4
Щоранку всі троє ми йшли до школи: мої батьки викладати, а явчитися. Мати зазвичай вставала першою, щоб приготувати сніданок і причепуритися. Батько натомість вставав з ліжка, лише коли сніданок був уже готовий, бо, тільки-но прокинувшись, він брався читати, записував щось у своїх нотатниках і робив це, навіть коли йшов у туалет. Я вставала з ліжка останньою, хоча, відколи все це почалося, хотіла робити все так, як робила мати: часто мила волосся, фарбувалася, ретельно вибирала одяг. Як наслідок, вони обоє весь час мене квапили: «Джованно, ти ще довго; Джованно, ти спізнишся, і ми теж спізнимося». Одне одного вони теж підганяли. Батько казав: «Нелло, швидше, мені треба у ванну», а мати спокійно відповідала: «Ванна вже пів години вільна, чому ти ще досі туди не сходив?» Але не такі ранки були моїми улюбленими. Я любила ті дні, коли батько йшов на перший урок, а матина другий або третій, а найкраще, якщо вона мала вільний день. Тоді вона тільки готувала сніданок, час від часу гукаючи: «Джованно, поквапся», і спокійно віддавалася безконечним домашнім справам та редагуванню, а іноді й переписуванню романів. Тоді мені у всьому було легше: мати йшла митися останньою, тому я могла провести у ванній більше часу; батько вічно спізнювався, тому, обмежившись звичними жартами, які розвеселяли, залишав мене під школою і відразу ж їхав геть, не затримуючисьяк це робила мати, щоб простежити за мною, немов я вже доросла і можу вільно пересуватися містом сама.
Я порахувала і з полегкістю зрозуміла, що ранок 23 числа буде саме таким днем: до школи мене відвозитиме сам батько. Напередодні ввечері я приготувала собі одяг (щоб не було нічого рожевого) саме так завжди радила мені мати, але я не робила так ніколи. Вранці я прокинулась дуже рано, й мене охопило хвилювання. Я побігла у ванну, дуже уважно нафарбувалася, з деяким ваганням одягла браслет з блакитними листками та перлинами і зявилась на кухні, коли мати тільки-но встала. «Як це ти так рано прокинулась?»спитала мене. «Не хочу спізнитися, відповіла я, у нас контрольна з італійської», а вона, помітивши моє хвилювання, пішла підганяти батька.
Сніданок минув гладко, вони жартували між собою, немов мене тут не було і вони могли вільно брати мене на язики. Мовляв, якщо сон мене не бере і я готова чимдуж мчати до школи, значить, я закохалася, а я тим часом кидала їм усмішечки, ані заперечуючи, ані підтверджуючи їхніх слів. Тоді батько зник у ванній, і цього разу я гукала йому, щоб він поквапився. І вінмушу сказатиі справді не зволікав, тільки ніяк не міг знайти чистих шкарпеток, а потім забув книжки, які були йому потрібні, тому мусив бігти назад у свій кабінет. Одне слово, памятаю, що була рівно сьома двадцять, батько стояв у коридорі зі спакованим портфелем, а я тільки-но звично поцілувала матір на прощання, коли пронизливо пролунав дверний дзвінок.
Те, що хтось дзвонив о цій порі, було дивно. Мати поспіхом зачинилась у ванній, сказавши мені з роздратованою гримасою: «Піди відчини, подивись, хто там». Я відчинила, переді мною була Вітторія.
Привіт, сказала вона, добре, що ти готова, швидше, бо спізнимось.
Серце шалено забилося мені в грудях. Мати побачила в отворі дверей зовицю і крикнулаавжеж, то був крик: «Андре, ходи сюди, прийшла твоя сестра!». Побачивши Вітторію, він витріщив очі від здивування, недовірливо скривив рота і вигукнув: «Що ти тут робиш?» Від страху перед тим, що станеться через мить, через хвилину, мені стало слабо, я вся спітніла. Я не знала, що відповісти тітці, не знала, як виправдатися перед батьками, мені здавалося, що я помираю. Але все скінчилося дуже швидко, причому дивовижним способом, який усе прояснив.
