О! Не треба нас дурить, Юрко Туряниця! Аби не хотів за знахідку грошей, уже приніс би. Нічого б не забув. А такторгуєшся. Кажи, скільки хочеш. Двадцять гривень, пятдесят? Може, сто? Бо мене через той значок нещасний вже засмикали. Ну?
Юрко переступив із ноги на ногу.
- Толь... Не треба нічого. Правда, забувся я. Принесу завтра. Скажи, де згубив. Може, я його в іншому місці знайшов і це не твій.
А чий?подив прозвучав щиро.
Не знаю.
- Може, ти його не знайшов, а купив? - Шептало підозріло примружився.
- Як це - купив?
А як купують? Поміняв товар па гроші. Тому й тягнеш тут гуму. Кажу жціну складаєш.
Хіба... Хіба наші значки продаються?
Все продається,промовив Шептало багатозначно.Гаразд, завтра не забудь. До мене підійдеш, більше нікому не пропонуй.
Саме пролунав дзвінок, і новий знайомий швидко забрався геть. Юрко лишився стояти, навіть коли Толя зник за рогом. Невже все так просто? Невже той, кого він назвав Змієм, клюнув і проявився швидко? Не вірилося в удачу, та, схоже, гімназист здобув першу серйозну перемогу й виявив спільника Пожежі. Та й про гроші цей Шептало недарма завів. Він же і з Пожежі щось хоче, так само вимагає, інакше б той не викликав Стрельцова на ризиковану зустріч. Той, у кого гроші в голові, міряє всіх по собі. Правильно, хтось винен йому, комусь винен він.
Але головнеШептало не сказав, де згубив значок.
Не Юрка боїться. Просто боїться. Адже якщо восьмикласник здобув значок на згарищі, десятикласник мимоволі змушений сказати - теж там був. І дурному стане ясно: не після пожежі, а до.
Якщо взагалі не під час неї.
Уже всі забігали в клас, а Юрко ще стовбичив біля вікна. Аби не Моховий, так би й лишився. Коля, помітивши товариша в дивному стані, знову сіпнув його, цього разу - за плече.
- Що з тобою сьогодні? Не доспав? Стоячи спиш, мов коник?
Та таке,звично вже відмахнувся Юрко й поквапився на урок, бо саме зявилася вчителька.
На наступній перерві в кишені завібрував телефонвід гімназистів вимагали ставити мобільники на беззвучний режим.
Витяг, побачив незнайомий номер, відповів:
Слухаю.
Ти Туряниця Юра?почув дівчачий голос.
Я. А хто це?
Діана. Я з десятого «Б». Підійди зараз до буфету, я там чекаю. Тільки бігом, перерва маленька.
Хотів Юрко ще щось спитати, та дівчина вже вимкнулася.
Довелося швидко спускатися на перший поверх, на ходу ламаючи собі голову, хто така ця Діана і якого милого їй від нього треба. І головне: як він її вирахує, бо десятикласниць майже не знав.
Усе виявилося просто. Не встиг звернути в бік буфету, як телефон озвався знову. Той самий номер. Приклавши слухавку до вуха, почув водночас і в ній, і позад себе:
Тут я, озирнися.
Крутнувся, глянув. До нього підступила дівчина, не дуже висока, зате дуже, як на смак Юрка, вродлива. Десь колись почувстрога форма псує зовнішній вигляд. Мабуть, але Діани це не стосувалося. Струнка, білява, коротко й стильно стрижена, великі очі, в яких можна потонути. У вухахскромні маленькі сережки, довкола запясткачервона нитка-оберіг.
Діана Загорій,назвалася.Ти значок знайшов.
Не спиталасказала впевнено. Чим ще більше збентежила Юрка. Тому той не сказав нічого у відповідьлише кивнув та пробурчав невиразно.
А я загубила,Діана широко посміхнулася.
Давно?вирвалося.
Тобі яка печаль? Це щось міняє?
Нічого. Де загубила?
- На Лисій горі, як на шабаш із відьмами літала.
Тепер вона вже знущалася. Посмішка стала іронічною. І, як здалося Юркові,а може й не здалося, хтозна,навіть десь трохи злісною.
- Я не ходжу на Лису гору, - відповів уже впевненіше.Значить, значок не твій.
Ой, не мороч голову! Яка різниця, де я загубила. Скажуза гімназією, піде?
-Ні.
Це щось міняє?
Ага. Я не там його знайшов. Значить, він може бути не твоїм,і додав, уже обережніше. - Не ти одна значки губиш.
Яка тобі різниця?Діана почала нервувати, потім нахилилася, заговорила тихіше.Слухай, малий, знайшов значокдавай.
Вона простягнула рукуну точно, як Толя Шептало. Глипнув Юрко на розкриту долоню, потімзнову на дівчину.
