Я глибоко вдихнула, намагаючись зберігати спокій, як то робила вона.
Аделе, промовила, я Елена Ґреко, і мої дітице мої діти. І мені начхати на вас, Айрот.
Вона зблідла, суворо кивнула.
Воно й видно, що тиЕлена Ґреко, аж занадто. Але дівчаткадіти мого сина, і я не дозволю тобі зруйнувати їм життя.
Після цього вона розвернулася й пішла спати.
17
То була моя перша сутичка зі свекрами. За нею були й інші, але жодна з них не доходила до такої неприхованої зневаги. Надалі вони обмежувалися тим, що демонстрували мені всіма способами: якщо я маю намір ставити на перше місце власні інтереси, то Деде й Ельзу краще довірити їм.
Я, звичайно, із цим не погоджувалася. Не було й дня, щоб я спересердя не хотіла негайно забрати дітей до себе, байдуже кудидо Флоренції, Мілана, Неаполя, аби тільки не залишати їх у тому домі ані на мить. Але швидко заспокоювалася, відкладала відїзд, бо щоразу траплялося щось таке, що мені перешкоджало. То, наприклад, телефонував Ніно, і я не витримувала і мчала до нього, хай би де він був. А згодом і в Італії розпочалася невелика кампанія з просування моєї книжки, яка, попри неувагу до неї критиків найбільших газет, усе одно мала успіх. Таким чином зустрічі з читачами часто поєднувалися із зустрічами з коханим, і я дедалі більше часу проводила далеко від доньок.
Мені щоразу було дуже боляче розлучатися з ними. Я відчувала на собі їхні обвинувальні погляди і страждала. Однак уже у вагоні, коли я працювала й готувалася до бесід із читачами, коли з нетерпінням чекала зустрічі з Ніно, мене охоплювала неймовірна радість, від якої душа співала. Досить швидко я призвичаїлася почуватися щасливою й водночас нещасною, ніби це стало моїм новим життєвим станом. Коли я поверталася до Генуї, почувала провину: Деде й Ельза були там як удома, ходили до школи, завели собі друзів, не потребували моєї присутності. Але щоразу, коли мені знову треба було збиратися в дорогу, те почуття провини перетворювалося на набридливу перешкоду і притихало. Звичайно, я й сама це розуміла, такі перепади змушували мене почуватися нікчемою. Принизливо усвідомлювати, що всього лиш крапля популярності та кохання до Ніно змогли заступити собою Деде й Ельзу. Але саме так і було. Відлуння Лілиних слів «подумай про доньок» у той період стало незмінним епіграфом до мого нещасного стану. Я постійно подорожувала, ночувала в різних ліжках, не могла заснути. Мені весь час спадали на думку прокляття матері, що змішувалися з Лілиними словами. Обидві, хоч я змалку вважала їх протилежностями, у ті безсонні ночі виступали проти мене. Обидві недоброзичливі, з ворожим ставленням до мого нового способу життя. З одного боку, це служило доказом, що нарешті я стала незалежною. З другогозмушувало почуватися самотньою серед моря негараздів.
Я спробувала відновити стосунки із зовицею. Вона, як завжди, охоче відгукнулася, організувала зустріч із читачами в одній із міланських книгарень. Прийшли здебільшого жінки. Мене то суворо критикували, то захоплено розхвалювали, залежно від світогляду тих, хто виступав. Спершу я злякалася, але Маріароза вміло втрутилася в дискусію, і я раптом відкрила у собі здатність спрямовувати розмову, смикаючи нитки «за» і «проти», у ролі посередниці (особливо переконливо мені вдавалося промовляти: «Це не зовсім те, що я хотіла сказати»). Наприкінці всі нагородили мене гучними оплесками, особливо Маріароза.
