Що робиш?
Нічого.
А мама?
Працює.
Уроки вивчила?
Так.
Є щось таке, чого ти не зрозуміла і хочеш, щоб я тобі пояснив?
Коли він зупинився біля телефона, щоб звичним жестом увімкнути автовідповідач, я усвідомила, що залишила записник розгорнутим на літері «Т». Він це побачив, провів по записнику пальцем і закрив його, так і не прослухавши повідомлень. Я сподівалася, що зараз він кине якусь жартівливу фразуякби він так зробив, я б заспокоїлася. Але він кінчиками пальців погладив мене по голові й пішов до матері. Він щільно зачинив за собою двері, чого ніколи не робив.
Я почекала, почула, як вони тихо перемовляються, до мене долинав лиш гомін, на тлі якого чутно було тільки деякі склади: ти, ні, так. Я повернулась у свою кімнату, але двері залишила відчиненими, я сподівалася, що вони не сваритимуться. Минуло щонайменше десять хвилин, і я врешті почула батькові кроки в коридорі, але не до моєї кімнати. Він пішов у свою кімнату, де стояв інший телефонний апарат. Я почула, як він тихим голосом розмовляє телефоном, до мене долинули нерозбірливі слова і довгі паузи. Я подумаласподіваючись, що це такщо в нього якісь великі проблеми з Маріано, що йому треба обговорити з ним усі ті важливі для нього речі, що знов пролунають слова, які я завжди підслуховувала, типу «політика», «цінності», «марксизм», «криза», «держава». Коли він скінчив говорити, я знов почула його кроки в коридорі, і цього разу він зайшов у мою кімнату. Зазвичай перед тим, як увійти, він вдавався до безлічі іронічних церемоній: «Можна увійти, куди мені сісти, не заважатиму, даруй»; але тепер він сів на ліжко і вкрай холодним тоном навпростець сказав:
Мати вже пояснила тобі, що я сказав це не всерйоз, я не хотів образити тебе, ти зовсім не схожа на мою сестру.
Я відразу ж розплакалась і пробелькотіла: «Річ не в тім, тату, я знаю, я вірю тобі, але» Не схоже, щоб сльози його зворушили, він перебив мене і сказав:
Не треба виправдовуватися. Це моя провина, не твоя, мені й треба її виправити. Я саме розмовляв з твоєю тіткою, у неділю я відвезу тебе до неї. Гаразд?
Крізь схлипування я промовила:
Якщо не хочеш, не їдьмо.
Звісно, що не хочу, але хочеш ти, тому ми поїдемо. Підвезу тебе під її дім, і ти побудеш у неї так довго, як тобі треба, а я чекатиму в машині.
Я намагалася заспокоїтись, ковтала сльози.
Ти певен?
Так.
Якусь мить ми сиділи мовчки, тоді він силувано усміхнувся мені й пальцями витер мої сльози. Але зробити це природно йому не вдалося, він відразу перемкнувся на свої звичні довгі теревені, заговорив схвильовано, чергуючи високі і низькі тони. «Одначе, сказав він, запамятай ось що, Джованно. Твоїй тітці до вподоби робити мені боляче. Я всіма способами намагався якось переконати її, допомагав їй, підтримував, давав гроші, скільки міг. Та все даремно, кожне моє слово вона сприймала як сваволю, всяку допомогу вважала кривдою. Вона зарозуміла, невдячна й жорстока. Тому попереджаю тебе: вона намагатиметься позбавити мене твоєї любові, використає тебе, щоб зранити мене. Вона вже використала для цього наших батьків, братів і сестер, наших тіток і дядьків, наших кузенів. З її провини ніхто з моєї родини мене не любить. І побачиш, що вона спробує забрати у мене й тебе. Ця перспектива, мовив він з таким напруженням на обличчі, якого я в нього майже ніколи не бачила, для мене нестерпна». І попрохав менесправді попрохав, склавши долоні й хитаючи ними вперед-назадвтихомирити свою тривогу, тривогу геть безпідставну, але не слухати її, заткнути собі, як Одіссей, вуха воском.
