Я ніколи не забуду цей чудовий день, зізналася дівчина, кидаючи на Федька щасливий погляд.
Я теж, відповів він, дивлячись у її сяючі очі.
Підходячи до річки, Катря вивільнила руку, бо село було вже зовсім близько, і люди могли подумати про них казна-що. Лише зараз їй стало ніяково за те, що вранці збрехала дідові. А ще почала мучити совість за те, що вони з Федьком нічого не сказали Ромкові.
«А втім, заспокоїла себе Катря, я не зобовязувалася про все доповідати Романові».
Як на лихо, вони зустріли хлопця біля свого подвіря. Він привітався, кинув оком на відерця із суницями й спитав:
За ягодами ходили?
Катря ладна була крізь землю провалитися! Вона гарячково почала думати, що сказати, чи вже й збрехати на своє виправдання, але її виручив Федько.
Так. Суниць у лісі дуже багато, сказав просто, ніби вони з Катрею вдвох, а не втрьох, ходили до лісу вже не раз.
Я й бачу, сумно посміхнувся Роман.
Ну, я пішов. Бувайте! кивнув Федір і пішов до свого двору.
У погляді Романа було німе питання. Катерина зрозуміла, що Федір залишив її для того, щоб вона сама дала відповідь на це питання.
Ромцю, не ображайся на нас, сказала вона й спробувала посміхнутися так, як робила це завжди, щоб залагодити сварку. Вона хотіла взяти Романа за руку, але він похапцем засунув її у кишеню.
Виходь сьогодні ввечері гуляти, сказав, не встоявши перед її посмішкою.
Не можу.
Якщо щось треба зробити по господарству, то я допоможу.
Я буду зайнята. У мене справи, Катерині довелося збрехати вдруге за цей день.
Виходь лише на півгодини, у голосі Романа прозвучали благаючі нотки.
Катерині було шкода хлопця, бо він був її найкращим, найвірнішим другом.
Ні, вже твердо відповіла вона.
Чому?
Бо сьогодні, Ромцю, скінчилося наше дитинство.
4
Катерина накривала стіл для вечері, коли почула лемент діда зі спальні.
Де ковінька?! Хто взяв ковіньку?!
Дівчина заглянула в прочинені двері.
Що тут сталося, діду? спитала вона, побачивши, що той повзає по підлозі.
Де Варина ковінька? підняв він голову і розгублено закліпав очима.
Це було так кумедно, що Катря не втрималася і розсміялася.
Та ось вона, подала палицю, стоїть, де й завжди.
Справді. А я її там не бачив, дід став ще смішнішим, зробивши від подиву великі очі так, що бабуся не стрималася й теж розсміялася.
Оце так! витираючи сльози від сміху, сказала вона. Ось вам і Лука: рукавиці за пазухою, а він їх шука!
Оце тобі й на! дід гучно ляснув себе долонями по колінах. Виходить, що я пошився в дурні.
Буває, розвела руками Катря. Бабусю, сьогодні сама дійдеш до столу, чи допомогти?
Мені є кому допомагати. А ти йди, не хвилюйся за мене. Краще матері на кухні допоможи чимось.
Не запізнюйтесь на вечерю, бо батько, самі знаєте, як стомлюється за день на своєму тракторі, сказала Катря й майнула на кухню.
Там посеред кімнати стояв великий деревяний, важкий і старезний стіл. Коли купували нові меблі, то замінили все, окрім цього стола. І були на те поважні причини. По-перше, він був круглий, і можна було вільно ходити навколо нього, не боячись ненароком зачепитися й залишити на тілі добрячий синець. По-друге, якщо ж хтось і натикався на стіл, то він стояв, як укопаний, на одному місці, а вміст тарілок не мав жодних шансів розплескатися По-третє, за ним могли зібратися скільки завгодно людей. Для цього треба було лише трохи потіснитися й підставити кілька додаткових стільців. Зверху стіл був завжди застелений свіжою клейонкою, тому ніхто не бачив, що його товсті ніжки були деінде поточені шашелем, але це було не важливо. Головне, що за ним щодня збиралася на вечерю вся родина багато років поспіль. Снідати та обідати могли члени сімї в різний час, а от вечеряли разом. Коли навесні батько Катрі затримувався допізна на роботі, то всі чекали його повернення. Наприкінці літа починалися жнива, тоді батько з трактора пересідав на комбайн і працював на збиранні зернових до півночі. Повертався втомлений, запорошений, але вдома його чекала вся родина. Він швидко вмивався у дворі, потім виливав на себе відро холодної води, ухав, ахав і задоволено крякав. Куди й дівалася втома, коли зустрічався поглядом із рідними людьми, які чекали на нього допізна за цим круглим старим столом.