Після зустрічі вона запросила мене до себе на вечерю та ночівлю. Там були Франко й Сильвія з сином Мірко. Цілий вечір я спостерігала за хлопчикомза моїми підрахунками, йому мало бути років вісімі відзначала про себе риси зовнішності та навіть риси характеру, які він міг успадкувати від Ніно. Я так і не сказала йому, що знала про сина, і вирішила ніколи не казати. Але протягом усього вечора тільки те й робила, що розмовляла з хлопчиком, пестила його, бавилася, тримала у себе на колінах. Як безладно ми жили, скільки наших уламків розносилося по світу, ніби житито означало розлітатися на друзки. Тут, у Мілані, був цей хлопчик, у Генуї мої доньки, а в Неаполі Альбертіно. Я не стрималася, завела розмову про це розсіювання із Сильвією, Маріарозою, Франко, вдаючи незацікавлену мислительку. Насправді я сподівалася, що мій колишній приятель, як то бувало з ним завжди, підхопить тему і за допомогою своєї блискучої діалектики ґрунтовно висвітлить її, наведе лад у теперішньому і дасть оптимістичний погляд на майбутнє. Але того вечора його поведінка виявилася найбільшою несподіванкою. Він заявив, що часи, які обєктивноце слово він вимовив з особливим сарказмом! були революційними, наближалися до неминучого кінця, і з їхнім завершенням, за його словами, зникали ті категорії, які служили нам дороговказом.
Сумніваюся, заперечила я, але лише для того, щоб його підюдити, в Італії атмосфера в суспільстві досить жвава й войовнича.
Ти іншої думки, бо задоволена власними справами.
Якраз ні, я пригнічена.
Пригнічені не пишуть книжок. Їх пишуть задоволені собою люди, які подорожують, закохуються, говорять не замовкаючи, переконані, що нарешті їм вдається дібрати доречні слова.
А хіба не так?
Ні, слова рідко бувають доречними, а коли таке й трапляється, то лише тимчасово. Зазвичай вони слугують для пустопорожніх балачок, як оце зараз. Або для того, щоб удавати, що все під контролем.
Удавати? Ти, хто завжди тримав усе під контролем, теж удавав?
А чому б і ні? Це так природно: щось вдавати. Ми закликали до революції і навіть серед повного безладу завжди вигадували собі якийсь порядок і вдавали, наче точно знаємо, як і що робити.
Це ти зараз сам себе критикуєш?
Авжеж. Красномовство, добра діалектика. Готова відповідь на все. І мистецтво володіння логікою: це викликається тим і неодмінно призводить до того. Ось і весь фокус.
І що, сьогодні це вже не спрацьовує?
Чому ж ні, навпаки! Адже це так зручноне губитися ні перед чим. Ніяких тобі заражених виразок, ніяких невиліковних ран, ніяких темних кімнат, що наганяють страх. Тільки настає мить, коли трюкам кінець.
Що ти маєш на увазі?
Балачки, Лену, пустопорожні балачки. Слова втрачають зміст.
Та навіть на цьому він не заспокоївся. І надалі іронізував над власними висловами, кепкуючи з себе та з мене. Нарешті пробурмотів: «Які дурниці я плету!» Замовк і надалі слухав нас трьох.
Мене вразив Франко. Якщо у Сильвії страшні наслідки насильства з часом зникли, то в ньому за слідами побоїв, яких він зазнав кілька років тому, поступово проявилися інше тіло й інша душа. Він часто підводився, аби сходити до туалету, кульгав, хоча й не дуже помітно, неприродно вирячене штучне око здавалося жвавішим за друге, мутне й зі спустошеним поглядом. Та найголовніше, що зник і той колишній, завжди енергійний Франко, і той похмурий, яким він був, коли одужував. Тепер він здавався мені мяким меланхолійним чоловіком з притаманним йому цинізмом. Сильвія вважала, що мені треба забрати дітей до себе, Маріароза казала, що поки я не знайду постійного житла, Деде й Ельзі краще побути з дідом і бабусею, а Франко взявся вихваляти мої таланти, які він іронічно назвав «чоловічими», і вимагав, аби я надалі їх відточувала, не марнуючи зусилля на жіночі обовязки.
