Ні!загорлав, відразу закашлявшись.Ні! Ні! Ні!
Але враз просто на його переляканих очах почали коїтися дуже дивні речі.
Наблизившись до сищика, який звивався вужем, чоловік присів, потімстав на одне коліно, двома сильними рухами розтяв пута на ногах Шпига. Той відразу спробував хвицнути. Чоловік легко ухилився, за тим штовхнув сищика в бік, змушуючи розвернутися. Він підкорився, і за мить руки теж були звільнені.
Це не Пожежа!
Юрко завмер, тепер уже остаточно в цьому переконуючись. Несподіваний рятівник має менший зріст і трохи вужчі плечі. Лице закривала не балаклава, а чорна хустка з зображенням черепа. Краї чорної шапочки сягали очей.
Ти хто?гукнув гімназист.
Рятівник не зважав на нього. Кинув ніж на підлогу перед Шпигом, розвернувся й швидко, великими стрибками побіг геть. Сищик тим часом устиг підвестися, втримався на ногах, потім підхопив ножика. Оббіг вогняний струмочок, дістався Юрка, спритно завершив те, чого той не міг зробити самперерізав липкі міцні кайданки. Згріб за карк, поволік до виходу.
Коли вибігали, безжальний вогонь уже щільно охопив стіни й лизькав стелю.
Там, де лежали вони, теж запалало.
Оговталися в сусідньому дворі.
Якого чорта!хрипко видихнув Шпиг, замахнувшись для удару.
Вдарив би по шиї, аби Юрко вчасно не пірнув під руку, потому відскочив на безпечну відстань.
Ми так не домовлялися!
Я з тобою, Івановичу, взагалі ні про що не домовлявся! Ну, точно не про те, що ти втечеш з дому серед ночі, аби тебе спалили живцем!
Вас теж могли спалити!
Це вже моя справа!
Ні! Наша спільна!
Відставний міліціонер перевів подих, помовчав, поволі заспокоюючись.
- Хто б він не був, Павук чи як там ще себе назве, прорахував він тебе.
Але я його в очі не бачив!
З ким говорив?
Так, Вова Нещерет! Я вже подумав про це! Йому ідею підкинув! А в Павука спільник же в нашій гімназії!
Ось тепер ми з тобою його знаємо.
У Вови значок є! Завжди був! Я сам бачив!
Чорт із ним, зі значком! Про це окремо подумаю.
А записка? Мені ж її хтось підкинув! Вова, гордість гімназійного футболу? Ясно, що такий поза підозрою. Але виходить. Нещерет попередив, що я догрався? Як це розумітия мав повестися на таке, прийти сюди вночі? Чи навпакизлякатися, заховатися вдома, ще й вас застерегти?
Шпиг замислено смикнув себе за вус.
Нас щойно хтось врятував. Нова загадка,сказав уже не так голосно.Мене підстерегли, вдарили по головітут моя провина. Не доглядів, втрачаю хватку. Міг би згоріти, ось і кара зате, що розслабився. З тобою, Івановичу, трохи складніше. Тут Павук чекав на менеале навряд на тебе. Ти впав, як сніг на голову. Вирішив знищити нас обох відразу, і за не він мені ще відповість,сищик стиснув кулаки.Та давай спочатку, напарнику. Якби ти не прийшов, лишився б жити. Полював Павук на мене, а не на тебе. Чи знає про те Стрельцов, не важливо зараз. Думаю, він би подякував. Ну, скажімо так, точно б не плакав за мною. Згоден?
Згоден.
Питання номер один. Ти б дізнався, що я згорів разом з будинком. Що б робив? Пішов би в поліцію? Думаєш, тебе б хтось послухав? Забагато доведеться пояснювати. Хіба Олесь Добрянський зі своїми волонтерами тебе послухав. Один чорт, результат нульовий.
Печально.
Факт сумний, протефакт,кивнув Шпиг.Отже, ти для Павука цілком безпечний. Він тебе використав, щоб дістати мене. Я б усе одно припхався сюди після такого попередження.
Але ж він збирався й мене разом з вами поховати!
Ха! Як ти собі уявляєш: тебе виженеа мене спалить живцем? Ти свідок, Івановичу. Але всі ці нюансилише перша частина. Бо питання номер два: хто нас із тобою сьогодні витяг з того світу? Не випадково ж рятівник зявився.
Тут я теж згоден.
І оді ось про що ще поміркуй. Цей невідомий знав, що тут буде відбуватися, - сищик кивнув на спалахи вогню, що вже були помітні з того місця, де вони стояли. - І для чогось прийшов сюди серед ночі. Переконатися, що Павук випустить свого Вогняного Змія? Завадити йому? Врятувати мене? В такому разі, мав би знати наперед, що сюди прийду я. Голова пухне, - Шпиг торкнувся потилиці.Ґулю набили, довбешка без того болить, чорт забирай.