Нема.
Тобтонема?Діана примружилася.Надурив? Граєшся?
Зараз нема,виправився гімназист.Вдома забув. Завтра принесу... Якщо твій.
Мій,заявила впевнено.
Доведи. Скажи, де загубила.
- А ти скажи, де знайшов.
- На згарищі! - випалив Юрко, миттю прикусивши язика, та пізно - слово вирвалося.
Але Діана відреагувала дуже дивно. Очі зробилися ще більшими, лоб перерізала, мов блискавка, тонка зморшка. Відступила на крок, хитнула головою.
На якому ще згарищі... Не була я ні на якому згарищі. Не мійто не мій.
Не попрощалася, як належить. Просто розвернулася й пішла собі. Тим паче, дзвінок оголосив початок нового уроку.
І тут Юрко був неуважний. Писали якусь контрольну на алгебрі, задачки ніби простенькі як для нього. Відтак у кожній зробив по помилці, коли розвязував. Розуміючи це, всякий раз виправляв, тому здав покреслений зошит, чого вчителька дуже не любила. Навіть якщо все правильно, зазвичай знижувала оцінку через неохайність. Та нічого не міг Юрко з собою вдіяти.
Далі була велика перерва. Захотілося свіжих булочокними славився гімназійний буфет. Моховий попросив зайняти йому чергу, і Юрко вже поквапився, як на сходах почув:
- Е, стій! Турянице, чекай, кажу!
Зупинився і повернувся. Побачив худого, довгого й сутулого хлопця, чиє каштанове волосся злегка кучерявилося. Руки не простяг, сам не назвався, мовив відразу, трохи грубувато:
- Пацан із твого класу сказав - то ти Туряниця. Я заходив.
Аж тут згадав Юркосправді, коли виходив, розминувся з цим кучерявим, але уваги на нього не звернув. Мало куди хто йде.
Скажімо, Туряниця,відповів.Юрко.
Давай значок.
Підлога під ним гойднулася.
Який...
Мій,відрубав кучерявий.
Звідки я знаю, що він твій?
Оголошення ти давав.
- Давав,підтвердив Юрко.І значок знайшов. Тільки в мене він не з собою. Взагалі-то ти третій зранку, хто претендує.
Та мене не чухає! Значок сюди, на базу!
Цей теж виставив руку долонею вгору.
Завтра принесу. Якщо доведеш, що справді твій.
На значках прізвищ не пишуть.
- Так я навіть не знаю твого.
Баранов,назвався той після паузи.Едик. Едуард. Десятий «В». Туди завтра принесеш.
Де ти його загубив?
- Не твоє діло, - буркнув Баранов. - Занеси завтра в наш клас. Знайди мене, не буду ж я за тобою бігати.
Юрко хотів ще щось запитатиале сутулий Едик Баранов пішов геть, запхавши руки в кишені штанів.
До буфету Юрко добрів, коли там уже вишикувалася безнадійна черга за булочками. Десь у хвості товкся Моховий, і знов Юркові перепало від товариша: не такий він, мовляв, сьогодні.
Загальмований.
А Туряниця погоджувався з ним. Справді, непогана була ініціатива з оголошенням. Хто ж знав, що вона отак обернетьсяаж троє претендентів на один значок. Усі, значить, під підозрою.
Навіть Діана з десятого «Б» класу.
Найпершевона.
Розділ тринадцятийТут Назар Шпиг назве гімназиста своєю Таємною зброєю
Навіть близькі канікули не тішили, як завжди бувало в останній тиждень жовтня.
Юрко повертався додому понуро, неквапом, із кожним кроком усвідомлюючи, в який глухий кут загнав себе сам. Він мусив припустити, що в гімназії загублений значокхоча й не повсякдення, але все-такидоволі звичне й зрозуміле явище. Дуже боявся, що до кінця уроків претендентів зявиться понад троє. Обійшлося, більше ніхто не озвався. Хіба підфарбований Шептало вгледів Юрка в дворі, коли той уже йшов додому, та нагадав уголос, аби не забув про обіцянку. А за огорожею, біля якої досі стовбичили патрульні, товкся кучерявий Баранов. Нічого не сказав, тільки провів Юрка похмурим поглядом з-під лоба, потому натягнув простеньку плетену шапочку аж на очі, поправив сумку на плечі й подався в протилежному напрямку.
До метро Юрко чалапав, дивлячись не перед собою, а під ноги. Зводив думки докупи, ні до чого так і не дійшов, тому вирішив скласти все в звичний уже спосіб. Треба проговорити з Джентльменом. Бульдог завжди слухає й ніколи не перебиває.