Татку, ти пахнеш свіжим хлібом, колись сказала йому Катря.
Ні, донечко, засміявся той, я не можу пахнути хлібом, бо я не печу його. Я лише збираю зерно.
Ні, заперечила дівчинка, ти пахнеш хлібом!
Знаючи, що Катря дуже вперта, батько не став сперечатися.
Хлібом? Нехай буде хлібом, погодився він. Мати вже подоїла корову, процідила молоко й стомлено сіла на стілець.
Зараз татко прийде, сказала Катря, глянувши на стіну, де висів годинник. У мене все готове.
Бабуся вже почала ходити, спираючись на палицю. І зараз вона поволі, aлe своїми ногами, під захопленим поглядом дідуся, дійшла до столу та сіла на стілець. Тільки-но всі усілися, нагодився й батько.
Я вчасно! посміхнувся він, сідаючи до гурту. Дружно зацокотіли ложки, коли сімя взялася до їжі. Коли вечеря підходила до кінця, батько поклав ложку на стіл, витер рушничком губи й поважно та голосно сказав:
Катерино!
Усі притихли. Батько так звертався до Катрі лише тоді, коли мала відбутися серйозна розмова.
Що, татку? дівчина здивовано глянула на нього.
Батько поважно обвів поглядом присутніх, поморщив лоба задля годиться.
Незабаром Катерина закінчує навчання в школі, почав він басовито, чітко вимовляючи кожне слово, ніби читав промову з великої трибуни. Ми всі впевнені, що вона отримає золоту медаль. Так, Катерино?
Так, впевнено відповіла дівчина, усе ще не розуміючи, куди батько хилить.
Добре. Це дуже добре. Вважаю, що це велика заслуга й самої Катерини, і її матері, моєї дружини Марини, що зростила гарну доньку.
А я до чого? мати здвигнула плечима. Якби свого розуму в Катрі не було, то чужого не вставиш.
Спасибі й вам, Оресте Мироновичу, і вам, Варваро Іллівно, що були завжди поруч із моєю донькою, що її підтримували й любили. Батько на мить замовк, і настала така тиша, що було навіть чути, як десь бється у віконне скло та дзижчить муха. Настав час, Катерино, обирати подальшу долю. Ти вже остаточно вирішила, ким хочеш бути?
Учителькою української мови та літератури, швидко відповіла Катря.
Непоганий вибір, очі батька потеплішали. Схвалюю.
І якщо вже ми всі зібралися тут, то я хочу сказали, що маю намір вчитися заочно, сказала поспіхом Катря й завмерла в очікуванні вироку батька.
Дід одразу ж задоволено посміхнувся та нетерпляче засовався на стільці від хвилювання, бо це означало, що Катря буде жити й надалі в селі. Він, напевне, хотів ще сказати, що будинок для онуки на їхньому ж рідному подвірї вже майже добудований, і залишилось зовсім трішки, щоб можна було в ньому жити, але глянув на батька, підтиснув тонку смугу губ і промовчав, чекаючи слушного часу.
Заочно? перепитав батько. А чому б і ні? Ні, ми з матірю не заперечуватимемо, якщо ти, Катерино, виявиш бажання навчатися на стаціонарі, скуштувати студентського життя. Доки маємо сили та здоровя, то будемо працювати, заробляти гроші й допомагати тобі в усьому. Aлe ти вже доросла, і маєш повне право зробити свій вибір. Тим паче, що у вересні одна з виховательок нашого колгоспного дитсадка йде в декретну відпустку, і вивільняється її місце.
Зачувши цю новину, дід Орест під напливом емоцій, що його розпирали зсередини, не витримав, підскочив на радощах на стільці й уже розкрив рота, щоб щось сказати, але мяка долоня дружини, що лягла на його руку, стримала його порив, і він знову сів на стілець.
Aлe ж це не означає, що я зможу працювати на її місці? спитала Катерина.
Іван Максимович, наш сусід і голова колгоспу, сам запропонував цю посаду для тебе, поважно відповів батько, а дівчина зашарілася при одній згадці про сімю Федька. Якщо вступиш до педагогічного інституту, то у вересні вже зможеш піти на роботу. Почнеш із виховательки дитсадка, а там, дивись, і в школі вивільниться місце.
