Прошу. Будь ласка, просто йдіть.
Джой усвідомлювала, що це звучить грубо, але поруч із жахом від можливого викриття, а ще небезпекою застрягнути там за чемними розмовами, коли її блузкуїї обличчязаляпано бозна-чим, грубість видавалася меншим із двох лих.
Запанувала тривала пауза. З їдальні лунали гучні вигуки, що підіймалися й затихали, нашаровуючись один на одного.
Не думаюгадаю, краще, щоб хтось ненадовго склав вам компанію.
Голос був не молодий, без хвацької крикливості більшості офіцерів, і все ж не було там і basso profundo тривалого перебування при владі. Та щонайменше офіцер.
«Чому він не йде?»думала Джой.
Але він просто стояв. На його бездоганно чистих брюках, зауважила вона, на лівій гомілці, була маленька ляпка чогось помаранчевого.
Слухайте, мені вже набагато краще, дякую. І я справді дуже хотіла б, щоб ви мене залишили. Гадаю, я можу піти додому.
Мати буде розлючена. Але Джой може сказати, що їй стало зле. Це буде не така вже й брехня. Лише цей чоловік знатиме правду.
Дозвольте піти з вами, мовив він.
У домі знов наростав шум і чийсь високий істеричний сміх. Заграв джаз і так само несподівано обірвався.
Будь ласка, сказав він, візьміть мене за руку. Я допоможу вам устати.
Може, дасте мені спокій, будь ласка? Цього разу її голос пролунав різко навіть для неї самої. Запала коротка тиша, а потім, після нескінченної бездиханної паузи, вона почула звук його кроків терасоювін повільно йшов у дім.
Джой була надто у відчаї, щоб довго переживати сором. Вона встала, зробила довгий ковток води з льодом, а тоді рвучко, хоч і злегка хитаючись, попрямувала до будинку. Якщо трохи пощастить, вона скаже те, що треба, і втече, доки всі слухають радіо. Та коли Джой увійшла у двері вітальні, гості вже потроху звідти виходили. Поміж перших була Стелла із заплаканими очима, кутики яких опустилися від розчарування.
Ох, Джой, можеш у це повірити?
У що? спитала Джой, гадаючи, як швидко зможе проскочити повз неї.
Це кляте, кляте радіо. Такий день, а воно зламалося. Не можу повірити, що воно в них у будинку лише одне. У всіх уже точно більше ніж одне.
Не треба метушитися, Стелло, люба, сказав Дункан Еллейн, однією рукою поправляючи вуса, іншу тримаючи на плечі Стелли надто довго для заявленого вияву батьківської турботи. Зовсім скоро хтось піде й принесе радіо від Марчантів. Ти навряд чи щось пропустиш.
Але ми пропустимо весь початок! І ніколи не зможемо прослухати його знову. Мабуть, іншої коронації за нашого життя не буде. Ох, не можу повірити!
Стелла відкрито ридала, не зважаючи на гостей навколодехто з них, очевидно, вважав священну королівську церемонію радше прикрою завадою посеред пречудової вечірки.
Стелло, мені треба йти, прошепотіла Джой. Мені дуже шкода. Я недобре почуваюся.
Але не можна! Залишся хоча б до того, як принесуть радіо.
Я зайду до тебе завтра.
Хутко, побачивши, що її батьки досі в компанії, яка сидить навколо безмовного радіо, Джой побігла до дверей. Швидко кивнувши слузі, який вивів її надвір, вона кинулася тікати одна крізь вогке нічне повітря, у супроводі лише зграї комарів, що з виском пікірували на неї, і з легким побоюванням через чоловіка, якого лишала позаду.
* * *
Експатріанти в Гонконзі звикли до гарного життя з випивкою та званими вечерями мало не щоночі, тож не дивно було із самого ранку бачити на вулицях кількох гвейло. Але Джой, чия нещаслива пригода з рожевими напоями залишила по собі відчуття виняткової тверезості, була зараз, на диво, єдиною їх представницею.
Здавалося, наче весь Пік слабує на похмілля. Доки пари китайських чоловіків і жінок мяко крокували повз, подеколи з важкими кошиками чи візками якогось мотлоху, жодного європейця довкола не було видно. За стінами вибілених домів осторонь від дороги винувато висіли стрічки кольорових полотен, а численні принцеси на світлинах кучерявилися з вікон, і самі наче виснажені ексцесами минулої ночі.
