Ага, кажу я.
У моєї сестри є раби? Ну звісно ж, є. Якби я могла собі дозволити, в мене було б троє рабів: перший готував би мені їжу, другий прибирав би в будинку, а третій обмахував би мене здоровенним листком у садку. Чорт мене забирай, ну й пекло.
Вона живе тут? питаю я, коли Емілія йде.
О Господи, та ні. Вона живе в рожевому котеджі за рогом. Там, де біля дверей висять кошики. Вона просто працює тут із сьомої ранку до девятої вечора шість днів на тиждень.
О, і все?
Як узагалі бідна Бет усе встигає?
Я думала про те, щоб найняти когось, щоб мені допомагали вночі, ну там знаєш, дитина, колисання, годування, але він так добре спить, що цього не знадобилось.
Гмммм.
Дитина, колисання, годування Господи, яка ж вона лінива. Навіть свої материнські обовязки віддала на аутсорс. Ну тобто, подумайте. Невже це так важко? В Октомами восьмеро дітей. У Бет лише одна. І не сказати, що їй доводиться робити ще бодай щось. Працювати, наприклад. Ні, те, що вона працює над своєю засмагою, не рахується. Будь ласка, не кажіть мені, що вона пише новий роман. Я не можу змусити себе спитати її.
Я сьорбаю лимонадпрохолодний, крижаний цитрус із виразним горілчаним акордом. Мені вже кортить випити ще один. Треба визнати, Емілія робить чудовий горілчаний коктейль. Можливо, вона й справді дивовижна?
Ти з нею англійською говориш? З Емілією? питаю я.
Так, каже Бет.
Італійську не вчиш?
Бет виразно дивиться на мене.
Ні, а нащо?
Казала ж я вам, ледащо.
Усі говорять англійською. В будь-якому разі Я не збираюся лишатися тут назавжди
Вона замовкає, ніби й так сказала мені забагато.
Справді? А чому? Що тут не так?
Мені здається, тут усе просто ідеально. Я дивлюсь, як сонце відбивається на поверхні басейну, наче тисяча мерехтливих діамантів.
О, та нічого. Думаю ця мова ніколи мені не подобалась. Мене більше тягне до німецької.
Вона заплющує очі й відкидується на лежаку. Кінець розмови. Наступна новина буде про те, що вони переїжджають до Мюнхена.
Відколи я приїхала, Бет замовкла вперше. Алкоголь у моїй крові й тепло, що пестить спинку, заколисують мене, коли раптом десь із лівого крила саду в ідилію вривається пронизливе дзижчання. Я розліплюю повіки. Бет уже сидить, рішуче налаштована розібратись. Вона зістрибує з шезлонга, наче газель чи летюча білка, й біжить на шум. Я підіймаюся й плентаюся за нею через газон, на ходу загортаючись у парео.
Чоловік зрізає дерево бензопилою. Хорошою бензопилою.
Стій, що ти робиш? кричить Бет.
Він точно не садівник. Він продовжує пиляти, поки дерево не падає. То був лимон. Тепер це дрова. У повітрі стоїть сморід спаленого бензину й цитрусового листя. Чоловік знімає свої захисні окуляри, показуючи нам свої морозно-блакитні очі, льодовиково-холодні, як у Деніела Крейґа. Він вимикає бензопилу й дістає з рота сигарету. У нього оголений торс, він високий, широплечий і стікає потом. За опуклістю на його обрізаних джинсах даю на око двадцять сантиметрів. І обхват, звісно, відповідний. Він виглядає так, ніби качається. Він нагадує Ченнінґа Тейтума. (Чорт, треба було взяти той постер із собою. Я ж відчувала, що забула щось) Його ідеальна, ніби відфотошоплена, ямочка на підборідді так і каже «поцілуй мене». Його відкинуте з чола темно-русяве волосся, радше сплутане, ніж скуйовджене, притиснуто обручем. Трохи по-дівчачому, можливо. Та, як Леонардо Ді Капріо й футболістам премєр-ліги, йому вдається виглядати з ним добре.
Хто знав, що Бет ховає в садку сексуального дроворуба? Заради цього варто було прокинутись.
Я казав твоєму чоловікові, що його треба зрізати. Але воно продовжувало тут стирчати. Більше воно заважати не буде, каже він із сильним італійським акцентом.
Очевидно, що він місцевий. Місцевий, якому не подобалося дерево.
Сальваторе, не можна отак просто взяти й зрізати чуже дерево, каже Бет.
Можна. Я ж зрізав.
З цим не посперечаєшся.
Амброджо розлютиться.
Сальваторе затягується цигаркою. Не схоже, що його це хвилює.
