Поступово, за розмовами, наїлися як удави.
А тодi вже панi Оля пiшла до стайнi, прихопивши низенький ослiнчик, цинкове вiдро та шматок змоченої в теплiй водi марлiаби обтерти коровячi дiйки.
Я з вами! пiдхопилась я. Подивитися хочу.
Ходи, дитино, ходи, й загримiла дійницею попереду.
У стайнi стояв теплий коровячий дух, пахло сiном. Руда вгодована красуня, ремигаючи травяну жуйку, хитнула головою, немов хотiла зiгнати рогом докучливого ґедзя зi спини. Ще й хвостом енергiйно махнула.
На-ай, Зозулько! прикрикнула на неї жiнка, провела рукою по коровячому боцi, обмила дiйки. Присiвши на ослiнчик, примостила відро мiж розчепiрених колiн.
Першi цiвки молока дзвiнко вдарили в металевi стiнки. Я знала, що через кiлька секунд звук змiниться, з дзвiнкого перетвориться на мякий, шиплячий, й зiбє на днi мiцну пiну. Пiд тугими молочними струменями вона почне рости у вiдрi, немов тiсто в дiжцi. У дитинствi любила ходити з бабою доїти корову, стояла збоку, простягаючи горнятко з намальованим пiвником та вiдбитою бiля вушка емаллю Обережно торкалася верхньою губою теплої пiни, i вона залишала менi бiлi вуса.
Як передати фарбами усi всотанi в дитинствi i майже один до одного повторенi зараз кольори, смаки, запахи, враження?
Петро, вiдправивши дiвчат спати, курив на ґанку. Марiйка збирала зi столу.
Що у вас з Олегом? вiд порогу зустрiла мене питанням. Так, нiби ми не закiнчили розпочатої розмови. Або нiби вона продовжила свої думки вголос. Щось серйозне?
Сама не знаю Сваримося весь час. Або мовчимо. Не вiд розумiння мовчимо, а вiд байдужостi. Та й ще пє вiн, Марiйко
Петро теж пив. I вже два рокианi краплi. А ранiшематiнко Божа! згадати лячно Розказати?
Марiйка струсонула над мискою iз зiбраним посудом шмату, якою стирала зi столу, сiла до мене, стишила голос.
Не повiриш, до бiйок доходило. Звiром ставав. Чого я тiльки не робила!.. Навiть фотографувала його пяного, записувала на магнiтофон розмови дурнi Згодом показувалаподивися на себе. Давала послухати: чуєш, що верзеш. Нiчого не допомагало Коли тверезийзовсiм iнша людина, хоч до рани прикладай. У нас тут жiнки є, вiд багатьох хворiб лiкують А от перед цiєю бiдою безсилi.
Щось у сiнях гримнуло. Петро вилаявся впiвголоса, зайшов до кiмнати, глянув на жiнок: усе зрозумiло, час жiночих секретiв. «Пiду я, дiвчата, до телевiзора». «Спочатку подивись, аби малi портфелi поскладали».
А одного разу до нас приїхали поважнi люди зi Львова, на вовкiв полювали, повела далi, коли за чоловiком зачинилися дверi, i серед них був лiкар, Iван Iванович. Вони у нас тиждень жили. Мисливцям тут зручно зупинятись, ми ж пiд самим лiсом, крайня хата Лiкар два днi приглядався, а тодi сказав Петровi: давай, чоловiче, поговоримо А тодi попросив його не пити пять днiв. На шостий день Iван Iванович три години з Петром розмовляв. Три години сидiли на подвiрї! Вперше таке бачила, аби Петро слухав без посмiшки, без своїх пiдколок, ще й запитував, ще й сам лiкаревi щось розповiдав А тодi зайшли до хати, попросили мене вийтине бачила, що там далi робиться. Хвилин сiм це тривало. I з того часу Петра немов пiдмiнили, знову став таким, як був колись.
Закодувався?
Нiби й не закодувався Не знаю, як це насправдi назвати. Але що не тягне його до горiлкипереконалася Може, й тягнета ж не пє. Я що сказати хочу Може, Олега до того лiкаря завезти?
