Гучно постукала, знову зачекала та ввійшла.
Ліжко, що стояло в дальньому кінці кімнати, було красиве: готичне, на чотирьох стовпах, а з рами між різьблених стовпів із блискучого потемнілого дерева звисали старовинні червоні, як кров, гобелени з проблисками китайських золотих ниток. На самому ліжку кількома шарами лежали старі шовкові покривала, з-під яких проглядали чисті білі лляні простирадла, наче зуби між глянцево-червоних губ. Такі ліжка бачиш в американських фільмах, автори яких намагаються уявити собі, на що схожі англійські маєтки. Від нього віяло екзотикою Далекого Сходу, імператорами та опіумними лігвищами. І воно було максимально несхоже на її скрипуче ліжко із залізною рамою.
Але дідуся в ньому не було.
Сабіні знадобилося менше ніж десять секунд, щоб усвідомити, що його немає не лише в ліжку, а й будь-де в кімнаті. Хіба що він заліз у шафу, у чому вона дуже сумнівалася (але перевірила для певності).
Мабуть, він був у ванній. Сабіна вийшла з кімнати й рушила коридором. Двері були прочинені, тож для початку вона гукнула, але, не почувши відповіді, штовхнула їх і побачила, що у ванній старого теж ані сліду.
У Сабіни голова пішла обертом. Бабуся не казала їй, що він збирався кудись іти. Вона казала, що дідусь спить. То де в біса він? Дівчинка перевірила порожню кімнату бабусі (набагато скупіше обставлену, мусила зауважити), ванну внизу, а потім, відчуваючи, як наростає паніка, кожне приміщення в будинкувід кімнати для сніданків до взуттєвої комори. Того ніде не було видно.
Була чверть до першої.
Треба було когось попередити. Вона побігла вниз, на кухню, і зізналася місіс Г., що якимось робом проґавила свого дідуся.
Він не в себе в кімнаті?
Ні. Там я дивилася найперше.
О господи. Де Берті?
Сабіна ошелешено подивилася на неї, а тоді озирнулася на Беллу.
Я його не бачила, сказала вона.
Він вийшов погуляти із собакою. Він не має виходити зараз сам-один, а надто з Берті, бо той молодий і вибиває з-під нього палицю.
Вона вийшла з-за стола й заходилася знімати фартух.
Ходімо краще пошукаймо його, доки місіс Беллентайн не повернулася.
Ні. Ні, лишайтеся тут і стережіть будинок. Покличу на допомогу Тома.
Сабіна, у якої груди стискало від страху, вибігла у двір, заглядаючи через ворота стаєнь і викрикуючи його імя.
Том із бутербродом біля рота висунув голову з каптерки. Позаду нього лунало радіо й видніли силуети Лаяма та Джона-Джона, що проглядали «Рейсінґ пост», газету про скачки.
Де пожежа?
Цей цей старий. Не можу його знайти.
Тобто як не можеш знайти?
Він мав спати в себе в кімнаті. Місіс Г. вважає, що він міг вийти погуляти з Берті, і каже, що Берті збиває його з ніг. Допоможеш мені пошукати його?
Том вилаявся під ніс, уже видивляючись щось перед собою.
Не чіпати мій обід, покидьки, буркнув він, а тоді схопив своє пальто й хутко вийшов у двір.
Мені дуже, дуже шкода. Я просто не знаю, що робити. Він мав бути в будинку.
Гаразд, сказав він, ретельно розмірковуючи. Піди й пошукай в обох кінцях вулиці, і якщо він не там, перевір верхні поля. Я візьму нижні поля та фруктовий сад, і комори теж. Ти впевнена, що подивилася скрізь у будинку? Він точно не міг просто дивитися телек?
Сабіна, уже налякана виразом обличчя Тома, відчула, як кутики очей щипле від сліз.
Скрізь. І Берті теж немає. Певно, він узяв його із собою.
Господи Ісусе, нащо старому бовдуру було виходити? Слухай, візьми Беллу. І постійно клич Берті якщо старий упав, сподіваюся, собака зможе відвести нас до нього. Зустрінемося тут за двадцять хвилин. І ось тобі мисливський рігякщо знайдеш його, добряче дмухни.
Він віддав їй ріг, розвернувся, перестрибнув через паркан зі стовпів та рейок і побіг до полів унизу, які були обидва оточені високими огорожами.