Я йому казав, що дерево мені світло затуляє. Моїм скульптурам потрібне світло. Хтось мав піти: або він, або дерево. Він має радіти, що це дерево. Він усміхається. Такий милий. Пофігізм і розслабленість рок-зірки. Волосся на грудях. Дорогий годинник. Він, певне, успішний скульптор, якщо може дозволити собі «Патек Філіп». Тильним боком долоні він стирає піт із брови.
Ми стоїмо й дивимося на дерево. Тут Сальваторе помічає мене.
А ви часом не родичі? сміється він, вказуючи на нас недопалком. Ми зустрічаємося поглядами. Він не відводить очей; я відчуваю вразливість і водночас потужність. Бет уже збирається відповісти, коли з вілли вибігає Амброджо. З криками.
Ma che cazzo hai fatto?кричить він через садок. Здається, він трохи почервонів. Це дерево мій батько саджав! Merda, Сальваторе! Мене вже нудить від тебе й твоїх скульптур!
Чоловіки починають лаятися, жваво вигукуючи щось італійською. Уявлення не маю, що вони там кажуть, але це дуже емоційно. Ми з Бет на певний час лишаємося в епіцентрі вибуху й спостерігаємо за виставою. Чоловіки змагаються у виразності жестів і заглушливості децибелів, підходячи все ближче й ближче, поки нарешті, чорт забирай, не кричать один одному просто в обличчя, з червоних поступово стаючи багряними.
Ходімо звідси, нарешті каже Бет, закочуючи очі. Вона бере мене за руку й веде до вілли. Пішли, давай перевдягнемось. Хочу показати тобі дещо особливе.
Звісно, кажу я, хоча вона й не питала. Закладаюся, зараз я дізнаюсь чому вона насправді запросила мене.
Краще б я бійку подивилась.
Розділ восьмий
Ми продираємося крізь спеку, поки не доходимо до амфітеатру. Примадонни на постерах рекламують оперу. Щойно закінчилася «Набукко» Верді. О, Навуходоносор, божевільний цар Вавилона. Це не він вигнав євреїв з їхньої батьківщини в книзі пророка Даниїла. Я знала, що щотижневе відвідування недільної школи протягом майже десяти років одного разу стане мені в пригоді. Нарешті ці знання мені знадобились. З амфітеатру витікає натовп бейсболок і наплічників і клацає краєвид. Усі вони в невдалих футболках і в сандаліях на шкарпетки. Вони рояться біля входу, наче сарана. Я збіса ненавиджу туристів. Я знаю, що, прямо кажучи, я одна з них, та все ж до чортиків ненавиджу їх. В Арчвеї їх немає. Напевне, це плюс.
Бет знайома з охоронцем; високий, білявий, з радісним поглядом. На вигляд йому років двадцять пять, він удягнений у форму з накрахмаленої білої сорочки й шортів-хакі. Він проводить нас повз чергу, підмигуючи й мені теж, насолоджуючись стереозображенням. Збоченець.
Ми, можна сказати, друзі,каже Бет. Я часто приходжу сюди Мене це надихає.
Надихає? О, заради Бога. А ще пафосніше не можна? Надихає на що? На написання жіночої прози? Упевнена, в музи є важливіші справи, ніж вештатися амфітеатром в очікуванні моєї сестри. Вона не письменниця, вонатрофейна дружина. Якщо Бет напише ще одну романтичну комедію з одержимою коханням героїнею та щасливим кінцем, я вбю себе. Чи, можливо, вона просто має на увазі, що вона з ним спить? Але ні. Не моя близнючка. Це скоріше в моєму стилі, ніж у стилі Бет. Але не подумайте, що я доступна.
Вона веде мене старовинними розкришеними сходами до задньої частини глядацької зали. Підіймаючись нескінченними приступками, я задихаюсь. В таку спеку мене краще не кантувати. Я хочу ще одну горілку з крижаним лимонадом. Та коли я підіймаюся на вершину й обертаюся поглянути на краєвид, то розумію, заради чого все це було.
Святий Боже!
Подобається? питає Бет.
Оце люди й називають «порнографія Землі». В цьому краєвиді природа демонструє себе якнайвідвертіше. Я майже чую голос Майкла Пеліна: щось про коринфські колони, Еврипіда, Софокла та Есхіла.
А що це за гора? питаю я, вказуючи на величезне чорне трикутне дещо.
Це не гора. Це вулкан. Етна, памятаєш?
О так.
Звісно. Ну як я могла забути?
Вона спить? питаю я, напружуючи очі, щоб роздивитися вершину.
З Етни в безхмарне небо випливає дим.
Ні, але не хвилюйся.
Та я все ж хвилююсь. Я бачила, що сталося з тими людьми з Помпеїв.
Італійці називають її Mongibello«гарна гора», каже вона.
Я ж тобі казала, що це гора.
