О, як Джой хотілося поцілувати його. «Знаю, знаю, кортіло скрикнути їй. Я теж це відчуваю. Я відчуваю все, що відчуваєш ти». Але вона лише всміхалася і кивала, крадькома поглядаючи на нього з-під мокрого волосся і водночас картаючи себе за це раптове перетворення на одну з тих дівчат, яких завжди зневажала. Джой не знала, чого саме хоче від чоловіка, їй ніколи не спадало на думку, що це вона має чогось хотіти, і зараз відчувала, що її вабить до Едварда не через конкретні риси, а через цілий перелік того, чого в ньому немає: те, що він не змушував її ніяковіти, що сидить на коні не як мішок з рисом, що не дивиться на неї так, ніби хоче бачити когось іншого. Щось підіймалося й наростало всередині Джой: це було сильніше за нудоту, але так само паралізувало її.
Дякую вам. У будь-якому разі. Адже я чудово провів час.
Він потер голову так, що волосся на чолі стало дибки, і відвів від неї погляд.
І я знаю: насправді ви не хотіли, щоб я їхав з вами.
Джой із жахом глянула на нього, коли він це сказав, але зараз офіцер дивився перед собою. Вона не могла придумати, як пояснити йому, що він не так зрозумів, що вона тікала не від нього, а лише від спогаду про те, як її знудило, щоб не ворушити цього знову, і не хотіла, щоб він згадував її за цим. Ох, де Стелла, коли вона потрібна? Вона вміла розмовляти із чоловіками. Коли ж нарешті Джой вирішила, що найкращою відповіддю буде коротке спростування, було вже якось запізно, вони прямували назад до кінного двора, а коні тягнули шиї, низько опускали голови й натомлено кивали, повертаючись додому.
Едвард зголосився допомогти розсідлати тварин, і містер Фогілл запропонував їй освіжитись у дамській кімнаті. Побачивши своє відображення, Джой збагнула, що то був вияв турботи. Вигляд у неї був жахливий. Волосся звисало кучерявим мокрим плутаним клубком, наче жмут у зливі ванни. Коли вона спробувала розчесати його пальцями, ті застрягли в кількох сантиметрах від скальпа. Обличчя було водночас спітнілим від вологи й замурзаним дорожнім пилом, а на сорочці було кілька зелених цяток там, де кінь спробував потертись об неї головою, коли вона спішилася. Вона несамовито терла обличчя мокрим рушником, мало не плачучи над своєю нездатністю згадати про таку просту річ, як гребінець чи запасна стрічка. Стелла ніколи б про таке не забула. Та коли вона вийшла, Едвард привітав її широкою усмішкою, наче жодної неохайності в її вигляді не було. І тоді вона помітила, що його штани всі в смугах поту й рудого бруду, чисті лише під гомілками, куди діставали позичені в містера Фогілла чоботи.
Ваш екіпаж чекає,сказав він, усміхаючись із власного вигляду. Вам доведеться показувати мені дорогу назад. Я гадки не маю, де ми.
Дорогою додому Едвард поводився трохи тихіше, і Джой гостріше відчувала його мовчання. Вона могла вказувати напрямок, та, попри невимушеність, яку відчувала в його товаристві, усе одно не могла вигадати жодної цікавої теми для розмови. Усе здавалося якимось дрібним, коли насправді вона хотіла відкрити йому, що за короткі чотири години він перевернув її світ. У його очах вона бачила інші краї, свіжі зелені поля і мисливських собак, ексцентричних селян і світ, де немає коктейльних вечірок. У його голосі чула мову, позбавлену штучності й дотепів, безмежно далеку від вишуканого мовлення заможних людей, властивого гонконгським експатріантам. У його широких, укритих ластовинням долонях бачила коней, і доброту, і щось іще, що змушувало її нутро стискатися від туги.
Шкодую, що не зустрів вас раніше.
Він пригальмував автівку, щоб їй було краще чути. Повз них промчав автомобіль, повний морських офіцерів, привітавшись непристойними гудками.
Я я а, не знаю. Просто дуже прикро, що післязавтра я їду.
Холод пройняв серце Джой. Вона відчула, як холоне кожна вена.
Що? Про що ви кажете?
Ми відпливаємо за два дні. Мені лишився ще один день відпустки на березі, а потім ми маємо вирушати в корейські води.
Джой не могла приховати жаху на своєму обличчі. Це було надто жорстоко. Знайти когось, знайти його, а він так швидко їде
Надовго? Коли вона це вимовила, її голос був тонким і тремким. Звучав так, наче не її. Едвард озирнувся на неї, щось помітив у її обличчі, а тоді знов повернувся до керма, просигналізувавши, що готовий зупинитися.
