До того ж «Блек Батлер»один із наших із Наомі улюблених серіалів, напханих вікторіанською готикою, японською гнітючістю й перевдяганнями чоловіків у жінок і навпаки. Ми потайки задумали перевдягтися в персонажів цього серіалу на наступний Комік-кон і нічого не казали Лео та Роуз не тому, що вони почали б ставитися до нас гірше, а тому, що вони постійно глузували б із цього. Ми вже продумали, як вберемося, мені навіть пощастило купити перуку в Кемдені, а потім а потім світ змінився.
Моє ліжко. Моя кімната. Я фарбую її в чорне того літа, коли зникла Ней.
Коли мама це побачила, вона закотила очі та сказала:
Я здаюся.
І моя відповідь була:
Ти вже давно здалася.
Мені подобається, що кімната чорна, тут я почуваюся безпечно та захищено. Але найкраще те, що половину простору займає барабанна установкаєдина річ, яку я насправді ціную. У мене пішло два роки на те, щоб накопичити на неї грошей, а мама погодилася лише тому, оскільки вважала, що на той момент, коли в мене набереться грошей, я хотітиму чогось іншого. Але цього не сталося. Вигулювання собак, мийка машин, розкладання товару на полицяхколи грошей уже вистачало, вони не могли сказати «ні», тож тепер вона стоїть отам у кутку, і мені це неймовірно подобається. Вона готова і лише чекає миті, коли зможе видати шум і розбудити всіх сусідів. Чи принаймні, коли зніму заглушки.
Просто зараз Лео та Роуз сидять на моєму ліжку. Леосонний, напівзаплющивши очі, він відсторонився від того, що відбувається на екрані. Роуз закинула руку мені на шию та поклала щоку на плече, дихаючи мені в шию. Вона пахне лимоном і димом, що дивно, тому що, попри мої припущення під час нашої першої репетиції, виявилося, що Роуз не палить. Виявилося, що вона надто турботливо ставиться до свого голосу. Коли ми домовлялися йти до мене, мені зовсім вилетіло з голови, що протягом останнього місяця мама на шаленій швидкості прямувала в бік божевілля. Я не можу звинуватити її в тому, що їй болить, адже тато більше навіть не намагається приховати від неї свої витівки. Але я можу звинувачувати її в тому, що вона звинувачує мене. Зараз я намагаюся бачитися з нею якомога менше, настільки мало, що той факт, що вона також живе в цьому будинку, майже витіснився з моєї голови. Побачивши Лео та Роуз, вона вдягла оту свою фальшиву маску, на якій намальовано посмішку клоуна-психопата, і почала пропонувати напої та їжу й питати, чи не розігріти піцу або чи не приготувати поп-корну. Зніміть це негайно. Волосся, скручене в дульку, фартушок, наче вона ведуча кулінарної передачі, тільки от вона надто сильно хитається з боку в бік і забагато махає рукою й сміється надто гучно, поки Ґрейсі сидить і їсть курячі нагетси й дивиться по колу «Скубі Ду». Я знаю, що, тільки-но ми вийдемо з кімнати, вона всядеться в крісло та вихилить іще одну склянку. Велма викриє ще одного негідника, а Ґрейсі продовжить жувати.
Рука Роузкоротко обкусані нігті, пухкі пальці в срібних каблучкахпросковзує в мою. Почуваюся тепло та сонно, лежачи під захистом двох найкращих друзів з обох боків, за вигином губ Лео помічаючи його невдоволення тим, що ми з Роуз тримаємося за руки.
У двері стукають. На порозі зявляється тато чи принаймні його голова. Зазвичай він заходить до моєї кімнати тільки тоді, коли йому щось потрібно.
Діти, у вас тут все гаразд?питає він.Я чув про Наомі. Як вона?
Лікарі поки що не знають,відповідаю я.Кажуть, типу, це взагалі диво, що вона вижила.
ЗвісноТато маячить у дверному отворі.І що, на їхню думку, з нею сталося?
Я не хочу зараз про це говорити,відповідаю я.Напевне, це покажуть у новинах.
Ясно ну, не робіть того, чого я не робив би!
Господи, тату, замовкни.
Ці двоє зі мною не впораються, містере Сондерз.Роуз посміхається моєму татові, він червоніє, а я відчуваю, що Роуз уже не тримає мене за руку.Мені потрібен справжній чоловік.
Ну гаразд, додивляйтеся мультик і спати, добре?
Він робить крок у кімнату. Дивиться на ноги Роуз.
Ми збиралися ще один подивитися,кажу я, наближаючись до дверей, потроху відтісняючи його в коридор.
