніби лава. Жанні це нагадало не стільки Бодлера, скільки відомий рядок Поля Елюара: «Земля блакитна, ніби апельсин».
Коли це перше потрясіння минало, око помічало обличчя. Кругле й біле, наче місяць. Ця бліда пляма, оточена чорним хутряним коміром, була ключиком до картини. Лице відкривало невимовну істину, поезію чарівних казок, яка не потребувала коментарів, щоби влучити в саме серденько. І, можливо, ще нижчев пах. У коріння людського єства
Жанна прониклася ніжністю до цієї жінки. Це місяцеподібне обличчя Пєро. Це чорне, коротко підстрижене волосся, яке свого часу мало здаватися викличним. Ці тонкі червоні губи. Ці густі брови, схожі на розділові знаки. Усі ці подробиці нагадували Жанні рекламу, яку вона обожнювала в дитинстві. Рекламу парфумів «Loulou» від «Cacharel». У ній молода жінка ніби плинула під найприємнішу мелодію на світі «Павану» Ґабріеля Форе
Жанна знайшла собі союзницю. Вона раптом відчула себе сильнішою, впевненішоюале досі не спроможна була говорити. Тиша затягнулася. Жанна відчайдушно копалася в голові, шукаючи, що сказати
Я вже впяте приходжу на цю виставку, повів далі Феро. Є в ній якесь умиротворення. Джерело розслаблення й спокою. Він на мить замовк, ніби щоб дати Жанні почути дзюркотіння цього джерела. Ходіть сюди. Я хочу дещо вам показати.