Вирішивши так, прискорив ходу. Навіть побіг, рвонув, заледве не збивши чоловіка в фірмовому картузі й такій самій жилетці. Чоловяга за кілька метрів від сходу в метро тицяв перехожим на всі боки рекламні флаєри мобільного оператора. Повторюючи при цьому, мов заїло:
Вигідна пропозиція, вигідна пропозиція, вигідна пропозиція.
Люди обходили його. Хтось агресивно відмахувався, хтось брав рекламку машинально й байдуже, аби викинути в найближчий смітник. Юркові не вдалося оминути чоловіка через певну незграбність. Тож він налетів на нього, буцнувши в живіт головою.
Ой, вибачте!вигукнув відразу.
Ти чого, Івановичу, на людей кидаєшся?почулося над головою.
Здивовано відступивши, впізнав Назара Шпига. Відставний міліціонер цього разу вуса не маскував. Обмежився кепкою, насунутою на очі. Підняв козирок, блазнювато привітався:
Здоров. Зачекався я тебе. Повзеш, мов черепаха на перегонах.
Ви тут на мене чекаєте?
Ні, на чорта лисого,буркнув сищик.Ти ж цією дорогою ходиш, хіба ні? Всі дороги ведуть до метро.
- А оце... - Юрко кивнув на пачку флаєрів.
- То один мій знайомий підпрацьовує. Поїсти не може до пуття, я його підмінив на тропіки. Хоч стояти не нудно.
Давно чекаєте?
Не так, щоб дуже. Тільки приятель мій щось заобідався. Але хай,сищик смикнув себе за вус.Мене ж розпирає, знаєш. Вийшло щось із оголошеннями?
Вийшло,буркнув Юрко.На свою голову пригод нахапався.
Чого так?
Зітхнувши, гімназист розказав про сьогоднішній результат, який усе заплутав ще більше. Шпиг слухав уважно, дещо перепитував, потім мовив:
Троє підозрюванихце більше, ніж один. Не журися, часом навіть краще.
І зараз краще?
Ага. Уяви, якби ти віддав значок не тому. Сам же кажешїх гублять не постійно, але й не так зрідка. Мали б ми з тобою хибний слід. А Пожежа далі палив би будинки.
- Цікаво, хто йому тепер завадить. Заплутався я в трьох соснах. Точніше, між трьома старшаками. А тут ще наркотики в гімназії...
- До чого тут...враз Шпиг стрепенувся, наче прокинувся раптово.Чекай, у Першій зразковій? Наркотики?
Розповів Юрко сищику й цю сумну історію, згадавши, як побачив і впізнав Медвідька.
Дивного нема нічого,сказав Шпиг, трохи подумавши.То у Стрельцова приватна охоронна фірма. А полковник на службі, ще й цабе. Хоч не велике, але його рівня цілком досить, аби залагодити подібну справу. Кого попало, першого-ліпшого, до вас навряд чи гукнуть. Репутація.
Чув уже про репутацію. То й що?
Те саме, Івановичу. Знаю я Медвідька дуже добре. Він падлюка, погана людина. Та наше життя таке, що навіть недобрі люди можуть при цьому бути на своєму місці. Медвідько славиться умінням замітати сліди. Коли якусь слизьку справу треба залагодити так, аби зайві руки не торкалися, а зайві вуха не чулигукають його.
Думаєте, нема тут звязку з моєю вчорашньою пригодою?
Ще пригода? Отак відпускай тебе самого. Кажи, чого я не знаю, але мушу.
Доповів Юрко відставному міліціонерові про випадкову зустріч зі Стрельцовим удома в Лізи.
- Отут зле,мовив Шпиг серйозно. - Він знає, де ти вчишся й живеш. Тільки Медвідько в вашій гімназії навряд через тебе опинився. Він же тебе навіть не шукав.
Маскується.
- Ну тебе,відмахнувся сищик. - Я скажу, а ти навряд послухаєш. А втім, на твоєму місці заліг би я на дно після вчорашнього.
- Дзуськи,гарикнувся Юрко. - Не залягли б, пане Шпиг. Я вас, знаєте, трошки вивчив.
Бач, вивчив він,прогудів той.Давай, Івановичу, так домовимося. Укладемо угоду ділову. Завтра береш значок, віддаєш комусь із трьох, на свій розсуд...
З двох,перервав Юрко.Думаю, Діану Загорій з десятого «Б» більше чіпати не слід. Злякаємо.
Ти про що?
Здається, вона найбільш реальна. Тим пачеДівчина. Ми ж звично думаємо про хлопців. А в Пожежі цілком може бути не спільник, а спільниця.
Назар Шпиг пошкріб потилицю.
- Здається, ти казаву розмові Павука зі Стрельцовим згадувався саме гімназист.
- Я пригадав дещо, - гімназист витримав театральну паузу, потім зробив жест, яким фокусники дістають кульки з повітря. - У тій розмові вони обоє кілька разів назвали свого спільника з гімназії дівчинкою.