Ти думаєш, я нiчого не робила? Настрiй у мене зiпсувався, хотiла швидше закiнчити цю розмову. Олег i слухати не хоче: «У мене з цим проблем нема». I край! Вiн навiть не визнає, що це проблема. Не хочу, Марiйко, про це говорити. Кожен з нас живе, як хоче. Вiн хоче так.
Ми згадали нашого однокурсника, який не раз напивався на практиках, але в станi веселого куражу влаштовував незабутнi розiграшi. Потiм виринув iз памятi iнший, який нiколи не пив, але був страшенним занудою. Перебрали iмена багатьох, з ким разом вчилися, розповiли, що знаємо з їхнього теперiшнього життя, аж поки в сусiднiй кiмнатi не згасло свiтлодiти та баба полягали спати.
Хоча хата зовнi справляла враження невеликої, всерединi була мiсткою та зручною: чотири кiмнати, одна з нихкухня. Можна пройти по колу злiва направо або справа налiво й знову опинитися на порозi. Ми вечеряли у великiй кiмнатi, за дверима зi скляними вiконцями ще півгодини тому хихотiли, перемовляючись перед сном дiвчата, а баба сердито на них гримала.
Тихенько зiбрали зi столу.
Це буде твоя кiмната, зараз постелю, сказала Марiя.
Ми вийшли через кiмнату, де Петро хропiв на лiжку перед увiмкнутим телевiзором. За кухнею верандацегляна простора прибудова з пятьма вiкнами.
Аж раптом я ледь не ляснула себе долонею по чолiзгадала про гостинцi, якi ми залишили для фiналу застiлля, до чаю, але забули, бо я пiшла дивитись, як корову доять. Пакет iз супермаркетiвськими смаколиками стояв на кутньому столику.
А теперсюрприз! пошепки оголосила я, показавши Марiйцi на бамбетель пiд стiною: сiдай, мовляв. Вона сiла. Дивилася на мене дитячими очима.
Метеоритний чорнослив у шоколадi! я вiдчула себе фокусником з цирку. Памятаєш?
Заради цього виразу обличчя й готувала свiй сюрприз. Марiя миттєво вступила у гру: закрила обличчя руками, розсунула пальцi, кумедно визираючи з-пiд долонь. Була зараз юною, незамiжньою, смiшливою студенткою-ласункою.
То було наше з Марiйкою ноу-хау, вiднайдене в iнститутi. Ми купували шоколадно-горiховi цукерки «Метеорит» (тепер вони називаються «Сузiря» i вже далеко не такi смачні, як колись), вибирали на базарi великий, лискучий, вугiльно-фiолетовий чорнослив. Сiдали на лавочцi в парку, i починалася вакханалiя. Нетерплячими пальцями розривали мякуш чорносливу, вкладали у сливове черевце шоколадно-горiхову грудочку цукеркиi вiдправляли смаколик до рота. Словесний обмiн враженнями у цi хвилини був зайвим. Ми послуговувалися лише вигуками та жестами. Їх було достатньо для висловлювання всiєї гами вiдчуттiв та оцiнок.
Любов до солодощiв стала додатковим змiцнювачем нашої дружби.
Ми вiджартовувалися, що нам, мабуть, бракує в органiзмi якихось хiмiчних елементiв. Першими дiзнавались про новинки, що зявлялися в продажу, проводили ретельний тест- контроль, давали однокурсницям вичерпнi рекомендацiї, приносили на лекцiї пробнi зразки. При цьому смiливо експериментували i вдавалися до незвичних композицiй. Генiальнi вiдкриття на кшталт «метеоритного чорносливу в шоколадi» робили випадково.
Якось в одному пакетi у нас опинилися видовженi шматочки вяленої динi та насiння соняшника в шоколадi (ця солодка дрiбнота щойно зявилася в крамницях). Шоколадне сiмячко обсiло липку медову диню, i виник новий рiзновид чи то цукерок, чи то тiстечокчудернацькi шишки-катуляшки, досконалий тандем взаємодоповнюючих смакiв.
