І поглянула на Ніно, який негайно махнув офіціантові, щоб розплатитися.
Ліла промовила:
Я вже заплатила.
І поки він протестував, Ліла знову звернулася до мене, з єхидством у голосі:
Дженнаро прийде не сам, його приведе Енцо. А з ними прийде ще дехто, кому до смерті кортить побачитися з тобою. Було б справді негарно з твого боку не привітатися.
Тим «деким» виявився Антоніо Каппуччо, з яким я зустрічалася в юності. Солари після вбивства матері негайно відкликали його з Німеччини.
9
Ліла розповіла, що Антоніо приїхав на похорон Мануели такий худий, що його ледве можна було впізнати. За кілька днів підшукав собі житло неподалік від Меліни, яка мешкала зі Стефано й Адою, а потім перевіз дружину-німкеню з трьома дітками. Отже, він справді одружився, справді мав дітей. Так окремі уламки далекого минулого потроху склалися докупи в моїй голові. Антоніо був важливою частиною мого колишнього світу, Лілині слова про нього згладили неприємне враження від ранкових подій, і мені відлягло від серця. Я пробурмотіла Ніно:
Зайдімо на хвилинку, гаразд?
Він мовчки стенув плечима, і ми рушили до площі Мартірі.
Усю дорогу, поки ми йшли вулицями Мілле та Філанджері, Ліла ні на мить не відставала від мене, а Ніно тим часом похмуро плівся ззаду, засунувши руки в кишені й понуривши голову. Ліла розмовляла зі мною як із давньою найближчою подругою, ніби нічого не змінилося. Казала, що мені за першої нагоди слід познайомитися з родиною Антоніо. Живо описала його дружину й дітей. Жінка була дуже вродлива, білявка зі ще світлішим, ніж у мене, волоссям, і дітки теж біляві, ні одне не вдалося в батька, який був чорний, мов турок. Коли вони впятьох виходили прогулятися до траси, то світловолосі дружина і хлопчики здавалися військовополоненими, яких ведуть по району. Тут вона розсміялася, врешті перелічивши всіх, хто хотів зі мною побачитися: Кармен, але їй за кілька хвилин треба буде бігти на роботу, як і Енцо; звісно, Альфонсо, який і надалі управляв крамницею «Солара», та Маріза з дітьми.
Тобі достатньо побути з ними кілька хвилин, додала Ліла, і вони будуть раді. Адже всі тебе дуже люблять.
Поки вона говорила, я подумала, що ті, з ким я збираюся зустрітися, умить рознесуть по району звістку про кінець мого шлюбу. Так про це дізнаються мої батьки, і мати збагне, що я стала коханкою сина Сарраторе. Але я відчувала, що мене це мало турбує. Мені навіть подобалося, що друзі побачать нас із Ніно і потім казатимуть у мене за спиною: «Вона з тих, хто чинить так, як їм заманеться. Покинула чоловіка й дітей, тепер живе з іншим». Я несподівано усвідомила, що мені навіть кортіло, аби мене офіційно повязували з Ніно, хотіла, аби мене побачили разом із ним, хотіла, аби всі забули про пару ЕленаПєтро і говорили про пару НіноЕлена. І раптом я відчула спокій, майже задоволення від того, що потрапила в Лілині сіті.
Вона говорила й говорила, ні на мить не зупиняючись, і згодом за давньою звичкою навіть узяла мене під руку. На мене той жест не справив ніякого враження. «Хоче переконати мене, що все так, як і раніше, подумала я, але час визнати, що ми вже не ті. Її рука мені на дотик як деревяний протез і більше не викликає яскравих емоцій». Тут я недоречно згадала, як колись давно сподівалася, що вона справді хвора і скоро помре. «У ті часи, попри все, наші стосунки були живими, насиченими, хай навіть болючими, думала я, а тепер все інакше. Усе тепло, на яке я була здатна, навіть те, яким живилося моє давнє страшне сподівання, зосередилося на чоловікові, якого я кохала ще змалечку. Ліла гадала, що все ще має наді мною владу, може потягти, куди їй заманеться. Але що врешті вона затіяла: хоче відродити незрілу закоханість та юнацьку пристрасть?» Усе, що лише кілька хвилин тому здавалося мені підступним, раптом видалося беззлобним і ні на що не здатним, як музейний експонат. Зараз для мене тільки одне має значення, хоче вона цього чи ні. Тільки я і Ніно, Ніно і я, навіть плітки і скандали в маленькому світі нашого району здавалися мені підтвердженням того, що ми з ним пара. Лілу я більше не відчувала: ніякого тепла від її руки, лише тканина її рукава торкається мого.
