У тебе ж залишилося лише півкошика, сказала Катря, а в очах сяйнула подяка.
Нам із мамою досить, знизав плечима Роман.
Ну, то що? Йдемо додому чи ще будемо збирати? дивлячись вбік, спитав Федько.
Підемо додому, сказала Катря, бо від її слова залежало рішення.
А я піду понад дорогою, сказав Федько. Може, якогось боровика знайду.
Aгa, посміхнувся Роман. Гляди, знайдеш! Їх уже давно немає. Знайти можна хіба що коровячу ляпанку!
Іди вже, розумнику, відмахнувся Федір.
Роман взяв із рук Катрі більшого кошика, та й пішли вони вдвох. Дівчині було чомусь неприємно, що Федір не поділився з нею грибами. Справа була навіть не в грибах, а в тому, що вони втрьох вважають себе друзями, завжди разом, а коли чимось треба поділитися, то Роман останню сорочку із себе зніме та віддасть, а Федір Так бувало й тоді, коли Катрі потрібна була допомога. Не можна сказати, щоб Федько їй коли-небудь відмовив. Він або відмовчувався й чекав, поки Роман першим проявить ініціативу і йому не потрібно буде вже нічого робити, або Катрі доводилося його просити, а то й навіть умовляти. Ну, не здогадався, наприклад, сьогодні Федір запропонувати їй свої гриби, так міг би хоча б з другом поділитися.
І чому він такий? вголос подумала Катря.
Федько? Не зважай, ніби прочитавши її думки, відповів Роман. Нормальний він хлопець, гарний друг.
А чому тебе не пускають до їхнього двору?
А я і сам туди не ходжу, поморщив лоба Роман.
Можеш розповісти Чи це секрет?
А ти не знаєш?
Щось одним вухом чула від батьків, але достеменно нічого не знаю, відповіла Катря. Чула, ніби ваші батьки колись посварилися. Так?
Ти ж, Катрю, знаєш, що моя мати від народження кульгава, бо в неї вивих стегна. Їй і так тяжко ходити, а ще й тиск зависокий
Тому вона й працює прибиральницею в школі?
А де ж їй іще працювати? Хоча мати закінчила у свій час технікум. Коли був живий батько, то сказав, що не пустить її на поле, щоб не згинула там. Так і працює прибиральницею до цього часу.
Чому твій батько помер?
Мати була мною вагітна, а Федьків батько, або, по-іншому, голова нашого колгоспу «Червоний партизан» дав обробляти їй ланку буряків. І скільки б ти думала? Цілий гектар! Тоді мій батько пішов до нього по-хорошому й каже: «Моя Валя на ланку не піде, бо ти ж бачиш, що вона кульгава та ще й вагітна. До того ж у неї часто стрибає тиск. Дай, Максимовичу, їй хоч дитину нормально виносити». А той уперся! Каже, що всі в селі рівні, і буряк полоти підуть усі: і директор, і вчителі, і фельдшерка. Не знаю, як там було, але мій батько схопив якогось дрючка, що перший-ліпший попався під руку, та й зопалу відлупцював голову. Той зняв побої у райцентрі, написав заяву на батька до міліції.
І що? Катерині очі гнівно заблищали.
За це й посадили мого батька до вязниці, зітхнув Роман. Ні він мене не бачив, ні я його.
Як то?
Захворів він там на туберкульоз, а потім підчепив запалення легенів і помер.
Ти диви, який гад цей Іван Максимович! із гнівом сказала Катря. Недаремно ж мій дід його недолюблює.
Твій дід золотий чоловік.
А ти на Федька зла не тримаєш?
Ти що?! Він-то до чого? Він мій друг.
Уже йду! крикнув той і попрямував до них.
Ну що? Знайшов боровика? спитав Роман.
А! махнув хлопець рукою. Які там боровики? Так, пройшовся лісом, щоб спокійніше на душі було.
Ти все ще хочеш до сільгоспінституту вступати?
Ще два роки попереду. Можливо, піду до юридичного.
А я не передумала, всунула свою копійку Катря. Хочу бути вчителькою.
А ким же ще ти можеш стати? Мною та Ромком із дитинства командуєш, як хочеш, пустив шпильку Федір.
Хм, Катря невдоволено відкопилила губу, можна подумати, що жінки бувають лише вчительками.
І підводниками, і лікарями, і космонавтами, продовжив її думку Федір. Не хочеш стати першою жінкою-космонавтом, нога якої ступить на далекий і невідомий Марс?
Дурень ти, Федьку, з осудом блимнула на нього Катря виразними очима: Та ще й набитий.
Не сваріться, спокійно мовив Роман.
