Чужа біда дуже часто стає для інших приводом молоти язиками. Але серед тих, хто вподобав оголошення, справді може бути власник значка. З цією думкою Юрко вимкнув компютер і вклався спати.
Як засинав під легеньке бульдоже хропіння, зловив себе на думці: давно так не хотів у понеділок до гімназії.
А зранку в Першій зразковій коїлося щось дивне.
На перший погляд, нічого особливого. Гімназисти, молодші й старші, звично поспішали до воріт, аби не запізнитися. Та ще на підході Юрко відчув незвичну тривогу, вгледівши скупчення біля входу в двір. О цій порі всі квапилися, кожен намагався проскочити за огорожу раніше за інших, це була своєрідна гра, без переможців та лузерів. Але зараз вільний прохід чомусь гальмувався.
Наблизившись і придивившись, Юрко все зрозумів. У Першій зразковій завжди була охорона. Вчителі та батьки одностайно вважали це плюсом. Навіть щороку на загальних зборах погоджували, лишати цю охоронну фірму чи поміняти. На Юрковій памяті за вісім років, що він тут навчався, компанію змінили лише раз. Тоді всередину пропустили сторонніх, котрі намагалися знайти серед молодших школярів масовку для зйомок у дитячому шоу. Вони виявилися аферистами. Юрко тоді був лише в третьому класі й не зміг до пуття зрозуміти, в чому шахрайство полягало. Бо все одно відмовився батьки постійно попереджали про небезпеку близьких контактів із незнайомцями. Так чи інак, але після скандалу охоронців поміняли.
Проте чоловіки в фірмових строях з емблемами компанії стояли на дверях гімназії та в широкому фойє. Дотепер вхід на територію Першої зразкової лишався вільним. Зараз же біля воріт стовбичило двоє молодиківі на них була поліцейська форма.
Бач, поліція!
Озирнувшись на голос, Юрко побачив захеканого Степана Мартинюка. Цей однокласник був на голову вищий будь-кого зі своїх однолітків, тому його дражнили Шпалою. Кепкування зі зросту зводили хлопця з розуму. Він часто спалахував, махав кулаками навіть коли здавалося, що на нього не так дивляться, і характер Степана від того зіпсувався. В глибині душі він був добрякомця риса часом проявляласята варто комусь знову назвати його в спину Шпалою, як Мартишок одразу шаленів. Проте коли став трохи старшим, навчився керувати гнівом. Навіть отримував зиск зі свого високого зросту, мінної статури та репутації шаленого й некерованого. Коли між гімназистами виникали сварки, варто було комусь гукнути Шпалу - і лише своєю присутністю Степан допомагав залагоджувати безліч конфліктів ще в зародку.
Та бачу,кивнув Юрко, простягнувши Шпалі правицю.
Той потиснув її ніби легенько, та все одно змусив скривитисязаболіло. Мартишок поки не освоївся остаточно з силою, якою наділила його природа. Тож міг мимоволі залишити синець, навіть просто вітаючись або дружньо тицьнувши кулаком у плече.
Ніколи раніше тут копів не було. Може, десь поруч убивство?
- Сплюнь,Юрко нахмурив лоба.
Слухняно сплюнувши через ліве плече, Шпала все одно не вгавав:
Хай не вбивство. Але місце злочинуточно. Копи завжди там, де місце злочину.
Звідки знаєш?
Серіали дивлюся,пожувавши губами, Степан навіщось додав:Американські.
Хоч французькі, хоч німецькі, хоч українські,парирував Юрко.Коли вже фанат, то мав би знати: і в серіалах, і в житті поліція оточує місце злочину. Знаєш, така стрічка є, жовта. Вони позначають периметр, - показав руками, як це робиться, - та нікого туди не пускають.
Без тебе знаю,тон Шпали дав зрозуміти, що хлопець або справді не знав елементарних речей, або не звертав на них увагу, дивлячись кіно.
Коли вже знаєшглянь уважно: двоє поліцейських біля воріт, але всі вільно проходять. Трошки уповільнений рух, та все одновільно. Якби наша гімназія була місцем, де скоїли злочин, не обовязково убивство, усіх би відразу завертали назад, додому.
А шкода, що не завертають,зітхнув Шпала, з чого Юрко зрозумів: той не так уже й проти, аби їхня зразкова гімназія опинилася в епіцентрі якогось злочину.
Балакаючи так, вони дісталися до воріт. Тут ситуація стала зрозумілішою. Молодших поліцейські пропускали. Старших затримували, про щось питали і вже потім дозволяли йти. Не дивно, що Мартишок через зріст відразу привернув їхню увагу.