Я йду, тож побачимося вранці.
Ідеш?Я витріщаюся на нього.Ти ж тільки прийшов, і вже по десятій.
Ти мені що, мама?Він сміється до Роуз, дивлячись мені через плече.Ти ж знаєш, що це за робота, вона наполовину складається зі спілкування. В мене немає вибору.
Виявляється, бути членом ради так захоплююче, який сюрприз!кажу я.
Це робота,повторює він, поки ми дивимося одне на одного, обоє прекрасно знаючи, що він бреше. Я відчуваю, що мене має хвилювати тато з усіма його коханками й мама з її алкоголізмом і те, що моя родина, колись така нормальна й шанована, вигниває зсередини, при тому намагаючись тримати обличчя. Але мені байдуже, мені насрати на них усіх, окрім Ґрейсі.
За кілька хвилин Роуз кладе мені голову на плече.
За хвилину після цього вона хропе, і ми з Лео вибухаємо реготом.
Стуліть грьобані пельки,бурмоче вона і знову засинає.
5
Серце калатає, у горлі кислота, краплі поту виступили між лопатками. Третя ранку.
Сідаю, на шкірі виступають мурашки, і я знаю, що мені наснилося жахіття, хоча й не памятаю його. У роті смак, наче після брудної річкової води. Витягаю себе з ліжка й, шкандибаючи, одягаюся в боксери й футболку. Відчиняю двері та дослухаюся до звуків. У цей час мама часто не спить чи принаймні не в ліжку. Я знаходжу її у відключці за кухонним столом чи долілиць на канапі з калюжкою слини під відкритим ротом. Вонаостання людина, яку я зараз хочу бачити,буха й розлючена, у пошуках жертви, на якій можна буде зірвати цю лють.
Тихо, а мені потрібно попити, тож я ризикую.
На кухні тато. Від нього відгонить димом, і запах спиртного відчувається теж. Він пє не так, як мама. Мама пє як дихає, вона виживає на горілці, її, колись мяке, тіло стало тонким і сухорлявим, на червоному обличчі залягли глибокі тіні. У тата все не так погано, але він теж любить випити, зняти напругу, як він це називає. Де він був до третьої ранку, де можна пити й курити?
Усе гаразд, малеча?каже він із таким виглядом, ніби його застукали.
Мені треба попити.Мої голі ноги безшумно ступають по лінолеуму, я підходжу до крана й дозволяю воді стекти по пальцях, доки вона не стає дійсно холодною.
Я чую, як він совається в мене за спиною. Він кашляє та хрипитьпаління йому не на користь.
То вони думають, що Наомі хотіла покінчити із собою?
Вони нічого не знають.Я тру очі.Тату, ти хочеш говорити про це о третій ночі, ти дійсно хочеш зараз про це говорити?
Я знаю, що не засну. Я міг би вранці зателефонувати Максу та Джекі. Ми перетиналися, коли я допомагав Ней подаватися на приз Герцога Единбурзького. Я відчуваю, що мушу щось сказати, спитати, чи не потрібна допомога.
Ну як ти можеш допомогти? Ти ж працюєш у місцевій раді, а не на премєр-міністра.
Ну, просто добре давати людям знати, що тобі не байдуже,каже він.
У такому випадку, можливо, ти даш знати мамі, що тобі не байдуже?кажу я йому.Можливо, вона б трохи скинула оберти з горілкою.
Не говори так зі мною,застерігає батько, але не всерйоз. Він знає, що я маю рацію. Він справді на вигляд якийсь нікчемний.
Я не знаю, якої реакції він очікує від мене, та від мого ігнору його плечі зсутулюються, коли він відкидається на спинку стільця. Колись мені хотілося бути ним, колись мені здавалося, що віннайсильніший, найкрутіший татко на світі. Зараз від нього в мене всередині все зіщулюється. За кілька кілометрів звідси моя подруга лежить у комі з дірками в мозку, навколо стоїть сморід блювотипевне, маму вирвало в коридорі, а тато, ну напевне його остання коханка любить час від часу викурити сигаретку. Що ж до мене, то я просто хочу повернутися до своєї кімнати. Я просто хочу сховатися й проспати ще пару годин.
Але я не можу. Тому що є не тільки я. Є ж іще Ґрейсі. Тож я вдихаю та намагаюся пригадати ті часи, коли мама здавалася мені найдобрішою людиною на світі, а татонайсміливішим, тому я пробую знову.
Тато Мама пє. Стає дедалі гірше.
Він трохи повертається на стільці, уникаючи мого погляду.
Тебе майже не буває вдома, ти цього не бачиш, тобі не доводиться з цим стикатися.