Насiння в шоколадi та вялену диню я теж купила у Львовi, поставивши на вуха персонал торгового залу супермаркету. Усi зусиллязаради того, аби зараз, регочучи та шикаючи одна на одну «Тихо!», влаштувати яскравий фiнал застiлля.
Боже! Бачили б дiти! Сказали б: отакої! Без нас?!
А памятаєш, як ти купила коробку з тiстечками i ми зїли їх на останнiй парi? згадала я, розливаючи по склянках мiнеральну воду.
Таке не забувається. Того дня Марiя їхала додому i перед останньою парою купила вузеньку довгу коробку з кiлькома рiзновидами тiстечоккожного по одному. «Хочеш подивитися, якi вони ладнi?»запропонувала подруга. Ми розвязали золотисту перекручену нитку, привiдкрили кришкуi кiлька секунд милувалися досконалiстю форм та широтою асортименту. Еклер, кошичок, наполеон, трубочка, картопля лежали рядочком у гармонiйному ансамблi.
«Якiсь вони занадто маленькi», зауважила Марiя.
У її голосi звучав щирий захват. Я мовчки проковтнула слину. «Давай одне зїмо?»запропонувала подруга. Ми вибрали вишневий рулетикзабула! там ще був вишневий рулетик! З нього ми й почалийого вистачило на два укуси, по одному на кожну. Це нас лише розпалило. Я не подала вигляду, що зрадiла, почувши: «Якщо ми прикiнчимо картоплю i ось так розсунемо в коробцi решту, нiчого не буде помiтно». Вiдсутнiсть двох тiстечок i справдi виявилася настiльки малопомiтною, що ми витягнули з солодкої шеренги ще й трубочку.
А потiмкошичок iз пiрамiдкою безе. I щепрямокутник листкового торта Коли в коробцi залишився один еклер, Марiя зробила логiчний висновокне везти ж одне тiстечко у такiй довгiй коробцi! I ми зїли еклер.
Засиналося менi в Марiйчинiй хатi напрочуд солодко, незважаючи на переповнений шлунок. Не заважали новi запахи та звуки, не лякало нiчне шурхотiння чи то гiлок знадвору чи то мишей у стiнi чи то память нагадала про нiжне торохкотiння макового насiння в сухих стиглих сховках.
Сiльськi маракаси в дитячих руках: ших-ших-ших-ших Перш нiж пробити щiлинку й витрусити смакоту на долоню, пiдносили їх до вуха, слухали музику колишнiх квiтiв. Важко було повiрити, що цi сухi пуделка на прямих патичках були на початку лiта серцевиною нiжних пелюсток. Червонi та рожевi квiти гойдалися на тонких волохатих нiжках та й облiтали, оголивши зеленi коробочки. Вони зрiли й сохли, мiняючи колiр та форму, аж поки не перетворювалися на подобу грецьких горiхiв з тонкими нерiвними стiнками та коронкою на макiвцi. А всерединi з тишi народжувалася музика: ших-ших-ших-ших
Жива гора
Розбудив пiвень пiд вiкном. Розкiшний когут у зелено-червоному пiрї заспiвав на повну горлянку, але закiнчити музичну фразу бiдоласi не вдалося. Петро шугонув його, сердито буркнувши щось навздогін, лиш почулося трiпотiння крил переляканого птаха. Я побачила у вiкно його ганебну втечу.
Попрокидалися дiти в сусiднiй кiмнатi. З кухнi пахло чимось смачним, розiгрiтим на пательнi, а щелиповим чаєм. Чути було стишений голос Марiйки: «Потiм цукерки, потiм! Не хапайте». Знову лягла пiд ковдру, заплющила очi на хвилину, аби не вставати й не заважати, а прокинулася через годину вiд легенького подзенькування горнят: Марiя мила посуд. Я навiть не почула, як Петро запускав двигун стареньких «жигулiв», як дiти клацали дверцятами, вирушаючи до школи, як панi Оля шарудiла целофановими кульками, пакуючи домашнiй сир на базар.