Я міцно-міцно обійняла його, як не обнімала вже два роки, відколи захотіла почуватися дорослою. Але зі здивуванням і прикрістю відчула на ньому запах, який видався мені чужим, запах, до якого я не звикла. Це вселило у мене почуття відчуженості, і воно породило страждання, яке геть недоречно змішалося із задоволенням. Я достеменно відчула, що якщо досі я сподівалася, що його опіка триватиме вічно, то тепер думка, що він може стати мені чужим, тішить мене. Мене охопило піднесення, немов перспектива зустрітися зі зломякому вони з матірю своїм інтимним жаргоном давали ймення Вітторіянесподівано вселила в мене ентузіазм.
11
Я відхрестилася від того почуття, бо воно породжувало нестерпне почуття провини. Я рахувала дні, які залишались до неділі. Мати була турботлива, хотіла допомогти мені з домашнім завданням на понеділок заздалегідь, щоб я могла піти на зустріч, не переживаючи, що не встигну зробити уроки. І цим вона не обмежилась. Якось пополудні зазирнула в мою кімнату з довідником вулиць, сіла поруч зі мною, показала мені, де вулиця Сан-Джакомо-дей-Капрі, а тоді, сторінка за сторінкою, весь маршрут аж до дому тітки Вітторії. Їй хотілося дати мені зрозуміти, що вона любить мене і що, як і батько, нічого іншого не прагне, крім спокою моєї душі.
Але цей короткий урок топографії мене не задовольнив, і в наступні дні я потайки почала вивчати карту міста. Вказівним пальцем проводила вздовж вулиці Сан-Джакомо-дей-Капрі, доходила до площі Медальє-дОро, ішла вниз вулицями Суареса та Сальватора Рози, діставалася до Музею, проходила вздовж усієї вулиці Форіа аж до площі Карла III, повертала на бульвар Ґарібальді, тоді вулицею Казанови доходила до площі Націонале, звертала на вулицю Подджореале, потім на вулицю Стадера, а біля цвинтаря Санта-Марія-дель-Пянто спускалася вулицями Міралья, Мачелло, Пасконе і далі, аж поки палець не забрів у Промислову зону кольору спаленої землі. Усі ці назви вулиць, і ще інші, того дня породжували в мені якусь мовчазну манію. Я вивчала їх напамять, немов шкільний урок, але без знеохоти, і з дедалі більшим хвилюванням чекала неділі. Якщо батько не передумає, я нарешті зустрінусь із тіткою Вітторією.
Але я не могла дати собі ради з усією плутаниною почуттів. Поки повільно минали дні, я, бувало, на свій подив ловила себе на сподіванні особливо ввечері, у ліжку, що з якоїсь причини візит буде відкладено. Я почала замислюватися, чому я примушую до цього своїх батьків, чому мені так хочеться справляти їм прикрощі, чому не зважаю на їхню стурбованість. А оскільки відповідей я не знаходила, моє нестримне бажання почало втрачати силу, й ідея зустрічі з тіткою Вітторією невдовзі здалася мені геть недоречною й непотрібною. Навіщо мені наперед знати, якої фізичної й моральної подоби, ймовірно, наберу я в майбутньому? Однаково не зможу, а може, й не захочу вирвати цю подобу собі з обличчя, з грудей, це однаково буду я, нехай сумна та нещаслива, але я. Це прагнення познайомитися з тіткою належало, мабуть, до дрібязкових примх. Урешті це було не що інше, як черговий спосіб випробувати терпіння батьків, як це я робила, коли ми ходили з Маріано та Костанцою в ресторан, і я, на манір досвідченої жінки, кидаючи чарівливі усмішки насамперед Костанці, завжди замовляла саме те, що мати замовляти не радила, бо це буцімто занадто дорого. Тому я дедалі більше ставала незадоволена собоюможливо, цього разу я переборщила. Я згадала слова, якими мати говорила про неприязнь зовиці, згадала стурбовану промову батька. У темряві їхня відраза до цієї жінки додалася до страху, якого мені нагнав її голос по телефону, оце її жорстке «алло» з діалектною інтонацією. Тому в суботу ввечері я сказала матері: «Я вже не хочу туди йти, нам задали дуже багато уроків на понеділок». Та вона відповіла: «Усе вже домовлено, ти не уявляєш собі, як розсердиться тітка, якщо ти не прийдеш, вона у всьому звинувачуватиме батька». А оскільки мене її слова не переконали, сказала, що я занадто захопилася цією ідеєю, і якщо сьогодні я відступлю, то завтра знов передумаю і доведеться починати все спочатку. І зі сміхом додала: «Іди, подивися, яка з себе тітка Вітторія, хто вона така, тоді робитимеш усе, аби лиш не бути подібною до неї».