Вітторія сказала говіркою:
Я прийшла по Джованну, сьогодні минає сімнадцять років, відколи я зустріла Енцо.
Вона не додала нічого, немов батьки мали відразу зрозуміти, що ця її поява має слушні причини, і відпустити мене з нею без заперечень. Але мати заперечила, відповідаючи літературною мовою:
Джованна має йти до школи.
Натомість батько, не звертаючись ні до дружини, ні до сестри, крижаним тоном спитав мене:
Ти про це знала?
Я стояла, схиливши голову і втупившись у підлогу, а він наполягав, не міняючи тону:
Ви домовлялися, ти хочеш піти з тіткою?
Мати повільно сказала:
Навіщо питаєш, Андре, звісно, вона хоче, звісно, вони домовлялися, інакше твоя сестра не прийшла б сюди.
Тоді він сказав лише: «Якщо так, то йди», і кінчиками пальців подав сестрі знак, щоб вона пропустила його. Вітторія відсунуласявона була мов маска безпристрасності, посаджена поверх жовтої плями легкого платтяі батько, промовисто зиркнувши на годинник, проминув ліфт і пішов униз сходами, ні з ким не попрощавшись, навіть зі мною.
Коли ти приведеш її назад? спитала мати зовицю.
Коли вона втомиться.
Вони холодно вели перемовини про час повернення і домовилися на 13:30. Вітторія простягла мені руку, я взялась за неї, мов мала дитина, рука була холодна. Вона міцно стисла мою долонюможе, боялася, що я втечу і побіжу назад додому. А вільною рукою викликала ліфт під поглядом моєї матері, яка стояла на порозі і ніяк не наважувалась зачинити двері.
Ось як усе приблизно сталося.
5
Ця наша друга зустріч справила на мене ще більше враження, ніж перша. Передовсім я відкрила, що у мене всередині є порожнеча, яка може миттю проковтнути будь-яке почуття. Тягар розкритої брехні, ганьба зради, увесь біль через те страждання, якого я, безсумнівно, завдала своїм батькам, тривали рівно до тієї миті, коли з-за залізних ґраток ліфта, крізь скло, я побачила, як мати зачиняє вхідні двері нашого помешкання. Але коли я вже опинилась у вестибюлі, а тоді сіла в автомобіль поруч з Вітторією, яка відразу запалила сигарету відчутно тремтячими руками, зі мною сталося те, що згодом часто ставалося в моєму житті і приносило раз полегкість, а раз спустошення. Звязок зі знайомими місцями, з людьми, у почуттях яких не сумніваєшся, ослаб і поступився місцем цікавості, що зі мною станеться далі. Близькість цієї небезпечної й захопливої жінки полонила мене, і я стала спостерігати за кожним її порухом. Вона вела цей брудний, просяклий димом автомобіль не твердою рішучою рукою, як мій батько, не так спокійно й погідно, як моя мати, а раз неуважно, раз занадто нервово, ривками, з тривожним скрипом, то різко гальмуючи, то незграбно рушаючи з місця, через що двигун регулярно глухнув і на нас виливалася злива прокльонів з боку нетерплячих автомобілістів, а вона, з сигаретою між пальцями або в зубах, відповідала їм такими непристойностями, яких я зроду не чула з жіночих вуст. Одне слово, без жодних зусиль з мого боку спогад про батьків загубився в кутку моєї свідомості, а кривда, яку я їм заподіяла, вступивши у змову з їхньою ворогинею, геть вилетіла мені з голови. За кілька хвилин я перестала почуватися винною, мене навіть не турбувало те, як я зустрінуся з ними пополудні, коли ми всі троє повернемося в наше помешкання на вулиці Сан-Джакомо-дей-Капрі. Звісно, тривога далі стугоніла мені в голові. Але впевненість у тому, що вони завжди й попри все мене любитимуть, небезпечна їзда зеленої малолітражки, дедалі більш незнайоме місто навколо і безладні слова Вітторії відвертали мою увагу й спричиняли напругу, що діяла як знеболювальне.
