Ще за годину навколо останнього багаття Теюттіна почали бавитисяборолися, бігали одне за одним. У такий спосіб люди намагаються підняти собі настрій і хоч якось обігнати смерть, навіть чужу.
Нарешті там вгамувалися, зібралися біля купи хмизу й підпалили її. Так пішов у верхній світ воїн Теюттін, і Лилєкей знову відчула повагу до ворога, що став крапкою на її запястку, боги й духи часом роблять страшні речі, стикаючи людей між собою, неначе діти, які бавляться з фігурками костяних оленів і ведмедів. Але врешті-решт усім випадає дорога у верхній світ, і добре, коли все це відбувається правильно, з повагою.
Восени, у святий день Тентик, люди зберуться й пригадають усіх, хто пішов за останній сезон, і її Омрина теж. Згадають востаннє, щоби відтоді забути назавжди. Ну, принаймні так казала стара віра, але хіба собі заборониш?
Лилєкей розмовляла з сином постійно, вона не збиралася слухатися тієї старої віри, яка накоїла їй стільки поганого. Вона вкотре пообіцяла йому, що два останніх учасники того клятого полювання отримають своє, і збиралася вже відповзати задом з вершини, як раптом їй упала в очі дивна хода однієї з фігурок, які залишали вогнище, вирушаючи вниз, до селища. Вона дістала приціл, ще раз придивиласятак, останнім шкутильгав чоловік, що припадав на праву ногу. На деревяну ногу.
13
Юра був з тих, хто на своє старе імя майже не озивався. Вона памятала ще з дитинства, що молодшого батькового брата звали Уа-Уавін, мабуть, багато плакав у дитинстві. Потім молодий дядько надовго зник в експедиції, а повернувся вже Юрою і тільки Юрою. Може, старе імя його дратувало, а може, він просто звик до нового.
Дядько оселився в місті й надалі працював помічником у розвідці, поки не повернувся з експедиції без ноги. Довго лікувався, а далі вже нікуди не їздив і сидів у конторі. Дружина його покинула, пішла з дочкою за одним балакучим геологорозвідником, а він лишився. Лилєкей памятала, що після того Юра працював на закупівлі хутра, допомагав з перекладом, якщо зі здобиччю прийшов хтось іздалеку, а потім його взяли до військкомату.
Минали роки, він так і шкутильгав своєю деревяною ногою, час від часу вони перетиналися в місті, але випадково. Аж поки не настала та зима, коли скажена хуртовина ревіла місяць без перерви. Лилєкей тоді полювала сама й ледь не вмерла від голоду, її випадково знайшли геологи, які вперто пробивалися крізь завірюху до берега. Вони взяли її з собою й дотягли-таки до міста.
Після того як її виписали з лікарні, був потрібен час, аби оговтатися, і Лилєкей лишилася пожити в Юри. Але хуртовина все не припинялася, робити в бараку було нічого, і так сталося, що одного разу вони прокинулися разом. Таке трапляєтьсямерзлота пливе влітку, так само того разу попливла і вона.
Мама, дізнавшись про це, була дуже раданарешті вдома міг зявитися чоловік, причому не чужий, але малий Омрин тоді дуже гучно розсміявся. Мабуть, йому здавалося, що старий чоловік з деревяною ногою не підходить його хоробрій матері, яка краще за всіх стріляє й нічого у світі не боїться.
Ось так і сталося, що Лилєкей з Юрою зустрічалися тільки в місті, кілька разів за сезон, коли вона здавала хутра. Родина знала про цемама тихенько собі буркотіла, а Омрин і досі вважав, що це зайве, але деяких речей дітям ніколи не зрозуміти.
Юра дуже рідко зявлявся в селищі, і тепер, коли він раптом опинився на похороні, Лилєкей дуже здивувалася. Повернувшись до намету, поївши й удосталь накурившись, вона зібралася було вийти на дорогу й почекати Юру там, але потім зрозуміла, що це зайве, її обовязково побачить хтось інший, а за нинішнього стану речей це небезпечно.
Тому вона вирішила лягти спати, а зранку вже йти до міста й спробувати знайти Юру десь біля його барака. Закутавшись у кухлянку, вона не вперше подумала про те, що краще б усе це сталося взимкуу темряві вона б швидко розвязала всі питання й зникла б на тому березі
Прокинувшись, вона довго міркувала з люлькою, а потім попрямувала до місця, де було закопано половину їхнього золотого піску. Візьме з собою, попросить Юру поміняти його на гроші та віддати мамі це буде простіше й надійніше, якщо щось піде не так. Вона знайшла банку, висипала її вміст у мішок і пішла зворотним шляхом, старанно оминаючи місця, у яких її могли б побачити з дороги.