А ти, Ромку, куди підеш вчитися? спитала, вже заспокоївшись.
Мені не доводиться вибирати. Шлях один у ПТУ.
Але чому? Можна спробувати хоча б у технікум, озвався Федько.
Ви гадаєте, що я не йду до технікуму через свої трійки? спитав Роман.
А то ж чому? Катині брови злетіли вгору, розправилися, як крила.
По-перше, у ПТУ годують тричі на день, дають гуртожиток, стипендію, направлення на роботу. А по-друге, Роман на мить запнувся, по-друге, треба йти швидше працювати. Не можу ж я у матері сидіти на шиї? Треба їй дати змогу відпочити.
Усім стало якось ніяково і решту дороги додому вони йшли мовчки, лише іноді перекидаючись малозначущими фразами.
3
Цього дня Катря, напевне, вперше в житті сказала неправду. Була неділя, не треба було поспішати до школи, і вона вирішила досхочу виспатися. Але, як завжди, прокинулась о сьомій і довго крутилася, кутаючись простирадлом, доки знову задрімала. Їй наснився свій 10-Б клас, але чомусь поруч із нею сидів не Ромко, як завжди, а Федько. Вона так близько бачила його темні сяючі очі, що хотілося дивитися в них до безкінечності
Чи думає ця спляча красуня прокидатися, чи буде відлежувати боки до обіду? голос діда розбудив Катрю, але їй так кортіло додивитися сон до кінця, що вона невдоволено промурчала й знову закрила очі, але сон вже розвіявся, як вранішній туман на сонці.
Ну, що, діду? невдоволено пробубоніла вона й розплющила очі. Мені такий сон наснився, а ти все зіпсував.
Як проспиш до обід, то присниться й ведмідь, посміхнувся дід. Хіба б я тебе будив без діла?
Які можуть бути справи в неділю вранці?
А це ти сама спитаєш у свого кавалера.
Хто? спитала Катря, потягуючись у ліжку.
Федько.
Я зараз, зітхнула Катря й потяглася за халатиком.
Скрутивши волосся у вузол, затягла його гумкою, взула капці, вийшла на ґанок і замружила очі від сонця. Крізь крислату крону старої груші пробивалися грайливі сонячні промені. Вони одразу ж піймали обличчя дівчини й почали загравати до неї, плутатися в блискучих кучерях. Катря посміхнулася новому дню, пустунам-промінчикам та легесенькому вітерцю, що доніс до її тремтливих ніздрів запахи весняного квітучого саду. Вона вдихнула на повні груди та весело побігла до хвірточки, де на неї чекав Федір.
Привіт, Катря прочинила хвіртку й посміхнулася хлопцеві.
Добридень, Федько теж посміхнувся й засунув руки до кишень. Довго ж ти спиш.
І ти туди ж! То дід бурчить, що довго сплю, то ти. А я лишень один день за півроку хотіла від душі виспатися!
Я хотів, як краще, знітився Федько й набундючився. Ну, то йди та спи.
Хлопець розвернувся, збираючись піти. Іншого разу Катерина сказала б йому: «Ну і йди собі під три чорти!», розвернулася б та й пішла досипати. Але чомусь сьогоднішній короткий, як мить, сон не давав спокою.
Зачекай, сказала вона й схопила хлопця за руку. Чого це ти одразу надувся, як сич на мороз?
У Федька очі потеплішали, він пильно подивився на Катрю.
Суниці в лісі дозріли.
«Як уві сні», майнула в Катрі думка, вона так і стояла, тримаючи Федькову руку у своїй.
Бери відерце та пішли.
Вона кивнула головою на знак згоди та швидко побігла до хати.
Діду, я не буду снідати, кинула на ходу та побігла перевдягатися.
Чомусь сьогодні їй захотілося виглядати привабливо, і Катря почала швидко перебирати ситцеві сарафани та платтячка. Зупинила свій вибір на білому сарафані в синій дрібний горошок. Він був приталений і чітко виділяв її тонкий стан та високі пружні груди. Швиденько надягла сарафан, волосся нашвидкуруч розчесала і затягла високо на потилиці у вузол. Глянула на себе у дзеркало старенької шафи, покрутилася на всі боки й залишилася собою задоволена. Показавши наостанок своєму відображенню кінчика язика, крикнула діду:
Ми йдемо за суницями!
Хто це «ми»?
А ти не знаєш буцімто.
Знову друзі, по-доброму промимрив дід. Куди кінь із копитом, туди й рак із клешнею. Так, Катерино?
Еге ж, діду, еге ж, відповіла Катря та крутнулася на одній нозі.