А хто, на твою думку, тут прибиратиме?відрізає він так, ніби я мушу сповнитися вдячності.
І що далі?мені боляче від того, що доводиться добирати слова, щоб сказати йому це, тобто фізично боляче, ніби груди зсередини вкриті синцями, чорними та синіми.Ти не думаєш, що це серйозно, як тоді
Був один період, одразу після народження Ґрейсі, коли мама багато пила. То був перший епізод на моїй памяті, хоча, думаю, вони траплялися й до того. Тоді тато був тут, майже постійно. Він намагався впоратися з Ґрейсі, намагався зробити так, щоб мамі стало краще, постійно підкреслював мою сміливість і силу. Він був дуже вдячний за моє спокійне ставлення до ситуації, за те, що я пристосовуюся до неї та живу далі. Якраз тоді почалися мої стосунки із зайвою вагою. Не те щоб мені постійно хотілося їсти, натомість було необхідно якось заповнити порожнечу, створену мамою в моєму житті. Саме тоді під моїм ліжком почали зявлятися запаси провізії, і поки тато займався мамою чи Ґрейсі, мені лишалося тільки тамувати біль їжею. Напхавшись нею під завязку, тільки й можна було, що швидко заснути. У десять років то був найкращий із відомих мені захисних механізмів. Пізніше, у тринадцять років, він змінився на свою протилежність. Відмова від їжі дозволяла мені контролювати своє життя. Але в десять років мене постійно мучив голод, мені хотілося наповнити себе, але не вдавалося.
Вона постійно нервується, ти ж знаєш, яка вона,каже тато. З таким успіхом можна було б нічого не казати.
Якби ти частіше бував удома, проводив час із нею,не здаюсь я,можливо, вона не була б така пригнічена. Можливо, вона не почувалася б такою самотньою.
Він ніяково сіпається, повертаючись до мене боком, і, не в змозі цьому запобігти, я бачу його тим, ким він є тепер. Він не гігант, не бог, не людина, яка більшу частину мого життя здавалася мені найбільшою, найрозумнішою, найсильнішою з усіх, кого я знаю,він просто розбещена дитина, якій набридли її іграшки і яка хоче нових. І в цю мить я ненавиджу його.
Ну тоді просто переїжджай сюди зі своєю новою шльондрою, чого ж.
Я беру склянку й виходжу з кухні, обережно обходячи вологі плями на кахлях.
Повернися, зараз же,сичить на мене тато, і цього разу він, здається, справді розлютився, але я не озираюся. Відтепер мені начхати, що він думає про мене. Я не памятаю, коли востаннє він зробив бодай щось варте уваги.
Повернувшись до кімнати, я тихо зачиняю за собою двері й дивлюся у вікно, чекаючи сходу сонця. Є щось заспокійливе в цих ранкових годинах. Скрізь темно, скрізь тихо. Ряди будинків із темними вікнами наштовхують мене на думки про всі ті сни, якими повняться останні години темряви. Різні люди в різних будинках, і все це відбувається не з ними. Не знаю чому, але з якихось причин мені краще від цього усвідомлення, так ніби, якщо боляче тільки мені, то все не настільки погано.
Часом у моїй голові повно чорного туману. Він заважає мені бачити хороше, відчувати хороше. Все болить, всередині й зовні. Але тут тільки я й тільки зараз. Можливо, одного дня це буде хтось інший. Хтось, кого я не знаю, хтось, до кого мені байдуже, хтось іще визиратиме з вікна й чекатиме сходу сонця, поки небо повнитиметься моїми снами.
Я мушу поспати. Якщо я не посплю, голова завтра розколюватиметься, а перед очами миготітимуть іскри та кольори. Доведеться поспати.
Я лягаю, заплющую очі та думаю про хороше. Про те, як Ґрейсі вдає, що грає на гітарі, коли я репетирую. Про те, як Роуз регоче так сильно, що, коли вона притуляється до мене, я відчуваю вібрацїї її тіла. Про те, як Лео, граючи на гітарі, стоїть, наче гладіатор. Про те, як Наомі скидала брову, кажучи якусь дурницю так, наче то було щось збіса серйозне, а ми надривали животи від сміху. Мені хочеться згадувати її такою, а не з пробитою головою.
За кілька годин я прокидаюся, задихаючись, і цього разу я памятаю сон. Темна, густа, крижана вода заповнює мені ніс і рот, заливає легені, і щось, щось холодне й жорстоке, затягає мене вниз, глибоко під воду, аж поки не зникає остання надія хоч колись виринути на поверхню.
