Подивися на неї!вимагає Роуз.
Я дивлюся. Бачу, що її обличчя розпухле, пурпурове та сіре. І тепер я вже не можу не дивитися, бо це обличчя так відрізняється від обличчя людини, яку я дуже добре знаю. Важко повірити, що це вона. На голові в неї повязка, і від темного довгого волосся не лишилося й сліду. Ще одна повязка перекреслює по діагоналі її обличчя, крізь тканину проступає червоне. Усі видимі ділянки шкіри вкрито чорними або кольоровими синцями, одне розпухле око заплющене, другесховане під повязкою, здається, її темні блискучі очі згасли назавжди. Я бачу апарати, широку незручну трубку, що виходить з її рота, перетворюючи ніжну посмішку, яку я памятаю, на застиглий крик.
З її тіла виходить стільки дротів, ніби вона наполовину машина, і тут до мене доходить. Доходить, чому Роуз хочеться стояти там і кричати до нестями. Це жахливо.
Давай,кажу я, витягаючи її з палати.Будемо разом розгрібати це лайно. Треба бути сильними.
Я вицуплюю її з палати, зачиняю за нами двері й міцно її обіймаю.
Як вона?питає Лео. Все зрозуміло й без слів.
Коли я дізнаюся, хто це зробивЛео стуляє притиснуті до тіла кулаки.
А що, як вона сама це з собою зробила?Ашира, сестра Ней, зявилася, здається, нізвідки.
Аш!Роуз відпускає мене і обіймає Аширу, старшу зведену сестру Ней, яка кілька секунд стоїть геть незворушно, дозволяючи Роуз хлипати у свій світшот. Я дивлюся на Аш: вона така спокійна, така стримана. Зовні принаймні.
Ти ж не думаєш Тобто, вона б не завдала собі шкоди,кажу я.Ней була щаслива, справді щаслива. Наелектризована від щастя. Вона була не така, як раніше, коли тікала від усіх тих загонів. Усе змінилося, коли ми зібрали групу, коли в неї зявилися ми. З неї більше ніхто не глузував. Щось тут не збігається.
Так.Аш повертається в інший бік від Роуз, і мене раптом ошелешує те, наскільки вони з Ней схожібільше, ніж мені здавалося раніше,однакові довгі рівні носи й вилиці, смоляне чорне волосся з рубіновим вилиском, глянцеве, наче дзеркало. На відміну від Ней, Аш не користується косметикою, не випрямляє волосся, лишаючи його таким, як є. Тоді як Наомі добирала собі щоразу дивніше вбрання, Аш завжди була вдягнена майже однаково: берці, футболка, бейсболканезалежно від погоди. Мені завжди це в ній подобалосяте, що їй начхати на світ поза межами її голови.
Але тепер її сестра в реанімації, тож її виштовхнуло в реальність разом із нами. Здається, їй від цього боляче.
Так, мабуть, не збігається. Нічого не збігається. Треба знайти тата й Джекі, не знаєте, де вони?
Пішли комусь зателефонувати,кажу я, роблячи крок до неї.Аш, ти як?
Вона відступає на крок назад.
ЯАш знизує плечима.Побачимося.
Це просто якийсь триндець,тихо каже Лео.Те, що з нею сталося,це триндець. Цього не мало статися. Якби це була просто одна з чергових витівок Ней, це ніколи б не закінчилося отак. Щось сталося, закладаюся. Вона б не намагалася себе прикінчити.
А що взагалі кажуть?Я дивлюся на містера Сміта, щоб усе прояснити, щоб відокремити зерна від полови. Але він здається так само розгубленим, як і ми.
Я не знаю.Він знизує плечима.Якби ж я знав. Я не говорив із поліцією, лише з батьками Ней, але, думаю, не можна виключати ймовірності, що вона намагалася
Ні.Я хитаю головою. Це маячня.
Ней боялася води,каже Роуз.Щоразу, коли в нас був урок плавання, вона казала, що в неї місячні, щоб не займатися. Якби все було настільки погано, ми б знали. Ми б урятували її.
У мене була надія, що, коли її знайдуть, стане легше,кажу я.Але я не знаю, що робити.
Містер Сміт кладе мені руку на плече й нахиляється до мене.
Я не знаю, що робити,повторюю я, зустрічаючись із ним поглядом і не відводячи очей. Я хочу, щоб він сказав мені, що все буде гаразд. Якщо він так скаже, я повірю.
Слухайте, я розумію, що вам усім складно, дійсно важко. Мабуть, час додому. Думаю, треба дати родині Наомі трохи простору й часу, щоб усвідомити, що сталося, а про вас нехай подбають ваші батьки.
Я піду пішки,одразу ж відказує Лео.
Я теж.