Доброго ранку, країно! вийшла зi свого закутка, загортаючись у халат та мружачись на сонечко у вiконних шибах. Ти не уявляєш, як давно я так добре не висипалася
I почався чудовий день, наповнений подiями та новими враженнями.
Пили каву, зварену на печi
Знаєш, як у нас зветься верхня частина печi? Блят, попередила Марiя. А цей маленький банячокринка
Задоволення вiд кави з учорашнiми смаколиками присмачували теревенями. Люблю такi блаженнi ранковi хвилини, коли можна потiшити себе фiлiжанкою запашної кави iз книжкою у руках або споглядаючи, що дiється за вiкном. Або розмовляючи з подругою нi про що.
У саду пiд деревами збирали золотисто-коричневi шерехатi яблука i такi самi золотисто-коричневi шерехатi опеньки. Розповiм у містіне повiрять. Несподiване поєднання було досконалим, як нашi експериментальнi смаколики часiв студентства. Я зрiзала мiцнi цвяшки плямистих грибiв i вiдправляла їх у плаский кошик без ручки. Вiн був старий, темний, обламанi гiлочки навсiбiч стирчали з плетива його нерiвних бокiв.
Вибирала з трави стиглi паданки ранети, наповнювала ними ще один кошикiншої форми, новiший, з двома вухами. Часом рука помиляласькiлька опенькiв опинялися в кошику з яблуками. Або навпаки.
По мiцних сходах вилiзли на горищея би затрималась у цьому запилюженому царствi сiльської екзотики надовше, але нас чекала робота. Стягнули звiдти сухi кукурудзянi плетiнки та, взявши межи ноги кошики, повсiдалися лущити кукурудзи курам. Марiйка не запитувала, чи хочу я терти один об другий кукурудзянi штурпаки, не вибачалася за незручностi, не говорила нiчого зайвого та меншовартiсного, жодних «ось бачиш, як живемо». Була їй вдячна за душевну мудрiсть та правильний тон.
Вона безпомилково визначила, що саме побутової простоти та незвичної для рук простецької роботи потребувала я зараз. I я слухняно бралася за все, що пропонувала менi Марiйка. Наполегливо трощила жорсткi рядочки жовтих кукурудзяних зубiв, намагаючись ставити штурпаки навскiс один до одногоi тодi зерно сипалося додолу не рiдким градом, а зривалося яскравою зливою. Чим вiдчутнiше болiли долонi та пальцi, тим легше ставало на серцi й свiтлiше на душi.
Розпали пiч, сказала Марiя, прибираючи кошики. Грибну юшку зваримопiдемо на гору. Вмiєш пiч розпалювати?
Думала, що вмiю. Нiчого складноготе саме, що вогнище в походi розпалити. Та виявилося, тут є свої секрети. Перш за всевитягнути шубер, тобто заслонку, в димоходi. Її можна повернути на мiсце, лише коли дрова в печi прогорять, бо iнакше можна вчадiти.
Аби запамятати нове слово, подумки причепила його до Шуберта: композитор без Тшубер. Витягнути шубер, пошарудiти коцюбою в печi, аби зола просипалася крізь решiтку донизу, i маленькою шуфлею-совком, розрахованою саме на ширину нижнього отвору, повитягувати золу у вiдро. I лише пiсля цих приготувань розкласти на пожмаканий газетний папiр у звiльненiй печi тоненькi трiски. Зверхуполiнця.
Зробила все за iнструкцiєю, та дарма. Знов i знов пiдпихала зiжмаканий папiр пiд полiна, пiдносила запалений сiрник. Вогонь, спалахнувши, на цурпалки не перескакував.
Забагато напхала дров. Так не розгориться, взялась допомагати Марiя. Пiч має вiльно дихати
Розiбрала ретельно складену конструкцiю, залишила на тоненьких щепах лише два полiнця.
Запалюй!