Що в рюкзаку?суворо запитав один поліцейський, молодий, чорнявий, з вусиками.
Як... оте... ну... підручники,знітився Шпала.
А в кишенях? - поцікавився другий, схожий на колегу, тільки під носом гладенько поголено.
Степан укляк, явно не розуміючи, чого від нього хочуть. Юрко виступив наперед, легенько відсторонивши товариша плечем, запитав:
Ви скажіть, що шукаєте. Може, ми самі покажемо.
Не дражнися, пацан,сказав вусань, не підносячи голосу.Бо як знайдемо, що шукаємо, - всім погано стане. Йдіть уже, не затримуйте.
Шпала ще не до кінця второпав, що відбувається. Тому затупцяв на місці, мов незграбний кінь. Юрко підштовхнув товариша, швиденько пішов за ним сам. Вони перетнули двір, зайшли в приміщення, де їх зустріли не менш підозрілими поглядами звичні вже тутешні охоронці, старші від поліцейських за віком. Але не сказали нічого, впізнали кожного, а коли гімназисти привіталисякивнули.
Розділ одинадцятийТут Перша зразкова гімназія ризикує втратити репутацію, а гімназист знову намагається підслухати під дверима
Увесь клас збурила поліція біля входу.
Переступивши поріг, Юрко ніби запхав голову у вуликвсе гуло, всі всіх перекрикували, ніхто нікому не давав вставити слово. Кинувши речі на своє місце, біля Колі Мохового, товстуна з поголеною потилицею й невеличким чубом, Юрко спробував узяти участь у загальному обговоренні. Дуже швидко зрозумівйого ніхто не чує, тож сів за парту й припустив: хтозна, раптом це все якимось чином повязане з капостями того, кого він для зручності охрестив Вогняним Змієм або зовсім короткопросто Змієм.
Гармидер не ущух, навіть після дзвінка на урок. Гімназисти трохи заспокоїлись, коли до класу увійшла вчителька історіїсьогодні це був першин урок. Але разом з нею зайшла й Блоха - так прозвали пані Зою Блоховську, їхню класну керівничку. Вона викладала хімію, предмет, який не лише в їхньому восьмому «Б», а й, здається, в усіх класах не любили. Витримати різні лабораторні роботи те можна було. Та здебільшого хімія вимагала вчити й вираховувати різні формули, від чого мозок кипів та плавився навіть у відмінників.
Блоха, до її честі, була не дурною, суворою, але не злою. Чудово розуміла, що з хімією своє подальше життя майже ніхто з гімназистів не повяже. Тим більше цінувала тих нечисленних учнів, котрі справді цікавилися її предметом і навіть відвідували хімічний гурток. Проте розуміння того, що викладає непотрібне, давалося взнаки: як керівничка класу, пані Блоховська була одна з найбільш вимогливих та любила прикручувати гайки, коли йшлося про дисципліну.
Тож її поява на чужому уроці, особливопісля того, як вранці гімназистів зустрічали копи, нічого доброго не віщувала. Клас миттєво стихнув.
Я займу трошки вашої увалі, восьмий «Б»,мовила Блоха, привітавшись.Директор просив довести до відома всіх, що сьогодні відбувається, і заразом прояснити інцидент, не дуже добрий для нашої Першої зразкової гімназії, - зітхнувши, повела далі.Усіх вас, безперечно, здивував ранковий поліцейський пост біля воріт. Проте ніхто з вас не може поскаржитися на грубу чи бодай некоректну поведінку поліції. Учнів середніх та старших класів лише питали, що в рюкзаках і кишенях. Жодних обшуків, жодних підозр, жодних незаконних дій. Це лише, як кажуть, превентивний захід. Тобто, всіх попередили.
Про що?вирвалося в Колі Мохового.
Про те, що не можна перебивати вчителя, що б він не говорив!відрізала пані Блоховська.Ти все почуєш, Моховий. На жаль, кожного стосується. Але,її голос трохи вирівнявся,той, через кого директор змушений був залучити поліцію, тепер у нього в кабінеті. Я навмисне не називаю прізвища. Порушника відрахують, бо його дії псують репутацію нашого зразкового в усіх значеннях навчального закладу. І все, що сталося, лишиться тут, у цих стінах. Точнішеу стінах директорського кабінету. Хоча ні для кого з вас не буде секретом, хто залишить гімназію. Учень не з нашого класу, як бачите. Тут усі на місці, крім хворих. Вінстарший. Але, знаючи, як розходяться в нас чутки, тим більшепісля таких подій та розмов, прізвище відрахованого все одно скоро знатимуть всі. Та керівництву Першої зразкової і мені особисто хочеться, аби всі знали, за що цього учня відрахували. Точнішевигнали.