У супроводі Белли, що весело бігла позаду, Сабіна підтюпцем вибігла з парадних воріт і помчала вуличкою, гукаючи через кожен другий подих. Не впевнена, де саме звертати, вона бігла, доки в грудях не заболіло, повз великий фермерський будинок на розі, маленьку церкву й ряд менших котеджів. Дрібно дощило, і над головою нависли свинцево-сірі хмари, ніби передвісники жахливого лиха. У голові тіснилися неприємні картини, як-от старий, що лежить зімятою грудою на узбіччі дороги, і Сабіна ще дужче припустила в інший бік, доки, не в змозі роздивитися годинник, вирішила, що треба вертатись і обшукати верхні поля.
Де ти, чорт забирай? шепотіла вона. Де ти?
Потім вона підстрибнула, і її серце на мить завмерло, коли величезний зелений брезент, напівзастряглий в огорожі, ворухнувся до неї.
Белла застигла на напружених лапах за кілька кроків попереду, хутро в неї на загривку здибилося. Вона раз попереджувально гавкнула. Під калатання серця, із широко розплющеними очима Сабіна нерухомо стояла посеред дороги, а потім, кілька разів глибоко вдихнувши, придивилася і підняла кут брезенту.
Якби вона була не така стривожена, то розсміялася б. Під величезною пластиковою накривкою стояв сірий віслюк, запряжений у маленький візок. Він швидко розплющив очі, ніби помітив її присутність, а тоді байдуже відвернувся до такого-сякого прихистку огорожі.
Сабіна мяко впустила брезент і побігла далі, вдивляючись то ліворуч, то праворуч. Нічого. Жодного його сліду. Окрім гупання серця, стукоту підборів і ненавязливого шелесту дощу у вухах, вона не чула ні привітного гавкоту, ні нетерплячого аристократичного кректання, ні мисливського ріжка. Добряче перелякана, Сабіна розплакалася.
Йому вочевидь кінець. Усі винуватитимуть її, думала дівчинка, шкандибаючи травяним схилом. Дідуся знайдуть, замерзлого й намоклого, можливо, з переламаними крихкими кістками, там, де Берті виволік його на твердий бетон. Він підхопить пневмонію, і старе серце не витримає, і все це буде на її совісті, бо вона так захопилася читанням брудних книжок і пханням свого носа де не слід, що не подбала про нього. Бабуся розлютиться ще більше, ніж тоді, коли Сабіна дозволила Герцогу втекти. Том ніколи більше не заговорить з нею. Мати відмовиться прийняти її назад, адже вона фактично вбила її батька, тож вона застрягне тут, а мешканці села мовчки зиркатимуть на неї й тицятимуть пальцями, як у фільмі «Звільнення», і вона заживе слави як Дівчинка-Що-Вбила-Власного-Дідуся.
Сабіна не подумала взути гумові чоботи й на заболоченому пасовищі набрала повне взуття багнюки. Вязка та коричнева, та переливалася через верх кросівок, всмоктуючись і вичавлюючись із кожним кроком, обтяжуючи її ноги своєю холодною мокротою. Тиждень тому вона впала б в істерику, побачивши, у якому стані опинилися її новенькі «Рібокси», тепер же була така нещасна, що ледь помітила. Усвідомивши, що минуло вже пів години, відколи вона вирушила на пошуки, Сабіна схлипнула вголос, витираючи мокрий ніс тильним боком долоні.
І цієї миті Белла, вимокла й незадоволена, повернула назад до дому.
Не кидай мене ще й ти! крикнула Сабіна, але Белла не звертала на неї уваги, вочевидь твердо вирішивши повернутися під затишний прихисток теплої плити. Дівчинка не знала, де шукати далі. Треба було спитати Тома. Вона пошкандибала схилом угору, слідом за собакою, не знаючи, що казати місіс Г., але впевнена, що однаково опиниться винуватою.
Поки вона дісталася будинку, Белла зникла. Прибравши мокре волосся з очей і намагаючись опанувати себе й не ревіти, Сабіна підняла засувку на задніх дверях, штовхнула їх і цієї миті почула лункі кроки на гравії за спиною.
Це був Том. Його волосся пристало до голови, а штучна рука зі ще одним мисливським ріжком була незграбно притиснута до грудей. Вона вже хотіла була вибачитись, коли побачила, що чоловік дивиться просто повз неї.
Ти спізнилася, долинув голос із коридору.
Давши собі секунду, щоб звикнути до темряви, Сабіна вдивилась у мощений камяною плиткою прохід, де ледь виднілася згорблена спина, третя ногапалиця для ходиі дві собаки шоколадної масті, які щасливо гарчали одне навколо одного, вітаючись.
Обід був о першій. О першій. Він холоне. Я справді не вважаю, що маю тобі це повторювати.
Сабіна стояла, широко розкривши рота, у дверях, охоплена суперечливими емоціями.