Коли я нарешті пішла до спальні, то ніяк не могла заснути. Що є добром для моїх доньок, а що злом? А що є добром і злом для мене? Чи збігаються для нас ці поняття? Тієї ночі Ніно відійшов на задній план, а на передній знову вийшла Ліла. Сама Ліла, без підтримки матері. У душі наростало бажання сваритися з нею, кричати: «Досить мене критикувати, візьми на себе відповідальність і підкажи, що мені тепер робити!» Нарешті я задрімала. Наступного дня повернулася до Генуї і без зайвих слів сказала Деде й Ельзі у присутності свекрів:
Дівчатка, зараз мені доводиться багато працювати. Через кілька днів я знову маю їхати, а потім знову і знову. Ви хочете вирушити зі мною чи залишитися з дідусем та бабусею?
І зараз, коли пишу ці рядки, почуваю сором за те питання.
Спершу Деде, а потім і Ельза відповіли:
З дідусем та бабусею, але ти приїжджай, коли зможеш, і привозь подарунки.
18
Мені знадобилося більше двох років, сповнених радощів, сумнівів, неприємних несподіванок і вистражданих рішень, перш ніж я змогла навести лад у житті. Тим часом, незважаючи на болісні розставання в особистому житті, моя карєра та суспільна діяльність складалися успішно. Ті майже сто сторінок, що я написала, аби справити враження на Ніно, згодом переклали німецькою й англійською. У Франції та Італії перевидали першу книжку, написану десять років тому, і мене знову стали просити писати для газет і журналів. Моє імя, як і я сама, поступово набули певного авторитету, мій робочий графік знову заповнився, як колись, я викликала інтерес, а часомнавіть повагу осіб, що в ті часи посідали найвищі щаблі політичного й суспільного життя. Та найбільше мені допомогла одна чутка з вуст директора міланського видавництва, який від самого початку взяв мене під своє крило. Одного вечора, коли ми обговорювали моє письменницьке майбутнє, а я вирішила скористатися нагодою й запропонувати йому збірку есеїв Ніно, він розповів, що Аделе минулого Різдва доклала всіх зусиль, щоб зірвати вихід моєї книжки.
Айроти, промовив він жартома, звикли за сніданком телефонувати, аби їхнього протеже затвердили на посаді заступника міністра, а за вечереющоб звільнили міністра. А от із твоєю книжкою у них нічого не вийшло. Рукопис був готовий до публікації, і ми відправили його до друкарні.
За його словами, причиною невеликої кількості рецензій в італійській пресі теж було втручання свекрухи. Тож якщо книжка все одно мала успіх, то ним варто завдячувати не доброті шановної Айроти, а лише моєму талантові. Так я дізналася, що того разу не була в боргу перед Аделе, хоч вона повторювала це щоразу, коли я навідувалася до Генуї. Це додало мені впевненості, я запишалася собою й вирішила, що часи моєї залежності від думки інших минули.
Ліла цього не усвідомлювала. Вона була з глибини району, із того болота, яке мені здавалося не більшим за калюжу, і надалі вважала мене своїм додатком. Вона випитала у Пєтро номер телефону свекрів і телефонувала, коли забажається, не переймаючись, що їм це може не сподобатися. Коли їй вдавалося застати мене, то вона поводилася так, ніби не помічає моїх лаконічних і стриманих відповідей, і говорила за двох безперестанку. Розказувала про Енцо, про роботу, про те, як добре вчиться у школі її син, про Кармен, про Антоніо. А якщо вона мене не заставала, то надзвонювала щодня з хворобливою наполегливістю. Через це Аделе, яка завжди ретельно занотовувала всі дзвінки до мене, наприклад, такого-то дня такого-то місяця дзвонив Сарраторе (тричі), Черулло (девять разів), бурчала, що Ліла їй геть набридла. Я намагалася пояснити Лілі: якщо їй сказали, що мене немає, не треба обривати телефон день і ніч, бо дім у Генуї не моя оселя, а тому мені незручно перед господарями. Але марно. Вона й Ніно телефонувала. Не знаю навіть, як це почалося, адже він почувався збентеженим, відмовчувався, боявся сказати щось таке, що могло мене роздратувати. Спочатку розповів, що Ліла кілька разів телефонувала до Елеонори, чим довела її до сказу. Згодом, якщо я правильно зрозуміла, заходилася телефонувати до його приятеля на вулиці Дуомо, аж поки Ніно не вирішив, що краще самому знайти її і поговорити, щоб вона не надзвонювала без упину його дружині. Хай там як, але врешті Ліла примусила його зустрітися. Але не наодинці. Ніно поспішив додати, що вона була з Кармен, адже саме Кармен мала нагальну потребу звязатися зі мною.
