Поки чекали, встигло пролунати два дзвінки - з уроку й на урок. Коли мама з татом нарешті зявилися в дверях, Юрко підхопився, смикнувся до них. Та на півдорозі спинився, повторив уголос раніше сказане, дивлячись просто на матір:
Це не моє!
Щоне твоє?видихнула вона.
І що взагалі тут коїться?тато виступив наперед, перестрівши поглядом поліцейського.
Полковник Медвідько,назвався той, показавши Іванові Туряниці посвідчення.Цього тижня в одного з учнів гімназії виявили заборонені наркотичні препарати. Раніше ми отримували інформацію про те, що ця чума вже проникає сюди. У сусідів, школі номер тридцять, навіть спеціальну операцію проводили. Зловили торговців просто в шкільному дворі. Там охорона є, як у всіх тепер. Але самі охоронці й були посередниками,поліцейський похитав пальцем.Тут, у Першій зразковій, ніхто нічого такого й запідозрити не міг.
Ми відсьогодні поміняли охоронну фірму, вставив Андронакі.
Пан Медвідько пояснив:
Злочинці перемістилися до нас, бо в «тридцятці» ж їм усе перекрили. Воно ж як зараза. Пошесть. Згодні, пане Туряниця?
До чого тут мій син?сухо спитав той.
Бо саме в нього сьогодні знайшли ось не,палець полковника показав на злощасний пакетик.Подібне вже виявили кілька днів тому в одного старшокласника. Тепер, бачте, вони міняють тактику. Діють через восьмі класи. Так ніби безпечніше. Мовляв, не потраплять ці учні під підозру.
Юра!вигукнула мама, закрила рота долонею й уже сама ступила до сина, але тато зупинив її жестом.
Тихо. Ми в усьому розберемося.
Для того вас і гукнули,примирливо заговорив Медвідько.Якщо тут і зараз Юрій скаже, хто дав йому оце, ми все залагодимо. Розумію, в такому віці легко потрапити під поганий вплив. Навіть припускаю, що хлопчину залякали. Він повернеться в клас, я працюватиму з його інформацією далі.
Це не моє,відчеканив Юрко.
Упертий,зітхнув полковник.У такому разі ваше слово, Марку Григоровичу. Ми через подібне вже проходили.
Андронакі вкотре витер мокрого лоба.
Справді,зітхнув приречено.Зрозумійте, панове, це ж Перша зразкова гімназія. Репутація. Добре, що канікули починаються.
Ви тихенько забираєте Юрія додому. А за тиждень він просто не зявиться більше па уроках. Куди його перевести, даруйте, - ваш клопіт. Ціна якомувсе, що сталося зараз у ньому кабінеті, лишається тут. На жаль, метод випробуваний, - директор знову зітхнув. - Або так, або переконайте свого сина. Хай скаже, хто йому дав ось цю гидоту.
Тепер директорський палець тицьнув на пакетик.
Ви провели експертизу?Юрко дивувався батьковому спокою.
Прошу?стрепенувся Андронакі.
Я не до вас,Іван Туряниця повернувся до Медвідька.Пане полковнику, ви отак на око визначили наркотики?
А що там, по-вашому?парирував той.
Не знаю.
Я неодмінно віддам це в лабораторію. Проте звертаю увагу: такий самий пакетик цього тижня вже вилучили в одного учня. І там справді були наркотичні речовини.
Раз на раз не випадає,тато глянув тепер уже на директора. - Пане Андронакі, я дякую за ваш дзвінок. Не треба давати справі хід. Ви праві, все це нікому не потрібно. Але якщо ми йдемо на угоду й розходимося мирно, оце,він кивнув на пакетик,не є жодним речовим доказом. Бо він не оформлений належно, під протокол. Адже в такому разі, пане директоре, треба офіційно визнати: в зразковій гімназії поширюють отруту. Хіба не удар по репутації?
