О, поглянь. Знов запрацювали. Подивимося, чи вдасться дотягти до порту.
Кейт крутнула кермо, і битий «фольксваген» рвонув уперед на мокру дорогу, піднявши за вікнами фонтани бризок кольору чаю.
Послухай. Ми не знаємо, чи твій дідусь аж настільки хворий; найпевніше, він просто слабкий. І я вважаю, що тобі буде корисно поїхати з Лондона на деякий час. Ти майже зовсім не бачилася з бабусею, тож буде добре, якщо ви трохи побудете разом, перш ніж вона зовсім постаріє, або ти вирушиш у мандри, або ще щось.
Сабіна рішуче дивилась у своє вікно.
«Бабуся». Від тебе звучить, як у шоу «Щасливі родини».
І я знаю, що вона завжди буває дуже вдячна за допомогу.
І все одно дівчинка відмовлялася глянути на матір. Вона достобіса добре знала, чому її відсилають до Ірландії, і мати знала, і якщо вже вона така жахлива лицемірка й не збирається цього визнати, то нехай не очікує, що Сабіна буде з нею відверта.
Ліва смуга, сказала вона, так само не повертаючи голови.
Що?
Ліва смуга. Тобі треба на ліву смугу, щоб потрапити на поромну станцію. Заради бога, мамо, чому ти не можеш просто носити свої кляті окуляри?
Кейт повернула маленьку автівку на ліву смугу, ігноруючи гудки протесту позаду, і за дратівливими вказівками Сабіни потихеньку доїхала до знака, що погойдувався на вітру та вказував: «Піші пасажири». Вона їхала, доки не побачила місце для паркуваннясіру асфальтову пустелю, якою гуляли вітри, у тіні безформної сірої Лубянки. «Чому офіси будують такими невиразними? відсторонено спитала себе вона. Наче люди й без того не досить нещасні, коли дістаються сюди». Коли ж машина та двірники знов зупинилися, дощ послужливо припустив так, що будівлі швидко розмило, перетворивши все за вікном на імпресіоністичну пляму.
Кейт, для якої без окулярів майже все й так було імпресіоністичною плямою, вдивилася в силует Сабіни й раптом забажала, щоб вони могли попрощатися так само сердечно, як це, звісно ж, роблять інші матері й доньки. Хотілося запевнити, що їй страшенно прикро за те, що Джефф іде й що вже втретє за юне життя Сабіни все вдома стає з ніг на голову. Хотілося розповісти, що вона відсилає її до Ірландії з метою захистити, урятувати від споглядання тих гірких сцен, від яких вони з Джеффом уже майже не втримувалися, коли їхні шестирічні стосунки добігали кінця. А ще хотілося донести до дівчинки, що, хоча між нею і Кейт уже давно немає довіри, Кейт хоче, аби донька відчувала: вона має хоч якусь бабусю, хоч когось, окрім неї.
Але Сабіна ніколи не давала їй слова: вона вся була наче вкрита колючками, мов гламурний сердитий маленький дикобраз. Якщо Кейт казала, що любить її, та закидала, що мати поводиться, як у серіалі «Будиночок у прерії». Якщо ж тягнулася обійняти, то відчувала, як дитина здригається в її обіймах. «Як так вийшло? постійно питала себе вона. Я так старалася, щоб наші стосунки були інакшими, щоб ти мала всі ті свободи, у яких відмовляли мені. Щоб ми були друзями. Як вийшло, що ти зневажаєш мене?»
Кейт навчилася майстерно приховувати свої почуття від доньки: Сабіна ще більше ненавиділа, коли мати ставала причепливою та емоційною, і обростала від того колючками ще більше. Натомість жінка сунула руку у свою переповнену сумку-кошик і простягнула квитки, а також те, що вважала щедрою сумою на кишенькові витрати. Сабіна ніяк це не прокоментувала.
Так, переправа забере години три. Схоже, буде деяка хитавиця, та, боюся, я не взяла нічого від морської хвороби. Ти дістанешся Росслара приблизно о четвертій тридцять, бабуся зустріне тебе біля довідкового бюро. Хочеш, я це запишу?
Гадаю, я цілком можу запамятати «довідкове бюро», сухо відповіла Сабіна.
Що ж, якщо щось піде не так, на звороті конверта з квитками я записала телефони будинку. І зателефонуй мені, коли будеш на місці, щоб я знала, що ти доїхала.