Я вислухала розповідь про ту зустріч без особливого хвилювання. Якщо не вдаватися до подробиць, Ліла розпитувала, як я поводилася під час зустрічей із читачами: як одягалася, яку мала зачіску і макіяж, чи соромилася, чи жартувала, чи читала уривки, чи імпровізувала? Щодо решти вона відмовчувалася, передавши слово Кармен. Так зясувалося, що нагальна необхідність зустрітися зі мною була повязана з Пасквале. Зі своїх каналів Кармен дізналася, що Надя Ґальяні укрилася від правосуддя за кордоном, а тому моя подруга хотіла попросити мене про послугу: звязатися з колишньою викладачкою і поцікавитися, чи Пасквале теж врятувався разом із нею. Кармен кілька разів вигукнула під час розмови: «Я не хочу, щоб дітям багатіїв усе сходило з рук, а відповідати доводилося тільки таким, як мій брат!» І нарешті попросила Ніно передати мені, щоб я в жодному разі не сміла користуватися для цього телефоном: ні для розмов із викладачкою, ні з нею самою. Складалося враження, ніби Кармен вважала, що її турбота про Пасквале теж була злочином, до якого могла стати причетною і я. Свою розповідь Ніно закінчив такими словами: «Кармен і Ліладві дурепи, не звязуйся з ними, а то вскочиш у халепу».
Я подумала, що ще кілька місяців тому зустріч Ніно з Лілою, навіть у присутності Кармен, мене б стривожила. А тепер я з полегшенням усвідомлювала, що мені байдуже. Мабуть, я була так упевнена в коханні Ніно, що навіть припускаючи її намір відбити його, я не вірила, що їй це вдасться. Я погладила коханого по щоці і насмішкувато відповіла:
Гляди краще сам не потрап у халепу! Як це так: то не маєш ані хвилинки вільного часу, а то він відразу у тебе знайшовся?
19
У той період мене вперше вразило, як чітко Ліла окреслила для себе коло інтересів. Її рідко цікавило щось поза межами району. А якщо вона і виявляла інтерес до чогось більшого, то воно обовязково якось повязувалося з людьми, яких вона знала ще з дитинства. Навіть працювала вона, як мені було відомо, у межах району. Казали, що Енцо інколи їздив у робочих справах до Мілана чи Турина. Лілажодного разу, і те її бажання закритися в районі почало мене непокоїти тоді, коли я сама дедалі більше захоплювалася подорожами.
У ті часи я радо хапалася за будь-яку можливість виїхати за межі Італії, особливо коли можна було зробити це разом із Ніно. Наприклад, коли невелике німецьке видавництво, яке опублікувало мою книжку, організувало мені промотур Західною Німеччиною та Австрією, він покинув усі свої справи і став моїм веселим запобігливим водієм. За пятнадцять днів ми обїздили купу міст і селищ, подорожуючи горами й долинами неймовірної краси, гідної пензля великих художників. Кожна гора, озеро, місто чи скульптура, якими ми милувалися, дарували нам насолоду від перебування в тому місці й служили додатковим витонченим обрамленням нашого щастя. Навіть коли жорстока реальність накочувалася на нас і лякала, бо саме про неї мені доводилося говорити щовечора перед доволі радикально налаштованою публікою, пізніше ми обговорювали той страх як веселу пригоду.
