Собаки поцупили один із твоїх капців, гукнула бабуся із сусідньої кімнати, але дідусь, здається, не почув. Сабіна після деякої внутрішньої боротьби вирішила не переказувати йому повідомлення. Не хотіла бути відповідальною за наслідки.
Суп був з овочів. Зі свіжих, а не консервованих, онде видніють картопля і капуста. Вона зїла його, хоча вдома від такого б відмовилася: у холодному будинку в ній прокинувся голод. Мусила визнати: було доволі смачно.
Відчуваючи потребу сказати щось любязне, доки вони втрьох сиділи мовчки, вона злегка привстала й вимовила:
Смачний суп.
Її дідусь повільно звів обличчя, гучно сьорбнувши суп зі своєї ложки. Білки його очей, помітила вона, були майже повністю молочні.
Що?
Суп, повторила вона голосніше. Він дуже смачний.
Із запізненням хвилин на девять годинник у передпокої сповістив, що зараз рівно восьма. Невидимий собака уривчасто заскавчав.
Старий повернув обличчя до дружини.
Вона говорить про суп?
Бабуся не підвела очей.
Каже, що він смачний, голосно підтвердила вона.
О-о-о. Що за суп? Не відчуваю смаку.
Овочевий.
Сабіна впіймала себе на тому, що прислухається до цокання годинника в передпокої. Здавалося, той зазвучав гучніше.
Овочевий? Ти сказала «овочевий»?
Саме так.
Довга пауза.
У ньому ж немає кукурудзи, ні?
Бабуся промокнула рота лляною серветкою.
Ні, любий. Ніякої кукурудзи. Місіс Г. знає, що ти не любиш кукурудзу.
Він знову повернувся до своєї тарілки, наче перевіряючи вміст.
Не люблю кукурудзу, сказав він Сабіні.Огидна річ.
Наразі Сабіна вже боролася з майже істеричним бажанням розреготатися і розплакатися водночас. Вона почувалася так, ніби застрягла в якійсь жахливій низькопробній телевізійній програмі, де час застиг і нікому не втекти. «Мені треба додому, мовчки сказала собі вона. Щовечора такого я не витримаю. Змарнію та помру. Мене знайдуть муміфікованою в кімнаті з бірюзовим килимом і не зможуть встановити, чи я врізала дуба від холоду, чи від нудьги. І ще я проґавлю все найкраще по телеку».
Полюєш?
Сабіна підвела очі на дідуся, який нарешті доїв свій суп. Тонка непрозора цівка цього супу виднілася в кутику його рота.
Ні,тихо заперечила вона.
Що?
Ні. Я не їжджу на полювання.
Вона говорить дуже тихо, голосно сказав він своїй дружині.Треба, щоб говорила трохи гучніше.
Бабуся, яка вже зібрала порожні тарілки, дипломатично вийшла з кімнати.
Ти говориш дуже тихо, прошамотів він. Треба говорити гучніше. Це дуже нечемно.
Пробачте, сказала Сабіна голосно й із чималим викликом. Старий дурний шкарбан.
То з ким ти їздиш на полювання?
Сабіна озирнулася, раптом забажавши повернення бабусі.
Я не їжджу, мало не прокричала вона. Я живу в Гекні. Це в Лондоні. Там не полюють.
Не полюють?
Ні.
О-о-о. Він раптом здався шокованим, наче життя без полювання було для нього абсолютно новітньою концепцією. То де ти їздиш верхи?
О господи, та це ж просто неможливо.
Не їжджу, відповіла вона. Там нема де їздити.
То де ти тримаєш свого коня?
Вона не має коня, любий, сказала бабуся, повертаючись із великою срібною тацею, накритою сріблястим баранцем (Сабіна гадала, що такі бувають лише в комедійних дворецьких). Вони з Кетрін мешкають у Лондоні.
О-о-о. Так. Отже, у Лондоні?
«Ох, мамо, приїдь і забери мене, благала Сабіна. Пробач, що так гидко поводилася з тобою, Джеффом і Джастіном. Просто приїдь і забери мене. Обіцяю, я більше ніколи не скиглитиму. Буде в тебе безкінечний потік нікудишніх коханцівні слова не скажу. Сумлінно працюватиму й навчатимуся на відмінно. Навіть більше не позичатиму твоїх парфумів».
То як, Сабіно, ти любиш із кровю чи добре просмажений?
Бабуся підняла сріблястий баранець, і коричнева обпалена гора яловичини випустила свої пахощі в нерухоме повітря. Її було обкладено кільцем смаженої картоплі й утоплено в мілкому озерці густої коричневої підливи.
Можна і так, і так, люба. Я відріжу. Ну ж бо, не хочу, щоб вистигло.
Сабіна із жахом втупилася в неї.
