Ось там за хребтом, показала Марiйка напрям, двi гори, як сестри.
Бачила
Пiд однiєюмонастир стоїть, а на другiйзамок Гербуртiв. I кожна має по двi назви. Одна називається Чернеча, або Монастирська, другаЗамкова, або Слiпа. Ми туди пiдемо. Завтра чи пiслязавтра.
Почувся дивний звук. Нiби пес завив, а собаки пiдхопили. Вiд того хору зробилося холодно спинi, i я потягнула подругу додому.
Побачили здалеку старшу жiнкувона човгала назустрiч у старих черевиках без шнурiвок. Коли порiвнялися, виявилось: ще не стара, лиш зайвих рокiв додають важка хода та помiтний живiт, але не як у вагiтних, а як у тих, хто їсть багато хлiба та бульби, i маломорепродуктiв та цитрусових
Слава Iсусу Христу! привiталася вона. Нема нiц? Погано сте шукали. Гриби є! Чи вам садових опеньків досить?
Я не стримала усмiшки. На селi вiд людей не сховаєшся i секретiв не вбережеш. Село живе за своїми законами, тут усi про усiх все знають. Навiть те, що в крайнiй хатi пiд лiсом зранку збирали яблука та опеньки в саду. Марiя з односельчанкою обговорили останнi сiльськi новини, я ж стояла мовчки, дивуючись з обiзнаностi цiєї жiнки: вона знала, о котрiй годинi я вчора приїхала i о котрiй пiслязавтра Петро має бути на пилорамi.
Увечерi молодша Марiйчина донька змагалася зi мною, хто з нас найкмiтливiший.
Почала я.
Поле немiряне, вiвцi не рахованi, пастух рогатийщо це?
Семирiчна розумничка серйозно вiдповiла:
Я знаю. Це небо, зорi та мiсяць.
Ми сидiли на ґанку, загорнувшись у теплi кофтини. Вечiр був свiжий, зоряний. Тут, у горах, зорi над головою висiли великi, лапатi, яскравi, не подiбнi на тьмяну дрiбноту, що ледь помiтно проступає в неоновiй мiськiй височинi над Пiтером, Львовом чи Парижем
А тепер ви вiдгадайте, запропонувала дiвчинка. Без чого хлiба не спечеш?
Без чого хлiба не спечеш? перепитала я. Без вогню?
Наталка заперечливо похитала головою.
А! зрозумiла я. Без борошна? Нi? Тодiбез води.
Мала хитро усмiхалась, чекаючи наступних варiантiв.
Без печi, висунула нову версiю.
Це все правильно, подала голос дiвчинка. Але це неправильні вiдповiді.
Я оцiнила витонченiсть словесної конструкцiї й вирiшила, що здогадалася:
Без рук! Без рук, звичайно.
А от i нi.
Без чого хлiба не спечеш пiшла я на новий виток.
Менi страшенно, як у дитинствi, захотiлося вiдгадати. Проте жоден варiант, який спадав на думку, не пiдходив. Мала дивилася з ледь помiтною iронiєю в чорних очах-тернинках. Дiвчинка була впевнена, що я не вiдгадаю. I саме тому стало зрозумiло, що вiдповiдь лежить на поверхнi. Це не вода, не вогонь, не борошно, не рукице щось таке, чого не помiчаю, не бачу. Ба бiльше: зараз почую слово-вiдгадку i зрозумiю, ось вона, найправильнiша серед iнших не менш правильних вiдповiдей. Але цiєї хвилини, сама, без пiдказки маленької дiвчинки, не можу знайти вiдповiдi. I мучитимусь, якщо вона не скаже.
Семирiчне дiвча терпляче давало менi можливiсть здогадатися. Ми мовчки дивилися одна на одну.
Без скоринки, сказала вона. Хлiба не спечеш без скоринки.