Ми дійшли до площі Мартірі. Я повернулася до Ніно, щоб попередити: у крамниці буде його сестра з дітьми. Він щось буркнув роздратовано. Ось і вивіска «Солара». Ми зайшли, і хоч усі погляди відразу звернулися до Ніно, зі мною віталися так, ніби я прийшла сама. Лише Маріза обізвалася до брата, але було ясно, що обом та зустріч принесла мало радості. Вона відразу взялася йому дорікати, що він ніколи не телефонує і не зявляється у батьків, вигукнула: «Мама нездужає, з татком зовсім ради немає, а тобі начхати!» Він промовчав, з байдужим виразом поцілував племінників і тільки тому, що Маріза і надалі продовжувала сікатися до нього, пробурмотів: «Дай мені спокій, Марі, у мене своїх проблем по горло!» Хоч мене й смикали радісно з усіх боків, я час від часу поглядала на нього, але вже не через ревнощі, а тому, що турбувалася, що він почувається незручно. Я не знала, чи він памятає Антоніо, чи впізнає його. Адже мені одній було відомо, що то мій колишній хлопець колись відлупцював Ніно. Я побачила, як вони стримано привіталися один з однимлегкий кивок, ледь помітна посмішка, точно так, як згодом із Енцо, потім з Альфонсо та Кармен. Для Ніно всі вони були незнайомі, люди з мого та Лілиного світу, до яких йому було мало діла. Потім він став походжати по крамниці з сигаретою, і вже ніхто, навіть його сестра, ні разу до нього не озвалися. У крамниці він був тим, через кого я покинула свого чоловіка. І Лілі тежособливо їй! доведеться врешті з цим рахуватися. Коли всім це стало ясно, я воліла якомога швидше забратися звідти і вивести його разом із собою.
10
За ті півгодини, що я пробула в крамниці, на мене навалилися хаотичні події з минулого та теперішнього: вигадані Лілою черевики, її фото у весільній сукні, святкове відкриття крамниці та Лілин викидень, сама вона, коли для власних інтересів перетворила крамницю на салон та приховане місце для побачень; і наше сьогодення, коли нам за тридцять, такі різні наші долі, їхні видимі та приховані сторони.
Я опанувала себе, заговорила привітним тоном. Обмінялася поцілунками, обіймами та перекинулася кількома словами з Дженнаро, який перетворився на дванадцятирічного вгодованого хлопця з чорним пушком над верхньою губою. Він був таким схожим на Стефано в підлітковому віці, що здавалося, ніби Ліла, поки носила сина в утробі, постаралася знищити в ньому все від себе самої. Я вважала необхідним так само тепло привітатися з дітьми Марізи та самою Марізою. Її моя увага потішила, і вона взялася натякати, що їй добре відомо, які зміни відбувалися в моєму житті. Навіть сказала: «Тепер, коли ти частіше буватимеш у Неаполі, не забувай про нас. Ми розуміємо: ви люди зайняті, вчені, у вас і так багато справ, але знайдіть хвилиночку і для нас».
Вона стояла на порозі крамниці поряд із чоловіком та дітьми, яким не терпілося чкурнути надвір. Даремно я шукала на її обличчі сліди кровного звязку з Ніно: у її зовнішності не було ані краплі від брата і навіть від матері. Зараз, коли вона покруглішала, вона була більше схожа на Донато, від нього успадкувала і вдавано бадьорий, улесливий тон, яким намагалася показати мені, що в неї чудова родина і щасливе життя. Альфонсо, щоб їй догодити, раз у раз кивав і мовчки усміхався мені широкою білозубою усмішкою. Його зовнішність мене дуже вразила. Він був вишукано вдягнений, довге чорне волосся зібране у кінський хвіст, що ще більше підкреслювало витонченість рис. Але в його жестах і міміці я помітила щось особливе й незрозуміле, і це несподівано викликало у мене дивне збентеження. У цьому приміщенні він єдиний, окрім мене й Ніно, здобув освіту, і наслідки того навчання, доступного лише вищим суспільним прошаркам, як мені здалося, із часом ще більше розквітли у його гнучкому тілі й витончених рисах обличчя. Який же він був гарний, який вихований! Маріза хотіла отримати його собі за будь-яку ціну, хоча він і опирався. І на тобі: вона з роками набувала чоловічих рис, а він дедалі більше ставав схожим на жінку. Їхні двоє дітей, якщо вірити пліткам, були від Мікеле Солари.
Так, прошепотів Альфонсо, якщо якось заглянете на вечерю, ми будемо дуже раді.
Коли ти вже напишеш нову книжку, Лену? запитала Маріза. Ми ж усі чекаємо. Але подбай про те, щоб іти в ногу з часом. Твоя перша книжка здавалася занадто вульгарною, а ти бачила, яку тепер порнографію видають?