Можу хіба припуститиза Пожежею теж хтось стежить,невпевнено мовив Юрко.
Хто? Для чого? А!сищик відмахнувся.Слухай, зараз я точно знаю лише одне. Нам із тобою тут лишатися не можна. Люди вже побачили пожежу, ще трохинагрянуть пожежні й поліція. Мене тут виявлятьхай собі, хоча так само доведеться багато пояснювати, ще й не повірять. Тобі треба тікати. Думав, як додому повернешся?
Та планував... Тихенько, як вийшов. Куртка тхне,Шпиг повів носом.
Не аж так. Дощик сіє. Поки добіжупровітриться.
Коли такчасу не гай. Жени!
Здалеку долинула сирена.
Крутнувся Юрко на пятах. Рвонув із місця, зник у ночі. Назад не озирався, закружляв вулицями й дворами. Біг упевнено й зловив себе на тому, що ніколи раніше так швидко не мчав. Стишив лише біля підземного переходу. Зупинився, набрав більше повітря в груди, немов збирався з містка на глибину пірнати.
До свого будинку дістався вже спокійним кроком.
Ковзнув у підїзд, як вийшов.
У квартиру прослизнув так само тихо.
Тут усі спали, мовби й не сталося нічого.
Наче годину тому один із мешканців не був на волосину від смерті.
Щільно зачинившись у ванній, Юрко ввімкнув світло, зняв куртку. Уважно роздивився. Лише в одному місці помітив припалене, і толегенько, не критично. Дивним чином удалося не лишити слідів. Руки тропіки припекло, але так само не дуже, обійшлося. Потягнув носом. Знову пощастило: запах вивітрився, бо в диму та біля вогню гімназист був не довго. Згадалося раптом, як пахнула татова куртка, в якій він ходив на Майдан...
Йогоне так.
Обійшлося. Нехай Павук правий. Юрко справді спровокував його, прискорив події. Але ж хіба
не цього він хотів? Прикро, черговий дім згорів, хоча не мусив. Проте порівняно з тим, що могло статися...
Бррр!
Пересмикнуло Юрка. Прикрий морозець пробіг по всьому тілу.
Коли вже тихцем пробрався до себе в кімнату, навів будильник й вмостився, думавне прийде сон після пережитого. Помилився: заснув, щойно торкнувся головою подушки.
Розділ двадцять п'ятийТут гімназист, розумієкраще б він згорів разом зі старим будинком
Лише години три мав для сну.
Прокинувсямовби виринув на поверхню, пірнувши перед тим у басейн з пятиметрової вишки. Труснув головою, не розуміючи, що розбудило. Будильник мовчав, та коли Юрко взяв телефонвідразу запікало, він аж здригнувся від несподіванки. Поруч вітально гавкнув Джентльмен, лапи вперлися в край ліжка. Спустивши ноги, Юрко сів, ще зачумлений, та довго не засиджувався. Адже нічого не сталося, мусить поводитись, як звичайно. Тож потріпав бульдога за карк, запхав ноги в капці й посунув у вапну.
Відразу почувтато бушує.
Це вже всі межі переходить! Ніби навмисне!
Іване, та заспокойся вже!
Ні, Раїсо Лукянівно! Отепер я вже точно не заспокоюся! І вони в мене тепер спокою не матимуть! Я їм покажу!
Підозрюючи, в чому річ, Юрко зазирнув на кухню. Побачив маму, яка вклякла між татом і кухонним телевізором, ніби захищаючи техніку від чоловіка. Іван Туряниця емоційно вимахував руками, одну з яких стиснув у кулак. Ковзнувши поглядом по екрану, Юрко вгледів завершення повинного репортажу про нічну пожежу, яку вчора бачив на власні очі і яку сам же спровокував.
О!батько тицьнув на сина пальцем. - Навіть дитина не байдужа! Мій син щось відчував, переймається! А поліція і мерія... Ні, я так не залишу! Я до самого Кличка дійду!
Що таке, тату?Юрко зробив круглі очі.
Поки ми спали, сину, ті падлюки пустили чергового червоного півня!
Вогняного Змія, подумки виправив гімназист, а вголос вигукнув:
Та ти що! Ще один старий будинок спалили? Так попереджали ж відомі люди! Весь Інтернету перепостах! Цілий Фейсбук!
Як бачиш, не працює,розвів руками тато.Нічого, сьогодні я витрачу на це свій час. Хочеш зробити добрезроби сам. У мене є до кого піти! Я знаю, в які двері стукати!
