Не можу, братан, башту заклинило! як завжди, у найпотрібніший момент.
Та хоч чимось насип на них! у цей момент з бетеера щодуху затарабанив кулемет.
Кабан, щоб прикрити спину, щільно притиснувся до відкритої кришки люка. Можливо, саме це і врятувало його від смерті в той момент. Цок-цок-цок-цок-цокщільна черга. «Чому ззаду, звідки сепари взялися звідтіль? майнула думка. Чому сепари і спереду, і позаду?» Розвернувся подивитисяі тут же отримав чергу з автомата, яка влучила в бронежилет, поміж лопаток. Огледівся, намагаючись побачити, вгадати, звідки стріляють, відповісти, і в мить отримав тупий удар у лівий бік, в незахищене місце.
Дімоне, в мене влучили!
Анишкін схопив Кабана за руку і різким, вправним рухом скинув його з броні. Удару від падіння Кабан не відчув. Приземлився, зробив два поштовхи ногамиподалі від бехи, під кущ за пагорб, і тільки там засунув руку під бронежилет і вліз у липку кров. Подивився на червону долонюболю не відчував, відчував лише бійполетіли гранати, застрочив кулемет нацгвардійців, тільки вже чомусь по самих нацгвардійцях. Очевидно, сепари знищили кулеметника і гранатометника, закидавши гранатами, а зараз з їх же позицій атакували українців. Кабан гостро відчував свою потребу в дії. Він не думав ні про рану, ні про смерть. Він мав тільки два виразних бажання: покурити і взяти до рук кулемет. А краще і те й інше одночасно, але він не міг навіть поворухнутися, щоб дістати індивідуальний пакетліва сторона тіла заніміла. Знову почув вибухи гранат, після чого кулемет заглох. Одразу до нього підскочили Анишкін і ще хтось:
Куди тебе?
А я знаю? Десь тут, Кабан тицьнув підборіддям у лівий бік.
Розстібнули «броник», розірвали майку:
Жити будеш! Здається, навиліт пройшла, наклали бинти. Тримай міцно, крові багато втрачаєш! У плече двічі вкололи знеболювальне. Тільки не засинай, Кабане!
Кабан почувався дивно. Лежав, лівою рукою притримував бинти, правоюсигарету, дивився в небо і слухав бій. Прислухаючись до звуків, розгадував, чи свої беруть гору, чи не вистачило в сепарів часу для організації оборони і відступу, і чи насправді нацгвардійцям і прикордонникам дуже пощастило, що ворожі бетеер і беха з українським прапором звалили на самому початку. Якби вони втяглися в бій, хто знає, чим би справа закінчилася. «Ні, звичайно, ми б перемогли, але своїх тут залишили б також немало», розмірковував, міцно затягуючись, Кабан. Небо виглядало по-вранішньому свіжим, з помаранчевими, гарними і швидкими хмарками. За формою хмаринки нагадували оленів з пейзажу на циферблаті настінного домашнього годинника. Кабан просто лежав і курив, не відчуваючи болю, і в цьому був якийсь свій особливий кайф. Він ловив кожен подих вітру, а кожна синя травинка того ранку рельєфно викарбувалася в його памяті. Сірий ще підмітив, що на деревах багато іржавого, під колір землі та крові, листя. Кров швидко витікала з його великого тіла, але крові він мав багато. Так що за кров Кабан не переймався, більше турбувала нездатність поворухнутися. «Може нерв який перебило? А якщо в хребет зайшло?»
Поруч загуркотів бетеер, із люка висунувся командир екіпажу:
«Трьохсоті» є? побачив Кабана, здивувався. Сірий, йопересете? Як же так? От суки! Сірий, ми їх там усіх замочили! Агов, давайте його сюди!
Хтось підскочив, потягнув прикордонника вгору, закректів і заматюкався:
Б, ну, важелезний же, кабан!
Кабана насилу підняли і запхали всередину бетеера, де вже лежав один прикордонник. Йому посікло плече осколками, коли він витягав з-під обстрілу поранених нацгвардійців.
Давайте, женіть до Амвросіївки. Ми зараз на заставу передамо, щоб лікарів викликали, кричав на повну силу Дімон. Знаєш, де лікарня?
«А що їх викликати? подумав Кабан. Зараз ранок, всі на роботі».
Отямився він в операційній. На нього поверх маски здивовано дивився високий худорлявий лікар.
Ти не кашляти не можеш? приємним голосом запитав лікар. Я вже третій раз тобі рану висушую, а ти кашляти починаєш, і кров, як з поросяти, хлюпає. Там у тебе дірка велика, я мушу на нутрощі подивитися, чи не зачепило. Можеш не кашляти?