Дивлюся на Роуз, яка, схиливши голову, повертається до містера Сміта.
Сер, а з вами все буде гаразд?
Зі мною? Ну звісно ж.
Його змучена посмішка підбадьорює.
Ви ж чули, лікарка сказала, що вона борець і все буде добре, от побачите.
Ми йдемо, а він лишається там. Дивиться крізь жалюзі у вікно її палати.
Річ у тім, що містер Сміт не просто хороший учительвін єдиний дорослий у моєму житті, який ніколи мене не підводив. І багато дітей Темзької школи ставляться до нього так само. Він ніколи нам не бреше, ніколи не верзе маячні, він ставиться до нас як до людей, а не як до худоби. Він із тих учителів, з якими можна поговорити про будь-що, і він вислухає і намагатиметься допомогти. Він допоміг мені, коли вдома все пішло шкереберть. Він допоміг мені зрозуміти, що нормально бути тим, ким я є, що яце я, а мої батькице мої батьки. Він хороша людина, добра.
Її батьки ще не повернулися,кажу я.Ми не можемо піти, поки їх нема.
Ідіть,каже він.Я побуду тут, поки вони не прийдуть.
Роуз киває і дає мені руку. Другою рукою вона бере під лікоть Лео й веде нас до ліфта.
Усе це якась хрінь,каже Роуз, коли двері ліфта засуваються.Тож нам теж треба нахрінячитися.
Рік тому
Увага!Містеру Сміту доводиться кричати, щоб його було чутно в класі. Це наш перший день у школі після шкільних канікул, і більшості дітей є чим поділитися.
Хто з ким зустрічався, хто з ким як вчинив, хто ким займався.
Публіка зібралася в кутку довкола Роуз, що сиділа на столі,ми тоді ще не спілкувалися, і вона була для мене міфічною приголомшливою істотою, на яку можна було дивитися лише з відстані. Принаймні півкласу дивилися на неї, а не на Сміта, прикуті до місця її історіями, доповненими виразною жестикуляцією.
Не дивилися на неї тільки яістота, що, схрестивши руки, розвалилася на стільці в дальньому кутку класу; Наомі Демір, одягнена, як персонаж аніме, при повному макіяжі та зі штучними віями, котра нервово постукувала ручкою по парті, та Лео, що втупився в телефон.
СЛУХАЙТЕ!загорлав Сміт, і в кімнаті стало трохи тихіше.Я не хочу карати вас усіх і залишати після уроків, але я саме так і зроблю, якщо ви зараз же не розсядетеся по місцях. Ясно?
Стогони, зітхання, закочування очей. Роуз просто розсміялася та лишилася сидіти на парті, схрестивши ноги й теліпаючи ними так, щоб черевики билися об металеву ніжку столубам, бам, бам.
Але містер Сміт виявився розумнішим. Він не намагався приборкати її так, як це зробили б інші вчителі. Він просто проігнорував її, і це так ударило по ній, що решта класу таки вгамувалися й сіли по місцях. Я памятаю, що мені це сподобалося. Памятаю, що мені спало на думку: от бачите, якщо досить довго ігнорувати того, хто тобі подобається, та людина зрештою закохається в тебе.
Яке невдале я тоді було.
Сміт сказав, що розбиває нас на гурти та дає завдання написати й зіграти три пісні разом. Він почав оголошувати склад груп, а мені лишалося тільки сидіти на гальорці, наповнюючись екзистенційною люттю. Розумієте, тоді зі мною ніхто не говорив, і такий стан речей мені подобався.
Ніхто не заганяв мене. Рік тому про мене не казали «мале, руде і в групі барабанить», радше, до мене ставилися як до низенького й худорлявогоаж надто худорлявогостворіння, та й то, якщо моє існування взагалі помічали. Мене це не дуже хвилюваломені хотілося сховатися в своєму тілі, стати невидимкою, наскільки можливо. Так було безпечніше. Не було для мене нічого гіршого, ніж робити щось разом. Мені було відомо, що в списку людей, з якими іншим хочеться взаємодіяти, я посідаю останнє місце. То було жахіттярешту класу поступово розбивали на групи по троє-четверо й відправляли знайти місце, де можна обговорити, яку музику вони писатимуть, і почати зігруватися.
Редлі, Наомі, Лео та Роуз,і я памятаю, як на довгу мить заплющую очі, бажаючи, щоб усе це було сном, довгим химерним сном, який закінчився б тим, що от-от, за кілька секунд, я розстебну сорочку Роуз, і який завершився б, як завжди, перш ніж сталося б щось приємне.
Ем, дідько, ні!Лео майже кричав. Від його гучного голосу мої очі різко розплющилися.
У чому проблема, Лео?Містер Сміт питав без люті, без сарказму.
