Мати поїхала, так і не обізвавшись до мене й словом. Ми відвезли її на вокзал, але вона всю дорогу поводилася так, ніби мене не існує. На прощання побажала Пєтро всього найкращого і вже перед самим відправленням потяга попросила повідомляти, як загоюється його рука і як справи в дітей.
Коли вона поїхала, я раптом усвідомила, що її втручання принесло несподівані наслідки. Уже дорогою додому мій чоловік виявив ще більше співчуття, ніж напередодні під моїми дверима. Та люта сварка з матірю, напевно, допомогла йому краще зрозуміти мене і те, у яких умовах я росла, більше, аніж мої розповіді і його власні уявлення. Мабуть, йому стало мене шкода. Він прийшов до тями, і наші стосунки стали цивілізованими. Через кілька днів ми пішли до адвоката. Той трохи поговорив з нами і врешті запитав:
Ви впевнені, що не хочете більше жити разом?
Як можна жити з тою, хто тебе більше не хоче? відповів Пєтро.
Синьйоро, ви більше не хочете свого чоловіка?
Це моя особиста справа, відповіла я, а вам слід лише розпочати процес розлучення.
Коли ми вийшли на вулицю, Пєтро розсміявся:
Ти точно як твоя мати.
Неправда.
Так, маєш рацію, неправда. Ти точно як твоя мати, якби вона вивчилася і взялася писати книжки.
Що ти хочеш цим сказати?
Хочу сказати, що ти ще гірша.
Я образилася, але не дуже, мене потішило, що він потроху повертається до нормального життя. Тепер я могла полегшено зітхнути й зосередитися на своїх планах. Під час тривалих міжміських телефонних розмов я розповіла Ніно про все, що зі мною сталося після нашого розставання, ми обговорили можливість мого переїзду до Неаполя. З обережності я вирішила не казати йому, що ми з Пєтро знову почали ночувати під одним дахом, хоч і в різних спальнях. До того ж я часто телефонувала донькам і з неприхованою ворожістю заявила Аделе, що приїду і заберу їх до себе.
Не турбуйся, спробувала заспокоїти мене свекруха, вони можуть побути у мене так довго, як тобі треба.
Деде потрібно ходити до школи.
Вона може ходити і тут, адже школа поряд, за пять хвилин від нашого дому. Я все владнаю.
Ні, вона має жити зі мною.
Поміркуй. Розлученій жінці з двома дітьми, та ще з твоїми амбіціями, слід тверезо оцінити ситуацію й вирішити, від чого варто відмовитися, а від чогоні.
Мене роздратувало всекожне слово! у тій її останній фразі.
15
Коли я зібралася їхати до Генуї, мені зателефонували із Франції. Старша з видавчинь запропонувала написати статтю для відомого журналу, виклавши кілька думок, якими я ділилася під час зустрічей із читачами. Так я відразу опинилася перед вибором: поїхати по дітей чи сідати за роботу? Я відклала поїздку й працювала день і ніч, щоб не осоромитися. Стаття ще тільки почала вимальовуватися, коли Ніно повідомив, що в нього зявилося кілька вільних днів до початку лекцій в університеті, а тому він збирався приїхати до мене. Я не втрималася від бажання побути разом із ним, і ми поїхали машиною до Монте-Арджентаріо. Я спяніла від кохання. Ми тішилися чудовими днями на зимовому Тірренському узбережжі, як ніколи не бувало з Франко чи тим паче з Пєтро, насолоджувалися смачною їжею, вином, цікавими й захопливими розмовами, сексом. Щодня я прокидалася на світанку й сідала писати.
Якось увечері, уже в ліжку, Ніно дав мені щось зі свого написаного, сказавши, що йому дуже хочеться знати мою думку. То був якийсь складний есей про проблеми металургійного заводу «Італсайдер» у Баньйолі. Я взялася читати, тісно притиснувшись до нього, а він знічено бурмотів: «У мене немає хисту до письма, виправляй, якщо хочеш. Тирозумниця, ще в ліцеї у тебе виходило краще». Я похвалила його роботу, порадила дещо змінити. Але Ніно цим не задовольнився, просив внести більше правок. Саме тоді він, мабуть, лише для того, аби переконати мене в необхідності глибшого редагування, прохопився, що в нього є неприємна таємниця, якою слід поділитися. Трохи збентежено, а трохи насмішкувато він назвав її чи не найбільшим соромом свого життя. І натякнув, що вона повязана зі статейкою, у якій я описувала конфлікт із викладачем релігії, тією, яку він колись ще в ліцеї замовив мені для студентського журналу.
Що ти тоді утнув? запитала я зі сміхом.