Я спробую, не своїм голосом прохрипів Кабан. Курити дуже хочеться.
В операційній курити заборонено, сам розумієш.
Лікар з медсестрою знову розпочали маніпуляції, а Кабан завмер і затамував подих, але вже через хвилину не зміг утримати спазм, розкашлявся, а з рани фонтаном бризнула кров.
Ні, дорогенький, так не піде. По-перше, тебе сюди не одного привезлиусіх лікувати треба, а по-друге, якщо будеш кашляти, рану ми тобі не зашиємо. Можеш не кашляти? Не кашляй, я тобі кажу! лікар не нервував, просто говорив наполегливо і лагідно. Голос його звучав приємно, і Кабану дуже хотілося не кашляти, але він не міг утриматисякашель стиснув груди, розідрав гортань і вийшов сиплим звуком через горло і чавканням крові в боці.
Кури! чиїсь руки встромили до рота сигаретудотик пальців до губів був однозначно жіночимі підкурили. Кабан затягнувся, в голові на мить запаморочилося, і біль, який тягнув увесь лівий бік, притих. Він відкрив очі і з подивом зрозумів, що досі лежить в операційній на століі курить. Сигарету підносила невеличка повненька медсестра.
Ти диви, дійсно не кашляє! Пощастило тобі, в сорочці народивсявсередині все ціле, тільки мязи дебело розірвало на пузі, а воно в тебе чимале, ха-ха. Зараз зашиємо, не переймайся, докури. Сестра, не смітіть попелом, будь ласка, це ж не крематорій. Принаймні, поки я тут головний лікар, ха-ха.
У палаті Кабан лежав із важкопораненим з нацгвардії, також кулеметником. Осколок від гранати застряг у хлопця в голові, і вже другу добу він не приходив до тями, операцію тут робити не ризикнули. Поруч стояло ліжко Андрія Ліпеховського, того самого прикордонника, з яким Кабана везли сюди у бетеері. Андрієві зробили перевязку, і він почувався більш-менш добре. Ранком 24-го приїхали хлопці з застави: привезли сигарет, сухпай, показали Кабану його пробитий телефон (друг Білаш віддав свою простеньку «Нокіа» покористуватися в лікарні), розповіли про розбиті вщент магазини від кулемета, а Кабан дістав військовий квиток і з подивом виявив, що навіть той не пожаліла ворожа куля. На «бронику» товариші нарахували шістнадцять відмітин.
Як ти живим залишився, зовсім не втямлю! сиділи, палили прямо в палаті й дивувалися. З колони розгромили двадцять одиниць, а скільки всього їх ішло, точно невідомо, може, тридцять, може, більше. «Двохсотих» сепарівсорок два, в нацгвардіїдвоє, у нас, слава богу, немає; лише тиважкий, і Андрюху ось посікло, розповідали хлопці.Всі їх документи, телефони, карти ми зібрали в наплічник і передали на заставу підполковнику Волинському. Отже, ти не даремно постраждав, Кабане, велику справу зробили.
Ви лише моїм домашнім, якщо раптом додзвоняться, нічого не кажіть, попросив Кабан. День-два, оклигаю, а там сам придумаю, що розповісти.
Увечері приходило ще декілька чоловік із застави. Принесли три футболки на зміну, темно-синій спортивний костюм і гумові капці, які виявилися трохи малуваті. Але Кабанові було не до прогуляноквідчував він себе гидотно, будь-який рух завдавав сильного болю. Олексій Іванович, головний лікар, хірург, який оперував Кабана, знявши маску, на вигляд здавався молодим чоловіком років тридцяти пяти з приємним відкритим обличчям і приємною усмішкою, але, судячи зі зморшок на шиї, був старшим років на десять-пятнадцять. Перші дні він виявляв до Кабана велику увагу, заходив по кілька разів на день. Док казав, що рана життю не загрожує, але достатньо неприємна і болісна, плюс велика втрата крові, тому Кабан мусить лежати і якомога менше рухатися.
Під вечір приїхала «швидка» евакуювати поранених у військовий госпіталь. Точніше, приїхав «газ-66», переобладнаний під «швидку», з одним лежачим місцем, куди поклали тяжкопораненого нацгвардійця. Андрій Ліпеховський, поранений у плече, влаштувався їхати сидячи, а намір двох санітарів усадити Кабана в інвалідне крісло закінчився провалом. Кабан не міг навіть злегка зігнутися, не те що сидіти, і будь-яка спроба зрушити його з місця закінчувалася дикими крикамижахливий біль роздирав усе черево, і він періодично вирубався, а отямившись, верещав диким голосом:
Залиште мене, хлопці, залиште! Я зі своїми вийду!