Він повернувся хвилин пять тому, пробурмотів Том позаду неї.Ми, мабуть, розминулися з ним.
Ну ходи, ходи. Ти ж не можеш сидіти в такому вигляді,насварив її дідусь. Тобі треба перевзутися.
Старий покидьок, зі сльозами прошепотіла Сабіна й відчула, як Том у відповідь поклав здорову руку їй на плече.
Місіс Г., визирнувши з дверей кухні, промовила вибачення самими губами й безсило знизала плечима.
Принести вам сухий светр, містере Беллентайн? спитала вона, але той роздратовано відмахнувся від неї. Жінка знову сховалася на кухні.
Дідусь негнучко обернувся до сходів, вільною рукою змахуючи з капелюха краплинки води. Собаки проштовхалися повз нього, і, на мить утративши рівновагу, він випростав хирляву руку й вчепився в поруччя.
Я тобі не повторюватиму.
Старий пробурмотів щось сам до себе й похитав головою, ледь видимою над надмірним вигином його плечей.
Місіс Г., чи не будете ви такі ласкаві принести мені мій обід? Здається, моя онука радше їстиме в коридорі.
* * *
Невдовзі після чаю Сабіна перелічила отримані від матері гроші, щоб дізнатися, чи вистачить їй на повернення до Англії. Матері це не сподобається, але Сабіна не думала, що жити з нею та одіозним Джастіном буде гірше, ніж стирчати тут. Це було неможливо. Навіть коли вона намагалася чинити як слід, з нею поводилися так, наче вона хибить навмисно. Їм було начхати на неї. Усе, про що вони дбали, це кляті коні та їхні дурнуваті жорсткі приписи. Сабіна могла б лежати на кухні із сокирою в голові, а вони сварили б її за те, що носить у дім робочі інструменти.
Вона роздивлялася свій квиток на пором, шукаючи телефон лінії бронювання, коли у двері мяко постукали. Це була місіс Г.
Чому б тобі сьогодні ввечері не піти зі мною до нашої Енні? Твоя бабуся каже, що вона не проти, та й тобі було б непогано мати поряд когось молодшого.
Сказане означало: «Мабуть, вам із твоїми бабусею й дідусем слід дати одне одному перепочинок». Але Сабіна не зважала. Усе одно краще, ніж стирчати з ними черговий вечір.
Енні була єдиною донькою місіс Г. Вона мешкала у великому фермерському будинку в глибині села, у якому тримала готель разом із чоловіком Патріком, набагато старшим за неї, письменником. («Я жодної з його книжок не прочитала: мені таке не до смаку, зізналася місіс Г., але кажуть, вони дуже гарні. Ну, знаєш, для інтелектуалів».) Ґаздівські навички Енні обнадіювали меншеякщо вірити Томові, готель славився тим, що жоден пожилець не залишався в ньому на другу ніч. Очевидно, вона багато про що забувала. Наприклад, про сніданок. Чи навіть про те, що в неї взагалі були пожильці. І дехто був проти її звички розгулювати будинком удосвіта. Але ні Том, ні місіс Г. докладно про це не розповідали.
Вона не набагато старша за тебе. Їй двадцять сім. Нагадай, скільки тобі? А. Ну гаразд, вона таки трохи старша за тебе. Але ти її вподобаєш. Вона всім подобається. Тільки не зважай, якщо вона трохи ну трохи неуважна.
Повільно простуючи темною мокрою вулицею поряд із місіс Г., ховаючись разом з нею під доволі зношеною парасолькою, Сабіна була заінтригована, уявляючи собі жінку на подобу Мод Ґонн уся така рудоволоса, у легких спідницях, тонкою аристократичною рукою відмахується від домашніх клопотів. Ексцентричні звички Енні незрівнянно далекі від звичаїв Кілкерріону. Жінка, яка забуває приготувати сніданок, навряд захоче влаштовувати формальну вечерю, чи не так? А якщо її чоловікписьменник, то навряд чи стане обговорювати самих лише коней. Можливо, сьогодні ввечері їй вдасться розслабитися і зблиснути дотепністю в теплій компанії. Може, подивиться телевізор по-людськи. А раптом в Енні навіть є супутникове телебачення? Схоже, чимало ірландських будинків його мають. І до того ж місіс Г. сказала їй, що пізніше зазирне Том. Він часто заходив, вочевидь, просто щоб дізнатися, як «ведеться» Енні.
Але Енні, яка відчинила двері, була не зовсім тією гламурною ексцентричною пані, яку уявила Сабіна. То була низенька жіночка в завеликому светрі, з прямим русявим волоссям до плечей, повними губами й великими сумними очима. Вони привітно примружилися, коли жінка простягла рукуне для того, щоб потиснути руку Сабіні, а щоб мяко втягнути її до будинку. «І вона теж, трохи із сумом зауважила Сабіна, носить джинси з масмаркету».