Ніхто з присутніх, незважаючи на загальну неприязнь до Ніно, ніяк не виказав свого несхвалення через такий поворот у моєму житті ані поглядом, ані єхидною посмішкою. Навпаки, поки я переходила з одних обіймів в інші, перекидаючись кількома словами, усі намагалися виявити любов і повагу. Енцо обійняв мене зі звичним серйозним виглядом, не промовив ні слова, лише усміхнувся, і мені здалося, що він цим хотів сказати: «Я з тобою, що б ти собі не надумала». А от Кармен майже відразу відвела мене вбік (вона була дуже схвильована і раз у раз поглядала на годинник) і заторохтіла про свого брата так, як піддані говорять із добрим можновладцем, який усе знає, усе може і ніколи нічим не заплямує свій чистий образ. Не сказала ні слова про дітей, чоловіка, про своє чи моє особисте життя. Мені стало ясно, що вона переклала на себе весь тягар поганої слави Пасквале як терориста, але тільки для того, аби перетворити мінус на плюс. За ті кілька хвилин, що ми з нею проговорили, вона не лише встигла заявити, що її брата засуджено несправедливо, а й стала вихваляти його сміливість та добру вдачу. Її очі світилися рішучістю завжди й в усьому бути на його боці. Сказала, що їй треба зі мною зустрітися, попросила номер телефону й адресу.
Лену, шепнула вона, ти знайома з такими людьми, які можуть допомогти Пасквале, якщо його не вбють.
Вона кивнула Антоніо, що стояв неподалік разом з Енцо. Антоніо підійшов, понуривши голову, звернувся до мене несміливо, плутаючись у словах, зміст яких, якщо підсумувати, був таким: я знаю, що Пасквале тобі довіряє; перед тим, як скоїти те, що накоїв, він прийшов до тебе додому; отже, якщо ти його знову побачиш, то попередь його: хай зникне, хай нізащо не повертається до Італії; тому що навіть Кармен сказала, що проблема не в карабінерах, а в Соларах; вони переконані, що то він убив синьйору Мануелу, і якщо його знайдуть, зараз, завтра, через багато років, то навіть Кармен не зможе йому допомогти. Він говорив це все мені суворим тоном, а Кармен постійно його перебивала, запитуючи: «Зрозуміло, Лену?»і переляканими очима спостерігала за моєю реакцією. Нарешті вона мене обняла, поцілувала і пробурмотіла:
Ви з Лілою для мене як сестри.
І пішла собі разом з Енцо у справах.
Я залишилася з Антоніо. У мене виникло враження, ніби в тілі чоловіка, що стояв переді мною, живуть двоє геть різних людей. Першийце хлопець, який колись давно обіймав мене на ставках, який мене боготворив, чий запах залишився у моїй памяті як символ незадоволеної тілесної пристрасті. А другийось цей чоловік: ні грама жиру на тілі, самі великі кістки, обтягнені шкірою, від похмурого непроникного обличчя до ступнів у здоровенних черевиках. Я збентежено промовила, що не знаю нікого, хто б міг допомогти Пасквале, що Кармен переоцінює мої можливості. Але я відразу зрозуміла, що коли сестра Пасквале мала перебільшені уявлення про мій вплив, то в нього вони взагалі виходили за межі розумного. Антоніо пробурмотів, що я, як завжди, скромничаю. Він читав мою книжку німецькою, про мене знали в усьому світі. Хоча він і прожив довгий час за кордоном, наглядаючи за напевне нелегальними справами Солар та виконуючи їхні доручення, він все одно залишався вихідцем із нашого району і вважав (а може, просто вдавав, аби зробити мені приємне?), що в мене є певна влада, влада людей певного рівня, адже я отримала вищу освіту, добре знала італійську, писала книжки. Я сказала зі сміхом:
Ту мою книжку в Німеччині, напевно, купив ти один!
І запитала в нього про дружину, дітей. Він відповідав сухо, неохоче, а сам тим часом вивів мене надвір, на площу. І вже там сказав спокійно:
Ось тепер ти маєш визнати, що я мав рацію.
У чому?
Тобі був потрібен він, а мене ти обманювала.
Я була тоді ще зовсім дівчам.
Ні, ти була вже дорослою. Значно розумнішою за мене. Ти навіть уявити собі не можеш, якого зла ти мені завдала, змусивши думати, що я божевільний.
Припини.
Він замовк, а я повернулася до крамниці. Він пішов слідом, але зупинився на порозі. На кілька секунд утупився поглядом у Ніно, що сидів у кутку. Врешті пробурмотів:
Якщо він тебе образить, скажи мені.
Я засміялася:
Звісно!
Не смійся, я розмовляв із Лілою. Вона його добре знає, каже, що йому не можна довіряти. Ми тебе поважаємо, а от вінні.