Не думаю, що ми повернемося сюди, сказав він, пильно дивлячись на неї.Виконаємо своє завдання з американцями в корейських водах, а тоді вирушимо до Нью-Йорка. Кілька місяців пробудемо в морі.
Кажучи це, він дивився просто їй у вічі, ніби натякаючи, що неможливо підтримувати звязок, коли ти завжди в русі.
Джой відчувала, що голова от-от вибухне. Вона усвідомила, що її руки тремтять. Це було наче отримати ключ від тюремної камери, лише щоб побачити, що він гумовий. Вона із сумом усвідомила, що от-от заплаче.
Не можу, сказала вона, кусаючи губу.
Що? Едвард потягнувся до неї так, що його рука опинилася зовсім поряд з її.
Не можу просто відпустити вас. Не можу відпустити.
Цього разу вона промовила це вголос і, не криючись, глянула йому в очі. Навіть говорячи, вона сама не могла повірити в те, що каже, у щиру неприйнятність власних слів для молодої жінки її виховання. Але їх було не стримати, і вони злітали з губ довершеними, наче тверді теплі камінці, і розсипалися перед ним, мов пожертви.
Повисла довга пронизлива пауза, упродовж якої здавалося, що вона зараз помре. Потім Едвард узяв її за руку. Його долоня була теплою, сухою.
Не думав, що я вам подобаюся, сказав він.
Мені ніколи ніхто не подобався. Тобто не подобався раніше. Мені ще ніколи ні з ким не було затишно, белькотіла вона. Слова сипалися неконтрольовано, але він не відсторонився. Мені так важко розмовляти з людьми. І тут немає нікого, з ким мені по-справжньому хотілося б говорити. Окрім Стелли. Моєї подруги. І коли ви прийшли сьогодні вранці, мені було так соромно за те, що сталося вчора ввечері, що легше було змусити вас піти, ніж бути з вами приязною. Та коли ви залишились, і ми були в машині, і все цея ніколи такого не відчувала. Ніколи не відчувала, що мене не засуджують. Що можна просто сидіти, і інша людина зрозуміє.
Я гадав, у вас похмілля, розсміявся він.
Але вона була надто напружена, надто переповнена до краю емоціями, щоб сміятися разом з ним.
З усім, що ви сьогодні казали, я погоджувалася. Усе, про що ви говорили, я відчувала сама. Тобто, звісно, не про полювання, бо ніколи на ньому не була. Але все, що ви казали про коктейльні вечірки, і про людей, і про те, що іноді вам більше подобаються коні, і про те, щоб не думати, чи не вважають вас люди трохи диваком, то ось, це й про мене також. Це я. Це наче слухати власні думки. Тому я не можу не можу вас відпустити. І якщо вам страшно від моїх слів і ви вважаєте, що я найдокучливіша, найбезсоромніша істота, на яку ви коли-небудь натрапляли, то мені все одно байдуже, бо це єдиний раз у моєму житті, коли я почуваюся справді вірною собі.
Дві важкі солоні сльози повільно покотилися розпашілими щоками Джой, обтяжені емоціями, що стояли за, мабуть, найдовшою промовою за все її доросле життя. Вона глитнула, намагаючись опанувати їх, водночас обурена й піднесена тим, що щойно випалила. Вона відкрилася цьому незнайомому чоловікові в такий спосіб, що мати, а може, і Стелла вважали б її божевільною, якби дізналися. І коли вона сказала йому, що їй байдуже, це була неправда. Якщо зараз він відвернеться від неї, виголосить якусь чемну банальність про те, як чудово провів день і як вона, без сумніву, втомилася, вона стримається до повернення додому, а тоді просто знайде спосіб укоротити собі віку. Бо нестерпно було б і далі ковзати заїждженою поверхнею свого буття, коли вже занурилася в нього й знайшла дещо прохолодне, заспокійливе та глибоке. «Скажи хоча б, що розумієш мої слова, благала вона. Навіть якщо просто скажеш, що розумієш, цього мені буде достатньо».
Запала довга болісна тиша. Ще одна машина з ревом пронеслася повз, пришвидшуючись.
Гадаю, нам краще повернутися додому, мовив він, знов поклавши руку на кермо, а другою рухаючи непіддатливий важіль коробки передач.
Обличчя Джой застигло, і повільно, невідчутно її тіло обмякло на пасажирському сидінні, а хребет став таким крихким, що, здавалося, зараз трісне. Вона все зрозуміла неправильно. Звісно, це було так. Що змусило її думати, що такий спалах може здобути їй повагу чоловіка, не кажучи вже про його серце?