Сабіно! Як справи? Дякую, що зайшла. Привіт, мамо. Принесла бекон?
Так. Покладу до холодильника.
Передпокою не буловони ввійшли просто до вітальні, одну стіну якої майже цілком заповнював старий камяний камін, де шалено палахкотіли дрова. Дві довгі, трохи обшарпані блакитні канапи стояли під прямим кутом до нього, а між нимикавовий столик, завантажений величезними нетривкими стосами часописів і книжок. Зараз, коли вона придивилася краще, книжки були скрізь. Вони нерівномірними грудами лежали вздовж усіх стін на просілих полицях, і під табуретами, і під столами.
Це Патріка, сказала Енні з кухонної зони на іншому кінці кімнати. Він пише чудові книжки.
Енні? Що ти приготувала на вечерю? Місіс Г. відійшла від холодильника й озирнулася навколо, ніби очікуючи побачити, як якась пательня шкварчить на плиті.
Енні потерла чоло, насупившись.
А, мамо, пробач. Зовсім вилетіло з голови. Можемо сунути щось до мікрохвильовки.
Не можемо, обурилася місіс Г. Не дозволю, щоб Сабіна повернулася до великого будинку й розповіла, що ми так і не нагодували її як слід.
Я такого не казатиму, запевнила Сабіна, якій насправді було байдуже. Усе одно я не настільки голодна.
Така кощава дівчинка. Та взагалі подивіться обидві на себе. Я на собаці мясника більше мяса бачила. Енні, сідай та побалакай із Сабіною, а я зроблю нам кілька відбивних. Поклала трохи в морозилку пару тижнів тому.
Я я взагалі-то мяса не їм, обережно зауважила Сабіна.
Ні, ні. Звісно, не їси. Ну, добре. Ти можеш їсти овочі. А до них ми зробимо тобі бутерброд із сиром. Так годиться?
Енні змовницьки всміхнулася Сабіні й жестом запросила її сідати. Говорила вона небагато, але так, що це схиляло до відвертості, і вже скоро Сабіна звірялась їй у тих численних нещастях і несправедливостях, яких зазнавала в Кілкерріоні. Розповіла Енні про нескінченні правила й настанови й що абсолютно неможливо памятати їх усі. Розповіла, як до безглуздя важко спілкуватися з бабусею та дідусем і які вони безнадійно старомодні. Розповіла, якою чужинкою почувається серед усіх тих одержимих вершників і як скучила за своїми друзями й телеком, і за своїм будинком, і за всіма своїми речами, як-от диски та компютер. Енні лише слухала та з розумінням кивала, тож незабаром Сабіна запідозрила, що багато чого жінка вже чула від місіс Г. Від цього вона лише сильніше відчула себе жертвою. Певно, вона і є жертва, міркувала Сабіна, якщо про неї говорять у співчутливих тонах.
А чому твоя мама не тут, Сабіно? Працює?
Сабіна на мить застигла, не знаючи, наскільки відвертою слід бути. Вони непогані люди, та вона їх ледве знає. До того ж донька все-таки не хотіла пащекувати про матір.
Так, збрехала дівчинка. Хотіла приїхати, але була надто зайнята.
Чим вона тепер займається? спитала місіс Г. Я так давно її не бачила.
Вона пише. Сабіна зробила паузу. Не книжки й тому подібне, лише статті до газет. Про родини.
Які-небудь старі родини? Місіс Г. сунула тацю з їжею в духовку.
Не зовсім. Про родинне життя взагалі. Проблеми та все інше.
Звучить дуже до речі,зауважила місіс Г.
Ти, певно, сумуєш за нею, мовила Енні.
Тобто?
За твоєю мамою. Ти, мабуть, скучила за нею. Адже вона так далеко, та й узагалі.
Трохи. Вона завагалася, а тоді сміливо додала: Насправді ми не такі вже й близькі.
Але ж вона твоя мама. Ви маєте бути близькі.
І раптом з непоясненної причини очі Енні наповнилися сльозами.
Сабіна із жахом дивилася на неї, намагаючись збагнути, що такого вона сказала, щоб викликати таку реакцію. Місіс Г., різко глянувши на доньку, гукнула:
Сабіно, я знайшла трохи риби в морозилці. Що скажеш, якщо я приготую її в масляному соусі? Може, допоможеш мені розморозити її в мікрохвильовці? Енні, люба, чому б тобі не піти привести Патріка? Скажи йому, що ми їстимемо за двадцять хвилин.