Стояти нерухомо теж було небезпечно, тож я почав прогулюватися краєм подвіря зі своєю чашечкою, роздивляючись архітектуру, немов турист, який обходить собор. Периферичним зором я бачив, як хтось відділився від групи й швидко наближаєтьсястарша жінка, що цитькала на мене вчора. Зараз її рука була в мене на плечі, і вона широко й загрозливо всміхалася рівними білими зубами, на вигляд молодшими за рот, у якому вони були, своїми яскравими широкими очима зі зморшками, що нагадували тріщини в картині олійними фарбамислідами глибокої засмаги та екскурсій на яхті.
Привіт, загадковий незнайомцю,прошепотіла вона низьким та прокуреним голосом. Вона мала, напевно, років сімдесят, дуже мініатюрна, із сивим волоссям, підколотим і зачесаним уперед, у білому трико з довгим рукавом, що виднілося з-під якогось просторого білого муслінового халата,такий собі привид інструктора з йоги.Коли йдеться про ранкове печиво, боюся, тут у нас безжальна конкуренція. Вам краще поквапитись.
Обійдуся, дякую.
Що ж, вигляд у вас достобіса похмурий та харизматичний, стоїте тут сам-один, ніби чеховський герой. Упевнена, що то і є ваш намір, та чи не краще вам приєднатися?
Ні, я лише дивився наі вказав на вікно, на водостік.
Будинок. Так, він трохи схожий на монстра Франкенштейна. Головна частина в яковіанському стилі, але все решта просто приклеєне.
Я бачив його з міста. Завжди вважав, що це психлікарня чи щось таке.
Вона розсміялася.
Що ж, гадаю, у певному сенсі так і є. Бачте, ми тут живемо.
О. Вибачте.
Усе гаразд, ви й не могли знати. Я Поллі, он там мій чоловік Бернардвисокий чоловік, військовий, судячи зі вбрання, із пластикового відра наливав воду в бак для кипятіння.Не хочете екскурсію?
Ніхто ніколи не відмовлявся від екскурсії, тож вона обвила мою руку своєю.
Ми мешкали тут усе життя, хоча тепер лишилися тільки вдвох. Без дітей цей дім почав здаватися справді великим, ось чому так приємно бачити тут усіх вас, молодих людей. Айворнаш племінник. Це наш другий рік. Торік ми ставили «Сон», ви бачили? Коли ми почули, що він організовує цю свою маленьку компанію, то подумаличом би й ні? Лише одна умова, сказала я: вимагаю для себе ролі! Бачите, я колись грала, коли була молодшою. Айвор сполотнівгадаю, він уявив собі, що я можу попросити роль Титанії, але нія була Іпполітоюдуже жахливою,та цього року я Мамка. Це роль, яку я народжена зіграти. Я граю її зі східно-лондонським акцентом. «Так ци інак, а само уночі під Пе́тра спувнить си їй четирнадцять». Я гралася із цим, зображала ґлазґівську вимову, а це страшенно важкий акцентнавіть деякі ґлазґівці не можуть промовляти його як слід,тож наразі я хоча б роблю це отако́. Звісно, Айвор і Аліна мають дуже езотеричні плани на цю постановку. «Концепції»так це називається? Упевнена, дія відбуватиметься у відкритому космосі, або на венесуельському автовокзалі, або ще де-небудь, і я справді турбуюся, що в ній буде забагато руху. Не лише звичайної ходиіншого типу. Я маю особливу недовіру до пантоміми, бо нащо зображати пантомімою глек, коли в тебе повна шафа речей? Моє головне сподіваннящо ми не поріжемо тексту, бо що таке Шекспір, якщо не мова?
Ми погодилися, що Шекспірце і є мова. Вона, із її слів, була «схибнута на Шекспірі». Окрім припущення, що він був першим репером, я мало що міг додати, та й не було потреби, адже Поллі майже не зупинялася перевести подих, доки ми обходили оранжерею, розарій, альпійську гірку і щось під назвою «ґрот»порожній бетонний замок із піску завбільшки з родинне авто, нерівномірно утиканий мушлями. Своїм низьким надтріснутим голосом вона спитала: «Чи мрієте ви зіграти якусь роль із Шекспіра? До якої школи ви ходили?» Жодна відповідь не була мені на користь, та я помітив, що в мене самого голос зробився, як у приємного молодого чоловікачемний і добре витриманий, без жодного натяку на роздратування, при тому що мої шанси взяти телефон танули. На той час коли екскурсію було завершено, Френ розмовляла з гарним, недбало причесаним хлопцем, їхні голови були зовсім близько, а його рука лежала на її плечі
Ромео і Джульєтта,зітхнула Поллі.Хіба вони не картинка? Гадаєте, вони глибоко закохаються у справжньому житті? Я вважаю, що це традиція, принаймні на час постановки. Творчий метод і все таке.