Мудрий ви чоловік. Правильно мислите, - відповів замість Андронакі поліцейський.Нашій роботі це не заважає. Ми неофіційно вже взяли гімназію під нагляд. Саме тому й отримали інформацію.
Про мого сина?
Так.
Звідки?
Я щойно назвав вас мудрим. Хіба не розумієте, пане Туряниця,джерел поліція не розголошує. Особливо стороннім особам.
Я не сторонній.
Причетні до справи?
Крива посмішка Юркові не сподобалася. Батькові, як він помітив, так само. Проте Іван Туряниця витримав повний знущання погляд Медвідька. Затим глянув на принишклу маму. Потімна сина.
Ми розберемося. Пропоную на цьому розмову поки припинити. Юрку, бери речі, поїдемо додому.
Андронакі зиркнув на годинник.
1 швидше, панове. За пять хвилин дзвінок на перерву. Не треба, щоб вас побачили в коридорі.
Цілу дорогу ні пари з вуст.
Щойно зайшли в квартиру, тато гримнув на бульдога, що радісно вискочив назустріч. Джентльмен укляк, нахилив голову, потягнув носом, після чого, ніби справді зрозумівши ситуацію, подріботів назад до Юркової кімнати. Навіть двері за собою зачинив. А тато кивком звелів гімназистові йти до зали, пропустив дружину поперед себе, сам зайшов останнім.
Юра!мама вже не могла тримати себе в руках.Що ти наробив! Як ти міг, Юра, Юра, Юра!
Схопивши сина за плечі, вона заходилася сильно трусити його. Юркова голова від того захиталася, наче в китайського боввана. Він хотів щось сказати, та всі слова збилися в гливку грудку, застрягли в горлі. Навіть дихати не міг, лише чмихав носом. Тим часом тато стояв і дивився на все, склавши руки на грудях. Нарешті розплів їх, гучно ляснув у долоні.
Ану, Раїсо, тихо будь!і вже спокійніше. Пусти його, досить.
Іване...
Я тебе прошу, Раїсо!
Мама послухала й відійшла. Тепер Юрко опинився між батьками.
- Скажи нам, спокійно, без нервів і паніки - де взявся той пакетик у тебе в кишені?
- Не знаю, - промовив гімназист, повторив уже впевненіше.Не знаю, тату. Мамо, не не моє. Я ніколи не мав з таким справу й мати не хочу,побачив, що батьки слухають, заговорив швидше, боячись, аби не перервали: - Там казали про ще один випадок. Я знаю того хлопця, Антона Линевича. Він із десятого «Б». Так само не розуміє, звідки в нього наркотики. Це підкинули, не інакше! Тату!
Щотату\знову вигукнула мама.Не крути, Юрку, не крути! Ви всі відбріхуєтесь! Не моє, підкинули, знайшов, змусили, пригостили! Хто завгодно винен, тільки не ви!
Скільки в тебе дітей, Раїсо?поцікавився раптом Іван Туряниця.
Дружина здивовано глипнула на нього.
Ось. Один син... У нас.
'Гак чому говориш до нього «ви»? Кого ще маєш на увазі?
Ці підлітки! Покоління їхнє! Яка ганьба, Іване, яка ганьба! Отак давай їм повну свободу! Ми ж з тобою домовилисьнема контролю! Дорослий він у нас, самостійний! Бач, догралися в самостійне життя! Маєш демократію, маєш! їж її тепер з маслом!
Тато переплів пальці, поворушив, хруснув ними.
- Мені здавалося, ми віримо нашому синові.
Мені теж, Іване!
Батько знову помовчав.
- А знаєш, Раїсо... Лукянівно... Знаєш, я й далі довірятиму Юркові. Хоча б тому, що довіряю собі. Він мій син. І якщо я не вірю йому, то й до себе втрачу віру. Замість звинувачувати й робити всякі дурні узагальнення, скажу інше: мій син... Наш із тобою син потрапив у халепу. Юрко опинився в біді. Я не залишу цього так.