Я тобі скажу, але не забувай: я тоді був ще зовсім хлопчиськом.
Я відчула, що йому справді соромно, і стривожилася. Ніно розповів, що коли він прочитав мою статтю, то подумав, що неможливо так написати: цікаво і водночас розумно. Мене потішила його похвала, я його поцілувала, згадала, як довго ми з Лілою мізкували над тими рядками, а потім трохи іронічно описала йому своє розчарування й біль, коли редакція журналу відмовилася опублікувати статтю через брак місця.
Це я тобі таке сказав? запитав Ніно схвильовано.
Здається, саме так, не пригадую точно.
Він знічено скривився.
Правда в тому, що місце для твоєї статті було, скільки завгодно.
Тоді чому її не опублікували?
Через заздрощі.
Я розреготалася.
Редактори позаздрили мені?!
Ні, то я тобі заздрив. Я прочитав твою статтю і викинув аркуші у сміття. Думка про твій талант здавалася мені нестерпною.
На якусь мить повисла мовчанка, мені мов заціпило. Скільки зусиль я витратила на ту статтю, як за неї переживала! Я не могла повірити своїм вухам: обдарований ліцеїст, улюбленець викладачки Ґальяні так заздрив гімназистці через її статейку, що просто взяв і викинув написане у сміття?! Я розуміла, що Ніно чекає моєї реакції, але не знала, як поєднати такий гидкий вчинок зі світлим незаплямованим німбом, яким я в дитинстві та юності його увінчала. Спливали секунди, а я ніяк не могла оговтатися від почутого, що несподівано підтверджувало погану славу, яку Ніно, за словами Аделе, мав у Мілані, та застереження Ліли й Антоніо не довіряти йому. Нарешті мені вдалося подолати заціпеніння, я змусила себе подумати про позитивний бік нашої розмови і обняла його. Адже якщо поміркувати: у нього не було потреби розповідати про той епізод, про вчинок, здійснений багато років тому. Та він це зробив. Мене розчулила його внутрішня потреба бути щирим зі мною навіть попри власні інтереси й ризик виставити себе в поганому світлі. Саме тієї миті я несподівано відчула, що можу завжди йому вірити.
Тієї ночі ми кохалися ще з більшою пристрастю. Прокинувшись, я усвідомила, що Ніно зізнався у провині переді мною, а отже визнав, що в його очах я завжди була незвичайною, навіть тоді, коли він зустрічався з Надею Ґальяні і був коханцем Ліли. Ох, як же мені подобалося, що він не лише кохав мене, а й захоплювався моїм розумом! Він дав мені свій рукопис, а я допомогла відредагувати його якнайкраще. Під час відпочинку в Арджентаріо я відчула, що мені нарешті вдалося виявити свій талант слухати, розуміти, висловлюватися. І це підтверджувалосятак я собі з гордістю думала! чималим успіхом за межами Італії моєї книжки, яку я написала, підбадьорена бажанням йому сподобатися. Тоді мені здавалося, що в мене є все. Бракувало тільки Деде й Ельзи.
16
Свекрусі про Ніно я нічого не сказала. Натомість розповіла про французький журнал і про те, що я занурилася в роботу над статтею. А тому, хоч я цього не хотіла, була змушена скористатися її допомогою і подякувати за піклування про внучок.
Незважаючи на недовіру до Аделе, тієї миті мені стало очевидно, що насправді вона порушила дуже важливе питання. Як я зможу одночасно жити власним життям і дбати про дітей? Звичайно, я розраховувала в найближчому майбутньому переїхати до Ніно, тоді ми б допомагали одне одному. А поки що? Хіба так не краще, не легшебачитися з Ніно, з Деде й Ельзою, писати, зустрічатися з читачами й брати участь у суспільних заходах, протистояти натискові Пєтро, який хоча й почав міркувати тверезіше, але все одно тиснув на мене? Не кажучи вже про гроші. Їх залишалося небагато, і невідомо було, скільки мені заплатять за нову книжку. Про те, що я сама відразу винайму житло й зможу оплачувати телефон, проживання дітей і своє, навіть не йшлося. До того ж у мене не було ясного уявлення, де саме ми мали жити. Часом я поривалася негайно поїхати й забрати доньок, але куди б я їх повезла? До Флоренції, у квартиру, де вони народилися й виросли і де, побачивши заспокоєного татка і врівноважену маму, вони б вирішили, що все якимось дивовижним чином владналося і повернулося, як було раніше? Я не хотіла їх обманювати, адже при першій появі Ніно я б їх ще більше розчарувала. Мені варто було попросити Пєтро піти з дому, хоч розлучалися ми з моєї вини? Чи я мала піти сама?