Вона не видається дуже bello. Мені її вигляд натякає на смертельну небезпеку. Я тремчу й дивлюся на море. Колони облямовують схили вулкана, що спускаються від кратера до океану. І так, Середземне море справді мерехтить. У цьому Бет не збрехала.
Я глибоко вдихаю, відчуваю сіль у повітрі. Mamma mia Це навіть краще, ніж у журналах. Я могла б зробити фото й без жодних фільтрів запостити його в «Інстаґрамі». Але тисячі людей вже зробили тисячі однакових фото, тож я не марнуватиму свого часу.
Ми сидимо поруч на гарячому камені, дивлячись на Стародавню Грецію. Я повертаюся до Бет і помічаю на її руці щось блакитне, чого досі не бачила. Це синець. І великий. Розміром із чоловічий кулак. Вона намагалася сховати його під тональним кремом, але він трохи стерся об її сукню.
Чорт, Бет! Що це таке? питаю я, підіймаючи її рукав, щоб роздивитись.
Нічого, каже вона, знову опускаючи рукав. Не важливо, забудь.
Це не «нічого». Звідки він узявся? дивлюсь їй у вічі.
Впала з драбини в садку, каже вона.
Ну, це брехня. Бет хитає головою.
Алві, послухай. Мені треба дещо тобі сказати. Це важливо, чуєш?
Змінює тему. А оце вже ні.
Чорт забирай, Бет. Це Амброджо зробив?
Промовляючи це, я й сама ні на мить не вірю в ці слова. Він занадто сексуальний, щоб бити жінок. Сумніваюся, що він пє «Стеллу» чи носить старий жилет.
Алвіно! Будь ласка. Просто послухай, каже вона.
Бет не заперечує його провини, але чому вона не сказала мені? Її хвилювання наростає.
О Господи, та що таке? нарешті питаю я. Для цієї розмови занадто спекотно. Я мрію про ванну льоду.
Нізвідки зявляється японка у футболці з «Геллоу Кітті» та наплічником, більшим, ніж вона сама, та вказує на свій айфон.
Будь ласка?
Я дивлюся на Бет, але вона не рухається.
Ну, якщо я мушу це зробити, кажу я, встаючи.
Дівчина показує пальцями «V» й радісно всміхається в камеру. Вона мила. Я тримаю камеру так, що її голова не потрапляє в кадр, і на фото видно лише коліна й ступнірожеві снікерси на платформі й білі плетені шкарпеточки. Я клацаю. Дівчина йде, я повертаюся на місце.
Алві? каже Бет.
Ну, гаразд, приїхали. Нехай викладає. Я дізнаюся, чому вона насправді мене запросила. Це не тому, що вона просто скучила. Я не віддам їй нирку, хай не сподівається. Треба було дбати про свою. Кутики губ Бет опущені. Я роздивляюся веснянки на її носі й думаю, чи моїтакі самі. Напевне, так, але нікому не спадало на думку перевіряти
Мені потрібно, щоб завтра ти кілька годин побула мною. Ти зможеш?
Що?
Завтра після обіду. Мені потрібно, щоб ти помінялася зі мною місцями. Це ненадовго. Ніхто не дізнається. Будь ласка, скажи, що ти зробиш це.
Що за чорт?
То ось чому вона запросила мене сюди, чому її листи були такими відчайдушними, чому вона заплатила за квитки. Ти мені потрібна. Благаю. Приїзди Вона просто неймовірна, моя сестричка.
Як у школі, памятаєш? Ми постійно мінялися місцями на уроках, і ніхто ніколи не помічав, каже Бет.
Але це було, коли ми були молодші, коли ми справді були однакові. Люди обовязково помітять. Подивися на себе й на мене.
Алві, ми ідентичні. Ідентичні. Розумієш? Я знаю, що нам не здається, що ми схожі, та всім іншим здається. Це буде просто. Ти скажеш, що хочеш прогулятися по обіді та взяти з собою Ерні. Ми поміняємось одягом, зробимо однакові зачіски, але я піду.
Я звужую очі.
Чому? Куди ти підеш? Що ти робитимеш? Нащо такі таємниці?
Моя сестра все спланувала
Будь ласка, будь ласка, не став мені запитань. Мені це дуже потрібно, Алві, дуже. Якби я могла тобі сказати, я б сказала. Ти б зрозуміла.
То скажи мені, і я зрозумію.
Як вона сміє? Розбещена шмаркачка. Сподівається, що, коли вона наказуватиме мені: «Стрибай!»я лише спитаю: «Як високо?» «Алві, роби те, Алві, роби це». Мої долоні стискаються в кулаки. Я відчуваю, як напружуються плечі.
Ні! Вона стрибком підіймається на ноги.
Мені здається, що вона зараз піде, але вона дивиться в небо й підвищує голос:
Господи, Алві, благаю. Ти мені потрібна.