Мама не сказала вам, ні? тихо спитала вона.
Чого не сказала?
Що? роздратовано промовив дідусь. Що ти кажеш? Кажи гучніше.
Сабіна похитала головою. Краще б їй не бачити натягнутого, розсердженого обличчя бабусі.
Я вегетаріанка.
2
Насправді все дуже просто. Напевно. Якщо дехто користується ванною внизу (замість ванни нагорі, яку, вочевидь, було встановлено під час будівництва, і тоді ж приблизно гарячу воду там бачили востаннє), то мусить прибрати всі свідчення своєї присутності впродовж пяти хвилин після омовіння. Тобто всі вологі рушники, пляшечки шампуню, губки, навіть зубну щітку й пасту. Або нехай очікує знайти їх на порозі своєї спальні менше ніж пів години по тому.
Якщо дехто хоче снідати, то нехай потурбується бути внизу, у кімнаті для сніданку, о восьмій тридцять. Не в їдальні. Авжеж. І не о чверть на десяту, коли пів дня вже минуло. Та й місіс Г. має важливіші справи, ніж чекати, доки дехто поснідає, хоч і надто добра, щоб самій про це сказати. На сніданок каша, потім тост. З медом або варенням. І те, і теу маленьких сріблястих горщиках. Ні, тут немає мюслі. Печива «Поп-тартс» теж немає.
І нехай дехто не скаржиться на холод. Треба вдягатись як належить, а не тинятися майже голяка й торочити про те, які тут протяги. Тут носять товсті светри. І штани. А якщо в декого їх бракує, нехай тільки скаже, бо тут багато запасних лежить на дні великого комода. І лише невихована людина зауважить, що вони пахнуть цвіллю чи мають такий вигляд, наче востаннє їх надягали албанські сироти ще до її народження. Це стосується і взуття також. Нехай дехто облишить надію не вбити тут свої дорогі кросівки. Дехто мусить піти до взуттєвої комори й знайти собі витривалу пару гумових чобіт. А якщо ця дехто зчинятиме істерику через павуків, то хай спочатку струшує взуття, перш ніж узувати.
Ось і все, окрім тих правил, про які не треба нагадувати. Як-от про те, що не можна пускати собак нагору. Або ходити в чоботах у вітальні. Або лишати телевізор не на улюбленому новинному каналі дідуся. Або починати їсти, перш ніж накладуть усім. Або користуватися телефоном, не спитавши. Або сидіти на плиті, щоб зігрітися. Або набирати ванну ввечері (і глибше, ніж шість сантиметрів).
За тиждень перебування тут Сабіна виявила, що треба памятати стільки правил, наче цей дім сам був людиною, дуже перебірливою, і на все мав свою думку, як і бабуся з дідусем. Удома вона росла майже без будь-яких правил: її мати з нездоровим задоволенням облишила її саму впорядковувати власне життя на зразок системи Монтессорі. Тож, зіткнувшись із цими нескінченними та, здавалося, незбагненними обмеженнями, Сабіна почувалася дедалі ображенішою та пригніченішою.
Так було, доки Том не навчив її найважливішого правила, що повернуло трохи свободи до її життя: ніколи, ніколи не намагайся долати будь-яку відстань у будинку або на прилеглих територіях повільніше, ніж так званою «кілкерріонською ходою». Нею слід іти стрімко та цілеспрямовано, здійнявши підборіддя й зосереджено дивлячись перед собою, і якщо тримати правильний темп, це відверне всі запитання на кшталт «Куди йдеш?» чи типовішого «Що робиш? Ходи сюди, допоможеш мені прибрати в стайні / завести коней / відчепити трейлера / помити зі шланга собачий сарай».
Річ не лише в тобі,пояснив Том. Вона не любить бачити, щоб хтось байдикував. Це її нервує. Ось чому ми всі так робимо.
Тепер, поміркувавши про це, Сабіна збагнула, що так і є. Вона жодного разу не помічала, щоб у домі хтось, за винятком дідуся, рухався не у жвавому темпі. А оскільки старого вона бачила лише тоді, коли той сидів, то й щодо нього певності не було.
Але річ була не лише в будинку з його заплутаними, мов лабіринт, правилами. Відірвана від своїх друзів, урвавши всього один коротенький, незадовільний дзвінок до матері, Сабіна почувалась ізольованою і позбавленою всього, що знала. Вона була чужинкою в цьому оточенні, літні родичі спантеличували її так само, як і онукаїх. Поки що дівчинка полишала будинок і його території лише раз, щоб супроводити бабусю до такого собі супермаркету в найближчому місті, де за бажання могла купити собі будь-що від плавленого сиру до білих пластмасових меблів для саду. Ось і все, що вона бачила, а ще поштове відділення і магазин зі штуками для коней. Ані «Макдональдзу», ані кіно, ані ігрових автоматів. Ані крамниць. І, здавалося, нікого молодшого за тридцять. Тепер, коли «Дейлі телеґраф» і «Айріш таймз» були її єдиним контактом із зовнішнім світом, вона навіть не знала, хто очолює чарти.