«Переконатися, що фарватер вільний», зло подумала Сабіна. Певно, мати справді вважає її дурепою. Справді думає, нібито вона не знає, що відбувається. Скільки разів за останні кілька тижнів їй хотілося загорлати на неї: «Ти ж розумієш, що я знаю?! Знаю, чому ви із Джеффом розходитеся. Знаю про тебе й Джастіна, трясця йому, Стюартсона. І тому ти усуваєш мене з дороги на кілька тижнів, щоб крутити свою гидку інтрижку, доки ні мене, ні Джеффа не буде».
Але чомусь, попри весь гнів, вона так жодного разу цього й не зробила. Адже мати здавалась їй надто засмученою, надто похнюпленою і нещасною через усе це. І все ж якщо Кейт гадає, що Сабіна поїде тихо, то вона помиляється.
Вони сиділи в машині кілька хвилин. Час від часу дощ слабшав, і тоді вони бачили перед собою непривітну станцію, але потім дощ знову припускав, перетворюючи картину на розмиту акварель.
То Джеффа не буде, коли я повернуся? із цими словами Сабіна задерла підборіддя так, що прозвучало зухваліше, ніж було треба.
Кейт пильно подивилася на неї.
Напевно, повільно вимовила вона. Але ти все одно можеш бачитися з ним, коли захочеш.
Як могла бачитися із Джимом, коли хотіла.
Тоді ти була набагато молодша, люба. І в Джима зявилась інша родина, це все ускладнило.
Ні, все ускладнило те, що в мене, трясця, то один вітчим, то інший.
Кейт простягнула руку до доньчиного плеча. Чому ніхто не каже, що пологито найлегший біль?
Я краще піду, буркнула Сабіна, відчиняючи дверцята машини. Не хочу запізнитися на свій пором.
Дай-но проведу тебе до станції,сказала Кейт, у якої очі щипало від сліз.
Не турбуйся, кинула Сабіна, і з глухим лясканням дверцят Кейт залишилася сама.
* * *
На переправі сильно хитало. Так сильно, що діти з вереском проносилися вгору-вниз по килимовій доріжці на крадених з їдальні тацях, доки їхні батьки зручно ковзали вперед-назад уздовж пластикових лав, потягуючи з бляшанок «Ред страйп» і періодично вибухаючи сміхом. Інші, хитаючись, стояли в черзі за переоціненими чипсами в кафетерії, ігноруючи салати, що вянули під харчовою плівкою, або грали на автоматах, чий дзвін і гудки розносилися всіма сходами. Судячи з кількості родин і відсутності похмільних пасажирів, недільна переправа була популярною поміж вихідних мандрівників.
Сабіна сиділа біля вікна, затуляючись портативним плеєром від усіх цих дратівників навколо. Вони явно були з того ж тіста, що й люди, яких вона бачила на станціях технічного обслуговування чи в супермаркетах. Їм байдуже, що на них одягнено, чи стриглися вони з минулого року, вони не соромляться того, як сидять чи розмовляють. «Отак буде в Ірландії,похмуро казала вона собі над важкий бас свого плеєра. Відстало. Безкультурно. І зовсім не круто».
Мільйонний раз вона кляла матір за це вигнання, за відчуження від друзів, дому, звичного життя. Це буде жахіття. Вона нічого спільного не мала із цими людьми: бабуся з дідусем були для неї умоглядними незнайомцями. Вона залишала Діна Бакстера в підступних тенетах Аманди Ґаллагер саме тоді, коли здавалося, що між ними щось зрушило. А найгірше: вона навіть не матиме при собі мобільного телефона чи компютера, щоб лишатися на звязку. (Навіть їй довелося визнати: компютер надто великий, щоб везти із собою, а мати заявила, що коли Сабіна гадає, ніби та оплачуватиме їй міжнародні дзвінки з і без того швидко спустошуваного мобільного рахунку, то нехай добряче подумає. Нащо вони так кажуть? Якби вона порадила матері «добряче подумати», Кейт знов завела би про те, що дарма не відправила її до приватної школи.)
Тож вона була не просто у вигнанні, а й позбавлена таких зручностей, як телефон чи електронна пошта. Але навіть тепер, сидячи й похмуро дивлячись на пінне Ірландське море, Сабіна дозволила собі тінь полегшення від того, що не буде стороною в безмежно напружених стосунках матері й Джеффа, які повільно й болісно розплутували своє домашнє павутиння.
Вона знала, що це станеться, ще раніше за Джеффа. Знала від того дня, як спустилася зі своєї кімнати й почула, як мати шепоче в телефон:
Знаю. Я теж хочу тебе бачити. Але ж ти знаєш: він зараз просто нестерпний. А я не хочу все погіршувати.
