Чомусь вона в цьому сумнівалася.
Щоб відволіктися від хвилювання, Сабіна стала думати про руку Тома, яка спочивала на ручнику поряд з нею. Вона ніколи не бачила людини зі штучною кінцівкою. Чи та прикріплена до нього якимось клеєм? Чи знімає він її на ніч? Чи кладе в склянку з водою, як її сусідка Марґаретсвої штучні зуби? А ще ж були практичні питання: як він надягає штани? Якось вона зламала руку, і виявилося, що неможливо застібнути матню однією. Доводилося просити матір робити це для неї. Вона впіймала себе на тому, що крадькома поглядає на його матнючи немає там якоїсь застібки-липучки, а тоді швидко відвела погляд. Ще подумає, що вона витріщається на нього. І хоч який він приємний, та доки вона тут, «однорукі бандити» до її планів не входили.
Упродовж поїздки Том заговорив до неї ще лиш раз, щоб спитати, як поживає її мати.
Сабіна здивовано подивилася на нього.
Звідки ви її знаєте? Ви, мабуть, усе життя тут жили.
Не зовсім. Але я провів тут юність. А потім поїхав працювати до Англії, через пару років після неї.
Вона ніколи про вас не згадувала.
Щойно промовивши це, вона усвідомила, як грубо це прозвучало, але Том ніби не образився. Коли ж заговорив, Сабіна помітила, що він щораз робить це із затримкою, ніби зважуючи слова, перш ніж дозволити собі вимовити їх:
Не знаю, наскільки вона мене памятає. Я працював на кінному дворі, а вона ніколи не вміла добре вправлятися з кіньми.
Сабіна дивилася на нього, і їй не терпілося розпитати ще. Якось дивно було уявляти матір тут із друзями, можливо, із цим одноруким конюхом. Вона уявляла собі Кейт лише в міському оточенні: у будинку в Гекні, з його смугастими підлогами, павутинним плющем і плакатами художніх виставпосвідченнями їхньої належності до ліберального, біднішого прошарку середнього класу. Або як вона їсть в одному з етнічних кафе на Кінґсленд-роуд, поринувши в серйозні розмови зі своїми сердитими подругами в довгих сережках і намагаючись відкласти ту прикру мить, коли доведеться знову взятися до написання статті. Або як повертається додому, у захваті від якогось високохудожнього фільму, тоді як Джефф, непереборний реаліст, скаржиться на його розбіжності з німецькою школою традиційного візуального мистецтва. Абощо.
Від думки про Джеффа в неї йойкнуло в животі, і, як не прикро, знову пробудився нервовий трепет. Сабіна мимохідь спитала себе, чи спробує він написати їй. Чомусь від розуміння, що вони з мамою більше не будуть разом, стосунки з ним стали геть недолугими. Дівчинка не знала, як тепер бути з Джеффом. Він, мабуть, за лічені місяці знайде собі іншу дівчину, як Джим, потім маму покине Джастін Стюартсон, і вона залишиться зла та засмучена, питаючись, чому чоловіки «такі чужинці». Що ж, від неї вона співчуття не дочекається. І Сабіна ніколи не погодиться поїхати на канікули до Джеффа, якщо в того буде нова родина. Це вже точно.
Приїхали, сказав Том.
Сабіна не памятала, який цей дім іззовні, лише який завбільшки. І зсередини: суцільні темні деревяні сходи й заплутані коридори, що приводили туди, звідки починалися, запахи деревного диму й воску та лисячі морди. Вона памятала лисячі мордивстановлені й датовані відповідно до часу своєї загибелі, ті стирчали зі своїх маленьких щитків і безсило гарчали зі стін. Шестирічну Сабіну вони лякали, і дівчинка по кілька хвилин просиджувала на сходах, чекаючи, доки хтось пройде та дасть їй сміливості пробігти повз них. З того, що було надворі, вона памятала лише скорботного віслюка, який без кінця ревів, коли вона йшла з його поля, і цим ніби шантажував її, змушуючи вертатися. Мати із Джимом гадали, що дівчинка обожнює віслюка, і всім розповідали, як це мило. Сабіна не могла пояснити, що це створіння її цькує і вона відчуває полегшення, коли хтось змушує її повернутися в дім.
Зараз вона помітила, який зношений вигляд має фасад будинку: високі георгіанські вікна, з яких облазить фарба, підвіконня вищерблені й обвислі, наче рот старої тітоньки. Вочевидь, колись це був розкішний дім, пишніший за всі, що вона бачила. Але зовні він був побляклий, вгрузлий у занепаді, мов людина, що махнула рукою на все й просто чекає приводу піти. «Зовсім як у мене на душі», подумала Сабіна й відчула несподіване співчуття.