Довго не могла заснути. Згадалися часи, коли Олег був байдужий до алкоголю. Вiн колись не пив взагалi. Навiть коли хлопцi-однокурсники пiдюджували, лише вiджартовувався, горiлки до рота не брав, хоч веселився не менше вiд них. Одного разу розповiв менi про винайдений ним принцип сполучених посудин: коли поруч пянiють iншi, у того, хто не пє, теж виникає стан спянiння. Штучного. Якщо дихнути в трубочку або здати кров на аналiз, вони засвiдчать, що людина не твереза. Я тодi вiрила в усi його байки. А згодом почала навiть правду сприймати за брехню.
Наскiльки неможливо було Олега вмовити випити за компанiю, настiльки неможливо стало згодом зупинити. Вiн швидко наздогнав тих, якi пили помалу, але щодня. I впевнено їх обiйшов, опинившись далеко попереду в змаганнях з «лiтрболу», як сам казав. Поступово горiлка витиснула всi його сильнi рисивiдвертiсть, упевненiсть у собi, потребу в розвитку. Оковита виявилась ревнивою спiвмешканкою, їй потрiбен вiн був увесь, без залишку Я програла змагання iз нею.
Або Олег не захотiв бути переможцем.
Встала рано, кiлька хвилин по восьмiй. Почула за вiкном дзвiнкi звуки сокири та й вийшла на двiр iз думкою: рано встаю i добре висипаюсь. На ґанку завмерла
У променях сонця сипалося з дерев сухе напiвпрозоре листя, летiло навскiс, нiби лапатий жовтий снiг. Розвiшану на мотузцi бiлизнупростирадла, пiдковдри, наволочкирозгойдувало й напинало вiтром. Прищiпки були не пластмасовi, а деревянi, сiрi вiд багаторiчного перебування пiд сонцем та дощами. Майже такими ж давніми, як висока рогачка-патик, вiдполiрована руками до блиску, вона пiдпирала мотузку посерединi. Бiлизна трiпотiла вiтрилами, театральною завiсою вiдкривала й закривала щербатий паркан з понищеними верхiвками штахетника. На кожну дощечку настромлено лiтровi слоїки. Довгий ряд чисто вимитих банок губився пiд гiлками яблунi. Панi Оля казала вчора, що закручуватиме опеньки на зимувидно, розпочала пiдготовку. Хто рано встає, тому Бог дає.
Марiя йшла назустрiч із порожньою мискою. В усiх, крiм мене, ранок був у розпалi.
Я пiдiйшла до бiлизни на мотузку, понюхала напiвсухе простирадло. Пахло свiжим кавуном і дитинством.
Марiя розреготалася, запитально кивнувши менi: що, мовляв, робиш?
Яка рiзниця! я не спiшила вiдходити вiд бiлизни. Яка то велетенська рiзниця мiж бiлизною, висушеною в електричнiй сушарцi, як у мене в Пiтерi, i тою, яку продув наскрiзь свiжий вiтер
Смiх Марiї щирий та заразний. Почуєшпочинаєш усмiхатися без причини. Що я такого сказала?
Марiйчин Петро, оголений по пояс, рубав дрова без напруги, немов бавлячись. Сухе дерево розлiталося на цурпалки весело i дзвiнко.
Чого це ти зранку за сокиру вхопився? привiталась я.
Обiцяв до роботи наколоти, Петро пiдхопив ковбанець, прилаштував на колодi й одним впевненим ударом із вiдтяжкою розколов на чотири полiна. Мiй дiдо казав колись: не роби зi свого писка холєви. Ляпнув вчора не подумавши, тепер хiба хочумушу
Найгарнiше мiсце на чоловiчому тiлi, доступне сторонньому поглядунавскiснi мязи збоку тулуба. Коли руки й спина в напруженому русiочей не вiдвести.
Жiночi спини iншi. У жiнок найпривабливiше вiдкрите мiсцевидовжена ледь помiтна впадинка збоку над колiном, акуратна рисочка вздовж стегна, наочне втiлення витонченостi та довершеностi.