Ти вже не залишаєш так підпалені будинки!
Прошу без зайвих кпинів. Будинки почекають, коли вже мій син у такому лайні. Він ані сном, ані духом не знає, що трапилося і чому саме з ним. Не забувай, там ще один гімназист вступив у подібне. Чомусь я вірютой хлопець так само ні до чого лихого не причетний.
Юрко сидітиме вдома,відрізала мама. Від гріха.
А гріхине його, Раїсо Лукянівно. Наш син не подарунок. Не ідеал, як буває з усіма в його віці. Проте він точно не злочинець. Не стоятиме поруч із такою гидотою, як наркотики. Тому він не сидітиме після всього під домашнім арештом.
- Хіба я про якийсь арешт говорила?
- Це пускати з хати нікуди - це і є арешт. Обмеження волі. Яке не має жодних підстав. Бо, повторюся, я вірю своєму синові.
Я не казала, що не вірю,вимовила мама.
- Чудово,тато вперше за день посміхнувся. - Пощастило нам, дорога родино. Канікули. Додай ще два дні, оці суботу-неділю, що будуть. Девять діб, аби розібратися й владнати все.
Хто це робитиме? Поліція?
У пас угода з поліцією й гімназією,нагадав Іван Туряниця.Сину, ти мене почув.
Нас,вставила мама.
Даруйтенас,виправився батько. - Родина вірить тобі. Ти ніколи не давав підстав думати про себе інакше. Тому тримайся, ніби нічого не сталося.
Але ж це не так, тату,нагадав Юрко.
Знаю. І добре, що ти це розумієш. Просто будь обережний. А я...
Озвався Юрків телефон.
Глянув на моніторЛіза. Відповів відразу:
Слухаю.
Як ти міг!почулося в слухавці розпачливе.Юрко, я не думала, не могла подумати! Наркотики!
А це вже новий сильний удар. Знову в голові замакітрилося. Веселкові цяточки застрибали перед очима.
- Лізо, послухай...
- Нічого не хочу слухати! Мені заборонили спілкуватися з тобою! Розумієш, узагалі! Гелер через тебе я більше не зможу бачити Дженку! Ніколи, ніколи, ніколи! Ти зрадник, Юра Туряниця!
Не встиг більше нічого сказати - короткі гудки.
Розділ двадцять сьомийТут гімназист отримає повідомлення
Каюся, Івановичу. Дурниць наробив.
Вони зустрілися по третій біля Золотих воріт. До того гімназист якийсь час сидів у своїй кімнаті. намагаючись звести думки докупи. А заодноперетравити коротку й болючу розмову з Лізою.
Навіть відмовився від звички радитися з бульдогом, тож пес просто крутився біля ніг. Відчуваючи стан хазяїна, тицяв носом у Юркові ноги, намагаючись у такий спосіб заспокоїти. Побувши трохи па самоті й зробивши нарешті висновки, Юрко вирішив поділитися ними не з Джентльменом, а з Назаром Шпигом. Бо ніде правди діти - тут уже кримінал неприхований.
І гімназиста вдарили так міцно, що без поради Досвідченого в подібних справах чоловіка обійтися не зможе. Тож подзвонив сищику, хоча вони домовлялися раніше робити так лише в крайніх випадках. А цей інакше, ніж критичним, не назвеш.
Шпиг слухав, не перебиваючи, тільки мугикав у слухавку, даючи зрозуміти - все чує. Юрко намагався говорити коротко, по суті, наче не урок вивчив, а зрозумів науку. Але все одно кілька разів збився, стрибав з теми на тему, плутався, змішуючи грішне з праведним. Схоже, відставному міліціонеру це не заважало. Нічого не відповів, жодних коментарів. Запитав, чи зможе Юрко вибратися в район Золотих воріт години за дві. Була вже майже перша, гімназист прикинув можливості, пообіцяв. Хоч не був певен, що батьки після всього відпустять без проблем. Обійшлося.