Вибачте, прошепотіла вона. Її голова похилилася на груди. Мені так шкода.
О господи, якою ж вона була дурепою.
За що? спитав Едвард, простягаючи руку й відкидаючи вогку завісу її волосся. Я хочу поговорити з вашим батьком.
Джой глянула на нього порожніми очима. Він збирається розповісти тому, яка вона дурепа?
Слухайте, сказав Едвард, обіймаючи її обличчя своєю долонею. Вона пахла потом. І кіньми. Знаю, напевно, ви вважаєте це трохи несподіваним. Але, Джой, якщо ви дозволите мені, я хочу просити в нього благословення одружитися з вами.
* * *
Ти ж не думаєш, що ми погодимося? спитала мати. Її обличчя світилося жахом і подивом, що її донька примудрилася викликати таку силу почуттів у якогось чоловіка. (Поганий настрій матері ще більше псувало те, що вони повернулися раніше, ніж вона встигла причепуритися.) Ми його навіть не знаємо.
Вона говорила так, наче Едварда взагалі не було в кімнаті.
Я розповім вам усе, що ви хочете знати, місіс Леонард, сказав той, витягнувши перед собою довгі ноги в брудних штанах.
Джой не зводила очей із батьків, відчуваючи приголомшену радість нового здобутку. Залишок подорожі вона провела наче в тумані, з напівістеричним сміхом від безумства того, що щойно зробила. Вона не знала його! Він не знав її! А все ж вони так збуджено й по-змовницьки всміхались одне одному, ніяково тримаючись за руки, і вона добровільно віддавала своє життя в його руки. Джой не сподівалася знайти нікого. Навіть не думала шукати. Але здавалося, він знає, що робить, і явно краще за неї розуміє, як правильно. І анітрохи не переймається перспективою пояснювати це божевілля її батькам.
Едвард глибоко вдихнув і почав викладати факти:
Мій батькосуддя у відставці. Вони з матірю переїхали до Ірландії, де вирощують коней. Я маю сестру й брата, обоє одружені, обоє старші за мене. Мені двадцять девять років, майже вісім з них я служу на флоті, відколи закінчив університет, і, окрім військової зарплатні, володію приватним трастовим фондом.
Злегка наморщений від згадки про Ірландію, мамин ніс розгладився на словах «приватний трастовий фонд». Але Джой невідривно дивилася в обличчя батька, відчайдушно шукаючи якоїсь ознаки схвалення.
Це страшенно несподівано. Не розумію, чому б вам не зачекати.
Думаєте, що кохаєте її? Батько, відкинувшись у кріслі з джин-тоніком у руці, не зводив очей з Едварда. Джой зашарілася. Здавалося майже непристойним, що він каже це отак, уголос.
Едвард тривалий час дивився на неї, а потім узяв за руку, змусивши почервоніти знову.
Не знаю, чи хтось із нас може зараз назвати це коханням, повільно мовив він, майже звертаючись до Джой, але я не молодий і легковажний. Я знав багатьох дівчат, і якщо в чомусь упевнений, то це в тому, що Джой на жодну з них не схожа.
Не те слово, докинула мати.
Можу сказати одне: я вважаю, що здатен зробити її щасливою. Якби мав більше часу, то зумів би вас заспокоїти. Але річ у тім, що я дуже скоро маю відпливати.
Джой не спадало на думку брати під сумнів стрімкість його почуттів. Вона просто була страшенно вдячна, що за силою вони явно дорівнювали її власним. Запаморочена від того, що хтось назвав її унікальною в доброму сенсі, вона лише через кілька хвилин усвідомила, що її рука пітніє.
Це надто швидко, Ґреме. Скажи їм. Вони навіть не знають одне одного.
Джой помітила блиск в очах матері й хвилювання, що крилося за ним. «Вона заздрить, раптом подумала Джой. Заздрить, бо розчарована власним життям і не може стерпіти думки, що хтось от-от вихопить мене з мого».
Батько ще якийсь час роздивлявся Едварда, наче щось зясовуючи. Едвард витримав його погляд.
Що ж, цими днями все роблять швидше, сказав Ґрем, жестом наказуючи Бей Лінь подати ще напоїв. Ти ж памятаєш, як було під час війни, Еліс.
Джой мусила зробити над собою зусилля, щоб придушити легкий наплив хвилювання. Вона стиснула руку Едварда й відчула легкий потиск у відповідь.
Батько осушив келих. Здавалося, його увагу на мить поглинуло щось за вікном.