Юрко мудро відступив до ванної кімнати і вмивався холодною водою трохи довше, ніж завжди. Купаючи в ній обличчя, змиваючи залишки нічної пригоди, остаточно прийшов до тями. Коли привів себе в порядок, вдягнувся й повернувся на кухню снідати, тато вже трохи заспокоївся, стояв біля вікна з кавою у руках і говорив з кимось телефоном, домовляючись про зустріч у мерії.
Сподіваючись, що після цього нарешті справа не піде самопливом, й нічна жертва бодай буде не марною, Юрко підхопив рюкзак й встиг вийти з дому раніше за інших. Це дозволило взяти куртку з шафи, поки батьки ще товклися на кухні. Хоч вона майже не віддавала димом, усе одно не хотілося, аби відчулося навіть оте майже. Гімназист сподівався: поки дійде до метро й потім повернеться назад, та ще й поки куртка повисить серед чужого одягу в гардеробі, навіть дрібка підступного запаху остаточно зникне.
Перечитавши багато детективів, самому можна навчитися замітати сліди. Навіть якщо не скоїв жодного злочину.
Сьогоднішній день не обіцяв нічого складного. Остання пятниця жовтня, кінець першої чверті. З понеділкатиждень канікул. З одного боку, це добре. Проте з іншого, якщо враховувати не доведену до кінця справуне дуже. Адже слід Павукового спільника тепер втратиться, бо шукати його серед інших учнів складно, коли в гімназії нема навчання. Але принаймні матиме час на роздуми та маневри.
З цією думкою Юрко переступив поріг гімназіїодразу впало в очі нове. Не охоронець, ДО їхніх змін він, як і всі інші учні, звик давно. Молодий міцний чоловік біля входу мав форму іншого крою та фасону. А головнеемблему іншої фірми.
Отак за кілька днів узяли й поміняли.
Побачити напис можна було здалеку. Літери на довгастій, у формі щита, емблемі були досить великими, їх одразу можна було помітити. Не треба спеціально придивлятися, аби прочитати: «Ваша Варта».
Не знаючи поки, що означає така заміна, і не надто цим переймаючись, Юрко поквапився до класу. Біля дверей наткнувся на Шпалу, котрий гриз яблуко, пригальмував, запитав:
Слухай, тут Вова не крутився вчора?
Здоров,буркнув той з набитим ротом.
А, привіт. Так був тут Вова чи ні?
Який Вова? Нещерет?
Ага.
Шпала ковтнув.
Що він забув тут? Хоч учора, хоч коли.
Ну...Юрко швидко вигадав версію, - Міг тебе шукати... Наприклад. Ги ж ніби хотів, аби Вова взяв тебе в команду чи що там...
А ти сам чуввін не хоче,Шпала знову відкусив від яблука, далі буркнув уже з повним ротом: - Тобі він треба?
Та ні...
Підозрював Юрко - то Вова підкинув записку. Але розпитувати отак, з наскокусправді верх необережності. Вирішивши перечекати трохи й далі діяти розважливіше, кивнув Шпалі, зайшов, сів на своє місце й, намагаючись переключитися, почав готуватися до уроку. Хоча в останній день перед канікулами нічого особливого не спитають.
І добре.
Можна зосередитись на своєму.
Урок не встиг початися, як у двері постукали, і в клас зазирнув той самий новий охоронець.
Вибачаюсь,кахикнув, впіймавши запитальний погляд учительки літератури.Туряниця Юрій, є такий?
-Є.
Підвівся Юрко, тепер ужепід не менш цікавими поглядами інших разом з учителькою.
Директор просить до себе в кабінет. І речі, каже, треба взяти.
Щось сталося?запитала вчителька.
Просили зайти й провести,охоронець знизав плечима.
Ніколи не було такого раніше. Підозрюючи щось лихе й насилу стримуючи тремтіння від морозу, що раптом пробіг спиною, Юрко склав рюкзак і вийшов, намагаючись не озиратися. Отак з уроку його смикали не часто, буденного в ньому нема нічого. Тож він передчував неприємності, хоч і не міг вирахувати, звідки саме.
Куртка в гардеробі?спитав охоронець, коли вони вийшли в коридор, і, не чекаючи на відповідь, мовив:Захопи з собою.
А ось це зовсім перестало подобатись.
Проте гімназист й далі тримався спокійно, так, ніби йти до директора з речамисправа для нього звична. Але навіть удаваний спокій здимів, щойно Юрко зайшов у кабінет до Андронакі й побачив там полковника поліції Медвідька. Директор як сидів за столом, так і лишився сидіти. А поліцейський, покректавши, підвівся, ступив назустріч Юркові. Той мимоволі зробив крок назад.
Хрясьза спиною зачинилися двері.
Озирнувся Юрко.
Таке враження, ніби у власній гімназії в пастку потрапив.
- Туряниця?спитав Медвідько, і не чекаючи відповіді, яку чудово знав, сказав:Я тебе десь бачив уже. Не так давно. А в мене память професійна.