Сподіваюся, ти прихопила вовняний одяг, промовив Том самим кутиком губ, несучи її сумку сходами нагору. Тут у нас страшенно вогко.
Вони зачекали кілька хвилин після того, як Том натиснув на дзвінок, а тоді двері відчинились і перед нею, струшуючи крихти сіна зі свого кардигана, постала довготелеса жінка у високих гумових чоботах і твідових штанах. Вона була стара; її брови, ніс і підборіддя не так солідно свідчили про її вік, як надміру наголошували на ньому. Але жінка трималася прямо, висока й суха. Коли ж простягла руку, її пальці виявилися несподівано широкими й щільними, наче грубі сосиски.
Сабіно, з усмішкою промовила вона. Відтак простягла й другу руку, ніби очікуючи обіймів. Пробач, що не зустріла тебе з порома. У нас тут сьогодні повний аврал.
Сабіна не знала, проходити в дім чи ні.
Привіт, сказала вона, не в змозі вимовити «бабусю». Ніяково скуйовдила волосся, не знаючи, що робити зі своїми руками. Приємно приємно вас бачити.
Бабуся опустила долоні, її усмішка стала трохи вимушена.
Так. Так Добре доїхала? Той пором буває жахливим. Сама його терпіти не можу.
Усе було добре. Сабіна чула, як її голос тане до шепоту. Вона спиною відчувала присутність Тома, який чекав і слухав цю недолугу розмову. Трохи хитало. Але нічого страшного.
Запала тривала пауза.
З вашим конем усе добре?
Ні. Чесно кажучи, ні. Бідолашний старий хлоп. Але ми дали йому трохи протизапального, тож уночі йому буде краще. Привіт, Белло, старенька, привіт, привіт. Так, знаю. Так, Белло. Ти чудова дівчинка. Ні, Берті, не смій бігти нагору!
Припинивши чухати лискучі хутра собак, літня пані розвернулася і деревяним кроком пішла в передпокій. Сабіна стояла й ошелешено дивилася на Тома. Він жестом указав їй прямувати за бабусею, а потім, покинувши її сумку на сходах, відсалютував і легко попростував униз.
Раптом Сабіну сповнило дитяче бажання попросити його не йти, і вона на мить заклякла. Її бабуся, усвідомила вона з якимось обуренням, навіть не подякувала Томові за те, що їздив зустрічати її. Навіть не глянула на нього. Сабіна відчула перші проблиски образи, яка тихо жевріла від самого ранкового відїзду з Лондона, а зараз розквітла чимось сильнішим. Вона повільно зайшла до будинку й зачинила за собою великі двері.
Запахи й звуки передпокою вдарили по її памяті, наче тараном. Віск для полірування. Старі тканини. Цокіт собачих кігтів по камяних плитах підлоги. Позаду бабусі, яка рвучко рухалася коридором, вона чула важке цокання дідусевого годинника, що відміряв час у тому байдужому темпі, що й за її минулого візиту десять років тому. Ось тільки кут огляду змінився: тепер завдяки зросту вона бачила над столами, де стояли бронзові коні сумирні або ж застиглі в польоті через бронзові огорожі. На стінах висіли олійні малюнки з іншими кіньми: Моряк, Відьомська Примха, Велика Ведмедиця, неначе портрети з напівзабутими членами родини. Чомусь вони здалися їй заспокійливими. «Тоді я не нервувалася, сказала вона собі.Заради бога, це ж просто моя бабуся. Мабуть, сама нервується через те, що я в неї житиму, вигадує, як зробити мені зручно».
Та, схоже, вона неабияк добре це приховувала.
Ми відвели тобі блакитну кімнату, промовила бабуся, указуючи в бік кімнати в дальньому кінці поверху. Опалення не бозна-яке, але я попросила місіс Г. розпалювати в тебе камін. І тобі доведеться користуватися ванною внизу, бо сюди гарячої води не подають. Я не можу дати тобі найкращу кімнату, бо в ній мешкає твій дідусь. А в тій, що внизу, на стінах цвіль.
Сабіна намагалася не тремтіти від тонкої холодної зневаги та обводила поглядом кімнатуцікавий гібрид 50-х і 70-х років. Блакитні шпалери в китайському стилі якось оптимістично римувалися із сучаснішим бірюзовим ворсистим килимом. Завіси, розшиті золотими парчевими нитками, волоклися по підлозі, немов зняті з набагато більшого вікна. Старий рукомийник стояв у кутку на жорстких кованих залізних ногах, а біля каміна висів тонкий блідо-зелений рушник. Над каміном пишалася акварелькінь з візком, а на стіні біля ліжкабільший, погано виконаний портрет молодої жінки, імовірно, матері Сабіни. Дівчинка постійно озиралася, усвідомлюючи мовчазну присутність дідуся лише за кілька дверей звідси.