Після того, як усіх поранених вивезли, і в палаті залишився один Кабан, з лікарні зняли охорону. Кабан із цього приводу не турбувавсявід кого тут його охороняти, від медсестер? Весь наступний день 25 серпня він чекав товаришів із заставихлопці обіцяли принести блок сигарет і сухпай, бо годували в лікарні погано, точніше, те, що давали, їжею назвати складно: так, щось ріденьке на перше, ложка незрозумілої каші разом із котлетою з хліба на друге, особливо не «попразнуєш». Але Кабан не відчував голоду, він відчував біль, лише сигарети приносили йому задоволення. «Сигарета-сигарета, ты одна не изменяешь! Я люблю тебя за это, ты сама об этом знаешь!»в думках наспівував він дворову пісеньку, коли вже зовсім хотілося курити. В обід забігли двоє друзяк: сигарет не принесли, залишили тільки пару штук, довго не засиджувалися і на всі запитання Кабана про ситуацію на кордоні й заставі відповідали якось невизначено. Було видно, що вони і самі достеменно нічого не знають, що буде далівсі збройники пішли, Нацгвардія пішла, у застави команди відступати немає, тому розосередилися по місту, зайнявши стратегічно важливі точки. Потім після крапельниці Кабан заснув і прокинувся лише надвечір. Глянув на тумбочку, помацав рукою, пересилюючи біль, у верхній шухлядісигарет ніде не виявив. Зате із здивуванням побачив, що в палаті знову не самдві пари насторожених очей уважно спостерігали за ним.
Привіт, зьома.
«Дивно так вітаються, не по-нашому».
Привіт.
Ти погранець?
Ага, контрактник. З Харківської застави, люди Кабанові відразу не сподобалися, і він вирішив розповісти про себе що-небудь нейтральне і не витіювате. Ось учора зачепило, чи то мінометний осколок, чи то стрілецький. Там бій ішов на перехресті, а ми на заставу відходили, як по мені влучило, ніяк не збагну
Та нас самих там накрило. Ми в колоні йшли, з Росії, мусили вашій заставі відхід закрити з боку Кутейникового, оточити, а замість цього самі в халепу втрапили.
А ви звідки самі? Кабан напружився.
Ну, Петруха з Ростовської області, а я з Донецька, клич мене Ілліч. Позивний такий.
Це на честь Леніна, чи що?
Ну, а на честь кого ж! А у тебе який позивний?
А в мене немає позивного. Ми ж контрактники, у нас всі за імям і прізвищами. Сергієм мене звати, Кабан подумав, що, може, даремно він свій «макаров» учора хлопцям віддав, може, згодився б?
Ну, будемо знайомі, зьома. Я з ополчення «денеер», поперся ось на старості у війнушку погратися, та не пощастилоїхав на «газоні» й прямо під дупу гранатометом дало, весь зад розірвало, тепер ось на животі лише лежати можу, мучуся.
А мене під підбитим укропським бетеером дістало, відгукнувся Петруха. Йому, як і Іллічу, було під пятдесят, не менше. Гранату спіймав, все плече і спину розірвало осколками. Теж на животі лежу.
Він із «Російської православної армії», ідейний борець з фашизмом.
А, невпевнено відгукнувся Кабан.
У лікарню сюди ваші ж нас і привезли, зглянулися.
Фашисти є фашисти, не в тему вставив Петруха.
Колона у нас велика йшла, розговорився Ілліч, сорок одиниць. Так укропи розфігачили більше половини, до пятдесяти «двохсотих», при нас рахували. Думаю, нас навмисно свої ж і підставили, злили, як гарматне мясо, щоб позначити, де бандери зачаїлися. Бачив, як нас із Росії свої ж мінометами крили?
«Непогано, непогано ми попрацювали, думав і радів Кабан, ледве стримуючи посмішку, потрібно лише триматися, не видавати себе про всяк випадок, може, ще що-небудь розкажуть».
А нас із-під Харкова сюди перекинули, на «Успенку», на пропускний пункт. Потік людей, кажуть, збільшився, потрібне підкріплення, не встигають паспорти проштамповувати. А тут таке лихе в живіт залетіло.
Людей правильно евакуювали, правильнотепер грандіозна операція почнеться по звільненню Донбасу від окупантів, мирних потрібно поберегти.
Так, додав Петруха, ти правильно міркуєш, Іллічу. Війна скінчиться, тут буде Новоросія, люди повернуться, сіятимуть хліб, роститимуть дітей
У вас закурити немає?