До Генуї я поїхала з купою різних думок у голові й без єдиного рішення.
Свекри зустріли мене з вишуканою відчуженістю, Ельзаз непевною радістю, а Дедевороже. Я погано памятала їхню домівку у Генуї, у моїй памяті закарбувалося хіба що відчуття простору і яскравого світла повсюди. Насправді їхні кімнати були заставлені книжковими полицями й антикварними меблями, прикрашені кришталевими люстрами, важкими шторами та застелені коштовними килимами. Лише зала була яскраво освітленою завдяки великому французькому вікну від стелі й до підлоги, з якого відкривався чудовий вид на мореце робило його найціннішою прикрасою кімнати. Я помітила, що доньки почувалися тут краще, ніж удома: брали все, що заманеться, торкалися до всього, і ніхто не робив їм за це зауважень. Вони зверталися до хатньої робітниці ввічливим, але водночас наказовим тоном, якого навчилися від бабусі. У перші години дівчатка показували свої кімнати, сподівалися, що я захоплюватимуся їхніми численними іграшкамитакими дорогими, що ми з їхнім батьком нізащо б таких не купили! розповідали про все чудове й захопливе, що вони робили й бачили. Згодом я зрозуміла, що Деде більше любить діда, а Ельза, хоч і обіймала мене міцно й цілувала, з будь-яким проханням зверталася до Аделе, а коли втомилася, то залізла до неї на руки й поглядала на всіх сонними оченятами, запхавши великого пальця до рота. То діти так швидко навчилися обходитися без мене?! Чи то вони так настраждалися через побачене й почуте протягом останніх місяців, що тепер боялися знову прийняти мене, бо я нагадувала їм про пережиті страхи? Не знаю. Звичайно, у мене не вистачило сміливості відразу заявити: збирайтеся, ми їдемо. Я залишилася на кілька днів, почала знову піклуватися про дітей. Свекри мені не заважали, не втручалися, коли Деде противилася моїм вимогам і шукала в них підтримки, вони мяко уникали конфліктів.
Особливо Ґвідо у перші дні слідкував за тим, щоб ми обговорювали лише сторонні справи та не згадували про розрив з його сином. Щоразу після вечері, коли Деде з Ельзою йшли спати, він із ввічливості складав мені компанію, а потім зачинявся в кабінеті і працював за північ (Пєтро, як виявилося, в усьому вдався у батька). Він почувався зі мною незручно, зазвичай приховував збентеження за політичними дискусіями: про кризу капіталізму, необхідність контролю над державними витратами, збільшення кількості збіднілих верств населення, землетрус у Фріулі як символ соціальної нестабільності в Італії, великі труднощі, з якими доводиться мати справу лівим силам, старим партіям та політичним групам. Але він говорив про це, не виявляючи анінайменшого інтересу до моєї думки, яку я врешті навіть не намагалася висловлювати. А коли й запитував щось, то лише про мою книжку, італійське видання якої я вперше побачила саме в їхньому домі: невеличкий невиразний томик, що надійшов поштою разом з багатьма іншими книжками й журналами, які постійно накопичувалися на столах, чекаючи свого часу. Одного вечора йому спало на думку мене порозпитувати, і я, знаючи, що він не читав і не читатиме книжку, коротко виклала йому зміст та порушені теми, а також зачитала кілька цитат. Він слухав мене уважно й зосереджено. Лише в одному місці професорським тоном покритикував уривок із Софокла, який я неправильно процитувала, змусивши мене засоромитися. Цей чоловік мав авторитет, і якщо порівняти авторитет із патиною, то часом достатньо незначного зусилля, аби на ній зявилася тріщина, через яку проглянула інша особа, значно приземленіша. При моїй згадці про фемінізм Ґвідо несподівано забув про стриманість, в очах зблиснула неочікувана зловтіха, він розчервонівсяхоч завжди відрізнявся хворобливою блідістю! і саркастично взявся цитувати гасла з вуличних демонстрацій: «Любе дзеркальце, повідом: чи буває оргазм у жінок? Ні!» Або: «Мине машини для розплоду, мижінки, що борються за свободу!» Виспівував їх і збуджено реготав. Коли збагнув, що мене його поведінка неприємно вразила, то вхопив окуляри, нервово їх протер і подався до свого кабінету працювати.
Протягом тих вечорів Аделе зазвичай відмовчувалася, але згодом мені стало ясно, що і вона, і її чоловік незграбно намагалися вивести мене на щиру розмову. Оскільки я всіляко намагалася уникнути її, врешті саме свекрові довелося взяти удар на себе, порушивши складну тему. Коли Деде з Ельзою побажали нам на добраніч, він ніби жартома запитав у дівчаток:
А як же звати таких гарненьких синьйорин?
