Ті півгодини, які я провела в крамниці «Солара», часто давали натхнення під час виступів, але збагнула я це не відразу, можливо, тому, що ні разу не думала про Лілу. Не знаю чому, але я жодного разу не згадала про нашу дружбу. Напевне, мені здавалося, що хоч то вона затягнула мене до моря своїх бажань і бажань друзів дитинства, їй не вдалося збагнути те, що вона сама підсунула мені під ніс. От, наприклад, чи бачила вона те, що я в одну мить розгледіла в Альфонсо? Чи думала про нього? Я була впевнена, що ні. Вона по вуха загрузла у класовій боротьбі району, і цього їй було достатньо. А я протягом тих днів у Франції хоч і почувалася в центрі хаосу, але все ж мала необхідні інструменти, щоб віднайти в ньому певний порядок. Та впевненість, підкріплена невеликим успіхом моєї книжки, допомогла подолати страх перед майбутнім, ніби справді мої навички чітко і ясно говорити та писати з часом могли допомогти впорядкувати і життя. Так воно і є, казала я про себе, руйнується пара, руйнується сімя, руйнується осередок суспільства, руйнуються будь-які соціал-демократичні регулювання, і відразу їм на зміну зявляється якась нова, неочікувана форма існування: я і Ніно, співіснування моїх дітей і його, гегемонія пролетаріату, соціалізм і комунізм, та перш за всенайнеочікуваніший субєкт! жінка, тобто я. Так я їздила містами й селами, а в моїй свідомості з кожним вечором укріплювалася химерна думка про загальне руйнування і разом із тим про нове відродження.
Завжди втомлена, я телефонувала Аделе, розмовляла з доньками, а ті відповідали мені неохоче або ж без кінця допитувалися: коли ти повернешся? Перед Різдвом я спробувала розпрощатися з видавчинями і повернутися додому, але вони ніяк не бажали мене відпускати. Вони прочитали мою першу книжку, вирішили її перевидати і тому умовили мене поїхати до паризького видавництва, яке кілька років тому її опублікувало, але без особливого успіху. Під час перемовин із видавництвом я трималася несміливо. Однак мене активно підтримували обидві жінки, які, навпаки, виявили неабиякі дипломатичні здібності, уміло застосовуючи метод батога та пряника. Нарешті, завдяки посередництву міланського видавництва, дійшли згоди: мою книжку наступного року мали опублікувати в новому видавництві.
Я телефоном повідомила про це Ніно, і його, як мені спершу здалося, це потішило. Але потім, слово за словом, виявилося, що він не дуже задоволений.
Мабуть, я тобі більше не потрібен, сказав він.
Ти жартуєш?! Я дні рахую, коли нарешті зможу тебе обійняти!
У тебе так багато власних справ, що для мене немає й хвилинки.
Ти помиляєшся. Це завдяки тобі я написала цю книжку. Адже ти допоміг мені навести лад у думках і розкласти все по поличках.
То зустріньмося у Неаполі чи Римі, і негайно, до Різдва.
Але зустрітися нам уже не випадало, адже видавничі справи затримали мене довше, аніж планувалося, і я мусила повертатися до дітей. Та все одно я не змогла втриматися, і ми домовилися побачитися в Римі всього на кілька годин. Мені довелося їхати плацкартом, до столиці я прибула вранці 23 грудня геть виснаженою. Марно прочекала на вокзалі кілька годин: Ніно не зявлявся, а я хвилювалася за нього й місця собі не знаходила. Коли я вже зібралася сідати на потяг до Флоренції, раптом прибіг Ніно, засапаний і спітнілий, незважаючи на холод. Йому довелося їхати автівкою, він ледве добрався, а потягом було б іще складніше. Ми швиденько перекусили на вокзалі, зняли номер у готелі на вулиці Націонале та зачинилися там від цілого світу. Я збиралася вирушати після обіду, але не змогла покинути його і перенесла відїзд на наступний день. Ми прокинулися вранці щасливі, що провели ніч разом: було так чудово витягнути ногу й відчути після забуття сну, що він поряд у ліжку. Це був переддень Різдва, і ми пішли купувати подарунки. Мій відїзд кожної години переносився, і його теж. Тільки під вечір я з валізами провела його до автівки, ніяк не знаходячи в собі сили розлучитися. Нарешті він завів двигун, рушив і зник у потоці машин. Я ледве доповзла з валізами від площі Республіки до вокзалу, але занадто пізно. Потяг відправився кілька хвилин тому. Моєму розпачу не було краю: раніше півночі я до Флоренції вже б не добралася. Але що поробиш, я здалася й зателефонувала додому. Відповів Пєтро:
Де ти?