Мяко ступаючи по тиковій підлозі будинку, вони з Бей Лінь перемовлялися пошепкижодна не хотіла розбудити Еліс і Ґрема, чиї гарячкові плутані суперечки затяглися аж до світанку. Джой вирішила, що єдиною розрадою їй буде зїздити на Нові Території, де можна покататися верхи. У всіх сьогодні тріщатимуть голови, усі будуть нещасні, а волога спека тиснула жорсткіше, ніж будь-коли, підсилюючи головний біль з похмілля. Цей день уже точно промине в дражливій апатії, повільно тягнучись під вентиляторами на мяких меблях. За таких умов аж ніяк не хочеться бути в місті. Проблема полягала в тому, що цього ранку нi´кому було вивезти Джой за його межі.
Вона ходила до Стелли близько десятої, але завіси на вікнах були зсунуті, а дзвонити у двері не хотілося. Її батько, який зазвичай неодмінно відвіз би свою принцесу, навряд чи встане до обіду. І більше нікого, до кого зручно було б звернутися. Зараз, сидячи в ротанговому кріслі біля вікна, Джой обмірковувала ідею скористатися трамваєм до центру, а тоді пересісти на потяг. Проте вона ніколи не робила цього сама, а Бей Лінь відмовилася супроводжувати її, знаючи, що настрій господарки стане геть нестерпним, якщо та прокинеться й побачить, що її служниця пішла «прогулятися».
Ох Боже, бережи нашу чортову королеву, бурмотіла Джой, коли та почвалала геть.
Уже не вперше Джой хотілося збунтуватися проти обмежень її життя, географічних і фізичних. Коли вони з матірю мешкали в Австралії, незабаром після вторгнення японців до Гонконгу, унаслідок якого жінки й діти мусили виїхати з колонії, Джой відчувала, що здобула небачені донині свободи. Вони мешкали в сестри Еліс, Марсель, двері будинку якої виходили на пляж і, здавалося, постійно були відчинені для прогулянок Джой і для різноманітних сусідів, таких розслаблених і доброзичливих, як порівняти до гонконгських.
Еліс теж почувалася там розслаблено, розквітала в сухому спекотному кліматі, де всі розмовляли її мовою, а високі чоловіки з бронзовою засмагою безсоромно фліртували. Там її манери були вершиною вишуканості, а одяг затьмарював усе донині бачене, і вона могла поставати тією, ким хотіла, розкішною громадянкою світу, екзотичною у своєму вигнанні. До того ж Марсель була молодша за неї й приємно відрізнялася в усіх питаннях смаку та стилю. Завдяки цьому піднесеному почуттю доброї волі Еліс діставала набагато менше «клопоту» від Джой, ніж завжди, і відсилала її на пляж або на базар, майже не дивлячись, а не так, як у Гонконзі, де постійно переймалася відмінностями у зовнішності доньки, її манерами й потенційною небезпекою того, щоб відпускати її в нецивілізованій країні саму.
Ненавиджу своє життя, уголос промовила Джой, даючи думкам виплеснутися й повиснути, наче купчасті хмари, у повітрі перед собою.
Мем? У дверях стояла Бей Лінь. До вас джентльмен.
До моєї матері?
Ні, мем. Він питає вас. Жінка багатозначно всміхнулася.
Краще проведи його в дім.
Насупившись, Джой пригладила волосся і встала. Товариствоостаннє, чого вона зараз бажала.
Двері відчинились, і увійшов чоловік, якого вона ніколи раніше не бачила, вбраний у білу сорочку з коротким рукавом і кремові штани. Він мав охайно підстрижене рудувате волосся, довгасте аристократичне обличчя і блідо-блакитні очі. А ще він був високий і зайве сутулився, нібито за звичкою, коли входив до кімнати. «Моряк, відсторонено подумала вона. Ті завжди сутуляться в проймі».
Міс Леонард.
Він тримав перед собою соломяного капелюха, стискаючи його обома руками.
Джой дивилася на нього порожніми очима. Вона не могла збагнути, звідки він знає її імя.
Едвард Беллентайн. Пробачте, якщо здамся навязливим. Я лише хотів лише подумав спитатися, як ви.
Джой придивилася до його обличчя і раптом спалахнула, із жахом упізнавши його. Коли вона востаннє бачила це обличчя, воно двоїлося. Її рука несвідомо злетіла до рота.
Я дозволив собі спитати у вашої подруги ваші імя та адресу. Хотів лише переконатися, що ви безпечно дісталися додому. Я почувався дещо винним за те, що дозволив вам піти самій.
О, ні,сказала Джой, рішуче не зводячи очей із власних ніг. Зі мною все було гаразд. Ви дуже добрі,додала вона за мить, розуміючи, що була грубою.