Якось пізно ввечері ми поверталися автівкою до готелю, і нас зупинила поліція. У темряві німецька мова із вуст чоловіків у формі та зі зброєю в руках прозвучала моторошно. Поліціянти виштовхали нас із машини, розлучили, мене всадовили в одну автівку, незважаючи на мої крики, Нінов іншу. Нас привезли у якусь кімнатку, спершу залишили без пояснень, потім накинулися з допитом: документи, причина вашого перебування, рід занять. На одній стіні висів ряд фотографій похмурих типів із бородами та кількох коротко стрижених жінок. Я спіймала себе на тому, що несвідомо шукаю серед них обличчя Пасквале й Наді, але так їх і не знайшла. Відпустили нас уже на світанку, відвезли туди, де нам довелося залишити свою машину. Ніхто навіть не подумав вибачитися: номерні знаки у нас були італійські, ми самі італійці, ішлося про обовязковий контроль.
Мене вразив той несвідомий порив шукати в Німеччині серед фотографій осіб, яких розшукує поліція, саме ту людину, про яку турбувалася Ліла. Тієї ночі Пасквале Пелузо здався мені своєрідним променем світла, посланим із замкненого простору, де вона ховалася, щоб нагадати мені у значно ширшому світі про її присутність у круговерті планетарних подій. На кілька секунд брат Кармен став точкою звязку між її світом, що зменшувався з кожним днем, і моїм світом, що ставав дедалі більшим.
На читацьких вечорах у містах, про які анічогісінько не знала, я на завершення ставила кілька запитань про складний політичний клімат, а сама висловлювалася загальними фразами, які здебільшого крутилися навколо слова «придушити». Оскільки я була письменницею, то гадала, що маю вражати образним мисленням. «Ніщо й ніхто не залишається осторонь, казала я, страшний коток проходить з країни в країну, із Заходу на Схід, щоб придушити і розрівняти все довкола: змусити робітників працювати, безробітнихмучитися, голоднихпомирати з голоду, інтелектуалівбазікати безперестанку, чорношкірихбути чорними, жіноквиконувати жіночі обовязки». Та інколи мені хотілося розповісти щось справжнє, щире, із власного досвіду, і я розказувала про Пасквале, про його життя з усіма трагічними періодами: від дитинства і до злочинного шляху. Говорити про щось конкретніше у мене не виходило, моя риторика обмежувалася тими навичками, яких я набула десять років тому, тож слова здавалися мені живими лише тоді, коли я підтверджувала їх прикладами з життя нашого району. Та загалом мої наперед підготовлені промови котилися за планом і, напевне, справляли потрібне враження. З однією лише різницею: якщо після виходу першої книжки я на початку чи в кінці зустрічі згадувала про необхідність та неминучість революції, бо тоді, здавалося, її бажали всі навколо, то тепер я уникала цього слова. Ніно вважав згадку про неї наївною, від нього я засвоїла, що політикато справа складна, а тому стала обережнішою. Тепер я охочіше використовувала вислів «протестуватисправедливо», але відразу додавала, що ці слова слід розуміти у ширшому сенсі: державний апарат існуватиме значно довше, аніж ми собі уявляли, а тому треба якомога швидше навчитися керувати. Я не завжди була задоволена собою після тих зустрічей. Інколи я усвідомлювала, що мусила помякшувати власну позицію тільки для того, аби потішити Ніно, який сидів і слухав мене у задимлених від курива залах серед гарненьких іноземок мого віку чи навіть молодших. Часто я не втримувалася і перебільшувала, задовольняючи ті свої темні поклики, через які в минулому так гаряче сварилася з Пєтро. Особливо коли доводилося зустрічатися з жінками, які прочитали книжку і чекали від мене жорсткої критики суспільства. «Глядіть, не перетворюйтеся на поліціянтів для самих себе, попереджала їх я, адже боротьба точитиметься до останньої краплі крові і припиниться лише після нашої перемоги». Пізніше Ніно кепкував з мене, казав, що я, як завжди, перебільшую, і ми разом сміялися.