У місті було тихокоротке літо добігало кінця й усі, хто міг, займалися сезонними справами. У тому провулку, де до неї причепилися бічі, цього разу анікого не було. Натягнувши комір кухлянки на голову, вона повільно йшла вулицею, виглядаючи людей. Мабуть, про її справу тут чули, чужі сюди потрапляли рідко.
На Лилєкей ніхто не звертав уваги, і вона спокійно дійшла до дитячого садочка, що межував з лінією старих бараків, в одному з яких і жив Юра. Зайшла на територію, пропустила юрбу діточок, усміхнулася виховательці (серце хрумнуло, але вона втримала усмішку на обличчі) і попростувала далі, мов і не вона.
Спочатку треба було пересвідчитися, що на неї ніхто не чекає сидячи в глибині порожнього павільйону, вона оглядала двір напроти. На лавці біля єдиних дверей барака сиділо й курило двоє чоловіків. Ну, сидять собі й сидятьнічого незвичного, але час минав, а вони все нікуди не поділися. А це дивноякби в них була пляшка, це ще можна було б зрозуміти, але вони все сиділи й сиділи. І ті, хто виходив або заходив до барака, з цими двома не віталися. Виходить, чужі.
Лилєкей звикла довіряти власним інстинктам, окрім них нічого й не було. Небезпеки від цих двох вона не відчувала, але й ризикувати не хотілося. Тому вони так і сиділи, кожен на своєму місці, тільки вони мали змогу курити, а вона боялася привернути увагу вогником чи димом.
Юра зявився вже під вечір, коли на вулиці лягли легкі сутінки, а всіх дітей забрали з садочка. Він зайшов у двері, ті двоє не дивилися на нього, а вінна них, але Лилєкей усе ще не наважувалася ризикнути. І знов не щастило: вікно Юриної кімнати виходило у двірвоно якраз і містилося на другому поверсі, прямо над лавочкою. Якби воно було з торця чи з вулиці, можна було б залізти, дочекавшись, поки сусіди позасинають, але
Вона знов чекала, як на полюванні, так треба, не поспішай, і здобич розслабиться. Не поспішай Вже й пяні порозходилися по домівках, і музика скрізь замовкла, а вона все сиділа, навіть не змінивши пози. І тоді двоє нарешті встали й пішли на вулицю. Лилєкей все одно чекала й дочекалася: за кілька хвилин за рогом показалася головаодин з них перевіряв, чи не вийшов хтось, побачивши, що вони пішли.
А не вийшовЛилєкей посміхнулася, бо все сталося саме так, як вона й гадала: ці двоє чекали на неї й тепер точно пішли. Вона посиділа ще з годинку і рушила до дверей, тримаючись стіни.
14
На першому поверсі була одна велика зала й спільна кухня, але Юра тут жив давно й мав окрему кімнату на другому поверсі. Більшість людей спали, біля пічки сиділи кілька чоловіків і про щось тихенько розмовляли, брязкаючи склом і залізом. Опустивши голову, Лилєкей впевнено піднялася сходами, удаючи, що вона тут живе.
Загалом у бараку мешкало не менше тридцяти людей, і всіх в обличчя не запамятаєш, особливо на другому, сімейному поверсі. На щастя, у коридорі їй ніхто не зустрівся, і вже за кілька секунд після того, як зайшла в барак, вона тихенько стукалася у двері Юриної кімнати.
Він відчинив, видихнув чи то від несподіванки, чи то від полегшення й пропустив її досередини, відразу зачинивши двері. Ну, кімнатато занадто гучно, насправді в нього тут було одне ліжко, маленька шафа з розкладайкою за нею та рукомийник під вікном. Коли вона жила тут після лікарні, розкладайка займала все вільне місцене було куди навіть ногу встромити.
Вони всілися, Юра уважно подивився в обличчя Лилєкей й обійняв її однією рукою.
Омрина знайшли? спитала вона про головне, вже знаючи відповідь: ні. Де ж його там знайдеш, та й не шукав, мабуть, ніхто. Юра заперечно хитнув головою й почав пошепки розповідати все, що йому було відомо.
Отже, її шукали, а ті двоє надворі прийшли по її душу. До Юри на роботу приходив якийсь офіцер і розпитував про Лилєкейде її слід шукати, як вона поведеться в цій ситуації та чи не може Юра її знайти або повідомити органам про місцеперебування? Йому настирно рекомендувалося відвідати селище, розпитатися в місцевих і скласти доповідь. Навіть машину дали для цього з двома озброєними міліціянтами.