Сiрник лиш торкнувся газети, i язики полумя взялися впевнено господарювати в печi. Промайнула думка: мої руки колись давно-давно знали, як це робиться, i, якби Марiя не пiдказала, вони б згадали
У нас газ прокладають. Усi радiють: нарештi! А я, віриш, не хочу того газу. Ми його, звичайно, проведемо, але розгалуження на всi пєци робити не буду. Ось тут палитимемо дровами. Люблю живий вогонь у хатi. Їсти варитиму на дровах.
А мама?
Що мама? Вона каже: робiть як знаєте, вам жити Та як у хатi без живого вогню?
Я ще посидiла на пiдлозi бiля печi. У мене вдома все робить електрика, на вогонь дивлюся хiба на пiкнiках. Щось важливе мене обминає, не можу сказати, що саме. Лише вiдчуваю, що справдi чимось обдiлена, чогось бракує.
Так i зайвих кiлограмiв набрати можна: грибна юшка видалась на диво смачною. Неможливо зупинитися на стадiї «напiвголодна». Збiгала за блокнотом: кажи, Марiйко, рецепт.
Зясувалося, нiчого складного. Головнезапамятати цифру пять. Гриби зварити, додавши наприкiнцi лавровий лист та перець горошком, окремо на пательнi засмажити пять дрiбно порiзаних цибулин на олiї, пять ложок борошна й довести до золотаво-коричневого кольору, розвести водою, вимiшати, вилити в бульйон, через пять хвилин кипiння витиснути пять зубчикiв часнику i зняти з вогню. Пять хвилин постоїть
Так просто.
Смачна їжа не складна, погодилась Марiя.
Пiсля обiду пiднялися за хатою вгору. Йшли мiж кущами молодого ялiвцю та розлогої стиглої шипшини. Маргаритки у травi! Осiнь сягає свого апогею, а тутлiтнi квiти. А трохи далiпритрушенi опалим листям острiвцi бузкового кольору. Крокуси! Веснянi гiрськi квiти. Просто пiд ногами.
I онде на горбочку.
Дива та й годi! Студентами ми завзято фотографувалися поруч з ними, лягаючи на невеличкi проталини, вiльнi вiд снiгу. Але було це в першi днi травня Ми тодi пiднiмалися на гору Петрос, другу за висотою пiсля Говерли
Як у жовтневiй травi могли опинитися веснянi крокуси? А поручлiтнi маргаритки! Казка про дванадцять мiсяцiв виявилась реальнiстю, сплутавши ознаки мiсяцiв та їхнi iндивiдуальнi прикраси.
Село залишилося позаду, лише кiлька дахiв зблискували бляхою на сонцi. До вершини хребта ще далеко, хоча знизу здавалося: пiвгодини ходу. Стояла тиша, яку порушувало легке постукування, нiби хтось клепав косу чи лагодив реманент. Небо теж було особливим, з усiма рiзновидами бiлих хмарпiрїстими й купчастими. Згадала шкiльнi уроки природознавства. Нiде ще не бачила такого дивного малюнка бiлим по синьому.
Хмари теж дивилися на мене. I модрини з ялiвцем. I крокуси з маргаритками спостерiгали за мною. Я була тут як новачок у класiв усiх на виду. Вiд синього лiсу на сусiднiй горi йшла насторожена хвиля прискiпливої уваги. Що за дива? Жива гора говорила до мене.
Це було запрошення. Або виклик. Особисто менi.
А де Марiя?
Вона зривала ягоди шипшини з куща, складала у кошик. Кiлькасекундна збентеженiсть вiдступила, залишивши впевненiсть: моє сприйняття свiту однiєю гранню зiйшлося в цей момент з чиїмось чужим Несподiваноя аж здригнуласьозвалася мобiлка. Вона мовчала від учора i лише приймала вiтання вiд польського оператора мобiльного звязку. Тут, на горi, знову зявилась наша зона покриття, телефон опритомнiв, почав приймати есемески. Я поговорила з мамою, перевiрила, хто дзвонив. Телефонного номера Олега в повiдомленнях не було.