Ми піднялися вгору районом Доґанелла і зупинилисяпісля бурхливої сварки з самозваним паркувальником, який вимагав у нас гроші. Тітка купила червоні троянди і білі маргаритки, довго сперечалася щодо ціни, а коли букет був готовий, вона передумала і примусила продавчиню розібрати його і розділити на два. Сказала мені: «Оцей понесу я, а отойти, йому буде приємно». Певна річ, вона мала на увазі свого Енцо, про якого, хоч безліч разів її щось переривало, вона розповідала мені, відколи ми сіли в машину, і її ніжний тон сильно контрастував з тим оскаженінням, з яким вона пересувалася містом. Вона й далі розповідала мені про нього, поки ми йшли вглиб кладовища між поховальними нішами та старими і новими монументальними гробівцями, весь час спускаючись алеями та сходами, немов, щоб дійти до могили Енцо, нам треба було покинути ці верхні квартали привілейованих небіжчиків і зійти у самий низ. Мене вразила тиша, сірість поховальних ніш, помережаних іржею, запах гнилизни та землі, темні хрестоподібні тріщини у мармурових гробівцях, немов їх залишили для того, щоб бездиханні могли дихати.
Досі я ще ніколи не була на кладовищі. Батько з матірю жодного разу не водили мене на цвинтар, я навіть не знаю, чи вони самі туди навідувалися, а вже напевно вони туди не ходили у день поминання померлих. Вітторія відразу про це здогадалася і скористалася з цього, щоб і це покласти на карб моєму батькові. «Він боїться, сказала вона, він завжди боявся, він боїться хвороб і смерті: усі зарозумілі люди, Джанні, усі ті, хто уявляє себе бозна-ким, вдають, ніби смерті не існує. Коли упокоїлася твоя бабуся, мир її душі, твій батько навіть не прийшов на похорон. І так само було, коли помер твій дідусьчерез дві хвилини він утік геть, бо боягуз, він не хоче бачити померлих, щоб не відчувати, що й сам теж помре».
Я спробувала заперечити, але обережномовляв, насправді батько дуже відважний, і на його захист повторила те, що він якось сказав мені: померлі немов зламані предмети, як телевізор, радіо чи міксер, і найкращим способом зберегти про них память є згадувати, якими вони були, коли функціонували як належить, бо єдиною прийнятною могилою є спогади. Але відповідь моя їй не сподобалась, а оскільки вона не вважала мене малою дитиною, для якої треба добирати слова, то взялась докоряти, кажучи, що я, мов той папуга, повторюю дурниці свого батька, і мати, мовляв, теж так робить, та й сама вона підлітком так робила. Але відколи познайомилася з Енцо, викинула мого батька з голови. «Ви-ки-ну-ла», по складах вимовила вона і врешті зупинилася перед стіною з поховальними нішами, а тоді вказала мені на нішу внизу, перед якою була невеличка огороджена клумба, запалена лампадка у формі полумя і два портрети в овальних рамках. «Ну ось, мовила вона, ми прийшли. Енцо лежить ліворуч, а поручйого мати». Але замість того, щоб набрати урочистої і скрушної пози, як я того очікувала, вона розсердилась, бо неподалік хтось накидав папірців і сухих квітів. Вона незадоволено і протяжно зітхнула, дала мені свої квіти зі словами: «Чекай тут, нікуди не йди, у цьому гівняному місці якщо не влаштуєш скандалу, то нічого не працює», і кудись пішла.