Вони стояли кілька хвилин, доки Джой не усвідомила, що він і не збирається відкланятися. Було так незручно, що шкіру поколювало. Вона ніколи не переживала такого сорому, як минулої ночі, і зараз це відчуття поверталося, мов різкий післясмак. Чому він не може просто дати їй спокій? Залишити її наодинці з особистим приниженням. Бей Лінь нетерпляче стовбичила у дверях, але Джой її старанно ігнорувалагоріти тій у пеклі, якщо запропонує йому випити.
Власне, промовив незнайомець, я подумав, чи не хотіли б ви піти прогулятися. Або зіграти в теніс. Наш командир отримав спеціальний дозвіл на користування кортами в Козвей-Бей.
Ні, дякую.
Може, ви були б ласкаві показати мені якісь цікаві місця? Ніколи раніше не бував у Гонконзі.
Мені дуже шкода, але я саме збиралася йти, мовила Джой, відчуваючи, що досі не може на нього дивитися.
Повисла довга пауза. Він явно не зводив з неї очей. Вона відчувала це.
Гарна місцина?
Що? Джой відчула, як забилося серце в грудях. Чому він не йде?
Ви сказали, що кудись ідете. Я просто подумав то куди?
Я їду кататися верхи.
Кататися? Ось тут вона підвела очі, почувши запал у його голосі.Тут є коні?
Не тут, відповіла вона. Принаймні не на острові. На Нових Територіях. Друг мого батька тримає там стайні.
Ви не проти, якщо я поїду за вами? Удома я і сам трохи катаюся. Страшенно за цим сумую. Власне, я не бачив коней уже девять місяців.
Він промовив це тужливим тоном, яким більшість військовослужбовців згадують про свої родини. Усе його обличчя, помітила Джой, немов відкрилося, доволі суворі риси помякшилися і підтягнулися. Вона мусила визнати: цей офіцер разюче гарний якоюсь дорослою красою.
Але він бачив, як вона ганьбилася на балконі.
Я на машині. Можу вас відвезти. Або просто їхати за вами, якщо так буде м-м зручніше.
Джой знала, що мати неодмінно жахнеться, коли Бей Лінь повідомить їй, що міс Джой чкурнула на машині з незнайомцем. Але те, що на неї чекає, навряд чи буде набагато гіршим за наслідки від сидіння весь день під пятою Еліс, доки мати зриватиме на ній свій похмільний гнів. І було щось доволі принадне в тому, щоб котитися тихими вулицями із цим високим незнайомцем у ластовинні, який, на відміну від більшості офіцерів, не змушував її ніяковіти й плутатись у словах, а просто говорив і говорив сампро своїх коней в Ірландії (цікаво, що він не мав ірландського акценту), про дикість мисливського краю, де жив, і, на противагу цьому, про нескінченну нудьгу разом із клаустрофобією в глухих стінах корабля, де місяцями стирчав у тому самому крихітному світі з тими самими людьми.
Вона ніколи не чула, щоб чоловік говорив так, як він, не безкінечними стислими зауваженнями, як-от більшість офіцерів, з якими вона розмовляла. Мова Едварда була лаконічна та відверта. Він говорив так, ніби тривалий час був позбавлений такої можливості. Цілі речення вилітали з нього на одному подиху, так людина, тонучи, хапає ротом повітря, а його сміх розмежовував речення дужим утробним реготом. А потім він періодично зупинявся, кидав погляд на неї, немов збентежений власною нестриманістю, і замовкав, доки наступна думка не злітала в нього з язика.
Джой упіймала себе на тому, що теж смієтьсяспочатку соромязливо, але завдяки цьому незнайомцеві дедалі невимушеніше, тож коли вони підїхали до стаєнь, уже червоніла й хихикала так, як було їй зовсім не властиво. Минуло лише сорок хвилин, а Еліс уже геть би не впізнала таку доньку. Власне, Джой сама ледве себе впізнавала: крадькома поглядає на чоловіка поряд із собою, скромно відводить очі, коли їхні погляди зустрічаються, і загалом поводиться ну як Стелла.
Містер Фогілл сказав, що дозволить йому покататися верхи. Джой потай сподівалася на це, і коли Едвард стояв з ним на маленькому подвірї, шанобливим тоном розповідаючи про великих мисливців, яких знав, і погоджуючись щодо очевидної переваги ірландських племінних коней над англійськими, маленький удівець розгубив свою непохитність і навіть порекомендував власного коня, височенного рудого жеребчика з підступним норовом. Він вимагав, щоб Едвард провів його манежем пару кіл, просто щоб перевірити посадку й руки вершника, і побаченим явно вдовольнився, адже згодом ті повільно виїхали за ворота й попрямували дорогою до відкритих заміських просторів.