Я нiколи не бачила свого чоловiка за важкою фiзичною роботою. А може, правдива причина розчарування в шлюбi ховалася в цiй втраченiй можливостiбачити те, як твiй чоловiк, мужчина, самець, рубає дрова, гемблює дошки, цвях у стiну забиває, вiдкриваючи жiночому погляду досконалий рельєф на спинi
Не рухайте тут нiчого! почулося з хати. Уже до школи спiзнюєтеся. Бiгом звiдси!
Я встигла побачити в дитячих руках свою коробку з флосами та щiтку для язика. Вони розглядали незрозумiлi забавки у ваннiй кiмнатцi, хихочучи та видираючи одна в одної з рук. Ми ще встигли пореготати над моєю короткою iмпровiзованою виставоюпоказала їм пантомiму про чищення зубiв. Ванна, до речi, лише так називалася. Митися тут було незручно, i це єдине, що менi на третiй день уже почало дошкуляти
На пiвдня засiли з Марiєю за старовинним ткацьким верстатом, за яким ще її бабуся працювала. Вiд тривалого багаторiчного тупцювання майстринi пiдлога перед верстатом була витерта до заглиблень. Марiя показала, як дiє давня конструкція, килимова дорiжка трохи виросла пiд її вправними рухами. Я намагалася повторити, пригадуючи заняття в iнститутi декоративно-ужиткового мистецтва, проте в мене погано виходило.
Показала менi свої роботия очам не повiрила. Близько двох десяткiв гобеленiв, кожен з якихмаленький шедевр.
Марiє, ти ж на золотi сидиш!..
Смiється у вiдповiдь. Не продає, бо шкода. Цiнайулюбленiшi. Але приблизно два гобелени на мiсяць вiддає на реалiзацiю мiсцевому бiзнесмену. Енергiйний хлопець їздить курортними мiстечками i там, бiля бюветiв, пропонує приїжджим вироби народних умільців: килимки, вовнянi шкарпетки, овечi камiзельки, деревянi кульковi ручки, ложки, сiльнички, рiзьбленi тарелi
Свої роботи, простi, лаконiчнi, досконалi за добором кольорiв, Марiя робила без попереднiх ескiзiв, використовуючи нитки, пофарбованi цибулинням, чорницями, вiдварами трав Кожен гобелену єдиному екземплярi.
Єдине, чого їм бракувало, вiдповiдної оправи.
У мене виникла iдея. Я принесла з двору галузки, якi залишилися вiд грубих вишневих гiлляк, що порубав зранку Петро. Приклала до країв одного з килимочкiву рамцi з нерiвних гiлочок з червонуватим вiдтiнком вiн виглядав досконало. Але як цi гiлки закрiпити?
Я знаю як, сказала Марiя, хоч я й слова не вимовила. Зараз
Понишпоривши в сусiднiй кiмнатi, вона всилила грубу вовняну нитку в голку з великим вушком, прошила краї килимка, обертаючи нитку навколо вишневої гiлки. У чотири руки швидко одягнули килимок у рамку, звязавши кутики зустрiчних патичкiв такою ж ниткою та залишаючи краї дерева виступати хрестом над мiсцем стику. Натягнутий гобелен опинився посеред рамки на плетивi сiрих ниток.
У салонi декорiв Пiтерського передмiстя на таку красу можна ставити смiливу цiну, з розмахом. Знайшовся б грошовитий покупець, який сповiдує принципи екожиття, має алергiю на євроремонти i платить за хробачливi яблука бiльше, нiж за пiдозрiло гарнi, у парафiновiй плiвцi
Треба лише знати, куди Марiйчинi шедеври запропонувати.
Пiсля обiду я поїхала до Львова.
Що сталося? не розумiла Марiя. Чи тобi горить? Хотiли ж завтра на замок Гербуртiв йти
Менi горiло. Я вирiшила не вiдкладати справу, кувати залiзо гарячим.
Нiколи не вiдсувала втiлення своїх iдей на потiм. Якщо задум не потребував дозрiвання та вiдлежування, я бралася до реалiзацiї одразу. Зараз був саме той випадок.
