Я сказала:
Може, його вкрали злодії, не треба було залишати його у скриньці.
Вона похитала головою, її чорні очі зблиснули:
Які злодії? Про що ти говориш, ти ж нічого не знаєш, пий свій сік. Твоя мати витискає тобі сік із помаранчів?
Я ствердно кивнула, але вона цього навіть не помітила. Почала говорити про користь свіжовичавленого помаранчевого соку, і я зауважила, що обличчя її надзвичайно рухливе. За мить складки між носом і вустами, які робили її непривітною (саме так, непривітною), розгладилися, й обличчя з високими вилицямимов сіре полотно, натягнуте між скронями й щелепами, на якому ще кілька секунд тому застиг пісний вираз, порожевіло й помякшало. «Моя покійна мама, сказала вона, на іменини приносила мені в ліжко гарячий шоколад, вона збивала його до піни, він був пишний, немов надутий. А тобі готують на іменини гарячий шоколад?» Мені хотілося сказати, що так, хоча в нас удома іменин ніколи не святкували й ніхто не приносив мені в ліжко гарячий шоколад. Але я боялася, що вона помітить мою брехню, тому зробила заперечний жест. Вона незадоволено похитала головою.
Твої батько й мати не шанують традицій, вважають себе бозна-ким, вони не принизяться до того, щоб готувати гарячий шоколад.
Мій батько готує каву з молоком.
Твій батько мудак, хіба він вміє готувати каву з молоком як належить? От твоя бабуся вміла готувати каву з молоком. Вона додавала до неї дві ложки збитих жовтків. Він розповідав тобі, як ми пили каву з молоком і сабайоном, коли були малі?
Ні.
Бачиш? Така вже у твого батька натура. Щось добре робить тільки він, і йому важко змиритися з тим, що й інші можуть зробити щось добре. А коли кажеш йому, що це неправда, він відрікається від тебе.
Вона незадоволено похитала головою, тон її був відчужений, але не холодний. «Він відрікся від мого Енцо, сказала вона, найдорожчої мені людини. Твій батько відрікається від усього того, що може бути кращим від нього, він завжди так робив, ще змалку. Він має себе за розумного, але розумним він ніколи не бувце я розумна, а він лише хитрий. Цілком інстинктивно він вміє стати тим, без кого ти не можеш обійтися. Як я була мала, сонце переставало світити, коли його не було поряд. Я думала, що якщо не поводитимусь так, як він хоче, він залишить мене напризволяще і я помру. І так він примушував мене робити те, що хотів, це він вирішував, що для мене добре, а що погано. Ось наведу тобі приклад: я народилася з музикою в тілі, хотіла стати балериною. Я знала, що це моя доля, і тільки він міг би переконати наших батьків, щоб вони дозволили мені вчитися. Але для твого батька балеринаце щось погане, і він не дав мені нею стати. На його думку, ти заслуговуєш жити на землі, лише якщо весь час носишся з книжками; він вважає, що якщо ти не здобудеш освіти, то будеш ніким. Він казав мені: Ну яка з тебе балерина, Вітто`, ти навіть не знаєш, що таке балерина, помовч і йди вчися. У ті часи він уже трохи заробляв приватними уроками і міг би дати мені грошей на школу танців, замість того щоб вічно купувати собі книжки. Але він цього не зробив, йому подобалося упосліджувати всіх і все, крім себе самого і своїх занять. А мого Енцо, сказала тітка раптом, він спершу переконав у своїй дружбі, а тоді забрав у нього душу, вирвав її і подер на клаптики».
Вона говорила мені подібні слова, але вульгарніші, а її звірення збивали мене з пантелику. Обличчя її дуже швидко то брижилося, то розгладжувалося, нею оволодівали різні почуття: гіркота, відраза, гнів, смуток. Батька мого вона обкидала такими непристойними обрáзами, яких я зроду не чула. Але коли згадала того Енцо, то замовкла від зворушення і, опустивши голову й театральним жестом затуливши очі рукою, поспіхом вийшла з кухні.
Я не ворухнулася, мене охопило велике сумяття. Скориставшись з її відсутності, я виплюнула в склянку зернята помаранча, які тримала в роті. Минула хвилина, дві, мені було соромно, що я не відреагувала, коли вона ображала батька. «Треба сказати їй, що негарно говорити так про людину, яку всі поважають», подумала я. Тим часом почала тихенько грати музика, яка за кілька секунд аж вибухнула дуже голосним звуком. Вітторія гукнула мені: «Ходи сюди, Джаннí, що ти там робиш, ти що, заснула?» Я рвучко підвелася і вийшла з кухні у темний отвір дверей.