Дощові дні минули, і в неділю настала чудова погода: у блакитному небі зрідка пропливали невеличкі білі хмаринки. Батько намагався відновити наші звичні веселі теревені, але, коли завів машину, став мовчазним. Він дуже не любив їхати кільцевою дорогою, тому швидко з неї зїхав. Сказав, що більше йому до вподоби старі вулички, і з тим, як ми заглиблювалися в те інше місто, що складалося з рядів непримітних особняків, обдертих мурів, промислових споруд, бараків та будок, зелених сквериків, повних всілякого сміття, де на вулицях були глибокі вибоїни, заповнені водою недавніх дощів, де панував запах гнилизни, він похмурнів дедалі більше. Але потім вирішив, що не годиться мовчати, наче забув про мене, і вперше почав розповідати про своє дитинство. «Я народився і виріс у цьому районі, сказав батько, охоплюючи широким жестом усе, що було за вітровим склом: стіни з туфу, сірі, жовті й рожеві особняки, вулиці, порожні навіть у вихідний день, у моєї родини не було й ламаного шеляга за душею». Тоді він вїхав у ще злиденніший квартал, зупинився і, роздратовано зітхнувши, вказав мені на будинок цеглястого кольору з облупленим тиньком. «Отут я мешкав, мовив він, і тут досі мешкає тітка Вітторія, ось її підїзд, іди, я чекатиму тут». Я настрашено глянула на нього, і він це помітив:
Що таке?
Не їдь нікуди.
Не поїду.
А якщо вона мене затримає?
Коли втомишся, скажи їй: мені треба йти.
А якщо вона мене не відпустить?
Я прийду по тебе.
Ні, не треба, я прийду сама.
Гаразд.
Я вийшла з автівки, ввійшла у підїзд. Там панував сильний сморід сміття, що змішувався з запахами недільного обіду. Ліфта я не побачила. Піднялася розхитаними сходами, на стінах виднілися великі білі вибоїни, одна з них була така глибока, що здавалась нішею, видовбаною для того, аби там щось сховати. Мені не хотілося розглядати вульгарні написи та малюнки, у мене інше було в голові. Значить, у дитинстві та юності батько жив у цьому будинку? Я рахувала поверхи, на четвертому спинилася, там було троє дверей. Лише на дверях праворуч від мене було прізвищена деревяну поверхню приклеїли смужку паперу, а на ній ручкою було написано: «Трада». Я натиснула на дзвінок й затамувала подих. Ні звуку. Я повільно порахувала до сорока, кілька років тому батько сказав мені, що так треба робити, коли почуваєшся невпевнено.
Дійшовши до сорока одного, я подзвонила знову, і цей другий електричний імпульс видався мені надміру сильним. До мене долинув вигук говіркою, вибухнули якісь хрипкі звуки: «Якого дідька, ото вже припекло, та йду вже, йду!» Тоді почулися рішучі кроки, і в замку аж чотири рази повернувся ключ. Двері відчинилися, зявилася жінкався у блакитному, висока, з пишним чорним, мов воронове крило, волоссям, зашпиленим на потилиці, худа, мов таранька, але з широкими плечима і високими грудьми. Тримаючи між пальцями запалену сигарету, вона кашлянула й мовила, почасти літературною мовою, почасти говіркою:
Що з тобою, тобі погано, хочеш пісяти?