У шафі вже лежить кілька речей, але має бути вдосталь місця для твого одягу. Це все, із чим ти приїхала? Бабуся подивилася на її сумку, а потім озирнулася, ніби шукаючи інший багаж.
Сабіна зволікала.
Ви маєте компютер?
Що?
Ви маєте компютер? ще не договоривши, Сабіна збагнула, що вже знає відповідь. Слід було здогадатися із самого вигляду цієї кімнати.
Компютер? Ні, компютерів тут немає. А нащо тобі компютер? різким, здивованим голосом спитала бабуся.
Для електронної пошти. Просто щоб бути на звязку з домом.
Здавалося, та її не чує.
Ні,повторила вона. Ніяких компютерів тут немає. Зараз, якщо розпакуєш речі, ми випємо чаю, а потім можеш піти й побачитися з дідусем.
А телевізор тут є?
Бабуся кинула на неї пильний погляд.
Так, телевізор є. У твого дідуся в кімнаті: він любить переглядати останні новини. Упевнена, ти зможеш час від часу позичати його.
Поки вони спустилися до вітальні, Сабіну вже накрило чорною хмарою депресії. Навіть поява місіс Г. низенької, гладенької та запашної, як її домашній хліб і булочки, не змогла поліпшити їй настрою, попри дружні розпитування про переправу Ірландським морем, здоровя матері й чи задоволена Сабіна тим, як облаштовано її спальню. Цього було не уникнути. Схоже, Том тут наймолодший, а він же одного віку з її матірю. Тут не було ані кабельного телебачення, ані компютера, і ще невідомо, де вони тримають телефон. А Аманда Ґаллагер неодмінно вкраде Діна Бакстера, доки Сабіна повернеться додому. Мабуть, таким і є пекло.
Коли вона знову зайшла до вітальні, не схоже було, що бабуся цьому зраділа. Під час їди та постійно оглядала кімнату невидющими очима, немов намагалася розвязати якусь далеку проблему. Час від часу жорстко підводилася зі свого крісла, рвучко підходила до дверей і вигукувала якісь інструкції чи то місіс Г., чи то якійсь іншій невстановленій особі, і коли це сталося вчетверте, Сабіна вирішила, що бабуся не звикла до чаювань і для неї дещо обтяжливо сидіти тут з онукою так довго. Про матір вона не питала. Жодного разу.
Вам не треба навідати вашого коня? нарешті спитала Сабіна, вирішивши, що це буде легким виходом для них обох.
Бабуся глянула на неї з полегшенням.
Так. Так, твоя правда. Треба перевірити, як там старий хлоп. Гаразд.
Вона встала, змахнувши крихти зі штанів, і собаки одразу підскочили, щоб обшукати килим. Бабуся покрокувала до дверей, а тоді обернулася.
Хочеш подивитися? Піти зі мною й побачити стайні?
Сабіні не терпілося зникнути, щоб віддатися своєму бурхливому горю на самоті, але вона знала, що це буде сприйнято як грубість.
Ну гаразд, неохоче промовила вона. Страждання за Діном Бакстером зачекають іще пів години.
Віслюка давно не було («Ламінайтіс, бідолашний старий хлоп», промовила бабуся, наче зрозуміла), але поза тим у дворі панувала знайома атмосфера. Тут явно було веселіше, ніж у будинку. Уздовж рядів стаєнь рухалися двоє худорлявих зсутулених чоловіків з колючими мітлами й грюкітливими відрамиділили копицю сіна на квадратні частини, а позаду них кінські копита скребли по цементній підлозі чи гатили в деревяні дошки. На задньому плані тонкий деренчливий транзистор, балансуючи на перевернутому відрі, вивергав сумбурні пісеньки. Дивлячись на цю сцену, Сабіна неясно пригадувала, як її піднесли до однієї з дверей, а вона верещала від захвату й жаху, коли одна з величезних довгих морд визирнула з темряви, щоб поглянути на неї.
Припускаю, що сьогодні ти надто втомлена для верхової їзди, утім я винайняла для тебе маленького охайного мерина з Нью-Росса. Він служитиме тобі, доки ти тут.
Сабіна широко розтулила рота. Їздити верхи?
Я я триста років не їздила, затинаючись, промовила вона. Із самого дитинства. Тобто мама не казала мені
Що ж, пізніше підберемо тобі щось у взуттєвій коморі. Який у тебе розмір? Тридцять шостий? Тридцять сьомий? Мабуть, старі чоботи твоєї матері згодяться.