Так, народ!крикнув Айвор, жонглюючи.До роботи!
Ігри з мячами, ігри з бамбуковими тростинами, ігри з повязками на очі, носовичками й капелюхами. Ми дерлися на скелю обличчям у підлогу й кулилися, як висохле листя у багатті, вилазили на спітнілі спини одне одного й місили обличчя партнерів, мов глину, своїми брудними пальцями, і весь цей час я боровся з парадоксом: як робити все це й не робити водночас. Потім ігри з мовою, історії, побудовані на одному слові за раз:
Колись
Давно
За
Океаном
Танцювали
Танго
Дванадцять
Кумкватів!
І це доводило до сказущоразу, коли ми наближалися до чогось осмисленого та звязного, хтось вкидав якесь безумство й нісенітницю і перетворював усе це на ідіотизм
Я
Лоскочу
Кожного
Від
Кого
Дрімотно
Пахне
Вомбатами!
І знову всі впадали в істерику. АртишокТелефонШампунь! ДромадерДрабинаКошик! Боже, вони обожнювали такі розваги, і це підтверджувало мою давню підозру: в театральному оточенні люди справді сміятимуться з будь-якого застарілого лайна.
Гаразд, народ, струсимо це! Трусь-трусь-трусь! Обід!
Цього разу не схиблю. Я ретельно зважував свою ходу, тримаючи руку на ручці в кишені. На подвірї Френ стояла сама біля стола, але
Чарльзе Льюїсе, а ти тут із якого дива?Гелен Бівіс тримала мене за лікоть.Наче я не знала. Господи, ти такий передбачуваний.
Не знаю, про що ти кажеш.
Принюхуєшся до тієї прегарної дівчини.
Власне, вона тут ні до чого, Гелен.
Ха! Так, ти тут через свій інтерес до театру «Спорт»!
А що ти тут робиш?
Я роблю декорації! Оформлення постановки. Робила це торік, було весело; я не соромлюся, мені цікаво, зміцнюю свої навички. Чого я не роблю, Льюїсе, то це не марную чужий час.
Що ж, мабуть, ти мене не так зрозуміла.
Я не помиляюся в людях.
Чому я не можу зацікавитись?
Шекспіром? Ха!
Чом би й ні? Це краще, ніж сидіти вдома цілий день. Ходімо ходімо, подивимося, що відбувається.
Добре,сказала вона й поклала обидві руки мені на плечі.Але якщо збираєшся робити це, Льюїсе, то маєш робити на совість. Недобре сидіти тут і шкіритись, ти тепер не серед хлопців. Тут треба викладатися!
Ромео
Десь між подвірям і Великою галявиною Френ зникла. Не маючи змоги сховатися в лісі, я не мав інших варіантів, окрім як приєднатися до трупи й ніжитися на сонці, доки Ромео ораторствував про вимоги заголовної ролі, підперши свою гарну голову мясистим плечем. Заголовна роль, зауважував він, це не завжди найкраща роль, та все ж йому завжди трапляється грати саме протагоніста, і це його прокляттябути протагоністом. Це слово він уживав так часто і з таким наголосом, що я почав гадати, чи немає в цій пєсі когось на імя Протагоніст. «Дивіться, ось він лорд Протагоніст»
Тобто візьміть хоча б Отелло!сказав він.
Алекс, кощавий чорний підліток, який «ліпив» мене, розсміявся.
Майлзе, хотів би я побачити твого Отелло.
Гей, це велика роль. Як білий актор, я б відмовився грати її
Дуже шляхетно з твого боку
але роль Яго краща. І в цій пєсі так самоу її назві імя мого героя, проте я гадаю: чи не ближчий я за своєю натурою до Меркуціо?
Алекс розсміявся знову.
Ага, ти маєш на увазі мою роль? Роль, на яку затвердили мене?
І, друже Алексе, ти будеш пречудовим. Але заголовна роль несе із собою такий тягар очікувань, ніби це все про мене.
Я дивився на нього з обуренням. Гадаю, він був красивий, із такою собі квітучою, по-старомодному гарною зовнішністю, як у старих фільмах категорії Б з битвами проти динозаврів у покадровому фільмуванні. «Красень, і знає це»,так сказала б моя мати, і, немовби почувши це, хлопець обернувся до мене й тицьнув пальцем, не потурбувавшись назвати моє імя.
Яка роль краща: Ромео чи Меркуціо?
Я хотів знизати плечима, натомість здригнувся.