Я стояла з двома букетами квітів і вдивлялася в Енцо на чорно-білій фотографії. Вродливим він мені не здався, і це мене розчарувало. У нього було кругле обличчя, він сміявся, виставляючи напоказ білі вовчі зуби. Ніс його був великий, очі дуже жваві, лоб досить низький, обрамлений чорним кучерявим волоссям. Він, мабуть, був дурний, подумала я, адже у нас удома високе чолотаке, як у моєї матері, батька і в мене самої, вважалося безперечною ознакою розуму та шляхетності, тоді як низьке чолотак говорив батьконеодмінною ознакою бовдурів. Але, сказала я собі, очі теж мають значення (так вважала моя мати): що більше вони блищать, то бистрішою є людина, а очі Енцо метали веселі блискавки, і це стало причиною мого збентеження, бо його погляд явно суперечив низькому чолу.
Тим часом у тиші кладовища лунав гучний голос Вітторії, яка воювала з кимось, і це мене стурбувало, я боялася, що її побють або заарештують, а я сама не зможу вийти з цього місця, де все було однакове: шелест, пташки, зівялі квіти. Та невдовзі вона вернулася з якимсь похмурим літнім добродієм, який розклав їй металеве крісельце з сидінням із смугастої тканини й відразу взявся замітати алею. Вороже спостерігаючи за ним, вона запитала у мене:
І як тобі Енцо? Гарний, негарний?
Гарний, збрехала я.
Він просто чудовий, виправила вона мене. А коли той літній добродій відійшов, вона вийняла з ваз зівялі квіти, кинула їх набік, вилила гнилу воду і наказала мені піти по свіжу воду до криничкивона мала бути десь відразу за поворотом. Я зволікала, бо боялася загубитися, але вона замахала мені рукою: іди, мовляв, іди.
Я пішла, знайшла криничку, з якої тихо дзюркотіла вода. З дрожем уявила собі, як крізь хрестоподібні тріщини привид Енцо шепоче Вітторії ласкаві слова. Мені страшенно подобалося, що стосунки між ними так і не обірвалися. Вода тихо шипіла, її струмінь повільно лився у металеві вази. Дарма, що Енцо був чоловіком негарним, його бридкість раптом зворушила мене, навіть саме це слово втратило сенс, розчинившись у булькотінні води. Найважливішою була здатність викликати любов, нехай ти потворний, злий чи дурний. У цьому я відчула велич, сподіваючись, що хай яким стане моє обличчя, але ця здатність теж випаде на мою долю, як випала, безперечно, Енцо та Вітторії. Я вернулася до могили з двома вазами, повними води, і бажанням, щоб тітка і далі розмовляла зі мною як із дорослою, щоб і далі детально розповідала безсоромною напівговірковою мовою про це своє беззастережне кохання.
Але коли я звернула на алею, мене охопив страх. Вітторія сиділа, розставивши ноги, на розкладному крісельці, що його приніс той літній чоловік, вона згорбилася, охопила обличчя долонями, а ліктями спиралася собі на стегна. Вона розмовляларозмовляла з Енцо, то не було виплодом моєї уяви, я чула її голос, хоч і не розбирала, що вона говорить. Вона й справді підтримувала з ним стосунки навіть після його смерті, і їхня бесіда схвилювала мене. Я підійшла якомога повільніше, крокуючи по ґрунтовій дорозі так, щоб вона мене почула. Але вона, схоже, мене не помічала, аж поки я не підійшла впритул. Тоді вона відвела руки від обличчя, повільно провівши ними по шкірі цей її порух здався мені страдницьким, ним вона водночас витирала собі сльози і демонструвала мені свій біль, без жодного збентеження, а навпаки, як привід для гордощів. Очі її, вологі в кутиках, почервоніли й блищали. У мене вдома заведено було приховувати почуття, а якщо хтось їх виказував, це вважалось ознакою поганого виховання. А вона навіть через сімнадцять роківце здалося мені вічністювсе ще тужила за ним, плакала перед поховальною нішею, розмовляла з мармуром, зверталася до кісток, яких навіть не бачила, до чоловіка, якого вже не було. Вона взяла одну вазу і мляво сказала: «Постав свої квіти, а я поставлю свої». Я слухняно поставила свою вазу на землю і розгорнула квіти, а вона, виймаючи свій букет, шморгала носом і бурмотіла:
Ти казала батькові, що я розповіла тобі про Енцо? І що він тобі сказав? Сказав правду? Сказав тобі, що спершу вдавав його другахотів усе знати про Енцо, розповідай мені все, казав йомуа тоді скривдив, занапастив його? Розповів тобі, як ми мало не побилися за наше помешкання, помешкання наших батьків, ту огидну квартиру, де тепер живу я?