Може, бабуся і помічала, як Сабіна поступово загрузає в депресії, та, вочевидь, вирішила не звертати уваги або ж сприймати це як підліткову примху. Вона «організовувала» Сабіну на початку кожного дня, даючи їй перелік завдань, як-от віднести папери на псарню чи набрати для місіс Г. овочів з городу, і ставилася до неї з тим самим діловитим відчуженням, що й до всіх навколо. Окрім хіба собак. І, що важливіше, Герцога.
Поки то була їхня найгірша сварка, гірша навіть за наполягання бабусі, що вегетаріанство ніяк не може забороняти навіть курку. Це сталося двома днями пізніше: відчиняючи двері до стайні, куди твердою рукою заводили Герцога, Сабіна забула зачинити ногою нижній засув, як від неї вимагали, і зрештою змушена була налякано спостерігати, як з норовом, гідним набагато молодшого й не такого кульгавого звіра, старий гнідий кінь відчинив зубами верхню засувку й елегантно реалізував своє прагнення до свободи, гайнувши через двірі далі, у вільні поля.
Майже дві години знадобилися бабусі й обом помічникам, щоб за допомогою шести яблук і відра висівкової мішанки впіймати коня, зловісно оточивши того в полі: він підходив нестерпно близько й знову тікав геть, задерши хвоста, наче бунтівниксвого прапора. Коли з настанням сутінків усе ж повернувся, низько опустивши голову від утоми і якось збентежено видихаючи повітря, то сильно кульгав. Бабуся була розлючена, спочатку горлала на неї, що вона «дурне, дурне дівчисько», а потім мало не зі сльозами зосередила всю увагу на своєму «хлопчикові», то чухаючи йому шию, то мяким тоном сварячи його, доки вони потроху крокували назад до стаєнь. «А як же я?! хотілося кричати Сабіні в її спину, що віддалялася; дівчинці вже й самій на очі навернулися сльози. Я в біса твоя онука, а ти мені досі й доброго слова не сказала!»
Відтоді Сабіна й почала планувати втечу. І уникати бабусі, яка, хоч і не поверталася більше до цього інциденту, усе одно змушувала Сабіну відчувати всю важкість її осуду. І вже не намагалась її обійняти. Власне, день чи два взагалі до неї не заговорювала. Настрій бабусі покращився лише тоді, коли ветеринар оголосив, що запалення на нозі Герцога спадає.
Тож здебільшого Сабіна бувала з Томом і двома хлопцями, Лаямом і Джоном-Джоном, обидва, як і місіс Г., доводилися господарям якимись далекими родичами. Лаям був хтивий колишній джамп-жокей, що вмів говорити тільки двозначностями, тоді як Джон-Джон, його вісімнадцятирічний підопічний, був мало не мовчун, нетерпіння влаштуватися на роботу до найближчого іподрому закарбувалося на його передчасно огрублій від вітру й сонця шкірі. Том, хоч і тримався надто тихо, здавалося, розумів пригнічення та обурення Сабіни й час від часу розряджав його легким гумором. Вона вже припинила помічати його руку, майже до запястка прикриту курткою чи светром. З ним можна було поговорити.
Тож я, чорт забирай, до пів на одинадцяту чекала, доки впевнилася, що старий нарешті скупався, а тоді гарячої води не лишилося зовсім. Ні краплини. Коли я вилізла з ванни, то була така змерзла, що в мене ноги посиніли. Правду кажу. І зуби цокотіли.
Перехилившись через двері стайні, Сабіна ко`пнула відро, і невеличка хвиля води хлюпнула через битий край. Том, згрібаючи чисте сіно, накидане купою вздовж однієї стіни, зупинився, звів брову, і дівчинка спустилася, мимоволі озирнувшись при цьому на Герцога.
Фена немає, волосся в мене тепер просто висить. А мої простирадла вогкі. Нормально так. Настільки, що, коли лягаю, доводиться відліплювати верхнє простирадло від нижнього. А ще вони пахнуть цвіллю.
Звідки ти знаєш?
Що звідки знаю?
Що вони пахнуть цвіллю. Учора ти казала мені, що весь будинок пахне цвіллю. Можливо, насправді простирадла пахнуть доволі приємно.
Це видно. Зелені плями.
Том грубо розсміявся, згрібаючи сіно.
Це, мабуть, візерунок на простирадлах. Закладаюся, зір у тебе як у твоєї матері.
Сабіна приголомшено дивилася на нього, відпустивши двері.