У Римі, потяг стоїть на вокзалі й невідомо, коли рушить.
От халепа з нашою залізницею! Сказати дівчаткам, що на Святвечір тебе не буде?
Так, напевне, я не встигну.
Він реготнув і поклав слухавку.
Я їхала в абсолютно порожньому й холодному потязі, навіть провідника не було видно. Здавалося, ніби я втратила все, що мала, і їду в нікуди в полоні журби. Від цього почуття провини ще більше зростало. До Флоренції я прибула після півночі, таксі не було. Я тягла за собою валізи зимними безлюдними вулицями, навіть різдвяні дзвони вже давним-давно замовкли. Відімкнула двері ключами. У квартирі було темно і аж занадто тихо. Я пройшлася кімнатами: ніяких ознак ні дівчаток, ні Аделе. Виморена, нажахана, у повному розпачі, я шукала хоча б записку з поясненням, куди вони поділися. Нічого не було.
У квартирі панувала бездоганна чистота.
12
У голову лізли різні думки, одна страшніша за іншу. А що, як Деде або Ельза травмувалися і Пєтро з матірю повезли їх до лікарні? А раптом мій чоловік потрапив у лікарню, бо завдав собі шкоди в припадку божевілля, й Аделе сиділа біля нього разом із дітьми?
Я блукала по квартирі, охоплена страхом, і не знала, що робити. Врешті подумала, що свекруха, напевно, повідомила б Маріарозі, якби щось сталося. І хоча була вже третя година ночі, я наважилася їй зателефонувати. Маріароза відповіла не відразу, мені довелося довго дзвонити, щоб розбуркати її від сну. Та врешті я дізналася від неї, що Аделе вирішила відвезти дівчаток до Генуї (вони поїхали два дні тому), щоб дати нам із Пєтро змогу без зайвих перешкод зясувати стосунки, а Деде та Ельзі спокійно провести різдвяні канікули.
Ця новина, з одного боку, мене заспокоїла, а з другогорозлютила. Пєтро мені збрехав: коли я йому телефонувала, він уже знав, що не буде ніякої вечері, що діти на мене не чекають, що вони поїхали з бабусею. А Аделе? Як вона насмілилася забрати моїх дітей?! Я випалила все це Маріарозі, та мене мовчки вислухала. Я запитала: «Я в усьому винна? Заслужила те, що зі мною відбувається?» Вона відповіла мені сухо, але її слова підбадьорили. Сказала, що, на її думку, я мала право жити так, як вважаю за краще, і мусила й надалі вчитися і писати. А тому вона завжди готова прийняти мене з дітьми у разі потреби.
Її слова мене заспокоїли, але заснути не вдалося. У грудях аж пекло від страху, гніву, бажання бути з Ніно, злості через те, що він, хай там як, святкує разом із сімєю, з Альбертіно, а я тепер самотня жінка, що сидить у порожньому домі. О девятій ранку я почула, як відчиняються двері: то був Пєтро. Я відразу накинулася на нього: «Чому ти віддав дітей матері без мого дозволу?» Вигляд у нього був неохайний, обличчя неголене, від нього тхнуло вином, але він здавався тверезим. Він ніяк не реагував на мої крики, тільки повторював утомлено: «У мене купа справ, я не можу за ними доглядати. А в тебекоханець, ти на них не маєш часу».
Я примусила його сісти на кухні. Спробувала заспокоїтися і промовила:
Нам треба домовитися.
Поясни, будь ласка, про що домовитися.
Діти житимуть зі мною, а ти зможеш бачитися з ними у вихідні.
У вихідні де саме?
У мене вдома.
А де твій дім?
Я ще не знаю, потім вирішу: або тут, або в Мілані, або в Неаполі.
Досить було одного слова: Неаполь. Як тільки він його почув, то аж підскочив. Вирячив очі, роззявив рота, ніби хотів мене вкусити, підняв руку, стиснувши її в кулак із таким лютим виразом обличчя, що я перелякалася. Та мить видалася мені вічністю. З крану крапала вода, гудів холодильник, надворі хтось реготав. Пєтроздоровий, великі кісточки пальців аж побіліли від напруги. Він вже якось мене ударив, і я розуміла, що зараз ударить із такою силою, що прибє на місці, а тому рвучко підняла над головою руки, щоб захиститися. Він несподівано передумав, різко повернувся і щосили гепнув раз, другий, третій по металевій шафі, у якій я тримала швабри. Він би гепав ще, якби я не вхопила його за плече з криками: «Годі, припини, тобі ж боляче!»