Тато спершу сидів на телефоні, то підносячи голос, то знижуючи його. Мама зайняла себе хатніми справамизавжди робила так, коли треба було заспокоїтись.
Трошки довелося зіграти: сказав, що треба побути наодинці, переживає сильно. До того ж із собакою давно не гуляли. Батько не заперечував, махнув рукою. Мовляв, гуляй, скільки треба. Мама, звісно, спробувала обмежити час, але тато гримнув:
Раїсо, ми синові довіряємо, забула хіба? Він вільний сьогодні чинити так, як відчуває себе тут, - рука лягла на груди зліва, де серце.Він дзвонитиме, даватиме про себе знати. А я тим часом шукатиму рішення. Навіть краще, якщо Юрка якийсь час не буде вдома.
Ось так гімназист разом із Джентльменом отримали дозвіл і опинилися точно в призначений час у вказаному місці. Назар Шпиг був стурбований, серйозний, як ніколи, а на круглому лиці навіть зявилася нова зморшка.
- Яких дурниць?
- Дурних,буркнув він, невдоволено смикнувши себе за вус.Ти мені про наркотики в вашій гімназії намагався говорити. Я відмахнувся, бо чомусь вирішивдругорядне, не наше. Тепер бач, по тобі стукнуло. Аби раніше тим перейнявся... А!він роздратовано відмахнувся.
І що б ви зробили?
У цей час бульдог підняв голову, рикнув, ворухнув вухом, мовби теж готувався слухати. Зиркнувши на Джентльмена, сищик гмикнув, і заговорив до нього:
Твого хазяїна й друга сьогодні вивели з гри. Бо вчора вночі ми з ним дивом не згоріли. Спосіб знайомий: підкинули гидоту в кишеню. І зробив це той, хто уже прокрутив такий фінт один раз.
Вова Нещерет, - підхопив Юрко. - Це я з ним напередодні говорив про будинок на Гоголівській. А він напевне передав нашу розмову Павуку. Той порадив Вові зробити так, як я прошу. От і готова пастка. Це я вже там, коли все горіло, здогадався. Тільки, - Туряниця теж зиркнув на бульдога, - запитань від того ще більше.
Джентльмен переступив куценькими лапками й зацікавлено покрутив головою.
Питань?
Ага. Хоч би про значок,Юрко загнув перший палець.Ми шукали Павукового спільника. Прикметабез значка. Мали три обломи, ще й я задурно віддав речовий доказ такому собі Баранову, кучерявому типчику з десятого «В». Виручив випадкового бевзя. Вова значок мав, сам бачив.
От причепився ти зі значком!
Не скажіть! З нього все почалося, пане Шпиг! Ви мені самі його принесли! Цей слід вів у нашу гімназію!
Привів не туди, як бачиш.
Бульдог знову рикнув. Юрко перевів подих, загнув другий палець, показав сищику:
Якщо не Вова загубив значок, але Вова той самий Змій, спільник Павука, то що їх повязує? Нещеретфутбольна зірка. Від хімії далекий. Звідки ж тоді взялася ота вогняна суміш, яку ще й загасити неможливо? Отже, є ще хтось.
На Бога, Івановичу!замахав руками Шпиг.Ми ще з цими не розібралися. А ти третього малюєш!
- Він сам намалювався, - гімназист загнув ще один палець, тепер демонструючи цю фігуру бульдогові. - Хто нас урятував? Звідки взявся? Звідки знав, що Павук прийде в той будинок і ви будете там? Зрештою, записку мені хто підкинув? Не Вова, свого б кумира наші пацани з класу не забули. Дехто за ним хвостом бігає!
Джентльмен висолопив язика, облизнув писок, гойднув хвостом. Сищик смикнув себе за вус сильніше, ніж зазвичай, бо скривився, завдавши собі різкого болю. Потім потер потилицю, зсунув капелюха на лоба.