Клас мовчав. Перезирнувшись із вчителькою історії, Блоха переплела пальці, поворушила ними, хруснувши. У запалій тиші хрускіт прозвучав аж надто голосно.
У наших стінах зявилися наркотики,відчеканила вона.Той, кого викрили, проносив їх сюди та продавав не лише старшим, а підбурював навіть декого з ваших однолітків. На жаль, не всі розуміють згубний вплив подібних речовин. До того ж нікуди не поділася прикра мода. Як ви там кажете? Треба бути крутим? Ну, такими фразочками й спокусами той негідник спекулював. Тож не дивуйтесь поліції. Вона зі зрозумілих причин зацікавилася нашою гімназією. Прошу кожного з вас: сміття з хати не виносьте. Будьте пильними. Якщо подібне повторитьсяне бійтеся, негайно доповідайте мені, класному керівникові. Чи відразу панові директору. Хто не зрозумів чогось або має щось сказати особистозавжди прошу дуже. Навіть навмисне чекатиму після занять,Блоха знову глянула на колегу.Вибачте, що забрала ваш час. У мене все, гарного уроку.
Потому, як керівничка залишила клас, усі, разом з учителькою, мали вдавати, ніби нічого не сталося. Юрко відчувавзараз не до історії, хоча предмет йому й подобався. Крім того, щось незрозуміле підкручувало зсередини, штовхало, вимагало негайних рішучих дій. Уже розкривши зошит, аби записати тему уроку, гімназист раптом перестав опиратися невидимій силі, яка потягнула його руку догори.
- Щось не ясно, Турянице?глянула на нього історичка.
Живіт болить,вичавив Юрко, не пізнаючи власного голосу, мовби за нього ще й хтось говорив.Можна...
Та йди вже, Господи!відмахнулася вчителька, котра теж, мабуть, не зовсім перетравила почуте десять хвилин тому.
Тримаючись за живіт і навіть трохи зігнувшись, Юрко пошкандибав з класу під звичний у таких випадках супровід беззлобного хихотіння. Щойно зачинив за собою двері й опинився в порожньому коридорівипростався, для чогось розстебнув піджак, затягнув пасок на штанях тугіше.
Далі рухався скрадаючись, мов розвідник у ворожому тилу.
Директорський кабінет був поверхом нижче.
Ще до кінця не знаючи, чого саме хоче, Юрко ковзнув сходами, тримаючись за бильця й дослухаючись, аби не йшов ніхто випадковий та сторонній. Але щастилодалі всюди було порожньо, тож до потрібних дверей підкрався, ніким не помічений. Звичка підслуховувати нікуди не поділася, хоча Юрко ризикував: кабінет знаходився в кінці довгого коридору, і, в разі чиєїсь раптової появи, сховатися особливо нема куди. Шпигун стовбичив тут, мов на долоні. Єдиний шлях до відступу - бігти назад, пірнути ліворуч, за ріг, у наступний коридор, і там притулитися до виступу стіни. За умови, якщо хтось виходитиме з директорського офісу, а Юрко вчасно почує.
Його розпирало від цікавості дізнатися раніше за інших, хто ж цей порушник, який поставив під загрозу репутацію Першої зразкової. Взагалі, він ніколи не бачив справжніх, живих торговців наркотиками. Щось підказуваловидовище не дуже. Проте інтригу підсилював сам факт: напевне цей старшокласник щодня траплявся йому на очі. І ось тепер маємо...
Ще раз озирнувшись, Юрко принишкнув під дверима.
Аби одразу зрозумітидурницю зробив, піддався непотрібному пориву від самого початку. Ось яка вона, цікавість.
Зсередини хтось швидко йшов на вихід.
Зайцем відскочивши геть, Юрко дременув, кількома великими стрибками діставшись рятівного коридору і зник за рогом одночасно з тим, як позад нього відчинилися двері.
Зачаївся, влипнув у стіну, широко розчепіривши руки.
Ви тримайте нас у курсі, пане полковнику,почувся голос директора, Марка Андронакі, котрий пишався своїм коріннямпоходив від одеських греків.Одне тішить, що ви особисто взяли справу під контроль.
А мене, Марку Григоровичу, це не радує зовсім,цей голос Юрко вже десь чув.Коли підлітки, та ще й із закладу, який є візиткою київських гімназій, промишляють таким, тішитися нема з чого.
Знати б, де бере, хто дав. Не сам же він додумався.