У підсумку страхи, які охопили мене після повернення додому, справдилися: ми опинилися в лікарні. Йому наклали гіпс, дорогою додому він аж повеселішав. Я пригадала, що сьогодні Різдво, і приготувала щось поїсти. Ми сіли за стіл, він несподівано сказав:
Учора я телефонував твоїй матері.
Я аж підскочила:
Як тобі таке спало на думку?!
Ну, хтось же мусив їй сказати. Я розповів їй про те, що ти мені зробила.
Я сама мала сповістити її.
Чому це? Ти б наговорила їй брехні, як це робила зі мною.
Я розлютилася, але спробувала стриматися, бо боялася, що він знову почне ламати собі кістки, щоб не кидатися на мене. Однак побачила, що він спокійно усміхається, поглядаючи на загіпсовану руку.
Отже, я не можу керувати машиною.
А куди ти зібрався їхати?
На вокзал.
Так я дізналася, що моя мати сіла в потяг на Різдво, хоч у цей день мала купу справ удома, і скоро буде тут.
13
Мені дуже кортіло зникнути. Я думала податися до Неаполявтекти до міста моєї матері саме тоді, коли вона їхала до могоі побути хоч трохи в спокої разом із Ніно. Але я нікуди не поїхала. Хай я змінилася, але в душі все одно лишалася відповідальною особою, яка ніколи не уникала своїх обовязків. «Зрештою, подумалося мені, що такого вона може зробити? Я доросла жінка, а не дівчинка. Хіба що навезе смаколиків, як на Різдво десять років тому, коли я захворіла і вона приїхала до мене в гуртожиток Нормальної школи».
Ми разом із Пєтро поїхали на вокзал зустрічати матір, за кермом була я. Вона вийшла з вагона причепурена: у новому одязі, з новою сумкою, у нових туфлях, навіть припудрилася.
Чудовий вигляд, сказала я, справжня дама!
Вона просичала:
Не завдяки тобі!
І більше не обізвалася до мене жодним словом. Замість цього привітно розмовляла з Пєтро. Розпитувала, чому в нього рука в гіпсі, і оскільки він не дав ясної відповіді, а сказав, що вдарився об двері, вона буркнула своєю говіркою: «Знаю я, через кого ти так ударився! Ударився він!»
Як тільки ми зайшли до квартири, від її вдаваної стриманості й сліду не лишилося. Вона взялася мені вичитувати, кульгаючи туди-сюди. На всі лади розхвалювала мого чоловіка і наказала мені негайно попросити в нього вибачення. Побачивши, що я не збираюся цього робити, вона сама почала молити його пробачити мені і поклялася своїми дітьмиПеппе, Джанні та Елізою, що не повернеться додому доти, доки ми з ним не помиримося. Спершу через її бадьорий тон я подумала, що вона насміхається з нас. Перелік чеснот Пєтро здався мені нескінченним, та й, мушу визнати, і для мене вона не поскупилася. Тисячу разів повторила, як багато нам обом довелося вчитися, які ми розумні і як добре допомагали одне одному. Просила, аби ми подумали про Деде, вона була її улюбленою внучкою, адже дитина все розуміє, не можна завдавати їй болю. Про Ельзу навіть не згадала.
Мій чоловік весь час мовчки кивав, хоча з його обличчя було ясно, що він очам своїм не вірив, наче споглядав погану виставу. Вона його обіймала, цілувала, дякувала за щедрість, за яку я перед ним, так вона мені крикнула, мала стати на коліна. Вона незграбно підштовхувала нас одне до одного, щоб ми обнялися і поцілувалися. Я ухилялася, трималася відчужено. Думала про себе весь час: «Як же я її терпіти не можу! Це ж треба, у таку складну мить мені доводиться на очах у Пєтро миритися з тим, що я донька цієї жінки!» А тим часом намагалася заспокоїти себе: нічого, влаштовує цирк, як завжди, однак скоро втомиться і піде спати. Лише коли вона хтозна вкотре міцно обхопила мене і наказала визнати, що я грубо помилилася, я не стрималася, бо мені було боляче, і вирвалася. Промовила щось на кшталт: «Годі, мамо, даремно все це, я не можу більше жити з Пєтро, я кохаю іншого».
То була невиправна помилка. Я добре її знала: вона тільки й чекала, аби я дала привід. Усе вмить змінилося, вона припинила лаятися. Натомість заліпила мені дзвінкого ляпаса й гаркнула: «Ану, цить, хвойдо! Замовкни негайно!» Спробувала вхопити мене за волосся, верещала, що я їй поперек горла стала зі своїми вибриками, що це ні в які ворота не лізе, що яя! намірилася зруйнувати собі життя, бігаючи собачам за синком Сарраторе, який у сто разів гірший за оте лайно, яким був його батько.
