І що ти, дідусю, робив, коли був звязковим?
Мені йшов девятнадцятий рік, коли я вступив до повстанської групи, а згодом в УПА. А там вже наш командир запримітив мою кмітливість та спритність і призначив мене звязковим. Бо треба було когось посилати на Схід України, до Донбасу, де діяли осередки підпілля ОУН. Про це, Катрю, мабуть, ніколи не напишуть у підручниках. Але це дійсно було, і я тому свідок. Старий, правда, дід посміхнувся, але все ж таки свідок.
А чому не пишуть, діду?
А хто їх знає чому. Може, колись час розсудить. А я не знаю, у чому моя вина й чому мені доводиться приховувати від людей те, що я хотів, аби Україна була незалежною. Може, нас навчали не так, а може, я не все тоді розумів, бо й малограмотний був, і молодий. Знаю одне: треба було зробити так, щоб Карпати вільні були, щоб горянам дихалося вільно, то й пішов до УПА.
Дід зняв кашкета, витер спітніле чоло, примружив очі, згадуючи далекі роки, та так тяжко зітхнув, що Катря вже й не рада була, що затіяла цю розмову.
Бабусю, тобі не холодно? спитала вона.
Та що ти, Катрю?! Такий приємний вітерець несе лише свіжість від річки, а не холод.
Гарна днина, сказав дідусь, як тоді, у той день, коли я тебе, Варю, вперше побачив.
Ага! засміялася Катря, її дзвінкий сміх забринів над тихою водою. Здається, я щось цікаве пропустила чи від мене щось приховують?
Дідусь має на увазі наше знайомство, усміхнулася бабуся та поправила рукою сиве пасмо волосся над вухом, ніби соромлячись.
Так, так, протягла Катря. Хотілося б дізнатися, як це у вас було.
Дівча перетягло простирадло в інше місце, вмостилося на ньому прямо перед бабусею, щоб нічого не пропустити. Та з любовю глянула на онуку й подумала, що мине лише кілька років, як це дівчисько почне зводити з розуму хлопців. І треба ж було таку красу від природи отримати! Мати в неї, їх донька Марина, гарну вроду мала, а онука ще краща. Великі карі очі, що ніби в душу можуть зазирнути, вії чорні-чорні та густі, брови як крила птаха в польоті, губи повненькі та незвичайного темного кольору, ніби стигла вишня на сонці блищить. І шкіра в Катрі ніби оксамитова гладенька, без жодної цяточки, а на круглих щічках вічний соромязливий румянець кольору стиглого персика. Та найбільшою гордістю онуки було її волосся. У Катрусі напрочуд густе, мяке та довге волосся, таке чорне, що аж відливає темно-синім, коли на нього падають сонячні промені. Часом бабуся Варвара і сама вірила в розповіді свого чоловіка про те, як колись Маланка (його мати) зустріла Пресвяту Богородицю і та віщувала, що всі дівчата їхнього роду будуть наділені надзвичайною красою та любовю до своїх дітей. Свою єдину доньку вони з чоловіком зростили в ласці та любові, і зараз Варвара б рада допомагати їй в усьому, та склалося так, що працювала багато й тяжко в колгоспі, і збив її з ніг підступний інсульт, прикував до ліжка. Ніколи і не гадала вона, що стане своїй доньці тягарем, що доведеться її годувати з ложки, як малу дитину, і постіль під нею міняти, і ліки діставати. Краялося серце материнське, та що тут поробиш? Лише стала через кілька років одужувати знову інсульт. І знову ліжко й довгі дні та ночі, щоб стати на ноги.
Ну? Чого ж мовчимо? Катруся зиркала то на діда, то на бабу. Не хочете зізнаватися, як познайомилися, чи що?
Нехай дідусь розповість, посміхнулася бабуся. Він у нас мастак красиво розповідати.
Це я знаю, мружить оченята Катруся. Дідусю, розкажи.
А ти мені розкажеш про своє перше побачення? посміхається дід.
Коли ти розкажеш, то і я тобі розповім.
Обдуриш старого?
Ні, сміється дівча, чесне-пречесне слово!
Ну то слухай, якщо так цікаво, сказав дід і став позаду візка дружини, поклав їй на плечі свої натруджені руки. Улітку сорок третього року треба мені було дістатися до Донбасу у справах, бо я ж був звязковим. Не буду розказувати про всі пригоди на своєму шляху для цього й дня не вистачить, бо по всій Україні німці стояли, а мені треба було цією територією пройти та ще й перетнути лінію фронту, щоб виконати бойове завдання.