Джой уже й сама не знала, що на неї напало. Вона ніяк не могла припинити всміхатися й кивати та все силкувалася розчути кожне його слово, попри незнайоме калатання у вухах. Вдячна була, що може триматися за віжки й цілком виправдано не зводити очей з довгої сірої шиї перед собою, що опускалася-підіймалася в такт цокоту копит, адже не могла до пуття зосередитися ні на чому. Почувалася далекою від усього навколо й водночас із дивовижною гостротою зауважувала кожну дрібницю. Як-от його руки. І веснянки. І те, що його щокою пролягають дві зморшки, коли він усміхається. Джой навіть не помітила, як на її шию налетіли комарі, заплутуючись у завязаному на потилиці волоссі й жируючи на блідій ніжній плоті.
Найкращим було те, що він умів їздити верхи, і їздити правильно: сидів у сідлі прямо й розслаблено, руки мяко рухалися туди-сюди, не натягуючи віжки так, щоб ті врізалися в кінський рот. Раз у раз він простягав руку вперед, щоб погладити коня або прибити неуважну муху. Джой якось була в стайнях з іншим чоловіком, який їй подобався, соромязливим банкіром, другом батька, і її тендітна закоханість розсіялася, мов дим на вітру, коли вона побачила, як той хитається на спині коня, не в змозі приховати страху, коли тварина перейшла на повільний клус. Вільяма вона навіть приводити сюди не хотіла. Ніщо так не відвертає від хлопа, як бачити його на коні. Однак лише зараз Джой усвідомила потужну привабливість чоловіка, який уміє вправно їздити верхи.
Колись бували в Шотландії? спитав Едвард.
Що?
Ці комарі. Вони як мошва, сказав він, ляснувши себе по шиї.Кусають скрізь.
Джой зашарілася й опустила очі. Вони їхали далі.
Небо темнішало й опускалося нижче, тож Джой не знала, чи це вологе повітря, чи власний піт просякає їй одяг, від чого травинки й насіння пристають до шкіри. Здавалося, атмосфера глушить усе, притлумлюючи цокіт кінських копит, наче огорнутих фланеллю, сповиваючи їх обох теплою вогкою ковдрою. Високо над ними, на тлі Левячої гори, навіть канюки немовби висіли в повітрі, як чорні краплі вологи, неначе рух вимагав надмірних зусиль. Листя, що терлося об її чоботи, лишало на них мокрі риски, хоча дощу не було.
Якщо він і помітив, як хаотично галопують її думки, як вона раз у раз червоніє, як важко їй заговорити або ж як кінь користується з її неуважності, щоб обірвати листя з найближчого куща, то нічого не сказав. Джой розвиднілося, коли вони припустили легким клусом уздовж верхової стежини край плавнів, а потім іще раз, коли Едвард зупинився біля придорожньої хижки, щоб дістати їй чверть кавуна, тепер вона вже могла дивитися на нього без збентеження. І цієї миті збагнула, що в неї розвязалася стрічка й волосся висить неохайними спітнілими пасмами на плечах. Але якщо супутник це помітив, то взнаки не дав, лише простягнув руку, пропонуючи їй носовичок, і прибрав пасмо з її обличчя. Ще якийсь час вона відчувала, як цей дотик електричним струмом пронизує шкіру.
Знаєте, Джой, я просто чудово провів час, задумливо промовив Едвард, коли вони вели коней назад до кінного двора. Ви не уявляєте, як важливо для мене мати змогу їздити верхи.
Джой усвідомлювала, що якоїсь миті їй доведеться заговорити, але відчувала, що варто розтулити рота, як вона бовкне щось нетактовне й недоречне абогіршевипадково викаже цю дивну болісну тугу, що вистрибнула нізвідки. Коли ж вона промовчить, що найгірше він зможе про неї подумати?
А ще я небагато знаю дівчат, які це вміють. Удома, у моєму селі, вони, скажімо так Трохи в тілі. Сільські дівчата. Не з тих, з ким я зазвичай катаюся. І де б ми не причалювали, усі нові знайомі мали на думці самі коктейльні вечірки й дотепи, а я не великий мастак на все це. Була в мене колись дівчина, трохи схожа на вас, але вона словом, усе скінчено. І я не зустрічав нікого, з ким міг би справді розслабитися на цілу вічність.