Я ступила кілька кроків й опинилась у кімнатці, де стояв старий фотель, стіл із телевізором, ослін з програвачем, а в кутку на підлозі лежав акордеон. Вітторія стояла перед вікном і виглядала надвір. Звідти вона, безперечно, бачила автівку, в якій чекав на мене батько. Вона й справді сказала, не обертаючись і натякаючи на музику: «Хай той засранець послухає, може, згадає». Я помітила, що її тіло ритмічно рухається, ноги, боки, плечі легенько трусяться. Я збентежено втупилась їй у спину.
Уперше я побачила Енцо на вечірці з танцями, і ми танцювали саме цей танець, почула я її голос.
Як давно це було?
23 травня цього року буде сімнадцять років.
Минуло багато часу.
Не минуло й хвилини.
Ти кохала його?
Вона обернулася.
Батько тобі нічого не розповідав?
Я завагалася, вона немов заклякла, і вперше мені здалося, що вона старша від моїх батьків, хоча й знала, що насправді на кілька років молодша. Я відповіла:
Знаю тільки, що він був одружений і мав трьох дітей.
І все? Хіба батько не сказав тобі, що він був поганою людиною?
Я завагалася.
Трохи поганою, так.
І що ще?
Що він був лиходій.
Вона вибухнула:
Це батько твій погана людина, це він лиходій! Енцо був старшиною поліції, навіть до злочинців ставився добре, у неділю завжди ходив на месу. Уяви собі, я не вірила в Бога, твій батько переконав мене, ніби його не існує. Але, познайомившись з Енцо, я змінила думку. Іншої такої доброї, справедливої і співчутливої людини на світі не було ніколи. Який у нього був приємний голос, як гарно він співав, він навчив мене грати на акордеоні! До знайомства з ним мене нудило від чоловіків, а після нього всіх, хто тільки наближався до мене, я з огидою проганяла. Усе, що розповіли тобі батьки, брехня.
Я збентежено дивилась у підлогу, не відповідаючи. Вона тисла на мене:
А ти мені не віриш, га?
Не знаю.
Не знаєш, бо більше віриш брехні, ніж правді. Джанні, з твоїм вихованням щось не те. Дивись, ти просто смішна, вся в рожевомурожеві туфельки, рожева курточка, рожева заколка у волоссі. Бюсь об заклад, що ти навіть не вмієш танцювати.
Ми з подругами практикуємось у танці щоразу, як бачимось.
Як звати твоїх подруг?
Анджела та Іда.
Вони такі ж, як ти?
Так.
Вона несхвально скривилась і нахилилася, щоб поставити платівку спочатку.
А цей танець вмієш танцювати?
Це старий танець.
Вона смикнулася, схопила мене за талію і притисла до себе. Її високі груди випромінювали запах глиці на сонці.
Стань мені на ступні.
Тобі буде боляче.
Ставай.
Я стала їй на ступні, і вона закрутила мене по кімнаті, дуже впевнено й елегантно, і крутила, поки не скінчилася музика. Тоді вона зупинилась, але не відпустила мене і, далі стискаючи в обіймах, сказала:
Скажи батькові, що ми з тобою танцювали той самий танець, який я танцювала вперше з Енцо. Скажи йому це, слово в слово.
Гаразд.
А тепер досить.
Вона з силою відштовхнула мене від себе, а я, позбавлена раптом її тепла, ледь зуміла придушити скрик, немов відчула раптовий біль, але соромилась показати себе слабкою. Мені здалося чудовим, що після того танцю з Енцо нікого іншого вона так більше й не вподобала. Я подумала, що вона, мабуть, запамятала кожну подробицю свого неповторного кохання, і цілком можливо, що, танцюючи зі мною, згадувала собі його, хвилину за хвилиною. Це здалось мені захопливим, я теж хотіла б незабаром так покохати, так само безтямно. Її спогади про Енцо були, безперечно, такі сильні, що трошки кохання з її кістлявого тіла, з її грудей та подиху перейшло й до мене, і мені залоскотало в животі. Я ошелешено пробурмотіла:
Який був із себе Енцо, маєш його фото?
Очі її повеселіли:
Молодець, я рада, що ти хочеш його побачити. Домовмось про зустріч на 23 травня, і тоді підемо до нього: він лежить на кладовищі.