Дійшов я до річки Сейм, що неподалік міста Суми. Річка широка, гарна, їй немає жодної справи до війни. Пробрався я нишком очеретами до берега, подивився по карті, що поруч повинен бути міст. Тихенько виглядаю й бачу той міст через річку. Він великий, довгий, бетонний, але по ньому німецькі вартові ходять. Нарахував я їх аж вісім чоловік. Та всі в касках, озброєні, ще й два мотоцикли по різні береги стоять. От, думаю, незадача, треба через річку перебратися, а ніяк: з мосту все німцям видно. Стою в багнюці по коліна, слухаю, як жаби квакають, та й думаю, що доведеться мені так до темряви стояти, а потім іти шукати переправу. Знову дістав карту, подивився ще раз зліва село, справа теж, і всюди німці. Що мені робити? Аж дивлюся пливе річкою деревяний човен, а в ньому сидить русява дівчина, гарна така, молоденька, свіжа, ніби вранішня ромашка.
Бабуся? не витримала Катря.
А то ж хто ще? Досі памятаю, яке було на ній платтячко. Біленьке в синіх квіточках. Воно так пасувало до її блакитних очей!
І що ж було далі? Катря аж зачовгалася від нетерплячки.
Помітила вона мене, а я палець до вуст приклав, мовчи, мовляв. Вона все зрозуміла, непомітно головою кивнула й припливла до берега, де я сховався. Незнайомка, проходячи повз мене, спитала тихо: «Ти хто, хлопче?» А я їй кажу: «Допоможи мені перебратися на той берег, щоб німці не помітили. Прошу тебе». «Чекай тут», чи то відповіла, чи вітер прошепотів. Робити нічого. Сиджу. Чекаю. Думав різне: може, і справді допоможе, а може, пішла до німців, щоб мене здати. Повертається вона назад з оберемком свіжоскошеної трави та, не зупиняючись, каже: «Я траву буду в човен складати, а ти доповзи та непомітно лягай під неї, на саме дно, і сиди тихо». Так я і зробив. А дівчина все носить траву та зверху на мене її скидає. А потім я почув, як весло вдарилося об воду, і човен зрушив із місця. Німці на мосту щось по-своєму ґелґочуть, сміються, а дівчина не зважає на них. Відпливла від берега, та як затягне пісню:
За туманом нічого не видно,
За туманом нічого не видно,
Тільки видно дуба зеленого,
Тільки видно дуба зеленого.
Під тим дубом криниця стояла,
Під тим дубом криниця стояла
А голос чарівний, сильний, розливається понад водами Сейму так, що навкруги його чути.
У тій криниці дівка воду брала.
Та й впустила золоте відерце
Німці спочатку сміялися, навіть камінці жбурляли у воду, а дівчина все співає та так уже витягує пісню, що навіть вони ржати перестали та й заслухалися. А вона перевезла мене через річку, сховала до вечора в кущах, а тоді, як впала темна ніч, відвела до свого хліва, сховала на горищі, нагодувала. Ось так я й познайомився з твоєю бабусею.
Дідусь посміхнувся, провів долонею по худенькому плечі дружини.
І ти одразу закохався? спитала Катря.
Не знаю, як ви це зараз називаєте
Кохання з першого погляду, серйозно вставила дівчинка.
Можливо. Знаю лише одне: запала мені в душу світлокоса дівчина із Сумщини. Та так надовго, що не зміг її забути, а всі красуні карпатські, що подобалися мені раніше, стали здаватися вже не такими гарними.
А таке буває, що спочатку здається людина тобі гарною, а наступного дня вже не дуже? зовсім по-дорослому запитала Катря.
А чому ж ні? Буває. Я знайшов Варвару, коли ще раз ішов із завдання з Донбасу. Виявилося, вона мене теж чекала.
І ви одружилися?
Ні, Катрю, не одразу. Довелося нам зустрітися ще й у сорок четвертому році. А в сорок пятому, коли скінчилася війна, я приїхав до села, а моя Варвара вже мала ось-ось народити дитину, твою матір. Тоді ми одружилися, згодом збудували собі хату, та й покинув я рідні гори заради цієї красуні.
Яка там красуня, махнула рукою бабуся. Ти б, Катрю, бачила, яких красунь у них гори виплекали. Кров із молоком, а не дівки! Сама бачила, коли їздили туди в гості.
Дідусю, а як же ти зміг розлучитися з горами? Ти їх так любиш!
Після війни, щоб не потрапити за ґрати, я приїхав до Варі, а вона вагітна, народжувати треба, а ніде. Хата батьківська згоріла, так жили вони в землянці. Куди їхати? Треба було йти працювати, щоб якусь хатинку збудувати та десь жити жінці з дитиною. Ось і залишився. Спочатку на деякий час, а потім назавжди. Східне Полісся також гарне. Чи не так, Катрю?