Виходить, Лилєкей все правильно тоді на сопці відчуладобре, що не спробувала знайти Юру, спустившись додому. Ще він дізнався, що тих двох руських про всяк випадок тримають у сусідній з військкоматом будівлі у прикордонників, що один з нихродич якогось начальника, але вже наступного ранку їх відправлять рейсовим літаком на Велику землю, якомога далі від небезпеки.
Оце вже погано! Дуже погановона сподівалася, що вони працюватимуть, як і всі, до кінця літа й вона встигне розібратися з обома. Але головне, він їх там бачивобидва молоді, один маленький, товстий і смішний, а другий високий. Лилєкей кілька разів перепитала про прикметиколір волосся, одяг. Ніби обидва були в зелених штормівках, у маленького темне волосся, у високого світліше, вусів немає, а зачіски звичайні, патлаті.
Юра не питав, навіщо вони їй, він усе розумів: своя кров завжди важливіша за будь-яке золото. Лилєкей підхопилася та підійшла до дверейранок уже за кілька годин, їй треба терміново вирушати й уже дорогою міркувати, де краще зустрітися з людьми, які не захотіли врятувати одного красивого хлопчика з довгим волоссям. Мабуть, на летовищі так, на летовищі, там більше простору, у прикордонників завжди є люди, причому озброєні люди.
Вздовж вікна, зачепившись за відчинену кватирку, висіла Юрина формагімнастерка й кітель, а на підвіконні лежав кашкет. Так, дядько був значно більший за племінницю, але якщо вона прибере волосся, то здалеку здаватиметься невеличким солдатом чи молодим офіцером. І тоді зможе підібратися ближче. Вона повернулася, зняла кітель, узяла кашкет і поклала до мішка.
Наостанок про всяк випадок наказала Юрі, що робити, якщо їй не пощастить: продати їхнього човна, а гроші віддати мамі. Розповіла, де шукати половину золота й гвинтівку, що вона їх закопала в камяній щілині над обривомтим, що ближче до траси, але дивиться в протилежний бік. Лилєкей дочекалася, поки Юра старанно повторить прикмети того місця, і відімкнула двері, не попрощавшись із чоловіком, який мав деревяну ногу і, мабуть, сильно любив свою племінницю.
На першому поверсі все ще сиділи біля буржуйкивлітку є час на теревені, але в коридорі було темно, всі вікна зачиняли, аби полярного дня люди мали змогу спати. Тож вона їх бачила, вони її ні, і Лилєкей спокійно вийшла надвір, відразу кинувши око на ту лавочку та на ріг будинкунікого. Можна йти.
І що далі вона опинялася від барака, то схвильованішими були її думкияк же їй встигнути на аеродром, до якого було майже двадцять кілометрів і який містився на іншому березі затоки? Взимку за потреби вона могла більш-менш швидко пробігти цю відстань, але взимку все було б значно простіше.
Вона зупинилася на розі серце гупало, у скронях стукало; може, все ж таки вирушити до прикордонного управління? Спробувати дістати цих людей, коли їх виводитимуть до машини? Вона вже майже вирішила ризикнути, але давній інстинкт сказав, що там на неї чекатимуть і, якщо до Юри прийшло двоє, скільки їх буде там?
І що вона зробить з одним ножем? У Юри зброї не було, він якось влаштувався жити без цього. Мабуть, треба було брати гвинтівку із собою, може, лишити її десь біля міста. Мабуть Тоді б можна було підстрелити їх з відстані.
Виходить, за всіма навичками треба ловити звіра тоді, коли він на це не чекатиме. Їх довезуть до аеродрому, заведуть усередину й заспокояться, вирішивши, що небезпеки вже нема. Якби їй опинитися в тій залі, де всі чекають на рейс Вона там бувала кілька разів, востаннє привозила Альбіні хутра прямо під літак і памятала, що охорони вистачало, але хіба це проблема для секретарки Чижова? Наказала, її завели, й усе.
Альбіна Ні, Альбіна їй не допоможе в жодному разі згадати тільки, як та тоді в управлінні повелася. Вона тільки вдає дружню людину, але своїх вони захищають, а місцеві для них чужі попри все. І завжди такими й залишаться.
Та була ще одна сильна людина, яка постійно вештається біля аеропорту й поводиться так, ніби в неї є зброя За попереднім планом Лилєкей, вона мала розшукати Аслама й спробувати продати йому частину золота, щоби в мами були паперові гроші багато грошей, на які можна жити, навіть не виходячи з хати.