Значить, ідеш із Федьком та Романом?
У неї на мить завмерло серце, бо вперше в житті вона не збиралася кликати Романа. Їй чомусь захотілося провести цей день наодинці з Федьком.
Так. Звичайно ж, з ними, збрехала Катря, і її чомусь обдало жаром. Я пішла. Не сумуйте без мене, бо скоро повернуся.
Іди вже, дзиґо, посміхнувся дід, проводжаючи поглядом улюбленицю.
Вони йшли удвох знайомою стежинкою по росистих луках, що пахли свіжістю. Вранішню урочисту тишу порушувало мукання корів, яких вже гнали за річку туди, де буяла зеленню трава. Ялівки йшли швидко та граціозно; поважно дибали, хльоскаючи хвостами себе по товстих боках, старші корови, несучи вимя. Частина корів одразу розбрелася по пасовиську.
Катерина підставила обличчя під легенький вітерець, що доносив свіжість та вологу від річки, посміхнулася.
Про що ти зараз думаєш? спитав Федько, що до цього часу йшов поруч мовчки, розмахуючи пластмасовим відерцем та зрідка кидаючи вкрадливі погляди на супутницю.
У такі миті, як зараз, я відчуваю єдність із природою, із цими луками, травами, що пахнуть медом, величавими вербами над річкою, тихими водами, могутнім лісом. Здається, що вже не можна відділити окремо щось одне.
Що ти маєш на увазі?
Усе, що бачу навколо себе, існує в дивній гармонії. Не можна відокремити ліс, бо без нього стане порожньо й беззахисно лукам. Або не можна викреслити нашу річечку, бо не буде роси на травах, на березі верби засумують і загинуть, бо вони народилися й виросли під шум її води. Я теж народилася тут і виросла, сто, навіть тисячу разів ходила цією стежкою, коли босоніж, коли взута, здається, що знаю кожну травинку, назви рослин, як і коли вони цвітуть, як пахнуть. Тому я теж маленька частинка цього місця, Катерина розвела руки в боки, невідємна його частина. Мене теж не можна викреслити звідси.
Катрю, сказав хлопець, вислухавши її щирі слова. Це почуття називається патріотизмом, а виникло воно в тебе як похідне від слова Батьківщина. Усіх людей тягне на свою батьківщину, коли вони її покидають. Через кілька місяців ми закінчимо школу й поїдемо звідси. Будемо вчитися в місті, де вже не буде ні цього лісу зі старезними дубами й тонкими березами, ні запашних лук, ні тихої річки. Буде бурхливе студентське життя, навколо багато знайомих і незнайомих людей, галас, шум машин, грюкіт трамваїв. Закипить, завирує нове життя, затягне тебе, як вихор, і забудеш ти, що на цих луках уже не бігає босоніж дівчинка Катря. Але нічого не трапиться. Усе буде так, як і раніше. Уранці річку будитимуть галасливі гуси, потім замукають корови, і батіг пастуха буде голосно ляскати по запиленій дорозі. Звичайно, ти будеш сумувати за всім цим, але лише тоді, коли ввечері буде вільний час.
Ти мене не зрозумів, Катря сумно подивилася на Федька. Я не зможу жити в місті, бо я частина того, що ти зараз бачиш навкруги.
Ти що? Не така, як усі? Федько на мить аж зупинився.
Мабуть, не така
Лише тепер, коли Катерина замислилася над тим, що їй незабаром буде потрібно покидати рідні місця й їхати на навчання, вона зрозуміла дідові почуття. Скільки років він живе на чужині, а все не може забути рідні Карпати. Та що там забути?! Він марить ними вдень і вночі, не полишає ні на мить. Ось так і вона, Катерина, чітко для себе зрозуміла, що дідове почуття любові до батьківщини дісталося їй у спадок.
Ти закінчиш школу відмінницею, отримаєш золоту медаль і не будеш вчитися далі?!
Буду. Заочно.
Ти хочеш усе життя місити ногами грязюку наших вулиць? Працювати на фермі біля смердючих свиней?
Почнемо з того, Катря посміхнулася, що де смердить, там і пахне. Чув таке? А працювати можна і в школі, і в дитсадку, і у фельдшерському пункті або в аптеці.
І тобі ніколи на захочеться ввечері посидіти в кавярні? Сходити на дискотеку, потанцювати, послухати музику? Урешті-решт, набагато приємніше прийти з роботи в теплу квартиру й спокійно подивитися телевізор, а не бігти доїти корову.
Дивись! Дивись! Катерина шарпнула Федька за рукав сорочки. На тлі синього бездонного неба бовваніла ледь помітна цяточка. Це жайворонок!