Ні.
То чому дзвонила двічі?
Я пробурмотіла:
Я Джованна, тітко.
Я знаю, що ти Джованна, але якщо ще раз назвеш мене тіткою, можеш відразу повертатись і йти геть.
Я кивнула, мене охопив жах. Кілька секунд я дивилась на її обличчя без макіяжу, а тоді втупилась у підлогу. Вітторія здалася мені такою нестерпно вродливою, що я конче мусила переконати себе, що насправді вона бридка.
Частина II
1
Я дедалі більше вчилася брехати батькам. Спочатку я не те що брехалаоскільки я не мала сили опиратися цьому їхньому завжди досконало гармонійному світові, я просто вдавала, ніби належу до нього, а тим часом потай готувала собі шлях до втечі, тільки-но в ньому щось затьмариться. Насамперед я поводилась так з батьком, хоч кожне його слово сліпило мій погляд своєю авторитетністю і кожна спроба обдурити його була виснажливою й болісною.
Він іще більше від матері намагався вбити мені в голову, що брехати не треба ніколи. Але після відвідин Вітторії брехня здалась мені неминучою. Вийшовши з підїзду, я вирішила вдавати, ніби мені полегшало, і побігла до автівки, немов тікаючи від небезпеки. Тільки-но я зачинила двері, батько завів машину, кидаючи похмурі погляди на дім свого дитинства, і рвучко рушив, інстинктивно витягнувши руку, щоб не дати мені буцнутися чолом об вітрове скло. Якийсь час він чекав, що я скажу щось таке, що заспокоїть його, і якась частина мого єства іншого й не бажала, адже я страждала, бачачи його хвилювання; проте я примусила себе мовчати, бо боялася, що якесь необережне слово може викликати його гнів. Через кілька хвилин, зиркаючи то на дорогу, то на мене, він сам спитав, як усе минуло. Я сказала, що тітка розпитувала про школу, дала склянку води, хотіла знати, чи в мене є подруги, і попросила, щоб я розповіла їй про Анджелу та Іду.
І все?
Так.
Про мене не питала?
Ні.
Зовсім?
Зовсім.
А про матір?
Теж не питала.
То ви цілу годину розмовляли тільки про твоїх подруг?
І про школу.
Що то була за музика?
Яка музика?
Дуже голосно грала музика.
Я не чула ніякої музики.
Вона була лагідна з тобою?
Не зовсім.
Говорила щось погане?
Ні, але манери у неї незугарні.
Я ж тобі казав.
Авжеж.
То ти задовольнила свою цікавість? Переконалася, що вона геть на тебе не схожа?
Так.
Ходи сюди, поцілуй мене, ти просто чудова. Ти пробачиш мені ту дурницю, яку я сказав?
Я сказала, що ніколи не сердилася на нього, і дала поцілувати себе в щоку, хоча він був за кермом. Але тут-таки відштовхнула його зі сміхом, протестуючи: «Ти подряпав мене своєю бородою». Хоч мені зовсім не хотілося гратися в наші ігри, я сподівалася, що він почне жартувати і забуде про Вітторію. Натомість він відказав: «Уяви собі, як може подряпати тітка своїми вусами», і мені відразу спав на думку не легенький темний заріст на губі Вітторії, а пушок на моїй губі. Я тихо пробурмотіла:
Вона не має вусів.
Напевно має.
Ні.
Гаразд, не має бракувало б іще, щоб тобі захотілося вернутися і подивитися, чи є в неї вуса.
Я серйозно сказала:
Мені не хочеться більше її бачити.