Він був начальником купи людей дивної нації дагестанців, які тримали тут торгівлю чорним золотом і чомусь не опинялися за ґратами. Так давно повелося, що саме люди Аслама купляли пісок у тих, хто боявся везти його сам або взагалі не збирався на материк.
Якось воно так поділилося, що прикордонники через свої кораблі й літаки переправляли на материк рибу, будівельникиікру, Альбінахутра, а дагестанці золото. Лилєкей навіть не збиралася осягати ці дивні правила людей Великої землі, які на словах дотримуються своїх суворих законів, а насправді порушують їх на кожному кроці.
Кажуть, Аслам завжди сидить неподалік летовища, в машині, а його люди ходять проміж тих, хто відлітає, і натякають їм, що краще продати пісок тут, бо все одно знайдуть, і тоді ані грошей, ані волі. Дехто погоджуєтьсяАльбіна розповідала, що всі про це знають, але нічого тим дагестанцям не стається.
Значить, з усього виходило тактреба підібратися до аеропорту, знайти Аслама, віддати йому пісок за зброю чи можливість зайти на територію непоміченою. І краще б Асламу швидко погодитись на її пропозицію, тому що іншого виходу в неї немає.
Лилєкей повернула праворуч і прискориласяблаго різкий південний вітер допомагав, штовхаючи у спину. Вийшовши за межі міста, вона побігла, забираючи далі від порту, віддаляючись від мети, але наближаючись до берега, на якому можна буде поцупити човен, їх там у сезоняк зірок на небі. Краще б катер, але хто лишить його з мотором і пальним, коли навколо повно людей, які звикли геть усе вважати своїм?
На легкому човні вона зможе перетнути затоку, а потім уже добігти до аеродрому. Там є машини, які зустрічають пасажирів з теплохода, але їй слід триматися осторонь, наразі це головне.
За кілька хвилин вона вискочила до берега й побігла вздовж нього, виглядаючи човни. Купи чайок уже прокинулися й кружляли над місцями, де різали морську здобич.
Літопора, коли треба збирати рибу та ікру. Що чайкам, що людям.
Попереду вона побачила перший із катерів, витягнутих на берег. Він був надто великий, його не зсунути з місця, тому вона навіть не зупинялася, аби перевірити, що там з мотором. Ще один катер, невеличкий, якраз такий, як їй треба, але з нього на ніч зняли двигун.
Тут зазвичай працювали ті, хто не хотів попадатися на очі інспекторам, ніби й поруч з містом, а ніби й далеко від влади, тут стільки всього, що за всім не встигають. За нею увязалися кілька собак, ніби відчувши початок полювання, залишки від якого можуть дістатися їм. Лилєкей гиркнула на зграю, не збавляючи ходи: «Ша, конаки!», але цим було все одно, як завжди тут кажуть: «Не спизамерзнеш», от вони й не збиралися спати.
І тут, уперше з часу Теюттінової сокири, їй пощастило: крізь собачий гавкіт вона почула, як десь попереду працює двигун, прискорилася й вибігла до невеличкого рогу, за яким показався залізний човник із двигуном, що вже стояв у воді, а якийсь хлопчик у величезних гумових чоботах перекидав до нього з берега знаряддя.
З першого погляду стало зрозуміло, що хлопчик щойно завів двигун, отже, й тато десь неподалік, вони готуються вийти в море. І що хлопчикмісцевий, не їхній, цілком можливо, що вона знала його батьків, та й родичами вони теж могли бути, адже корінних лишилося мало для цієї великої пустелі на березі моря.
Лилєкей на ходу витягнула ножа, закричала: «Ей!»і забігла у воду. Хлопчик упустив з рук багра, навіть не спробувавши захиститися, і смикнувся вбік.
Ергатик! прокричала йому Лилєкей.
Такзавтра, все завтра, все повернеться, тільки не заважай.
Вона засунула ніж у зуби, підтягнулася за борт й залізла до човна. Хлопчик кудись біг далі берегомвочевидь, по своїх. Їй усе одно поспішати, але краще б його родичам не втручатися, бо вода вмістить усіх, хто заважатиме їй зробити все як слід. Лилєкей увімкнула передачу й газонула на повнудякую за човен, боже Пегитгене, помагай і надалі.
15
День видався вітряний, і катер стрибав по хвилях, наче маленька нерпа, яка поспішає за своєю зграєю, водночас граючись та пишаючись тим, що може рухатися швидко. Лилєкей намагалася тримати курс так, щоб опинитися правіше від вугільних копалень і причалу, але й так, щоб її не винесло у відкрите море.