Бiля хат уздовж траси чатували табуретки з городиною. Марiя передала батькам золотi ранети, але я зупинилася, побачивши улюбленi з дитинства великi жовтi яблука. На лавцi бiля паркану чекав покупцiв сивий дiдусь, писав щось на картонi олiвцем. Виявилось, оформлював цiнники. На картонках були виведенi назви сортiв: «Айдаред», «Джонатан», «Антонiвка». Бiля полумиска з червоним сортом «Слава переможцям»тато на дачi має кiлька таких яблуньстаранно виведено нерiвним почерком: «Слава героям».
Героям слава! привiталась я iз господарем. I вiн, задоволено кахикнувши, вiдсипав менi на вказану в цiннику суму в пiвтора раза бiльше яблук.
Сусiди в пiдїздi
Мрiяла: приїду, тоді гаряча ванна, згодом попємо з мамою i татом чаю з варенням, потеревенимо А вийшло по-iншому.
Щойно сiли вечеряти, як у дверi подзвонили. На порозiповнувата бiлявка з нашого сходового майданчика. Я памятала її обличчя, хоча iменi не знала i не впiзнала б її у натовпi.
Прошу вибачення, може, ви маєте мобiльний телефон нашої сусiдки Галi, вона показала, яку квартиру має на увазi, або її старшої доньки? Або молодшої.
Ми не мали.
Бабця сусiдiввiсiмдесятирiчна баба Шура з Горлiвкигостювала в доньки другий тиждень. Вийшла на балкон, протяг затраснув за нею дверi. Бабуся намагалася докричатись до пiдлiткiв на лавцi, але за шумом автомобiлiв з дороги вони бабцю не почули Добре, що сусiдка проходила пiд балконами i випадково глянула вгору.
Вона вибачилася й пiшла сходами вниз, шукати телефон доньки або онучок баби Шури. А я згадала, як рокiв iз десять тому, коли я вчилася в iнститутi, старший син бiлявки приходив до нас дзвонити своєму батьковi. Вони тодi щойно переїхали в наш будинокжiнка з двома синами, молодшому ще й року не було, а старший тiєї осенi пiшов до школи. Хтось обiзнаний пустив iнформацiю про те, що нова сусiдка розлучилася з чоловiком i вони розмiняли житло. Її старший час вiд часу стукав у нашi дверi, бо не дiставав до дзвiнка, просився: «Можна подзвонити?» I казав у слухавку тоненьким голосом: «Тату, коли ти прийдеш?»
Вiдклала рушник, пiшла за сусiдкою. Її голос було чути поверхом нижче. Вона розмовляла з життєрадiсним дiдусем з другого поверху, який постiйно пiдсмiювався. Зазвичай ця його звичка виглядала доброзичливо.
А може, ви маєте її робочий телефон? допитувалася сусiдка.
А де ж вона зникла проти ночi? Чого в хатi не сидить? обличчя сусiда зiбралось веселими зморшками, нiби йшлося про щось кумедне.
Вона до подруги поїхала. Може, на її роботi є зараз люди, якi знають її мобiлку. Вона теж часом працює в нiчну змiну
А чому бабка своїх ключiв не має?
У сусiдки виявилися мiцнi нерви.
Якi ключi? спокiйний тон не змiнився. Вона ж на балконi сидить, вийти звiдти не може.
Мiй син має другу пару ключiв вiд моєї хати, життєрадiсно повiдомив сусiд. Що б там не сталося зi мною, вiн задоволено гигикнув, син без перешкод потрапить у квартиру.
То ви не маєте жодного телефону сусiдiв? терпiння сусiдки було феноменальним.
Не маю! весело пiдтвердив дiдок. А нехай бабка трохи посидить на балконi! Не цукрова, не розтане!
За вiкном почав накрапати дощик.
А коли Галя має прийти додому? запитала я. Ми пiднiмалися на наш поверх.
Пiсля десятої, наскiльки я зрозумiла. Там, з вулицi, чути погано. Одна внучка в Єгиптi. Друга, вона окремо живе, годину тому дзвонила, коли баба Шура ще в кiмнатi була Вони можуть уже й не телефонувати сьогоднi. Що ж робити?