Її очі блищали радісно, випромінюючи ясне світло, коли вона завмерла, вслухаючись, як до самого неба підтягав золоту нитку пісні жайворонок.
Хіба можна проміняти цей звук на грюкіт машин у місті? спитала дівчина, дивлячись просто у вічі Федька. Мені приємніші навіть пугачеві заводи, аніж гудки заводів. Ліпше дивитися, як восени сповивають землю сиві старезні тумани, аніж нюхати вуличну пилюку асфальту.
На заводах теж треба комусь працювати, не здавався Федько. І грюкіт металу, що звалюють у доменні печі, теж потрібно комусь слухати.
То нехай там працюють ті, кому до вподоби таке життя. Ось ти, наприклад, де б хотів працювати?
У суді.
Суддею закортіло стати? пустила шпильку Катря.
Так. Суддею. А що в цьому поганого?
Просто так запитала. А я вирішила остаточно: хочу бути вчителькою української мови.
І вчитися заочно?
Так.
І які ж то знання ти отримаєш, коли будеш на заочному відділенні? Федір іронічно посміхнувся. Як у нас кажуть: «Стук, грюк, аби з рук»?
Чому? Я ж буду вчитися не задля диплому, а для себе. Наберу в бібліотеці книжок і буду над ними працювати в поті чола. Усе! Жереб кинуто, як сказав Юлій Цезар.
А батьки про твої наміри знають?
Ще ні. Але, гадаю, вони мене зрозуміють і не будуть заперечувати.
І все-таки, не тут пуп землі, сказав Федько, зрозумівши, що Катерину ще ніколи й ні в чому йому не вдавалося переконати така вже вперта в неї вдача.
Можливо. Але зараз я нутром відчуваю: моє місце тут.
За розмовами вони не помітили, як підійшли до лісу, котрий зустрів їх цілковитою тишею й запахом стиглої суниці.
Не місце, а синій птах, як невловиме щастя, усе ще не міг заспокоїтися Федько.
Тіпун тобі на язика! спалахнули гнівом очі Катерини, але лише на коротку мить, бо вона помітила галявину кущиків із невеличкими різьбленими листочками, посередині яких на тоненьких ніжках красувалися стиглі ягідки суниць.
Дівчина присіла й почала збирати ягоди.
Цур, моє місце! крикнула вона Федькові, швидко кладучи до відерця ягідку за ягідкою.
Федір не послухав її, нахилився, зірвав стебельце. На ньому було кілька достиглих червоних ягід, одна зеленувата і навіть одна маленька квіточка з білими пелюстками, на якій завмерла прозора крапелька вранішньої роси.
Катрю, дивись, яке диво.
Катерина залишила відерце посеред галявини, підійшла до Федора.
Що тут у тебе?
Федір підніс стебельце до її обличчя. Вона взяла його в руки, покрутила напроти сонячного проміння.
У крапельці роси сховалося сонечко, тихо сказала вона, ніби боячись сполохати цю мить.
Катря піднесла до губ Федора стебельце, і найбільша, найсоковитіша ягідка легенько торкнулася його на рівні відкритих вуст. Хлопець дивився на неї якось незвично, пильно, із захопленням, тепло, точнісінько так, як у її сні. Катря невідривно спостерігала за його губами, які поволі, не поспішаючи взяли із стебельця червону ягідку. Федір скуштував її, а Катря не могла ніяк відвести погляд від його губ, бо на них лишилася маленька, червона крапелька. Їй здалося, що суницями пахне не весь ліс, не галявина, рясно усіяна червоними цятками, а його уста. Катрі до нестями захотілося торкнутися до них губами й скуштувати на смак ту соковиту крапельку. Їхні обличчя зблизилися й торкнулися вустами. Катря відчула кислувато-солодкий присмак суниці, і серце в її грудях несамовито закалатало.
Вони поцілувалися знову, і по тілу дівчини пробігли мурахи, потім її охопив жар. Федір обвив її шию руками, і його прохолодні пальці в цю мить здалися Катрі такими гарячими, що могли обпекти. Вона пригорнулася до його міцного, напруженого тіла, і знову їх губи злилися в уже сміливішому, жадібнішому поцілунку. Катря сховала очі під густими чорними віями. Так їй було краще відчувати дотик його ніжних рук і приємних, як смак суниці, губ
Вони поверталися з лісу вже тоді, коли сонце почало ліниво котитися за обрій, а ситі корови на лузі стояли з круглими животами та нетерпляче поглядали в бік села. Федір тримав Катрю за руку й вони йшли однією стежинкою. Однією на двох.