Мені тут подобається.
Це добре. Бо ти ж памятаєш, що повинна жити там, де народилася?
Діду! махнула рукою. Ти до цього часу віриш у цю казку?
Бо то є правда. Чиста правда.
Нехай буде так, неохоче згодилася Катря, щоб лише не хвилювати його.
От не віриш мені, з розпачем сказав дід. А згадай-но, що Богородиця сказала, так і збулося. Дітей мати народжувала кожні девять років. Було таке?
Збіг.
Троє дітей народила, як і говорила Пресвята. Так чи ні?
Теж простий збіг.
А Даринка? Забула про неї?
То був нещасний випадок, не здавалася Катруся.
Ні, то було пророцтво. Даринка залишила батьківську оселю, коли вийшла заміж. І смерть її була не випадковою. Подумай сама, як може вагітна жінка, спускаючись у льох по драбині, так зачепитися ногою, що зависнути на ній догори дриґом? Так і висіла бідолашна, доки й сама не загибла, і дитина в ній не померла.
Горе та й тільки, зітхнула бабуся. Треба ж було такому статися!
А жила б вона вдома почав дід.
Діду! перебила його Катря. Досить уже! Усі ми чули твої розповіді сто разів. Давай не будемо про сумне. Зізнайтеся краще, коли ви вперше поцілувалися?
Отакої! бабуся вдарила себе долонями по колінах. Та чи наша Катря зовсім дорослою стала?
Коліться по-хорошому, бо все одно випитаю, знову зявилися хитрі блискітки в очах онуки.
Коли в сараї мене ховала від німців, тоді я поцілував Варю вперше, зізнався дід.
У щоку чи в губи?
Спочатку, звичайно, у щоку.
Мене теж у щоку поцілував один хлопець.
Це ж треба! І не інакше як хтось із наших сусідів, сказав дід. Або сусід зліва, Федько, або справа, Роман. Тепер ти колися, Катерино, зізнавайся, хто? Не інакше як Роман.
Не вгадав, діду, сміється Катря, Федько, а не Роман.
А я думав, що Ромко.
Теж мені, жениха знайшов! У нього в щоденнику самі трійки!
Не в оцінках, Катрю, справа, а в самій людині, у її душі, зітхнув дід.
І поведінка в Ромка, діду, знаєш, яка?
Веселий він хлопець, трохи кручений, ну то й що? Добрий, лагідний, до людей привітний.
Погано ти, діду, його знаєш.
Можливо, Катрю, можливо. Але я напевно тепер знаю, що треба нам із твоїми батьками швидше нову хату добудувати. А то не встигнемо до твого весілля.
Діду! невдоволено закрутила носом дівчинка та так мотнула головою, що коси підстрибнули на плечах. Я не хочу заміж!
Прийде твій час, і нас забудеш спитати, посміхнулася бабуся. Заведеш хлопця на поріг і скажеш: «Це мій чоловік!».
Це буде не скоро! залилася сміхом Катруся, аж почервоніли її кругленькі щічки.
2
Катрю, пішли сьогодні по гриби до лісу, запропонував Ромко, коли вони з Федьком поверталися зі школи.
Вони майже завжди бували разом. Спочатку ходили в дитсадок в одну групу, потім пішли до школи, і Катерина з Романом потрапили до одного класу, а Федір до іншого. Так він такий галас здійняв удома, що півсела чуло, як ревів, ніби голодна корова, та кричав, що не піде більше до школи, коли його не переведуть у той клас, де його друзі. Катерина зі свого подвіря теж чула, як Федю довго вмовляла мати вчитися в іншому класі, бо Катря дівчина ще нічого, а ось від Романа йому потрібно триматися подалі. Але Федько так лементував, що його не змогли заспокоїти ані вмовляння матері, ані ремінь батька, що кілька разів прилипав до заднього місця. Урешті батьки силою затягли хлопця до хати, і що там ще йому робили нікому не відомо, але наступного дня Федір із запухлими від сліз очима, але із щасливою посмішкою на обличчі та портфелем у руках зявився в їхньому класі в супроводі матері, Поліни Лаврентіївни, яка працювала завучем. Учителька вказала Федьку на вільне місце за задньою партою, бо всі місця вже були зайняті, а Катря сиділа поруч із Романом. Тоді Федько зробив таке нещасне обличчя, скривився, закліпав очима та скривив рота, готовий ось-ось заревти. Поліна Лаврентіївна, уявивши, що хлопець знову повторить учорашню сцену, щось шепнула вчительці, і та пересадила хлопчика, що сидів позаду Катрі, за останню парту. Федько знову розплився в задоволеній посмішці, демонструючи всім відсутність одного зуба, поважно й задоволено пройшовся класом і сів на звільнене місце.