Ти кого граєш?
Я? Ще не знаю.
До якої школи ходиш?
Мертон-Ґрейндж,сказав я, і Ромео кивнув, наче це давало якусь відповідь.
Та сама школа, що й у нас,озвався Колін Смарт, який увесь цей час обіймав свої коліна й дивився на хлопця.
Чарлі в цьому трохи новачок,гидким тоном промовила Люсі Трен.Насправді він не своїм акторством відомий у Мертон-Ґрейнджі.
Я Майлз,назвався Ромео.Я з Гедлі-Гіт, як і наш Джордж, онде він.
Майлз указав на зсутуленого хлопця, що сидів трохи оддалік, поїдаючи банан і читаючи «пінгвінівське» видання «Мадам Боварі» в милосердній тіні стіни.
Гм?хлопець глянув на нас крізь авіаційні окуляри з лінзами завтовшки як акваріумне скло. На ньому було щось схоже на білу шкільну сорочку під непотрібним джемпером. Волосся в нього було лискуче-чорне, немов перука у стилі «Бітлз», шкіра була запалена і навколо рота й носа мала колір малинового соку.
Джорджчастина моєї команди, так, Джордже?гаркнув Майлз.
Прищавий хлопець похитав головою.
Ні, Майлзе, я не частина твоєї команди,а потім, повернувшись до свого роману, додав:Ти повний бевзь.
Майлз розсміявся дужим сміхом сера Ланселота, а тоді кинувся на хлопця, однією рукою придавив груди Джорджа, другою розчавив банан у Джорджевому кулаку. Розташована у пяти милях від міста, із власним містечком, обнесеним високою стіною, школа Гедлі-Гіт належала до тих приватних закладів, чиїм назвам передує слово «мала». Із поважної причини її учні схильні були уникати міського центру та поводилися як сніжні барсимайже не чути було, щоб хтось спостерігав їхню поведінку зблизька. Ми сиділи й дивилися в ніяковому мовчанні, коли
Гей, Майлзе,подав голос Алекс.Майлзе, може, годі?
Майлз відкотився, витираючи руки об траву.
Ми мали дуже сильне відділення драми в Гедлі-Гіт.
Чому ти такий гівнюк, Періше?буркнув Джордж.
Класне студійне приміщення, справді розмаїте, і загалом робимо там багато всьогопрактично на колінах у публіки. Я грав там Приятеля Джої у «Приятелі Джої», Артуро Уї в «Артуро Уї», Сірано в «Сірано»
Заголовок у шкільній газеті: «Нездара Сірано».
Не провокуй мене, Джордже! Ми щойно поставили «Вбивство в соборі»
Майлз грав собор,вставив Джордж.
Власне, я був Томасом Бекетом, а це справжнісінький марафон. Гаразд, це не Дейн, роль якого я хочу зіграти, але вона доволі серйозна.
Який Дейн, Періше?спитав Джордж, досі вибираючи банан зі свого волосся.Протагоніст Дейн?
Не змушуй мене повертатися, Джордже, ти, дрібний прище.
Ти ж знаєш, що не обовязково казати «протагоніст», можна казати «титульна роль». «Я був у титульній ролі»
Це просто така в біса відповідальність, знаєш? Тягти на собі виставу.
Ось тільки тут є ще один персонаж, на імя Джульєтта,сказав Алекс.Вона теж доволі важлива.
Гм,скептично промовив Майлз.
Який твій улюблений шекспірівський монолог, Майлзе?урочисто спитала Люсі, і я побачив, як Гелен і Алекс закотили очі.
Знаєш, що смішно?сказав Майлз, потираючи підборіддянасправді потираючи.Ти не знайдеш мого улюбленого Шекспірівського монологу в жодній пєсі. Тому щоі коронна фраза:насправді це сонет!
Бодай мене,пробурмотіла Гелен.
Люсі,прошепотів Джордж,ти хоч уявляєш собі, якого монстра ти вивільнила?
«Її очей,промовив Майлз, повертаючи своє обличчя до неба,до сонця не рівняли!»
І тоді я ліг на спину на галявині й заплющив очі, вже склеївши губи у мовчанні й невігластві. Якщо ця творча справа мала зробити нас повільнішими та більш упевненими, чому тоді я ніколи не почувався таким соромязливим і скутим, як зараз? Аліна казала щось про те, що ми навчимося рухатися крізь цей світ, природно реагуючи на інших, і це миттєво прикувало мою увагу: для хлопця, який не здатен перетнути залюдненого місця, або розділити диван із батьком, або стояти поряд із дівчиною, яка йому подобається, не втрачаючи дару мови, це був дар, вартий надбання. Але я не придбаю його, мнучи чиєсь незнайоме обличчя, або вдаючи, що мої кістки зникають одна за одною, або слухаючи Шекспіра у тріскучому виконанні якогось самовпевненого богемного покидька, який завчив поезію напамять. Я лише хотів знати, що робити зі своїми руками, ось і все. Куди мені подіти руки?