Звідки ти знаєш про зір моєї матері?
Том притулив граблі до стіни. Нахилився і прибрав відро з-під Сабіниної ноги, чекаючи, доки вона зійде з дороги, перш ніж виплеснути воду у двір.
Ви всі сліпі, як кроти. Уся ваша родина. Це кожен знає. Дивно, що ти не носиш окулярів.
Такий був Том: гадаєш, що вже знаєш його як облупленого, говориш до нього, як до приятеля, а тоді він разі вкидає в розмову якусь деталь про твою матір або про власне минуле, а тобі відбирає мову, поки намагаєшся вписати цю нову деталь у впізнаване ціле.
Вона точно знала (щось просочилося від нього, щосьвід місіс Г., справжнього ходячого радіо, якщо тільки поряд немає бабусі), що Тому тридцять пять, що кілька років він провів в Англії, де працював на іподромі, що повернувся за якихось туманних обставин і що втратив руку під час верхової їзди. Останнє Сабіна довідалася не від ньогохай як легко було з ним гомоніти, вона ще не осміліла настільки, щоб розпитувати про ампутацію, але місіс Г. сказала їй, що «завжди вважала, що коні для ньогосмерть. Бачиш, він зовсім не має страху. Ані краплини. Його батько був такий самий». Вона не знала всієї історії, адже не хотіла обтяжувати свою сестру, його бідолашну матір, але це якось повязано з тим, як він звик стрибати через палиці.
Палиці? промовила Сабіна, уявивши собі штахетний паркан. Він напоровся на палю?
Паркани. Він був джамп-жокеєм. Це, чорт забирай, небезпечніше, ніж ганяти по пласкій землі, кажу це тобі як на духу.
«Усе тут крутиться навколо коней, похмуро думала Сабіна. Усі вони до біса одержимі, настільки, що втрачати частини власних тілце для них ніщо». Досі вона вдало відбивалася від їзди на сірому коні за будинком, брешучи бабусі, що болить спина. Але з нетерплячого обличчя тієї, а надто після того, як їй з натяком залишили перед дверима спальні верхові чоботи й шолом, вона розуміла, що живе в кредит.
Сабіна не хотіла їздити верхи. Від самої думки про це їй ставало зле. Їй вдалося переконати матір облишити це багато років тому. Після щотижневих поїздок до стаєнь вона поступово зрозуміла, що її нудить від хвилювання, адже щораз із жахом підозрювала, і зазвичай вгадувала, що цього тижня доведеться їздити на одному зі «злих» шкільних верхових коней, тих, що рвалися, ставали дибки й ганялися одне за одним, притиснувши вуха й вишкіривши зуби, і що цього тижня її понесе, вона втратить контроль, ноги неврівноважено бовтатимуться в сідлі, а руки марно натягуватимуть віжки. Для неї це не було викликом, як для інших дівчат. Навіть розвагою не було. І Кейт навіть не намагалась опиратися, коли Сабіна заявила, що більше не хоче цього робити, наче змушувала до цього доньку лише з якогось непевного почуття сімейної традиції.
Я не хочу їздити верхи, зізналася вона Томові, коли той вів стриноженого коня назад до його стайні.
Усе буде добре. Той малийсправжній джентльмен.
Сабіна озирнулася на далекого сірого.
Мені байдуже, хто він. Я не хочу їздити верхи. Гадаєш, вона мене змусить?
Він пречудовий. Сідав на нього пару разів. З тобою все буде добре.
Ти просто не сприймаєш мене серйозно, чорт забирай, майже прокричала вона, так, що Джон-Джон у сусідній стайні висунув голову з дверей. Я не хочу їздити на коні. Не хочу їздити на жодному коні. Я цього не люблю.
Том спокійно відчепив повід і схвально ляснув коня по крупу здоровою рукою. Підійшов до неї, зачинивши й замкнувши за собою двері.
Ти налякана, еге ж?
Я просто цього не люблю.
Не біда, якщо боїшся. Колись таке було майже з кожним з нас.
Ти мене не чуєш? Господи, ну що за люди. Я просто не люблю їздити верхи.
Том поклав руку їй на плече. Вона лежала, жорстка й непіддатлива, на диво несумісна з почуттями, які намагалася передати.
Знаєш, вона не вдовольниться, доки ти хоча б не спробуєш. Це набагато покращить ситуацію. Чому б тобі не поїхати зі мною завтра вранці? Я подбаю про те, щоб з тобою було все гаразд.
Сабіна відчула, що зараз розридається.
Я справді не хочу! О господи, не можу повірити, що застрягла тут. Моє життяякийсь чортів гармидер.
Завтра вранці. Лише ти та я. Слухай, першого разу тобі таки краще виїхати зі мною, ніж із нею, згодна?
Вона підвела на нього очі. Том усміхався.