2
Це теж не було цілковитою брехнею, перспектива знов зустрітися з Вітторією мене лякала. Але, вимовляючи ці слова, я вже знала, у який день, о котрій годині і в якому місці я знов її побачу. Ба більше, насправді я з нею не розлучалася, у мене в голові залишились усі її слова, всі порухи, міміка, і мені здавалося, що все це не сталося недавно, а все ще відбувається. Батько весь час говорив про те, як він любить мене, а я тим часом бачила і чула його сестру, як бачу і чую її й зараз. Бачу, як вона зявляється переді мною вся в блакитному, бачу її, як вона говорить мені своєю шорсткою говіркою: «Зачини двері», й відразу обертається до мене спиною, немов не піти за нею я не могла. У голосі Вітторії, та, мабуть, і в цілому її тілі було стільки безоглядної нетерпимості, що мене це вразило, мов блискавка, як тоді, коли я запалювала сірником газ і відчувала на своїй руці жар полумя, що бризкало з отворів пальника. Я зачинила за собою двері й пішла за нею, немов на повідку.
Кількома кроками ми перетнули приміщення, де смерділо димом, воно не мало вікон, а світло сюди проникало лише крізь розчинені двері. Її постать зникла за дверима, я пішла за нею і ввійшла в крихітну кухню. Мене відразу вразило те, що тут панував ідеальний лад і пахло недопалками та нечистотами.
Хочеш помаранчевого соку?
Не хочу завдавати клопоту.
То хочеш чи ні?
Так, дякую.
Вона звеліла мені сісти на стілець, тоді передумала, сказала, що цей стілець зламаний, і посадила на інший. Тоді, на мій подив, вона не вийняла з холодильникахолодильник був жовтувато-білого кольорупляшку або бляшанку соку, як я сподівалася, а взяла з кошика пару помаранчів, розрізала їх і почала витискати сік у склянку руками, без соковичавниці, допомагаючи собі виделкою. А тимчасом сказала, не дивлячись на мене:
Ти не вдягла браслет.
Я розхвилювалася:
Який браслет?
Той, що я тобі подарувала, коли ти народилася.
Як я памятала, у мене ніколи не було ніяких браслетів. Я відчула, що для неї то був важливий предмет, і те, що я його не одягла, могло її образити. Я сказала:
Може, мати одягала його мені, коли я була мала, до року чи двох, а тоді я виросла, і він став мені замалий.
Вона повернулася і глянула на мене, я простягнула їй свій запясток, щоб показати, що він завеликий для дитячого браслета, а вона раптом вибухнула сміхом. У неї був широкий рот з великими зубами, а сміючись, вона показувала ясна. Вона сказала:
А ти розумна.
Я кажу правду.
Ти мене боїшся?
Трошки.
Правильно робиш, що боїшся. Страх корисний навіть тоді, коли в ньому нема потреби, він тримає тебе насторожі.
Вона поставила переді мною склянку з патьоками соку на стінках, на помаранчевій поверхні плавали шматки мякоті й білі зернята. Я глянула на її волосся, воно було акуратно зачесане, такі зачіски я бачила у старих фільмах по телевізору та на давніх материних світлинахтак зачісувала волосся одна її подруга. Вітторія мала дуже густі брови, схожі на гілочки лакриці чорні дужки під високим чолом і над глибокими печерами, в яких ховались її очі. «Пий», сказала вона. Я притьмом взяла склянку, щоб не викликати її незадоволення, але мені було огидно пити, бо я бачила, як сік стікав їй по долонях, а крім того, якби це робила моя мати, я б вимагала, щоб вона повиймала мякоть і зернята. «Пий, повторила вона, це корисно». Я ковтнула соку, а тим часом вона сіла на стілець, який кілька хвилин до того забракувала як ненадійний. Почала хвалити мене, але тон її був непривітний: «Так, ти розумна, відразу знайшла спосіб захистити своїх батьків, молодець». Тоді пояснила, що я помиляюся, вона подарувала мені не дитячий браслет, а браслет для дорослих, який був їй дуже дорогий. «Бо я, наголосила вона, не така, як твій батько, який любить гроші й речі; мені начхати на речі, я люблю людину, і коли ти народилася, я подумала собі: дам-но я його цій дівчинці, вона одягне його, коли виросте. Я навіть написала записку твоїм батькамдайте його їй, коли виростей кинула все це у вашу поштову скриньку; бо якби я піднялася у ваше помешкання, твої батьки прогнали б мене, вони ж звірі».