Ви знаєте цього учня?сухо поцікавився директор.
Кажузустрічав. Тепер не здивуюся, якщо інформація підтвердиться,поліцейський зиркнув на Андронакі.Хлопчисько з дому тікав. Де вештавсяхтозна. Батьки, аби не ходити в поліцію, найняли приватного детектива. Одного мого колишнього колегу.
А родина ж пристойна... Ніби. Батьколюдина відома, активна.
Чорти в тихому болоті,Медвідько говорив, наче забивав гвіздки.Так вони вам і скажуть, директоре, на секундочку, Першої зразкової гімназії!він багатозначно підніс пальця і покивав ним.Ну, Юрію, сам віддаси чи обшукаємо?
Не маєте права!вирвалося в хлопця, і вже потім, навздогін:А що ви шукаєте?
Бачте, Марку Григоровичу, про права знають,гмикнув Медвідько.Грамотні всі стали. Добре вчаться в кращій гімназії Києва.
Зітхнувши, Андронакі підвівся. Вийшов з-за столу, заговорив рівно.
Юрку, цеполковник поліції пан Медвідько. Він каже, що бачив тебе раніше. Я цього не знав. Це правда, що ти тікав з дому і тебе шукали?
Начуваний від Шпига про методи Медвідька, зрозумів гімназистопиратися сенсу нема. Бо доведе, і випливе багато чого, що вони з сищиком так старанно й дотепно приховали від сторонніх. Зігравши каяття, буркнув під ніс:
У нас різне бувало вдома.
Але ти не заперечуєш, що ви знайомі?тиснув Андронакі.
Ми зустрічалися, - вичавив Юрко, намагаючись не дивитися на поліцейського.
Гаразд. Що у вас там удомане моя справа. Як до учня до тебе ні в кого тут досі претензій не було. Тому домовимося: зараз ти просто викладеш мені на стіл вміст рюкзака й кишень піджака, штанів, куртки. І якщо пан полковник помиляєтьсяа я дуже хочу, аби він помилявся!ми забудемо про цю розмову. Ти повернешся на урок. А я вибачусь перед тобою. Згода.
У чому помиляється пан полковник?Юрко не здавався.
Хлопче, просто зроби, як каже педагог!Медвідько трохи підніс голос.
Закусив Юрко нижню губу.
Поклав куртку на вільний стілець.
З мовчазної згоди Андронакі виставив рюкзак па його стіл. Розкрив, хотів був вивернути вмістта стримався від зухвалого жесту. Натомість старанно виклав по черзі всі підручники, окремо розклав ручки та олівці. Широко розкрив, аби Медвідько мав змогу зазирнути всередину. Розстебнув блискавку двох порожніх внутрішніх кишеньок. Помітивши неприховане задоволення на директорському лиці, далі вже впевненіше вивернув кишені.
Взявся за куртку.
У правій кишені рука мацнула щось, чого там ще зранку не було й не могло бути.
Завмер Юрко.
Медвідько помітив цесильно стиснув лікоть гімназиста.
Давай-давай. Або я сам.
Я не знаю,пробелькотів Юрко.Це не моє...
Всі ви так кажете. Ну!.. Хутко!
Потягнув гімназист знахідку, як бридкого слизького хробакадвома пальцями.
Не тримавупустив на підлогу.
Підніми,почув над собою, мов у тумані.
Сил опиратися вже не мав.
Нахилився, відчувши, як зрадницькії тремтять коліна. Взяв, поклав на стіл.
Нарешті сам роздивився. Невеличкий прозорий пакетик. Усерединімаленькі круглі пігулки.
Різного кольору.
Щоки запалализараз знову відчув себе на підлозі серед вогню.
Розділ двадцять шостийТут гімназист дізнається, як вонобути сином свого батька
Поки чекали викликаних директором батьків, сиділи мовчки.
Перед тим, щоправда, Медвідько, не торкаючись знайденого пакетика, прочитав Андронакі коротку лекцію про те, як наркотики чим далі, тим активніше зринають у школах. На перший погляд невинні таблетки викликають дуже швидке звикання. Кілька безкоштовних пригощаньі все, вже залежний. Далі платити треба. Гроші на ці «ліки» учні в батьків не попросять. Що роблять далі? Правильно, крадуть.
Директор слухав, сопів, раз по раз витирав зопрілого лоба, і тепер уже сам намагався не дивитися па Юрка. Гімназист, своєю чергою, відмовлявся розуміти, чому це відбувається саме зараз і саме з ним. А полковник наполіг, аби Андронакі подзвонив батькамхлопець неповнолітній, далі допитувати його без їхньої згоди та присутності забороняє закон. Він, поліцейський, не має права порушувати.