Колись я думала, що то твоя подружка Ліла збиває тебе з пантелику, горлопанила вона, а виходить, що я помилялася. Це тити! розбещена повія! Ліла без тебе стала порядною жінкою. Та краще б я тобі ще змалечку попереламувала ноги! У тебе золотий чоловік, який забезпечив заможне життя в цьому чудовому місті, любить тебе, подарував двох дітей, а ти оце так йому відплатила, хвойдо?! Ану ходи сюди: я тебе породила, я тебе й убю!
Вони кидалася на мене, ніби й справді хотіла вбити. У ті хвилини я відчула всю глибину розчарування, яке змусила її пережити, усю силу материнської любові, що готова була перерости у ненависть за те, що я не бажала їй коритися, що відмовлялася від того, що, на її думку, було для мене кращимтобто того, чого вона сама ніколи не мала і завдяки чому ще недавно почувалася найщасливішою матірю в районі. Вона була готова знищити мене за те, що я марнувала дари, якими нагородив мене Бог. Тоді я відштовхнула її й загорланила ще дужче за неї. Зробила це несвідомо, інстинктивно, але мати втратила рівновагу і впала на підлогу.
Пєтро перелякався. На обличчі майнув страх: у нього на очах мій світ зіткнувся з його. Він ні разу в житті, напевно, не бачив нічого подібного: такої сцени, з такими криками і незугарними вчинками. При падінні моя мати зачепилася за стілець і мішком гепнулася на підлогу. Намагалася підвестися, але покалічена нога їй не давала. Вона розмахувала рукою, щоб ухопитися за край столу й підтягнутися. Але не заспокоювалася й надалі крила мене лайкою й погрозами. Не замовкла навіть тоді, коли спантеличений Пєтро простягнув їй незагіпсовану руку і допоміг підвестися.
Надтріснутим від болю і люті голосом, з виряченими очима вона вигукнула наприкінці:
Ти мені більше не дочка, вінмій син, він! І батько тебе більше знати не хоче, і сестра твоя, і брати! А хай би син Сарраторе нагородив тебе трипером чи сифілісом! Що я такого зробила поганого, щоб дожити до цього дня?! О Господи Боже мій, хочу вмерти, негайно!
Вона була настільки вбита горем, щоя очам своїм не вірила! розридалася.
Я кинулася до спальні й замкнулася на ключ. Я не знала, що робити, я й уявити собі не могла, що розлучення доведе до такого. Мене охопили страх і відчай. Із яких потаємних куточків душі, через яку гординю в мені виникла рішучість, що змусила штовхнути матір і повестися так само, як вона? Я заспокоїлася тільки тоді, коли у двері постукав Пєтро й несподівано ласкаво промовив:
Можеш не відчиняти, я не прошу впускати мене. Хочу тільки сказати, що я не хотів, щоб так вийшло. Це вже занадто. Навіть ти на таке не заслуговуєш.
14
Я сподівалася, що до ранку мати помякшає і якось по-своєму, незграбно дасть зрозуміти, що любить мене і попри все мною пишається. Але цього не сталося. Я чула, як вона цілу ніч бубоніла з Пєтро. Підлещувалася до нього, укотре повторювала сердито, що я завжди була її карою небесною, із зітханнями примовляла, що на мене потрібне янгольське терпіння. Наступного дня, щоб знову не зчиняти сварку, я мовчки ходила з кутка в куток або намагалася читати і ні разу не приєдналася до їхніх потаємних розмов. Я почувалася дуже нещасною. Мені було соромно за те, що я штовхнула матір, за її поведінку і за власну, хотілося вибачитися, обійняти її, але я боялася, що вона сприйме це як покору. Якщо вона заявила, що то я темна сторона Лілиної душі, а не вона темна сторона моєї, значить, я справді дуже розчарувала її. Я намагалася виправдати її поведінку: єдиним мірилом добра і зла для неї був наш район. Там, на її думку, справи поступово налагоджувалися: вона породичалася із Соларами завдяки Елізі, її сини нарешті працюють на Марчелло, якого вона гордо називає зятем. Новим одягом вона хоче продемонструвати всім достаток, який нарешті так щасливо звалився їй на голову. Тож природно, що Ліла, яка працює на Мікеле Солару і так розбагатіла, що намірилася викупити для своїх батьків квартирку, здається їй успішнішою за мене. Але такі міркування лише збільшували прірву між нами: більше ми не мали нічого спільного.