Деде.
Ельза.
А далі? Дідусь хоче почути повне імя.
Деде Айрота.
Ельза Айрота.
А чому ви Айроти?
Бо ми як татко.
А ще як хто?
Як дідусь.
А вашу маму як звати?
Елена Ґреко.
А ваше прізвище Ґреко чи Айрота?
Айрота.
Молодці! На добраніч, мої дорогенькі, солодких вам снів!
А після того, як дівчатка вийшли разом з Аделе, він промовив, ніби продовжуючи розмову:
Я дізнався, що ви розлучаєтеся з Пєтро через Ніно Сарраторе.
Я аж підскочила від несподіванки, мовчки кивнула.
Він посміхнувся, почав хвалити Ніно, але без того беззастережного захоплення, як робив це раніше. Назвав його розумним хлопцем, який добре знається на своїй справі, алеособливо наголосив на протиставному сполучникуале він «непостійний», і повторив це ще раз, ніби розмірковуючи, чи правильне слово дібрав. Потім зауважив: останнє з написаного Сарраторе йому не сподобалося. І несподівано зневажливим тоном скинув його до купи тих, хто вважав, що набагато важливіше змусити працювати механізми неокапіталізму, аніж і надалі домагатися перебудови соціальних і виробничих відносин. Він скористався цією термінологією, і кожне його слово пашіло зневагою.
Я не змогла втриматися. Кинулася переконувати, що він помиляється, і Аделе зайшла до кімнати тієї миті, коли я цитувала щось із написаного Ніно, щось особливо радикальне, а Ґвідо слухав мене з глухим мугиканням, яке він зазвичай видавав, коли вагався, погоджуватися йому чи заперечувати. Я враз замовкла, намагаючись стримати хвилювання. Мій свекор, здавалося, на кілька хвилин помякшав («урешті, усім важко орієнтуватися у кризовому маразмі, і я можу зрозуміти, що таким молодим людям, як він, складно; особливо якщо в них є велике бажання щось зробити»). Потім він підвівся, щоб рушити до свого кабінету. Але перед тим, як вийти, передумав. Зупинився на порозі й різко промовив:
Однак робити це теж можна по-різному. Розум Сарраторе не базується на традиціях, йому більше до вподоби здобувати прихильність тих, хто при владі, аніж боротися за ідею. З нього вийде послужливий спеціаліст.
Айрота замовк попри схвильованість, ніби в останню мить зупинився, щоб не бовкнути зайвого, що вже крутилося на кінчику язика. Обмежився тим, що буркнув нам: «На добраніч», і пішов до кабінету.
Я відчула на собі уважний погляд Аделе. «Треба й собі забиратися звідси, подумала я, знайти якийсь привід, сказати, що втомилася». Але я сподівалася, що Аделе скаже щось таке, що зможе мене заспокоїти, а тому запитала:
Що означає «розум Ніно не базується на традиціях»?
Вона іронічно посміхнулася:
Означає, що він ніхто. А такі люди зазвичай вважають, що найважливішестати кимось. За будь-яку ціну. Як наслідок, синьйор Сарратореособа ненадійна.
Тоді виходить, що й мій розум не базується на традиціях.
Вона знову посміхнулася.
Авжеж, так і є. Ти справді ненадійна.
Зависло мовчання. Аделе говорила зі мною спокійно, ніби в її словах не було ніякої критики, а лише констатація фактів. Але я все одно образилася.
Що це значить?
Що я довірила тобі свого сина, а ти повелася з ним нечесно. Якщо тобі потрібен був інший, чому ти не одружилася з ним?
Бо тоді я ще не знала, що мені потрібен інший.
Брешеш.
Я на мить замислилася, врешті визнала:
Так, брешу, але тому, що ти змушуєш дати однозначні пояснення, а однозначні пояснення, як правило, містять брехню. Ти теж відгукувалася погано про Пєтро, навіть була на моєму боці, проти нього. Теж брехала?
Ні. Я справді була на твоєму боці, але в межах домовленості, якої ти мала дотримуватися.
Якої?
Залишатися із чоловіком і дітьми. Ти була Айротою, твої діти теж були Айротами. Я не хотіла, щоб ти почувалася нещасливою чи чужою, намагалася допомогти тобі бути гарною матірю і дружиною. Але якщо домовленість порушено, усе змінюється. Від мене й мого чоловіка ти більше нічого не отримаєш. Навіть так: я відберу в тебе все, що дала.