Лео стояв біля вікна з телефоном у руці.
Я нічого не робитиму з цими невдахами. До біса, це лайно.
Чому лайно?запитав містер Сміт.
Я навіть не хочу бути тут.Лео пройшов між партами й наблизився до Сміта. Вони з ним однакового зросту, їхні обличчя на одному рівні, тож Лео дивиться йому просто у вічі. Якби почалася бійка, то не знаю, хто переміг би.
Мені насрати на школу.
Ну то йди,сказав містер Сміт, випростуючись.Йди собі. Прогулюй. До твоєї мами знову прийде поліція, і цього разу тебе відрахують уже назавжди. Спершу вони спробують відправити тебе до виховної колонії, даючи тобі останній шанс виправитися, але те лайно ти теж прогуляєш, і не встигнеш змигнути оком, як приєднаєшся до брата. Так і вчини. Прекрасні життєві перспективи!
Весь клас нарешті замовк і, не зводячи очей, спостерігав за люттю, яка струменіла в Лео потоком, таким бурхливим, що він майже викрешував іскри довкола нього й готовий був щомиті прорвати загату. Ми бачили цю лють у дії, бачили, як його забирали копи, після того як він відправив учителя в нокдаун. Але Сміт стояв на місці, не відступаючи ні на крок.
Ти думаєш, що я ненавиджу тебе, але це не так. Я чув, як ти граєш, Лео, і ти граєш краще за всіх, кого я вчив. У тебе це від природи, у тебе талант. Не треба нехтувати цим, бо ти вартий більшого, ніж тобі здається. Ти заслуговуєш на краще ставлення.
Залишіть свої думки при собі,проричав Лео.Я сам знаю, хто я.
Добре,кивнув містер Сміт.То ти йдеш?
Лео на мить завмер, а потім прокрокував до дверей і рвучко їх прочинив. Озирнувшись, він глянув на мене, Роуз, Ней.
Ви йдете, чи як?запитав він.
Чесно? Мені було надто страшно, щоб відмовитись. Ми йшли за ним по коридору до однієї з кімнат для репетицій, і Наомі, яка за три роки в школі жодним словом зі мною не обмовилася, нахилилася до мене й сказала:
Господи, якщо він розпочне стрілянину в школі, нам першим дістанеться.
Так мені стало ясно, що вона мені подобається. Під час першого джему ми грали «AC/DC».
Що будемо робити?запитав Лео, дивлячись на нас.Що ми всі знаємо?
Він подивився просто на мене, і мені стало збіса сцикотно.
Що ти знаєш?
Це прозвучало так, ніби він думав, що я взагалі нічого не знаю.
І в першу секунду так воно й було.
Може, щось із «AC/DC»?спало мені на думку, бо хто ж його знав, які пісні всі знають і вміють грати.«Ти не давала мені спокою всю ніч»?
Він насуплено глянув на Ней, яка нічого не відповіла, але зіграла риф на басу на знак згоди. Роуз знизала плечима:
Це не дуже моє, але я спробую.
Гаразд, як вам таке?Лео вступив рифом, гучним і грубим, таким, знаєте, «а пішли ви всі», і мені це сподобалося.
Непогано,сказала Роуз і кивнула, і було помітно, як вона старанно намагалася не видати, що вражена. Дивлюся на Ней, радіючи, що вона така неговірка, і відбиваючи ритм, а вона додає бас, киваючи й відраховуючи долі до вступу.
Три, чотири
І так, той перший раз був прекрасний. Як перше катання на американських гірках чи як перший поцілунок. То була прекрасна бездоганність, від якої всередині все переверталося; то було саме так, як мені уявлялося, під час барабанних репетицій під музику вдома. Ми з Ней ніколи доти не говорили, але от я тут, із нею, тримаю ритм для гітари Лео, аж поки музика не починає лунати саме так, як у пісні, яку ми всі знаємо, хай ми навіть не знали, що знаємо її.
Опустивши голову так, щоб волосся закривало їй обличчя, Роуз приєдналася до нашого ансамблю, і ми всі дивилися на неї, з перших нот зачаровані звуком її голосу, глибоким і хрипким, шорстким, ніби вона палила по двадцять цигарок на день, що, ймовірно, так і було. Той голос захопив мене, влучив у самісіньке серце. Важко було повірити, що можна полюбити її ще сильніше, але виявилося, що можна.
Вона не знала слів, тож почала вигадувати їх у процесі, співаючи та сміючись водночас. Піднявши голову, вона витягла мікрофон зі стійки та всміхнулася Наомі.
Вонадівча з аніме та часом носить хвіст, якщо ти не герой, то в душу їй не лізь.
Ней усміхнулася їй, і вона повернулася до Лео.