Вона стояла, застигнувши на сходах, а тоді голосно кахикнула. Мати раптово й винувато поклала слухавку, а тоді надміру бадьоро промовила, входячи до вітальні:
А, це ти, серденько! Я не чула, як ти вийшла! Я саме думала, що нам зробити на вечерю?
Її мати не готувала вечерю. Кухарка з неї нікчемна. Це була робота Джеффа.
А потім вона зустріла його. Джастіна Стюартсона. Фотографа з національної лівацької газети. Той чоловік був аж такий переповнений відчуттям власної значущості, що радше їздив на метро, ніж у битій автівці матері. А ще вважав, що вінце дещо, бо носив шкіряну куртку, яка була крутою років зо пять тому, штани кольору хакі та дезерти. Він аж надто старався, розмовляючи із Сабіною, укидав зауваження про андеграундні музичні гурти, що їх, на його думку, вона мала знати, намагався говорити водночас цинічно та з розумінням музичної справи. Вона обдарувала його нищівним поглядомпринаймні так їй здалося. Вона знає, чому він намагається бути приязним, і це не спрацює. Та й чоловіки за тридцять пять ніколи не бувають крутими, навіть якщо вважають, що розуміються на музиці.
Бідолаха Джефф. Старомодний сердега Джефф. Він сидів удома, супив брови, ніч у ніч піклуючись про пацієнтів, яких не міг відправити на обстеження, обдзвонював усі психіатричні заклади в центральному Лондоні в намаганні не дати якомусь черговому довбню сконати на вулиці. Він гадки не мав ні про що. А її мати відсторонено вдавала, що їй не байдуже, доки одного дня Сабіна спустилася до вітальні й зрозуміла, що Джефф знає, адже він кинув на неї той довгий допитливий погляд: «Ти знала? І ти, Бруте?» Важко було обдурити Джеффа через його психіатричну підготовку, тож поглядом у відповідь вона спробувала передати своє співчуття та несхвалення жалюгідних учинків матері.
Нікому з них вона не показувала, як тяжко плакала. Джефф дратував її, і, якщо серйозно, вона ніколи не давала приводу подумати, що хоч трохи вважає його батьком. Але він був добрий, він готував, і з ним мама була при здоровому глузді. А ще він тримався поряд, відколи вона була дитиною. Довше за всіх інших насправді. До того ж від думки про те, що мама й Джастін Стюартсон роблять це, їй хотілося блювати.
Оголошення, що до Росслара лишилося кілька хвилин, пролунало одразу після четвертої тридцять. Сабіна спорснула зі свого місця і стала пробиратися до місця сходження піших пасажирів, намагаючись не зважати на легкий нервовий трепет у животі. До того вона лише раз подорожувала сама, і це був катастрофічний політ на «канікули» до Джима, колишнього матері в Іспанії. Він хотів запевнити її, що вона досі член його родини. Мати хотіла запевнити її, що вона досі має хоч якогось батька. Стюардеса «Британських авіаліній» хотіла запевнити її, що вона «дуже доросла дівчинка», адже подорожує сама. Але від тієї самої миті, як Джим зустрів Сабіну в аеропорту, а слідом за ним пленталася його нова й глибоко вагітна дівчина з ворожим поглядом, Сабіна знала, що це буде крах. Після того вона лише раз бачила його, коли Джим намагався «зблизити» її з новонародженим. У зирканні його дівчини проглядало бажання, навпаки, тримати Сабіну якнайдалі. Власне, Сабіна не могла винуватити її. Зрештою, цей малюк не був їй кровним родичем, і вона б теж не хотіла, щоб якась дитина від попередніх стосунків крутилася біля неї, мов заблудла душа.
Двері відчинилися, і Сабіна збагнула, що її несе вздовж проходу в потоці балакучих людей. Вона подумала була знов заткнути вуха навушниками, але боялася проґавити якесь важливе оголошення. Останнє, чого вона хотіла, це телефонувати матері й повідомляти, що заблукала.
Вона роззирнулася довкола, міркуючи, яка на вигляд її бабуся. Світлину, яку вона взяла із собою, зробили понад десять років тому, коли Сабіна востаннє була в будинку в Ірландії. Вона мала дуже примарні спогади про це, утім зі світлини їй стримано, звисока всміхалася темноволоса, довготелеса й гарна собою жінка, яка погладжувала маленького сірого поні.
«Що, як я не впізнаю її?»із жахом подумала дівчинка. Чи легко ту образити? Бабусині вітальні листівки на день народження та Різдво завжди були короткі та формальні, написані не тією мовою, яка передбачала почуття гумору. Судячи з тих дрібок інформації, якою ділилася мати, легко було зробити щось не так.