Чорт його знає,мовив нарешті.Ото питаннявсім питанням питання. Знайдемо відповідь па ньогорозмотаємо клубок, я більш ніж певен. А розмотати його я мушу,Шпигова правиця стиснулася в кулак, аж кісточки побіліли. - Тепер, Івановичу, це особисте. Пожежа, чи як його там, ще хотів мене вбити. І, що найважливіше, збирався разом зі мною вбити й тебе. Не можна, аби вбивця, якого нічого не зупиняє, далі вільно ходив по землі. Гайда, засиділися ми. Нас чекають.
Ляснувши Юрка по плечу, Шпиг кивнув головою на ірландський барминулого разу сищик сказав гімназистові звязуватися з ним через тамтешнього бармена.
Вухатого Савку.
Той був на місці, за прилавком.
Точніше, з-за барної стійки стирчали його знамениті, замалим чи не єдині на весь Київ вуха. Не просто широкіїх мовби хтось виліпив із глини й жартома присобачив до довгастої голови. Вушні раковини нагадували квіткові бутони, що згорталися перед заходом сонця. Ще й піднімалися трохи догори, наче Савку колись приторочили за краї вух до мотузки защіпками.
Побачивши гостей, вухань роззирнувся порожнім о цій порі залом, вийшов їм назустріч, мовив хрипато:
Захаровичу, якого дідька з собакою сюди! З дитиноюхай би вже. Але з тваринами...
Я не дитина,надувся Юрко.
Виведи пса, припни десь біля входу, вертайся,сухо звелів Шпиг, не обертаючись.
Зрозумівши, що це не обговорюється, гімназист винувато глянув на собаку, підкорився. Впоравшись із завданням, швиденько забіг назад. Застав сищика і вухатого бармена вже біля шин- квасу. Наблизився, коли вони вже почали розмову.
- Бач, - Шпиг кивнув Юркові на Савку, можуть, коли захочуть.Потягнулася ниточка, Івановичу.
Ви про що?
- Не буває людей без прикмет. Той, хто називає себе Павуком, таку прикмету має, хай і не очевидну. Кілька разів сказав - не жени порожняк. Чув?
- Ага. Минулого разу, коли вони зі Стрельцовим балакалитеж. Але хіба це щось дає? Фразочка поширена.
- У пасменше, ніж на Донбасі. Типовий донецький вираз. Ще й тон різкий, говорить уривчасто, ніби хоче вдарити словом. Ось тобі й підказка,сищик тицьнув пальцем на Савку. - Паш друг на моє прохання зранку вже поцікавився, чи не чув хто з наших спільних знайомих, київських поганців, про Павука з Донбасу.
Такий Павук справді на весь Київ один,озвався вухань.Рік тому втік із рідного Донбасу. А до того радісно вітав російську армію. Потім, як багато хто з місцевих бандитів, подався в найманці. А тоді зрозумівубити можуть, бо війна. Тихцем перебрався в тил. І так жирувати почав, що розлютив навіть тамтешніх бандюків. Змушений був тікати спершу в Харків, потімсюди.
Справжній павук, виявляється,пояснив Шпиг.Таку павутину розкинув, стількох у свої сіті зловив.
- Наркотики,вставив вухатий бармен.
-Що?
Вони теж,кивнув сищик, переможно випнувши при цьому груди.Бач, як усе склалося й прояснилося. Маємо тепер звязок Вовн з Павуком, якого шукали й не могли знайти. Через нього гидота розходиться по школах та гімназіях. Такі, як ваша футбольна зірка, є посередниками. За це гроші платяться, самі вони не бавляться. Знову питання, чому на такс йдуть хлопчаки, в яких удома все є, батьки відомі й успішні... А, вічне воно!Шпиг відмахнувся.Давай до наших справ.