То було років пять тому. Я це кинула.
Так, намагатися їздити в Лондоні суцільна нудьга, правда? Якось я була в тих стайнях у Гайд-парку. Довелося перетнути центральну вулицю, щоб хоча б трави дістатися.
Бабуся покрокувала через двір і висварила одного з робітників стайні за те, як він поклав соломяний настил.
Але я не певна, що мені справді цього хочеться.
Бабуся не чула. Узявши в чоловіка мітлу, вона короткими сердитими махами показувала йому, як треба підмітати.
Послухайте, я насправді, я більше не люблю кататися, пролунав крізь шум голос Сабіни, тонкий та високий, і всі обернулися.
Бабуся завмерла на місці й повільно розвернулась обличчям до неї.
Що?
Мені це не подобається. Їздити верхи. Я я, так би мовити, виросла із цього.
Двоє робітників перезирнулися, одинз натяком на зневажливу посмішку. Те, що вона щойно сказала, мовою Вексфорда явно розшифрували як «Я вбиваю немовлят» або «Я ношу труси навиворіт, щоб зекономити на пранні». Сабіна відчула, що червоніє, і подумки вилаяла себе за це.
Хвилину бабуся дивилася на неї порожніми очима, а тоді знову відвернулася до стаєнь.
Не кажи дурниць, буркнула вона. Вечеря рівно о восьмій. Твій дідусь їстиме з нами, тож не запізнюйся.
* * *
Майже годину Сабіна, поки ніхто її не чув, ридала у своїй сирій віддаленій кімнатці. Вона кляла свою бісову матір за те, що відіслала її до цього ідіотського місця, кляла свою жорстку, непривітну бабусю та її бісових тупих коней, кляла Тома за те, що дав їй на мить повірити, нібито зрештою все буде не так погано. Потім кляла Аманду Ґаллагер, якавона просто зналагулятиме з Діном Бакстером, доки Сабіна лежить тут; ірландську поромну системущо не колапсувала через паскудну погоду; фантастично потворний бірюзовий ворсистий килимякби хтось дізнався, що вона ночувала в отакій кімнаті, їй довелося б емігрувати. Назавжди. Відтак сіла й вилаяла себе за те, що посиніла, укрилася плямами й шмарклями, доки ревіла, замість зберегти той меланхолійний вигляд, чисту шкіру й великі очі, проти яких не встоюють чоловіки.
Усе моє життяодин чортів безлад, проквилила вона, а тоді знову розплакалася, бо вголос це звучало ще сумніше.
* * *
Дідусь Сабіни вже сидів за столом, коли та повільно спустилася сходами. Вона побачила палицю, що стирчала з-під стола між дідусевими ногами, раніше, ніж його самого. Відтак, обійшовши кут стола, вона побачила його спину, вигнуту знаком питання, яка незручно спочивала на стільці з високою спинкою, устеленому картатою ковдрою. Стіл було накрито на трьох, і величезний простір червоного дерева виблискував між ними, але дідусь просто сидів при світлі свічок і дивився в нікуди.
А-а-а, повільно промовив він, коли вона ступила в його поле зору, ти запізнилася. Вечеря о восьмій. О восьмій.
Кощавий палець указав на годинник на стіні, який повідомив Сабіні, що вона спізнюється хвилин на сім. У відповідь Сабіна глянула на нього, не знаючи, чи слід вибачитися.
Ну, сідай, сідай, мовив він, мяко опускаючи руку на коліна.
Сабіна озирнулась, а тоді сіла напроти дідуся. То був найстарший чоловік з усіх, кого вона бачила. Його шкіра, крізь яку майже проглядала форма черепа, не просто вкрилася зморшками, а розділилася на сотні дрібних тріщин, мов заболочені землі, десятки років опалювані сонцем. Тонка вена пульсувала над скронею, випинаючись, ніби червяк під шкірою. Сабіна впіймала себе на тому, що ледь здатна на нього дивитися: чомусь це було надто боляче.
Отже його голос затихнув, наче виснажений власним польотом, ти юна Сабіна.
Схоже, це не потребувало відповіді. Сабіна просто не заперечувала.
І скільки тобі років? навіть його запитальна інтонація згасала на півшляху.
Мені шістнадцять, відповіла вона.
Скільки?
Мені шістнадцять. Шістнадцять, повторила вона. О господи, він іще й глухий.
А-а-а. Шістнадцять. Він зробив паузу. Добре.
З бічних дверей вийшла бабуся.
А, ти тут. Добре. Я принесу суп.
Своїм «ти тут» вона також дала онуці знати, що та запізнилася. «Що не так із цими людьми? засмучено думала Сабіна. Не схоже, що вони тут обмежені в часі».