- Ну, знаєш... Так часто називають хлопців, аби принизити чи образити. В очі чи за спиною. Це неправильно, Івановичу, я ніколи таких порівнянь не вживаю. Але тим не менше, що маємо, те маємо.
І все одно,Юрко вперто гнув своє.Нічого не заважає тому ж таки Павукові приховувати важливого спільника. Розумієте, я сьогодні цілий день думаю. Аби Стрельцов знав напевне, хто допомагає Павукові, він уже давно б сам знайшов спільника й притиснув. Чи відшукав для якихось інших, власних інтересів. Павукгад, але не дурень. Він сам може зашифрувати Змія. Дуже просто це зробити, назвавши іншу стать. Стрельцов шукає хлопця, а дівчина тільки посміхається.
Сищик смикнув себе за вус.
Гм... Резонно. Логіка тут є, чорт забирай.
Окрилений визнанням, Юрко новів далі:
Ще більш підозріло, що Діана заявилазначок не її, коли я бовкнув, що знайшов його на згарищі. Отак відразу здала назад. Ті двоє крутили щось, але ж отак прямо не відмовились. Тож тицьнути мою знахідку комусь із них - менший ризик. А до Діани придивитися.
Шпиг пошкріб потилицю.
- Значить так, нащадку всіх Пінкертонів, - заговорив нарешті. - Діану Загорій я прокачаю сам, через свої канали, дуже обережно. Є в мене можливості. До речі, як я й підозрював, на прізвисько Павук у Києві відгукується аж четверо. А ще можемо припуститивін не місцевий. Тому швидко його не вирахують. Та ми можемо скоріше впоратися.
- Ми?
Отож. Якщо, припустімо, що та дівчина - старшокласницяз ним якось повязана, слідок неодмінно проявиться. Наприклад, через батьків чи інші сумнівні знайомства.
- А моє завдання в чому?
Не рипайся. Значок одному віддай, інший хай пробачає. Звісно, краще було б, аби кожен точно сказав, де загубив. Але збрехати їм ніхто не заважає. І без палія кожному є, що приховувати. Тобі он так само.
Хотів заперечити Юрконе став. Бо справді, за короткий час знав багато чого, що від батьків, особливовід мами, краще приховати. Сказав лише ображено:
- То ви, пане Шпиг, мене списуєте з рахунків?
- Навпаки, Івановичу. Бережу тебе, як свою таємну зброю. Напоготові.
- Не заспокоїли,пробурчав гімназист.
- Тебе - ні. Себетак. Вважай, переходиш у тил.
- Хіба зброю тримають у тилу? Їй на передовій місце.
Таємнутримають,кивнув Шпиг. - І все, Івановичу, розмову скінчено. Тим більше, он товариш мій іде,він показав за спину Юрка.Давай, будемо на звязку. Молодець, що про Стрельцова розказав. Тепер будемо пильними. Як кажуть, напоготові.
Потиснув Шпиг гімназистові руку, пішов назустріч немолодому чоловікові з борідкою у старому пальті, котрий доїдав пиріжок на ходу. А Юрко гордо повернувся й пішов у метро.
Дуже добре. Хоч якийсь правильний висновок зробив сьогодні.
Дарма розказав сищику про вчорашню оказію зі Стрельцовим. Не буде більше нічого говорити. Інакше пан Шпиг йому все заборонить. Гляди, без нього закінчить те, що він почав, і то досить успішно.
Не вийде нічого у вас, Назаре Захаровичу. Ви як хочете. А даліЮрко Туряниця дасть собі раду.
Розділ чотирнадцятийТут знаходиться покупець гімназійних значків
Удома гімназиста радісно зустрів Джентльменбульдог засумував, хотілося гратися або просто моститися біля хазяїна.
А Юркові й знадобився саме такий партнер, найзручніший у світі. До нього можна говорити, і це не виглядатиме, ніби балакаєш сам до себе. Погодьтеся, навіть якщо ніхто не бачить збоку, все одно виглядає дуже дивнояк не сказати більше. Тож, швиденько перекусивши, гімназист зачинився в своїй кімнаті, вмостився в крісло і кивнув собаці:
Ну, нас із тобою, як часто трапляється в книжках про поліцію, відсторонили від справи? Джентльмен фиркнув, вишкірив зуби, пошкріб підлогу передніми лапами.
1 я про це,погодився Юрко.Давай подумаємо, як нам з тобою краще тепер діяти.
Бульдог потерся боком об край ліжка й влігся пузом на підлогу, витягнувши лапи. Юрко вмостився зручніше, поклав ногу на ногу, схрестив руки на грудях. Потім замислено гойднув носаком, зосередившись на якийсь час, аби втримати капець. Не вдалося, той сповз на підлогу.