Якщо моє завдання було приречене, то тепер до того ж здавалося, що в ньому є щось нечесне та безславне. Я брав участь в обряді ініціації до спільноти, до якої не бажав приєднуватись і яка не потребувала мене у своїх лавах. Гелен мала рацію: нечесно марнувати їхній час. Я із чемності дочекаюся кінця дня, а тоді піду, не отримавши номера телефону. Образ Френ поблякне, почуття теж, як при одужанні від легкої застуди. Чи, може, збожеволіювже скоро я про це дізнаюся.
Сидячи на землі зі схрещеними ногами, Майлз розповідав сумні історії про смерть королів, а я слухав, підставивши обличчя сонцю. Якщо не вмію цитувати Шекспіра, то принаймні можу засмагати.
Я відчув прохолоду тіні на обличчі.
Чарлі, можна тебе на одне слово?
Я заснув. Інші давно пішли, і зараз Аліна з Айвором сиділи навпочіпки біля мене, мов детективи над тілом на пляжі.
Звісно,сказав я, підвівся і став між ними, хоч мені паморочилося в голові. Холодний піт котився по спині, коли вони вели мене до будинку. Вони бачили мої папери й знають, що вони фальшиві, і тепер мене відведуть на альпійську гірку й розстріляють.
Гей, чудово попрацювали сьогодні,сказав Айвор, і я спитав себе, у якій частині було чудово. Бути листком, що сохне на сонці? Робитися таким маленьким, яким тільки зможу?
Ми хотіли, щоб ти поглянув на це,сказала Аліна, простягаючи мені переплетений документ.Це текст, яким ми користуємось. Ти, звісно, знаєш цю пєсу.
Я похитав головою і кивнув водночас.
Що ж, у понеділок у нас читання пєси. Нема про що хвилюватися, ми не вимагаємо відшліфованого виступу
Але ми хотіли б, щоб ти поглянув на хлопця на імя Самсон,сказав Айвор.Він один із клану Капулетті.
Трохи самовпевнений хлопець,додала Аліна.
Однак і веселун.
Купа брудних жартів.
І він практично відкриває пєсу.
Просто дай собі спробувати.
Без тиску.
Це був мій шанс: «Дякую, та я не повернуся, це не для мене». Але Айвор був такий обнадіяний і Аліна дивилася на мене з такою напругою, що я проґавив свій шанс (і не востаннє). Кивнувзвісно, гаразд,і решту дня провів, удаючи із себе парову машину.
На кінець дня я був виснажений, відчував ломоту в несподіваних місцях, весь у пилюці від біганини й повзання, але так і не наблизився до магії телефонного номера чи хоча б коротенької розмови. Мабуть, Френ уникала мене, і доки решта трупи стояла навколо та обіймалися, я збирав свої речі й залишки гордості.
Чудових вам вихідних, люди!крикнув Айвор.Але памятайте: понеділокдень Шекспіра. Ми зануримося в текст і будемо рити глибоко. Рівно о девятій в оранжереї. Але не забувайтеніякої гри не дозволено! Ми читаємо, лише читаємо
Мій велосипед був там, де я його й залишив, покинутий під одним зі старих тисів, що росли обабіч дороги. Я сховав пєсу по інший бік дерева, як свій лист про звільнення, і сів на велосипед, щоб забратися геть, але гравій піді мною поїхав, і я гепнувся на землю, що стало остаточним актом мого падіння. Із-за спини почулися сміх та оплески.
Богемні кретини,буркнув я під ніс, а тоді обернувся й побачив, як до мене хутко наближається Френ.
Привіт.
А, привіт.
Ти забув оце.
Покинута пєса.
А, так. Дякую.
Сподіваюся, це було випадково.
Вона простягла її, наче контракт на підпис.
Так, я, мабутья глянув ліворуч і праворуч, неохоче приймаючи пєсу.
Мій батько щовечора забирає мене внизу стежки. Тобто, якщо це тебе влаштує. Якщо не поспішаєш
Я не поспішав.
Повернення додому
Усю дорогу ми йшли мовчки, і це була довга прогулянка. Потім вийшли на стежку під куполом дерев, яка вела вниз до автомагістралі, і досі єдиний голос лунав у мене в головіголос, що наказував мені: «Зосередься, це важливо, зосередься».