6
Марно намагатися заснути знову, тож я полишаю спроби та втикаю в монітор свого хромбука, аж поки не настає час вставати.
847 переглядів на нашій сторінці в «Тумблері» за останній місяць. Це збіса багато. Можливо, десь 400 з них накрутила Роуз, читаючи коментарі до свого відео, але навіть так. Для квартету шістнадцятилітніх це непогано. 1385 підписників у «Твіттері», і я очікую, коли у відповідь на мою заявку нам дадуть «блакитну пташку». «Блакитна пташка» означатиме, що ми справжні.
Останнє відео групи, яке ми виклали на своєму каналі в «Ютубі», було з парку, і воно було прекрасне. То було відео на наш трек «Карусель». Ми з Ней написали пісню про двох підлітків, які подобаються одне одному, але ніколи не зможуть бути разом. Тож так, у парку. Ми прихопили мою колонку для телефона й кривлялися під музику, граючи та співаючи. Ми здавалися якимись бовдурами, у парку була купа дітей, які витріщалися на нас, і половина з них, певно, вважала нас кретинами. Але в мене не лишалося сумнівів, що все це зрештою обернеться на краще. Найважче було Лео. Він ненавидить усю цю фігню, він не хоче нічоготільки грати, але Роуз поговорила з ним, трохи напоїла, трохи підгодувала пігулками, поки він не перестав пнутися зі шкіри, щоб відповідати образу крутого чувака і не заліз на гірку, де грав на гітарі, відриваючись на повну. Роуз лежала на дош-ці-гойдалці, ворушачи губами під слова, як Мадонна у вісімдесятих, сексуально до нестями. А Наомі коло за колом повільно оберталася на каруселі, жодного разу не посміхнувшись. Більшу частину відео було знято мною на телефон Ней із чохлом «Легенда Зельди: герої потрійної сили». У моє завдання входило фільмувати кожного учасника групи протягом усього треку, щоби потім змонтувати кліп, аж поки не настала моя чергабарабанити на лаві. Знімати почала Роуз. На мені були темні окуляри, шкіряні рукавички без пальців. Відео набрало 924 перегляди. Мене це тішило. 2300 лайків на «Фейсбуку». 760 підписників в «Інстаґрамі». І найближчими днями я додам нас на «Спотіфай».
Тому що, розумієте, мені подобається, який образ я маю в цьому світі, мій образ у соціальних мережах. Там я видаюся людиною, яка знає, що робить, знає, чого хоче, знає, куди рухається. Там я влучаю в ціль. Там я завжди виглядаю добре й розслаблено, а коли мені до рук потрапляють палички, все в мені працює так, як треба, кожен мяз, кожен рефлекс, кожен удар серця, кожна клітина мозку. Моє відображення, що живе за блискучим екраном, отримує лайки, сердечки та приватні повідомлення. Дівчата посміхаються мені кутиком рота, відзначаючи, що хоча досі їм так і не здавалося, та взагалі-то я можу сподобатися їм, бо, попри свій маленький зріст і худорляву статуру, я граю на тих барабанах. І це дуже сексуально.
Та минуло багато часу, перш ніж мені вдалося сприйняти себе так. Сприйняти себе так у реальності, без фільтрів.
Злитися з тим образом, в який мені, створінню з плоті й крові, кісток, нервів і синапсів, ніколи не вдавалося вжитися. Дитиною, обросле складками жиру, моє тіло сприймалося мною як вязниця, з якої неможливо втекти, адже в ній бється моє серце, дебела, остогидла вязниця, ненависна та водночас необхідна.
А потім щось змусило мене припинити їсти.
Одного дня з дзеркал у шкільній роздягальні на мене поглянуло моє відображення. Викривившись під дивним кутом, воно стало невпізнаваним, там була незнайома людина. Людина, яку я ненавиджу і зневажаю, людина, до якої відчуваю жалість.
Протягом наступного року всі мої зусилля були спрямовані на те, щоб стати невидимкою, на те, щоб витесати з цієї людини майже ніщо, на те, щоб хай не блювати, але майже не їсти. Обжерливість була для малечі, для малої дитини, яка нічого не контролює. Відмова від їжі була для нової людини, для тієї, яка тримала геть усе під контролем, і в мене не було жодних сумнівів, що вони помітять, і вони таки помітили. Але сказали тільки, що тепер я маю набагато кращий вигляд. Навіть коли мої стегна стирчали так, що, здавалося, от-от проріжуть шкіру, навіть коли мені було холодно в пекельно спекотний день. Через них моє тіло роздулося, як повітряна куля, через них воно перетворилося на скелет, але нічого так і не змінилося. Окрім мене.