Він був крутий, високий, добре знав, що вмів, він міг рок-зіркою стати, якби трави не курив.
О Господи, мені й хотілося, щоб вона вигадала рядки про мене, й не хотілося водночас. Коли вона поглянула на мене, мені довелося докласти неабияких зусиль, щоб не припинити грати.
Поаплодуємо Редлі, що трохи не при собі, блукає, наче зомбі у шкільній юрбі.
Ну гаразд, хай вона не вжила до мене таких епітетів, як «крутько», та принаймні не згадала про мій зріст і колір волосся, тож наскільки я можу судити, то взагалі було майже любовне послання.
На чолі з Лео ми всмалили як слідвін вилив усю свою лють у струни, розітнувши повітря на смуги ритму, і мені не лишалося нічого, крім як навалитися на барабани, продираючись до самого серця пісні, підхоплюючи та тягнучи за собою Ней. Роуз горлала у верхньому регістрі, так потужно, так несамовито, так добре, що, коли пісня закінчилася, не обмінюючись жодним словом, ми почали спочатку. Цього разу все вийшло навіть краще, і коли ми закінчили, спітнілі та виснажені, то, піднявши очі, побачили, що двері кімнати відчинені й на нас дивиться з двадцять учнів. Вони підбадьорливо кричали й плескали нам.
Зваліть!сказав їм Лео, а потім повернувся до мене й посміхнувся.Слухай, а це буде офігезно.
Вперше в житті до мене поставилися як до людини.
4
Ранній вечір стискав місто у своїх обіймах, а ми, лишивши лікарню далеко позаду, йшли до парку, до того самого парку, де ми гралися, коли були маленькими, хоча, звісно ж, окремо одне від одного. Діти дорогою зі школи зайшли до парку й вийшли, і тепер тут було порожньо. Ми сиділи під гіркою й не розмовляли. Наша тишаприємна. Добре, що ми можемо прийти сюди й нічого не говорити, просто знаючи, що хочемо побути разом. Ось, що подарував нам минулий рік,він подарував нам сенс, якого в нас досі не було. Ми і є сенс одне для одного.
Поодинці ми рухалися хаотично, буксували й губилися, чекаючи, коли цей період нашого життя мине, коли ми зможемо жити по-справжньому й почуватися вільними.
Із «Дзеркальцем, моїм дзеркальцем» зявилися «МИ», обєднані й сильні. Чи принаймні нам так здавалося. Та, напевне, у нас була якась слабка ланка, щось таке, що дозволило Наомі віддалитися від нас, майже відєднатися, а ми навіть не помітили, як щось у ній зламалося. Про що ми не можемо говорити, про що ми ніколи не говоримо, так це про те, що могло довести її до такого стану.
Вона наша найкраща подруга, і ніхто з нас не знає, чому вона взагалі втекла й чому вона могла я не знаходжу жодної причини, яка змусила б її зістрибнути з мосту в чорну воду, якої вона боялася.
Ми сидимо й не говоримо, відкладаючи повернення додому. У кожного з нас є причини. Моя, мабуть, зараз пє третій келих горілки з колою, а батько, напевне, по саме нікуди заганяє черговій коханці.
Лео першим порушує тишу.
Трясця, давайте щось зробимо,каже він.
Ми вже щось робимо.Роуз, відкривши свою шию, відхиляється на пофарбований метал гірки, на якому видряпано імена та лайливі слова.Марнуємо молодість у парку. Як нормальні підлітки.
Я не про це,сказав Лео.Щось приємне? Пігулки, клуб. Треба нахрінячитися, як пропонувала Роуз.
Звідки печиво в безхатька,позіхнула Роуз.У тебе колеса при собі? Можемо тут накидатися.
У понеділок?
Ой, мені здавалося, що ці слова пролунали тільки в моїй голові. Ну добре, принаймні їй стало смішно.
Господи, Редлі, яке сране занудство,каже вона, посміхаючись ширше із кожним словом.А чим би хотіла зайнятися Наомі? Вона там, чорт забирай, лежить і бореться за своє життя, а ми сидимо тут, наче якісь лузери. Що б вона порадила нам зробити?
Ней захотіла б подивитися кіно чи піти до книжкового клубу, чи ще якоїсь фігні,каже Лео, наморщивши носа.Чи якесь аніме із жахіттями, вона обожнює це лайно.
Давайте подивимось,я хапаюся за шанс перемкнути їх від ковтання наркотиків із подальшим похміллям на інші заняття й затягти до себе на перегляд «Блек Батлер». І це не тому, що я ніколи не наближаюся до колес і алкоголю, а тому, що знаю, що ці речі роблять із людьми. Я не хочу, щоб таке сталося зі мною.