Скинемо бабцi з верхнього поверху щось тепле i почекаємо, поки Галя прийде, запропонувала я.
Вона там чимось накрилася, щось знайшла на балконi. Каже, не холодно
Ми ще трохи порадились i вирiшили: якщо Галя затримуватиметься, викличемо рятувальникiв.
Помила посуд пiсля вечерi, зазирнула в кiмнатутато сидiв бiля телевiзора. Вiн не пропускав жодного випуску новин, подивиться один каналперемикає на iнший. Мама розмовляла по телефону зi своєю колежанкою. «Нi склянками, нi ложками, упiймала я уривок розмови. Просто розводжу в баняку з водою сiль i куштуювода має стати вiдчутно солоною. Так, нiби ти пересолила, розумiєш? Коли ж розклала усе по слоїках» Я обережно причинила дверi. За вiкном побачила, як зi старого «уазика» виходять двоє чоловiкiв у комбiнезонах зi скрученими тросами на плечах. Їм назустрiч уже йшла сусiдка, з якою ми розмовляли пiвгодини тому. Я накинула куртку, збiгла сходами вниз.
Вони стояли пiд балконами горiлиць, зосереджено оглядаючи плацдарм майбутнiх дiй. Обличчя полоненої слабо бiлiло над перилами. Сусiди згори, спершись на пiдвiконня яскраво освiтлених квартир, спостерiгали за тим, що робиться внизу. Побачивши мене, сусiдка сказала:
Галя приїде лише завтра. Завтра пiсля десятої вечора.
На шостому свiтиться, вголос мiркував старший рятувальник. Звiдти нам навiть зручнiше буде. Спускатимемося з шостого поверху, глянув на нас. Одна з нами, другатут.
Я слухняно залишилася пiд балконами. З пiдїзду вийшов хлопець з далматинцемз верхнього поверху саме почала спускатися мотузкаi залишився стояти поруч. Далматинець збiгав пiд дерево й сiв бiля нiг господаря.
Там кiнець дiстався до землi? крикнув чоловiк у вiкнi.
Хлопчина випередив мене:
Так!
З хвилину у вiкнi нiкого не було. Я думала, що вони спускатимуться на балкон, але мотузка звисала з розчахнутого кухонного вiкна. Встигла коротко розповiсти сусiдовi, що тут сталося, i навiть запитати, як кличуть його собаку. «Арнi», вiдповiв вiн.
У вiкнi показалась фiгура молодшого рятувальника. Вiн закрiпив мотузку до поясного ременя й ледь помiтними поштовхами почав спускатися. Пройшов темне вiкно пятого поверху, освiтлене вiкно четвертогоуявляю, як заметушилися б люди, якi могли сидiти там за вечерею
Але нiхто до вiкна не пiдiйшов. Рятувальник обережно торкнувся ногами пiдвiконня третього поверху. За кiлька метрiв вiд бабусi, яка мовчки спостерiгала за тим, як до неї просувається допомога.
Мовчали всiвипадковi перехожi та люди у вiкнах. Навiть Арнi, вiдчуваючи настрiй господаря, не скавучавтерпляче чекав, коли про нього згадають. Тишу порушувало лише потрiскування рацiїхлопець на пiдвiконнi щось стиха говорив своєму напарниковi, але слiв було не розiбрати. Трохи затримався бiля прочиненої кватирки. Було погано видно, що вiн там робить у темрявi. Хлопяча фiгурка зникла в розчахнутiй половинi вiкна.
Щойно на бабинiй кухнi засвiтилося, я пiшла нагору. Сусiдка саме спускаласьми зiйшлися на нашому поверсi. З дверей бабусиної квартири визирнув хлопець-рятувальник, покликав нас пiдписати протокол.
При кiмнатному свiтлi вiн виявився зовсiм юний: обтер рукавом розпашiле обличчя, дiловито вiдкинув край скатертини й заходився заповнювати документ. Бабуся натхненно розповiдала, як вона вийшла на балкон, а за її спиною захряснуло протягом дверi, мало скло не повилiтало.