Ліла. Ось хто використовував Антоніо як свого вісника! Куди вона поділася? Я помітила, що вона трималася осторонь, нібито гралася з дітьми Марізи, а насправді, примружившись, спостерігала нишком за нами. І, як завжди, по-своєму маніпулювала всіма: Кармен, Альфонсо, Марізою, Енцо, Антоніо, своїм сином та чужими дітьми, можливо, навіть власниками тієї крамниці. Я знову пообіцяла собі, що наді мною вона більше не матиме влади, що той довгий період мого життя завершився. Я підійшла попрощатися, і вона так міцно притиснула мене до себе, ніби хотіла втягнути всередину власного тіла. Поки я прощалася з рештою друзів, мене знову здивував Альфонсо. Цього разу я зрозуміла, що мене так вразило в ньому з першого погляду. Ті нечисленні риси, які виказували в ньому сина дона Акілле й Марії, брата Стефано й Пінуччі, цілком зникли. Тепер якимось загадковим чином з отим довгим волоссям, зібраним у кінський хвіст, він нагадував Лілу.
11
Я повернулася до Флоренції, щоб поговорити з Пєтро про розлучення. Ми з ним люто сварилися. Аделе тим часом намагалася вберегти дівчаток, а може, і саму себе, і зачинилася в дитячій кімнаті. Якоїсь миті ми збагнули: це не ми занадто голосні, це присутність дітей не дає нам змоги висловити почуття повною мірою. Тому ми вискочили з дому, продовжуючи по дорозі кидатися одне на одного. Врешті Пєтро покинув мене і пішов невідомо куди. Я так розізлилася, що не хотіла більше його бачити й чути. Коли я повернулася додому, діти спали. Аделе читала на кухні. Я запитала:
Ти бачила, як він зі мною поводиться?
А ти сама?
Що я?
Ти розумієш, як сама з ним поводишся, як уже повелася?
Я мовчки повернулася і зачинилася в спальні, гепнувши дверима. Зневага, яку вона вклала у ті слова, виявилася для мене несподіваною і дуже вразила. Уперше Аделе виступила проти мене так відкрито.
Наступного дня я вирушила до Франції, відчуваючи провину через те, що діти плакали, і збираючись попрацювати в дорозі. Але що активніше я намагалася зосередитися на читанні, то більше написане на сторінках перемішувалося з Ніно, Пєтро, доньками, вихвалянням Пасквале його сестрою, словами Антоніо, змінами в Альфонсо. Я прибула до Парижа після виснажливої подорожі у ще більш збентеженому стані. Однак, коли помітила на пероні молодшу з видавчинь, відразу повеселішала, знову відчувши те задоволення від спілкування, яке пережила раніше разом із Ніно в Монпельє. Але цього разу не було ні готелів, ні великих конференц-залів; усе відбувалося значно скромніше. Видавчині возили мене великими містами й маленькими селищами: щодня переїзд до нового місця, а ввечері зустріч із читачами у книгарні чи навіть у приватному будинку. Щодо харчування та ночівлі домашня їжа, ліжко, інколи диван.
Я дуже втомлювалася, дедалі менше уваги приділяла зовнішньому вигляду, схудла. Попри це видавчиням і публіці, з якою я зустрічалася щовечора, я подобалася. Переїжджаючи з місця на місце, обговорюючи різні теми з людьми нерідною мовою, яку мені довелося нашвидкуруч вивчити, я поступово знову відкрила в собі особливу здатність, якою вже вміло користувалася кілька років тому, коли презентувала першу книжку: у мене природно виходило перетворювати невеличкі особисті події у теми для публічного обговорення. Так, щовечора я успішно імпровізувала, ділячись власним життєвим досвідом. Говорила про світ, у якому народилася і виросла, про злидні й розруху, про чоловіче й жіноче насильство, про Кармен, про її любов до брата, про її бажання виправдати його насильницькі вчинки, на які він напевне ніколи не був здатний. Говорила про те, як змалечку спостерігала за впливом на мою матір та інших жінок району найпринизливіших аспектів сімейного життя, чоловічої жорстокості. Про те, як через кохання до чоловіка можна заплямувати себе в очах інших жінок та власних дітей. Про те, як складно влитися до жіночих спільнот у Флоренції та Мілані і як для мене це виявилося несподівано дуже важливим, хоча спершу я не надавала цьому ніякого значення. Уже під час виступу я збагнула, що той болючий досвід багато чого мене навчив. Я говорила про те, як протягом багатьох років намагалася довести чоловікам, що мій розум і здібності нічим не поступаються їхнім, як почувалася вигаданою чоловіками, полоненою їхнім уявленням про мене, як відроджувалася щовечора. Розповіла, як зовсім недавно побачила товариша дитинства, який силкувався всіляко переродитися, вивівши на поверхню своє жіноче єство.