3
У наступні дні мати намагалася тактовно виконати завдання, яке, мабуть, поставив перед нею батько: зрозуміти, чи змогла зустріч з Вітторією зцілити рану, якої вони самі мимоволі мені завдали. Це породжувало в мене постійну тривогу. Я не хотіла, щоб хтось із них здогадався, що Вітторія не викликала у мене неприязні. Тому я намагалася приховати, що хоча я й далі вірю у їхню версію подій, але трішечки вірю також у версію тітки. Я стежила, щоб не обмовитися про те, що обличчя Вітторії, на моє превелике здивування, здалося таким енергійним і зухвалим, що в моїх очах вона була водночас і поганющою, і прегарною, тому я сама тепер була розгублена і не могла вибрати між цими двома епітетами. А насамперед я дбала про те, щоб жодним мимовільним знакомблиском очей чи румянцемне виказати нашої домовленості про зустріч у травні. Але досвіду в обманах я не мала, я була добре вихована дівчинка, тому діяти довелось наосліпя то відповідала на материні запитання з надмірною обережністю, то вдавала надто розкуту і врешті висловлювалась необачно.
Я припустилася помилки ввечері того самого дня, коли мати спитала мене:
Як тобі тітка?
Стара.
Вона на пять років молодша від мене.
Ти здаєшся її донькою.
Не смійся з мене.
Це правда, мамо. Ви з нею дуже різні люди.
Щодо цього немає сумнівів. Ми з Вітторією ніколи не були подругами, хоч я доклала всіх зусиль, щоб полюбити її. З нею важко мати хороші стосунки.
Я це помітила.
Вона сказала тобі щось погане?
Вона поводилась відчужено.
І що ще?
А ще вона трохи розсердилась, бо я не одягла той браслет, який вона подарувала мені, коли я народилася.
Я вимовила це і відразу ж пошкодувала. Але слово вже вилетіло, я відчула, що вся палаю, і спробувала зрозуміти, чи збентежила матір згадка про цю прикрасу. Мати відреагувала цілком природно:
Дитячий браслет?
Ні, дорослий.
Який вона буцімто тобі подарувала?
Так.
Нічого про це не знаю. Тітка Вітторія ніколи нам нічого не дарувала, навіть квітки. Але, якщо хочеш, спитаю в батька.
Я розхвилювалася. Тепер мати розповість усе йому, а він скаже: значить, це неправда, що вони говорили тільки про школу, Іду та Анджелу, вони говорили ще й про інше, про багато іншого, і Джованна хоче від нас це приховати. Яка я дурна. Я квапливо бовкнула, що той браслет мене не обходить, і з огидою додала: «Тітка Вітторія не фарбується, не виводить зайве волосся, брови в неї отакенні, а коли я була в неї, вона не мала на собі ні сережок, ні навіть намиста. Тому, навіть якщо вона й подарувала мені якийсь браслет, він напевно геть бридкий». Але я знала, що применшення нічого не змінить: хай би що я там казала, мати все одно розповість усе батькові, а тоді дасть мені не свою відповідь, а ту, яку вони узгодять між собою.
Я спала мало і погано, у школі мені часто докоряли за неуважність. Мова про браслет знову зайшла тоді, коли я була вже переконана, що батьки про нього забули.
Батько теж нічого не знає.
Про що?
Про браслет, який тобі нібито подарувала тітка Вітторія.
Думаю, вона збрехала.
Немає сумніву. Але якщо хочеш одягти якийсь браслет, подивись серед моїх прикрас.
Я й справді пішла покопирсатися в її прикрасах, хоч знала їх напамять, адже гралася з ними, ще коли мені було три чи чотири роки. То були не дуже коштовні прикраси, особливо ті два браслети, які вона мала: один позолочений, з підвісками у вигляді ангеликів, а другий срібний, з блакитним листям і перлинами. Малою я дуже любила перший і не помічала другого. Але останнім часом мені дуже подобався той з блакитними листками, і якось навіть Костанца захоплювалась, як витончено вони зроблені. Тому, аби дати зрозуміти, що подарунок Вітторії мене не цікавить, я почала носити той срібний браслет удома, одягати його у школу або на прогулянки з Анджелою та Ідою.
Він такий гарний! вигукнула якось Іда.
Це материн. Але вона сказала, що я можу одягати його, коли захочу.
Нам мати не дозволяє носити свої прикраси, сказала Анджела.
А ось це? спитала я, показуючи на золотий ланцюжок, який вона носила на шиї.
Це бабусин подарунок.
А мій ланцюжок, сказала Іда, подарувала мені батькова двоюрідна сестра.
Вони часто розповідали про своїх щедрих родичів і виказували до деяких з них теплі почуття. У мене були лише лагідні дідусь з бабусею з Музею, та вони вже померли, і я ледве їх памятала, тому часто заздрила дівчатам. Але тепер, коли я завязала стосунки з тіткою Вітторією, у мене вихопилось:
А мені тітка подарувала браслет, набагато гарніший від цього.
То чому ти його ніколи не носиш?
Він надто коштовний, мати не дозволяє.