Точно, Катрю, підтримав друга Федір, грибів у лісі сила-силенна! Сам бачив, як Явдоха цілий мішок опеньків за плечима несла, аж пуп тріщав!
Таки й тріщав! засміялася Катря. Може, вона яблука-дички з лісу тягла в мішку?
Ти що?! Явдохи не знаєш? оживився Роман. Якщо вона щось і несла, то лише опеньки, бо яблука давно вже погнили.
Мені ще треба на городі буряни сухі позгрібати та спалити, доки днина добра стоїть, сказала Катря, поглядаючи то на Федька, то на Романа.
Я тобі допоможу, обізвався жваво Роман. Разом ми швидко справимося!
Дивись мені! посварилася пальчиком.
А я тебе хоч колись обманював?
Ти? Ні.
Друзі, так ідемо до лісу чи ні? утрутився в розмову Федір.
Півгодини на обід і перевдягання, скомандувала Катря.
Куди це ти спортивні штани натягаєш? спитала мати. Не встигла прибігти зі школи, а вже кудись милишся.
Підемо по опеньки, відповіла швидко Катря й закинула на спину важкі пухнасті коси з розплетеними кінчиками. Ти не хвилюйся, мамо, на городі все встигну зробити до темряви.
А з ким же?
З друзями.
Знову із сусідами?
А то ж із ким?
У дівчаток твого віку подруги, а в тебе друзі, мяко дорікнула мати.
У мене теж є подруга Ольга, але з нею нецікаво. Носиться зі своїми новими ганчірками, як курка з яйцем, і більше нічого їй не треба.
Хіба ж мало добрих дівчаток?
А мені з Федьком та Романом теж непогано, сказала як відрізала. Мамо, де кошики стоять?
Тримай, мати подала плетеного з лози кошика.
Мені два потрібно.
Навіщо тобі два? Щоб руки чимось зайняті були та й усе?
Дай мені ще один, попросила Катря. Кажу ж, що потрібно два, значить, так треба.
Ох, і вперта ж ти, Катерино, усміхнулася мати, дістаючи з-за припічка ще один кошик. І в кого ти така вдалася?
У діда, кинула, вибігаючи з хати та натягуючи вязану шапку.
Друзі швидко прямували накатаною возами дорогою, що тяглася до лісу. Треба було поспішати, бо осінній день короткий, не встигнеш угору глянути, як вже з усіх боків насувається темрява. Днина видалася чудова. Друзі перейшли деревяний міст, що розкинувся над невеличкою тихою й спокійною річечкою. Зупинилися лише на мить, кинувши погляди на її тиху заводь, затінену старими вербами з покрученим корінням, що виступало над водою, та й попрямували далі туди, де вдалині бовваніли дерева, кликали до себе різнокольоровим убранням. Ліс поволі насував їм назустріч.
У лісі тихо, лише шурхотить під ногами сухе листя, що залягло на землю товстою та мякою ковдрою. Сумовито поскрипує стара береза, скаржиться на вітер, що позривав із неї останнє вбрання. А далі дружним натовпом обступили стежинку столітні дуби. Заблукала одинока хмаринка, наткнулася на верхівку величезного дуба, зачепилася за його могутнє розлоге віття, та й замріялась або задрімалась на одному місці.
Грибники звернули зі стежинки й заглибилися в ліс, туди, де тремтливою осичкою починався густий чагарник. Тут розбрелися в різні боки, шукаючи опеньки біля старих трухлявих пеньків. Грибів, дійсно, було дуже багато. Вони росли то безладним натовпом, поблискуючи на сонці слизькими темними голівками, то сиділи прямісінько на широченних пеньках дружними сімейками.
Катря не встигла й отямитися, як почула голоси хлопців, що вже її гукали, порушуючи урочисту тишу лісу. Вона глянула в кошик він був майже повний, але менший кошик був зовсім порожнім.
Я тут! гукнула вона з розпачем.
Прибігли до неї Федько та Роман, обоє збуджені, очі горять, а в руках кошики, повні грибів.
Ну, і що я буду тепер робити? Катря показала порожній кошик. На сміх людям понесу його додому?
Роман мовчки підійшов, узяв у неї з рук порожнього кошика, поставив на землю і насипав опеньків зі свого.
Навіщо?! кинулася Катря.
Мені досить і цього, відповів хлопець і якось винувато та ніяково посміхнувся.