Її нижня губа починає тремтіти. Вона що, трясця її матері, справді збирається плакати?
Ми знову діти, які сперечаються й бються за іграшку, а Бет, хай їй грець, завжди отримує те, що хоче. Я рішуче налаштована не поступатись.
Алві, будь ласка, ти мусиш це зробити.
Її великі зелені очі наповнюються слізьми.
Ну для мене.
О, заради всього святого Якщо я зроблю це, можливо, вона дасть мені спокій? Якщо я це зроблю, вона буде мені винна. Я можу цим скористатись. Вона знає, що муситиме відплатити мені чимсь. Цікаво, що вона збирається робити. Грабувати банк? Розстріляти когось з автівки? Пограбувати бутік «Прада»? Ні, тільки не Бет. Вона занадто хороша дівчинка. Надто добре вихована. Напевне, вона просто йде до місцевої бібліотеки й не хоче платити штраф за затримку книги.
Я дивлюся на ноги Бет.
Босоніжки, кажу я. Я зроблю це, але я хочу босоніжки.
Щойно сказавши це, я вже шкодую. Немає жодного шансу, що Амброджо поведеться на цей трюк. Він за дві секунди дізнається, що яне вона.
Які босоніжки? Ці?
Вона витягає ніжку й хитає нею з боку в бік. Ми дивимося на на її блискучі босоніжки на шпильці, що золотом мерехтять на її ступні. Вони наче дискотечні кулі під кайфом. Я люблю їх більше за саме життя.
Ну звісно! каже вона, підстрибуючи й усміхаючись. Вона обхоплює мою шию руками, лишає на щоці вологий цілунок.
Але тільки завтра по обіді,кажу я.
Вона винна мені. Чимало. Більше, ніж просто босоніжки. Хоча вони прекрасні.
І трохи ввечері всього лише кілька годин.
Вона кладе руку мені на плече, в її очах блищать сльози. Вона сумно всміхається.
Дякую, Алві.
Вона знову любить мене.
Поки ми повертаємося назад у віллу, небо стає теракотовим. Бет наполягає на тому, щоб ми трималися за руки, так, ніби ми найкращі друзі назавжди. Але ми не друзі. З часів Оксфорда, відколи я переспала з Амброджо, ми не друзі. Це знаю я, це знає й вона. Вона вдає тому, що їй щось потрібно, потрібно те, що можу їй дати тільки я.
Можливо, якщо я зроблю це, вона пробачить мені? Можливо, якщо я зроблю це, ми будемо квити?
Розділ девятий
Я вихиляюся зі свого маленького балкончика, видихаючи, палячи цигарки одну за одною. Зараз вечір, і довкола вже не як у духовці, та я й досі почуваюся наче лобстер, якого варять живцем. Клята Бет, що за гру вона задумала? Узагалі-то вона не командний гравець. Узагалі-то вона грає нечесно. Бет завжди любила нетбол і хокей усі ці нудні командні ігри з груповими обіймами й демонстративними «дай пять». Я була скоріше бігункою на довгі дистанції. Що далі, то краще. Геть від моєї родини. Геть від світу. Мені ніколи не подобалось обєднувати зусилля, якщо тільки мене не змушували. В слові «команда» немає «я», зате є «нам», якщо добре придивитися. А в Алвіні Найтлі є особистість. Навіть дві.
Бет і Амброджо розмовляють на патіо. Мені не чути, що вони кажуть. Він щось шепоче їй на вушко, потім нахиляється й цілує її в губи. Вона куйовдить йому волосся на маківці й повертається у віллу. Вони таке самовдоволене подружжя. Я така щаслива, що не заміжня. Деякі шлюби тривають по шістдесят років. Хіба можна уявити щось гірше? Я ніколи не здатна була витримати хлопця більше ніж одну ніч.
Колись дуже давно
І вони жили довго й щасливо
Та померли в один день. БРЕХНЯ!!!!!!
Бет вірить у казки. Закладаюся, вона дивиться порно на швидкій перемотці, щоб дізнатися, чи одружаться вони наприкінці. Я ж люблю дивитися порно в зворотній перемотці: тоді сперма втягується в члени, наче в пилосмоки. Це збіса прикольно.
Я спостерігаю за Амброджо, який ходить туди-сюди довкола басейну по безладно викладених каменях неправильної форми. Він жестикулює так, наче співрозмовник його бачить. Чи, може, він говорить через «ФейсТайм»? Я дивлюсь, як він палить цигарку за цигаркою, видихаючи білі хмаринки у вечірнє небо. Його тютюн пахне солодко. Він повертається, помічає, що я спостерігаю, й махає мені з усмішкою. Кого я намагаюсь обманути? Я б дуже хотіла бути його дружиною. Хотіла б народити від нього дитину. Кого хвилює, що він бє жінок? Він Адоніс.