Покажи нам.
Добре, коли матері не буде. А вам дають гарячий шоколад?
Мені батько дав скуштувати вина, сказала Анджела.
Мені теж, сказала Іда.
Я гордо заявила:
Коли я була мала, бабуся готувала мені гарячий шоколад, майже до самої своєї смерті то був не звичайний шоколад, бабусин шоколад був пишний, мов крем, і смачнючий.
Я ніколи не брехала Анджелі та Іді, це було вперше. Я виявила, що брехня батькам вселяла в мене тривогу, а от брехати подругам було приємно. У них завжди були кращі іграшки, яскравіший одяг, дивовижніші сімейні історії. Їхня мати Костанца належала до родини ювелірів з вулиці Толедо, у неї були шкатулки, повні дуже коштовних прикрас, численні намиста з золота та перлин, безліч сережок, сила-силенна різних браслетів, деякі з них вона не дозволяла їм брати, серед них був один, її улюблений, який вона одягала дуже часто, а от щодо рештирештою їм було дозволено гратися досхочу, і я гралася разом з ними. Тому, коли Анджела перестала цікавитися гарячим шоколадомтобто майже відразуі захотіла, щоб я докладніше розповіла про коштовний браслет від тітки Вітторії, я описала його з усіма подробицями. «Він зі щирого золота, з рубінами і смарагдами, дуже блискучий, сказала я, як ті коштовності, що їх показують у кіно і по телевізору». І, розповідаючи про той браслет, я не стрималася і вигадала також, що якось я роздяглася і стала розглядати себе у дзеркалі, маючи на собі тільки материні сережки, намисто і той надзвичайний браслет. Анджела зачаровано глянула на мене, а Іда спитала, чи на мені були хоча б трусики. Я відповіла заперечно, брехня ця дала мені величезну полегкість, і здалося, що якби я й справді так зробила, то зазнала б миті абсолютного щастя.
Я вирішила це перевірити, тож якось пополудні перетворила брехню на дійсність. Я роздяглася, наділа на себе материні коштовності й глянула на себе в дзеркало. Але то було прикре видовище, я здалася собі сумною хирлявою рослинкою, вицвілою під пекучим сонцем. Хоч я ретельно нафарбувалася, лице моє було геть невиразним, а помада лиш намалювала бридку червону пляму на обличчі, що більше було схоже на сіре дно пательні. Тепер, коли я познайомилася з Вітторією, я намагалась зрозуміти, чи й справді між нами були якісь точки дотику, а зусилля це було хоч і напруженим, але геть марним. Вона була літня жінкапринаймні з погляду моїх тринадцяти років, а я дівчинка: занадто несумірні були наші тіла, занадто великим був проміжок часу між її обличчям та моїм. І хіба була в мене, зрештою, та її енергія, той жар, що іскрився з очей? Якщо я й справді ставала подібною до Вітторії, то в моєму обличчі бракувало головногоїї сили. І от на хвилі цієї думки, порівнюючи її брови з моїми, її чоло з моїм, я усвідомила, що мені дуже хотілося б, щоб вона й справді подарувала мені браслет, і відчула, що якби я його мала і одягла на себе, то почувалася б сильнішою.
Думка про це відразу ж зігріла й підбадьорила мене, немов моє ослаблене тіло раптом знайшло правильні ліки. Я згадала, що сказала Вітторія, проводячи мене до дверей, перед тим як ми попрощалися. «Тебе, сердилася вона, батько позбавив великої родини, усіх нас, дідуся з бабусею, тіток і дядька, двоюрідних братів та сестер, бо ми не такі розумні й освічені, як він; він усіх нас відрубав немов сокирою, ти мусила рости в ізоляції від нас, бо він боявся, що ми тебе зіпсуємо». Вона аж бризкала злобою, але тепер слова ці принесли мені справжню полегкість, я подумки знай повторювала їх. Вони свідчили про існування сильного, позитивного звязку між нами, вони вимагали його. Тітка не сказала: у тебе моє обличчя чи принаймні ти трохи на мене схожа; тітка сказала: ти належиш не тільки батькові і матері, ти також моя, ти належиш усій родині, з якої він вийшов, а той, хто з нами, ніколи не буде самотній, він заряджається нашою силою. Чи не через ці слова я, трохи повагавшись, пообіцяла, що 23 травня не піду до школи, а вирушу з нею на кладовище? І подумавши про те, що о девятій годині ранку того дня вона чекатиме мене на площі Медальє-дОро біля свого темно-зеленого «Фіата чінквеченто»саме так вона владно сказала мені, прощаючись, я розплакалась і розсміялась водночас, роблячи перед дзеркалом жахливі гримаси.