Я заперечно похитала головою, мені хотілося пояснити їй, що мене зовсім не цікавлять їхні колишні сварки, я лиш хочу, щоб вона розповідала мені про кохання, я не знала нікого, хто б міг так розповідати мені про нього, як вона. Але Вітторія воліла лихословити про мого батька, хотіла, щоб я все це вислуховувала, прагнула, щоб я зрозуміла, чому вона така сердита на нього. Отаквона укладала квіти, сидячи на крісельці, а я робила те саме навпочіпки, менш ніж за метр від неї вона почала розповідати про сварку через помешкання, єдине майно, що його залишили батьки у спадок пятьом дітям.
Ця довга оповідь вразила мене до глибини серця. «Батько твій, сказала вона, не хотів відступати. Він наполягав: це помешкання, мовляв, належить усім нам, братам і сестрам, це помешкання тата і мами, вони викупили його за свої гроші, і тільки я допомагав їм, вклав у це свої гроші. Я відповідала: це правда, Андре, але ви всі вже влаштувалися в житті, хто краще, хто гірше, усі маєте роботу, а я не маю нічого, й інші брати та сестри згодні залишити помешкання мені. Але він сказав, що квартиру слід продати і гроші розділити між нами пятьма. Якщо інші не хочуть брати своєї частки, то й добре, а він свою візьме. Суперечка тривала цілі місяці: з одного боку твій батько, а я з іншимиз другого. Урешті ми опинилися в глухому куті, і тут втрутився Енцоотакий, як ти його бачиш тут, із цим його обличчям, з цими очима, з цією усмішкою. Про історію нашого великого кохання тоді ще не знав ніхто, крім твого батька, бо ж він був його другом, моїм братом і нашим порадником. Енцо став на мій бік і сказав: Андре, твоя сестра не може віддати твою частку, бо звідки вона візьме гроші. А батько твій відповів: Помовч, ти тут ніхто, не вмієш і двох слів докупи скласти, що тобі до моїх справ і справ моєї сестри. Енцо дуже засмутився і сказав: Гаразд, зробімо оцінку помешкання, і її частку я віддам тобі з власної кишені. Але батько твій почав сипати прокльонами, крикнув йому: Що ти можеш мені дати, засранцю, ти ж служиш у поліції, звідки у тебе гроші, а якщо ти справді їх маєш, значить ти злодюга, злодюга в поліційному однострої. І говорив ще всякі подібні речі, розумієш? Твій батькомай на увазі, він здається людиною витонченою, а насправді просто хамнавіть дійшов до того, що сказав, нібито він, Енцо, хоче запопасти не тільки мене, а й помешкання наших батьків. А Енцо відповів, що якщо той не припинить, то він витягне пістолет і застрелить його. Він сказав я тебе застрелю таким переконливим тоном, що батько твій аж пополотнів зі страху, замовк і пішов собі геть. А тепер, Джанні, тут тітка висякалася, витерла заплакані очі і скривила вуста, стримуючи хвилювання і гнів, тепер слухай уважно, що зробив твій батько. Він пішов до дружини Енцо і в присутності трьох його дітей сказав: Марґерí, твій чоловік порає мою сестру. Ось що він зробив, ось у чому він винен, він занапастив життя мені, Енцо, Марґеріті і тим трьом бідолашним, тоді ще дрібним діточкам».