А тоді вона помітила йогочоловік стояв, притулившись до стійки, що могла бути довідковим бюро, а могла й не бути, і тримав шматок картону з написом «Сабіна». Середнього зросту, жилавий, з густим темним волоссям, підстриженим мало не під нуль. Приблизно одного віку з її матірю. Також, повільно наближаючись, вона помітила, що в нього лише одна рука. Друга переходила в пластикову руку з пальцями-кігтями, що застигли в тому напруженому положенні, яке зазвичай бачиш у манекенів на вітрині.
Вона машинально піднесла руку до волосся, перевіряючи, чи не надто те примялося під час поїздки, а тоді підійшла, намагаючись знайти в собі якнайбільше безтурботності.
Ти змінилася, бабусю.
Він запитально дивився на Сабіну, коли вона наближалася, наче оцінюючи, чи перед ним саме та дівчинка. Тепер же всміхнувся і простягнув їй здорову руку. Для цього знадобилося спочатку покласти картон на стіл.
Сабіна. Я Том. Ти старша, ніж я гадав. Твоя бабуся казала, що ти будеш Він похитав головою. Гаразд. Вона не змогла приїхати, бо в Герцога ветеринар. Тож я твій шофер.
У Герцога? перепитала вона.
Том говорив з тим жвавим ірландським акцентом, який, здавалось, є лише в серіалах, мигцем зауважила вона. Бабуся взагалі не мала ірландського акценту.
Сабіна намагалася не дивитися на пластикову руку. Восковий полиск навіював думку про щось мертве.
У старого коня. Її хлопчика. У нього проблема з ногою. А вона не любить, коли за ним доглядає хтось інший. Але пообіцяла, що зустріне тебе в будинку.
То її бабуся, якої вона не бачила майже десять років, вирішила не зустрічати її, а натомість доглядати якогось паршивого коня. Сабіна відчула, як очі несподівано защипало від сліз. Що ж, тепер вона знала все що треба про ставлення до її приїзду сюди.
Вона трошки одержима ним, обережно пояснив Том, беручи в неї сумку. Я б не шукав у цьому якогось особливого значення. Я знаю: їй не терпиться тебе побачити.
Нічогенький спосіб показати це, буркнула Сабіна, а тоді швиденько глянула на Тома: чи не вважає він її гризливою.
Дівчинка миттєво підбадьорилася, коли вони вийшли надвір. Здебільшого не через машинувеличезний побитий «ленд ровер» (хоч і явно крутіший за мамин), а через його вантаж: два великі шоколадно-коричневі лабрадори, шовкові й вигинисті, як тюлені, що вилися одне навколо одного в пристрасних зусиллях привітати новоприбулих.
Белла й Берті. Мати й син. Ну ж бо, вгамуйся, дурнику.
Берті? Вона не могла не скривитися, намагаючись відвести від обличчя мокрі носи, навіть коли чухала обидві голови, що випромінювали обожнювання.
Вони всі на літеру «Б». У їхньому роді. Як хорти. Ось тільки ті всі на «Г».
Сабіні не хотілося питати, про що він каже. Вона забралася в кабіну й пристебнулася. «Цікаво, трохи занепокоєно подумала вона, як Том збирається кермувати без руки».
Безладно, як виявилося. Та коли вони помчали сірими вулицями Росслара, а тоді виїхали на центральну дорогу до парку Кеннеді, вона збагнула, що не до кінця впевнена, чи це справді через його непевну хватку на важелі коробки передач. Несправжня рука стискала його, мов жорсткий капелюх, що погано сидить на голові, і тихо шурхотіла пластиковим покривом, коли машина підстрибувала на вибоїстих дорогах.
«Якщо це дорога додому, вирішила Сабіна, то якось не обнадіює». На мрячних залюднених вулицях портового міста вона не бачила крамниць, якими хотілося б прогулятися, лише магазинчики, забиті автозапчастинами чи утепленою білизною для підстаркуватих панянок. За містом, здавалося, був один суцільний живопліт, поцяткований сучасними одноповерхівками з краплинками супутникових тарілок, наче якісь дивні гриби, що ростуть із цегли. Це навіть не скидалося на справжнє село. Тут був парк, присвячений покійному президентові, але навряд чи її так тягнутиме до зелені, щоб туди ходити.
У Вексфорді є бодай щось? спитала вона Тома, а той хутко обернувся до неї і розсміявся. Його рот неохоче складався в усмішку, наче це траплялося не надто часто.
Наша дівчинка з великого міста вже нудьгує, так? промовив він, але це було сказано доброзичливим тоном, тож вона не образилася. Не турбуйся. Коли ти звідси їхатимеш, то гадки не матимеш, чим зайнятися в місті.