Отже, скажімо, я погоджуся, молодий чоловіче. Що ви плануєте робити із цим у найближчі півтори доби?
Ми хочемо одружитися, видихнула Джой. Тепер, коли суперечка начебто стосувалася лише часу, вона відчула в собі сили говорити.
Батько її не чув. Він розмовляв з Едвардом.
Я поважатиму ваші бажання, сер.
Тоді я скажу, що ви маєте моє благословення. На заручини.
Серце Джой підстрибнуло. І впало.
Ви можете одружитися, коли зійдете на берег наступного разу.
У кімнаті запала приголомшена тиша. Джой, намагаючись не виказати розчарування, ледве чула, як шаркає за дверима Бей Лінь, поспішаючи з наказом до кухарки. Її мати подивилася на неї, потім знову на батька: «Що скажуть люди?»
Якщо у вас обох серйозні наміри, то не зашкодить почекати. Можете купити обручку, оголосити, що треба, а відтак одружитися.
Батько важко опустив свого келиха на лакований стіл, немов засвідчуючи, що рішення ухвалено.
Джой озирнулася на Едварда, який довго й повільно видихнув. «Будь ласка, не погоджуйся, благала вона. Скажи йому, що маєш одружитися зі мною зараз. Забери мене на своєму великому сірому кораблі».
Але Едвард нічого не сказав.
Дивлячись на нього, Джой пережила перший наплив розчарування у своєму новому партнері; перший спалах гіркого усвідомлення, що чоловік, на якого вона покладала найвищі надії, якому довіряла найбільше, міг бути не зовсім тим, кого їй хотілося.
Коли це станеться? спитала вона, намагаючись приховати трепет у голосі.Коли, на твою думку, ти зійдеш із корабля?
Наша наступна справжня зупинка в Нью-Йорку, відповів він ніби вибачливо. Але це станеться не раніше, ніж за девять місяців. Може, навіть за рік.
Джой випрямилася і глянула на матір, тепер розслаблену. Та майже всміхалася поблажливою усмішкою з тих, що кажуть: «О, молодь. Вони можуть гадати, що закохані, але подивімося, що буде за пів року». Еліс хотіла довести свою правоту, усвідомила Джой і похолола. Мати хотіла підтвердження, що справжнього кохання не існує, що в усіх усе завершується шлюбом, так само нещасним, як і в неї. Що ж, якщо вони думають, що це знеохотить її, то помиляються.
Тоді побачимося за девять місяців, сказала вона, зазираючи в блакитні очі свого нового нареченого, намагаючись передати йому всю ту впевненість, яку, без сумніву, відчувала в собі.Тільки тільки пиши.
Двері відчинилися.
Боже, бережи королеву! промовила Бей Лінь, входячи з тацею напоїв.
1
Жовтень 1997 р.
Двірники Кейт остаточно зламались одразу на виїзді з Фішґардазастрягли, а тоді приречено зїхали вниз до капота в ту саму мить, коли дощ, досі задоволений тим, що падав щільно, вирішив перетворитися на зливу.
От чорт, сказала вона, вильнувши, доки клацала перемикачем на приладній дошці вгору-вниз. Нічогісінько не видно. Серденько, якщо я зупинюся на найближчій стоянці, ти не могла б висунути руку й протерти скло?
Сабіна підтягнула коліна до грудей і кинула злий погляд на матір.
Це не дасть ніякого ефекту. З тим самим успіхом можна просто зупинитися.
Кейт таки загальмувала, опустила вікно й спробувала протерти свій бік вітрового скла краєм вельветового шарфа.
Ні, нам не можна спинятися. Ми й так уже затрималися. А я не дозволю, щоб ти спізнилася на пором.
Її мати зазвичай була мякосердою людиною, але Сабіна знала цю сталеву нотку в голосі Кейтзнак того, що хіба лише цунамі завадить дочці сісти на той пором. І не дивно: цю нотку вона чула не раз за останні три тижні, але вкотре отримавши підтвердження свого цілковитого безсилля перед матірю, Сабіна мимоволі випнула нижню губу й усім тілом відвернулася на знак мовчазного протесту.
Кейт, тонко відчуваючи мінливі настрої доньки, зауважила це й відвела очі.
Знаєш, якби ти змінила своє ставлення до цього, то могла би й розважитись.
Як я можу розважатися? Ти відсилаєш мене туди, де я була аж двічі за все життя, сидіти в чорта на болоті разом з бабусею, яку ти так любиш, що не бачила бозна-скільки років, на правах якоїсь домашньої прислуги, доки дідусь врізає дуба. Чудово. Оце так канікули. Аж не дочекаюся.