У нас нічого немає. У мене ось навіть півдупи немає,пожартував Ілліч.
«Та-ак, подумав Кабан, цікава історія. Коли ж мої прийдуть?»
Наговорившись, після уколів Ілліч і Петруха позасинали. Кабанові дуже хотілося курити, хотілося подзвонити на заставу і дізнатися, що відбувається, але мобільний звязок, як і раніше, лежав, телефон мовчав і лише показував час: 17.58.
Можна? В палату, прочинивши двері, заглянула медсестра.
«О, та сама, що на операції сигарету мені підкурила», пригадав Кабан. Невисокого зросту, повненька, акуратна, кругле личко з кирпатим носиком, русяве волосся, світлі очі. Симпатична дівчина.
Мене Нюсею звати.
Сергій, можна Сірий. У тебе сигаретки не знайдеться? запитав Кабан найголовніше.
Знайдеться, тільки тут палити не потрібно, сьогодні я на чергуванні. Головний, якщо запах почує, то і тобі випише, і меніпо саме не хочу. Сірий, в Амвросіївку півгодини тому сепари зайшли.
Кабан ледь не вискочив з ліжка, але різкий біль повернув його назад:
Не може бути! А наші де?
А ваші вже дві години, як виїхали.
Як виїхали?
На машинах, як же ще? Сепари осатаніли зовсім: Ашота заарештували, який вам на заставу харчі возив, порожню заставу гранатами закидали. Дуже злі через учорашню колону, вони вас розраховували оточити, замість цього осьпоказали на двох сплячих сепаратистів.
Нюся, що робити?
Я не знаю!
Як же ти не знаєш. А хто знає? Мені ж хана!
Хана, якщо знайдуть. Я на чергуванні сьогодні. На пропускномуВікуся, подруга моя. Заховаємо тебе де-небудь, не бійся.
Та я і не боюся, сказав Кабан неправду. Насправді він боявся, він дуже боявся потрапити в полон, бо в полоні йому не жити, а страждати і помирати повільною страшною смертю. І нічого він зробити зараз не міг, оскільки лежав знесилений і нерухомий, хіба що попросити Нюсю ввести у вену кінську дозу снодійного. Розгублено дивився на стіну, що дуже давно фарбували в блакитний колір, фарба поблякла, порепалася і роздулася, від чого Кабанові стало ще більш бридко і холодно, хоча на вулиці з самого ранку припікало до тридцяти і в палаті з обідньої пори стояло, без жодного поруху, розпечене повітря.
Повільно, наскільки дозволяли сили, Кабан витягнув з-під ліжка сумку, дістав звідти синій, з двома білими смужками спортивний костюм і чорну футболку, кректячи, перевдягся, а форму і берці склав назад у торбу. Увечері Нюся зайшла зробити уколи, забрала сумку і порадила виспатися. І правильно порадила.
А рано-вранці, не було ще і шостої, вона смерчем увірвалася в палату:
У нас гості! Тебе шукають, вони знають, що ти тут!
Петруха і Ілліч солодко спали, похропуючи, на животах.
Що робити? Кабан прокинувся миттєво. Невідомо, звідки у нього взялися сили, він підвівся з ліжка і повільно-повільно пораненим равликом поповз по стіні до виходу.
Веди мене в операційну, вони туди не зайдуть.
Ти що, Сірий, яка операційна? Наш головлікарголовний сепаратист в Амвросіївці, він учора тут цілий вечір площею з прапором «денеер» скакав!
Так він же мене оперував! Я ж кричав ще, памятаєш, поки наркоз не взяв: «Як ми їм дали, козлам!»розповідав, як я з кулемета сепарів мочив!
Ну, як лікар і людина він нормальний, але не на нашому боці. Сам він доповідати про тебе не піде, але якщо запитають, він правду скаже.
Але тоді мені хана!
Але і допомагати тебе шукати він не буде, не така людина. Отже, не переймайся, шанс є.
Вся ця розмова відбулася, поки Кабан, якого підтримувала Нюся, добирався по стіночці до ліфта, який опустив їх униз. Вони вийшли через чорний хід на вулицю, і, повільно переходячи від кущів до стіни, від стіни до паркану, від парканудо дерева, підійшли до дуже дивної споруди, точніше, не споруди, а звичайного залізничного вагона, наполовину закопаного в землю.
Це що?
Давай швидше. Морг.
Морг?
Вхідних дверей у вагон не виявилось, як і східців, від землі поклали дошки, по яких вони спустилися в тамбур, вхід виявився низьким, Кабанові довелося злегка пригнутися. Нюся дістала ключі й відкрила двері, з темноти дмухнув неприємний затхлий запах.