Ми вже говорили про це з вами, і ось із ним,голоси наближалися.3 одного боку, цей діяч навряд чи має доступ до, так би мовити, товару. Та є інший бік, пане директоре. Навряд його змусили приносити таблетки в гімназію під дулом пістолета. Отже, він сам погодився. Тому відповідатиме. Мовчиш?
Вочевидь той, кого назвали полковником, говорив до винуватця.
Мовчить,відповів за нього Андронакі.Очі відводить. Куди відводиш, ти!
Легше,заспокоїв полковник.Розмову ж не завершено. Витрясу я з нього інформацію, не журіться.
Тепер вони вже проминули ріг, за яким причаївся Юрко.
Рухалися до нього спинами.
Визирнув гімназист обережно.
Прикипів поглядом до опецькуватого чоловіка, який навіть у цивільному пальті нагадував грушу. Він міцно тримав за лікоть високого русявого гімназиста, якого Юрко справді впізнав, хоч і збоку,Антон Линевич із десятого «Б», чемпіон гімназії з шахів. Ніколи б не подумав Юрко, що шахіст може вляпатися в погану історію, ще й з наркотиками. Навряд чи Линевич такий дурний. Та зараз не було часу на міркування.
Бо поруч із ним та директором ішов полковник поліції Медвідько.
Той самий близький товариш Стрельцова, котрий виконував його накази. Він заледве не домігся, аби ні в чому не винуватого добровольця Олеся Добрянського судили за вбивство, яке він не скоював.
Разом зі Стрельцовим полковник Медвідько полював на щоденник героя Крут, який мав бути ними знищений.
Вчора Стрельцов через фатальний збіг обставин викрив гімназиста.
І ось тепер соратник його ворога зявляється в гімназії, де вчиться він, Юрко Туряниця. Та ще й під приводом, який шокував учителів та учнів.
Ох, навряд чи це випадково...
Розділ дванадцятийТут гімназист отримує докази того, що всяка ініціатива карається
Повернувшись у клас, Юрко до кінця уроку думками був де завгодно, але не в класі.
Так замислився, що навіть дзвоника не почув. Моховому довелося тицьнути його ліктем, аби розбуркати. Ще й спитав:
Ти то, Турянице, в комі?
Та таке,непевно відповів той і поспішив у коридор, аби не заходити в дурні розмови.
Але й у звичному гармидері перерви не зміг, як хотів, побути на самоті, хоча саме в гаморі ніхто нікого не помічає. Навпаки, не встиг вийтипросто в дверях наштовхнувся на невисокого хлопця в окулярах у стильній тонкій оправі. На очі відразу спав трохи підфарбований у червоне чорнявий чубчик. Подібні витівки із зачісками в Першій зразковій дозволялися за умови, то гімназійна форма лишається строгою. А значоксимвол належності до престижного закладуприторочений на своє місце.
Лацкан піджака підфарбованого хлопця був без значка.
- Хто тут у вас Туряниця? - спитав відразу.
Ну, я,назвався Юрко.
- Не брешеш?погляд крізь скельця був підозрілим.
Нащо?
Ну, не знаю...підфарбований знизав плечима.Може, хочеш забрати його винагороду.
Яку ще винагороду?тепер Юрко вже точно нічого не зрозумів.
Відійдемо,хлопець кивнув у бік вікна.
Вони відійшли, і чотириокий простягнув руку:
Толя. Шептало. Десятий «А».
На десятикласника новий знайомий зовні не тягнув. Юрко згадавбачив його кілька разів, та не звертав уваги. Можливо, навіть напевне через те, що чубчик свій Шептало донедавна не підфарбовував.
Так яка там винагорода?перепитав Юрко, потиснувши хоч мякеньку, без мозолів, але на диво сильну руку.
Ти оголошення давав,палець Шептала тицьнув просто у Юрків значок.
Гімназист напружився і, сам від себе не чекаючи, зрадницькії похолов усередині.
А... Є значок. Знайшов. Тільки ж про винагороду нічого не писав.
- Еге, бабусі розкажеш, - вишкірився Шептало, простягнув руку долонею догори. - Давай, клади.
- Що класти?
- Мій значок.
Він точно твій?
- Хіба не бачиш? У мене нема, - він провів пальцем по своєму лацкану.Для чого мені два?
Де ти його загубив?
Тю. Там, де ти знайшов.
Якийсь час хлопчаки їли один одного очима.
Д-добре,нарешті вичавив із себе Юрко.Є значок. Тільки знаєш... Я спішив сьогодні. Заморочився. Забув удома. Хочешпідемо сьогодні, я віддам. Справді, для чого мені два.
Шептало зателіпав головою, багатозначно похитав указівним пальцем.