Але я Я не маю досвіду, ще не навчалася
Здобудеш, доню, досвід, сказала мати. Головне десь за місце зачепитися. Це ж не місто, де повно дитсадків та шкіл.
Я, звичайно, дуже рада, але все одно якось лячно, зізналася Катря.
Вовка боятися до лісу не ходити, дід усе-таки не втримав свого язика за зубами. Кого там боятися? Маленьких дітей?
Катря подивилася на бабусю, намагаючись вгадати її думку. Та в її мякому, лагідному погляді дівчина побачила підтримку.
Усе буде добре, сказала бабуся.
Я згодна, мовила Катря.
Це теж добре, протягнув батько. Тепер щодо випускного вечора. Хотілося б, щоб ти, Катерино, була на ньому в сукні, вартій медалістки. Тому ми з матірю порадилися й вирішили замовити сукню для вечора твоїй хрещеній матері, маємо намір просити її, щоб привезла тобі найкращу сукню з Москви.
Вона ж усе одно буде купувати своїй дочці сукню в столиці, вставила мати.
Мамо Тату зніяковіла Катря. Навіщо такі розтрати? Це ж не весілля
Ні, Катерино, твердо сказав батько. Ти в нас одна, і все життя ми працювали й працюємо задля тебе. Ти справдила наші сподівання, отримаєш золоту медаль лише ти із трьох випускних класів, а це вже щось та значить.
А ми, бабуся лагідно подивилася на онуку, з дідусем дамо грошей на гарні білі лакові туфлі на високих підборах, щоб ти, Катрю, була на вечорі як королева.
Вона й так у нас найгарніша в селі, із захопленням сказав дід Орест і тут же, зрозумівши, що ляпнув не до ладу, додав: На вечорі будеш найгарнішою!
Дякую вам усім, сказала Катря.
Щоки в неї від хвилювання стали рожевими, і вона, зрозумівши це, зовсім зніяковіла від такої уваги до себе, і то переводила погляд з одного дорогого їй обличчя на інше, то опускала очі донизу. Я навіть не знаю, чим заслужила усе це
Вчися й надалі добре, сказав батько. Хто знання має, той і мур зламає.
За столом знов настала тиша, лише старий годинник на стіні відстукував своє звичне «Тік-так! Тік-так!».
По правді сказати, першою порушила тишу мати, не хотілося б, Катрю, щоб ти так гнула спину в колгоспі, як твій батько, як я, як бабуся й дід Орест. Тобі потрібно вчитися, щоб мати роботу в теплі та фізично не тяжку. Подивися на нашу сусідку Поліну Лаврентіївну. Ходить завжди чисто вбрана, нігті нафарбовані, волосся вибілене, із завивкою інтелігенція, що тут скажеш!
І пня вбери, так покрасивішає, пробурчав дід, бо недолюблював сусідку, а лише терпів її присутність поруч.
Ну, не скажіть, тату, не погодилася мати Катрі. Ви бачили, які в неї руки? Хіба ж такі, як у мене?
Мати покрутила перед собою руками, демонструючи порепані пальці, сухі мозолі та шорстку поморщену шкіру: А її білесенькі, мякесенькі від кремів, пахучі.
А що ж ті руки роблять?! закипів дід. Чи вони корів доять? Чи порпаються в городі?! Чи силос коли вигрібали? А можливо, коноплі мочили в болоті? Та Поросючка сама нічого не робить! Діти зі школи город посадять, прополють, викопають картоплю. Що їй ще робити?! Ходить пихата, ніс задерла так, що кочергою не дістанеш, і пнеться, як жаба на корч. Якби з неї всю штукатурку змити, то ви б побачили, що вона на чорта схожа!
Тату, дорікнула Марина, досить вже вам! Ні з того ні з сього розійшлися, як не знаю хто.
Так ти, Катерино, зрозуміла, куди мати хилить? спитав батько, коли дід утихомирився.
Звичайно, татку, відповіла Катря. Я обіцяю вам усім, що обовязково закінчу інститут і буду працювати з дітьми. І зроблю це, як би мені тяжко не було і які б завади на моєму шляху не трапилися.
Нехай тебе Боженька береже, тихенько прошепотіла бабуся і нишком перехрестила онуку.
Коли Катря пізно ввечері стелила бабусі постіль, та підізвала її і, діставши зі своєї шафи гроші, простягла їх дівчині.
Що це?
Я давно збирала тобі гроші на золоті сережки, сказала бабуся. Хотіла подарувати на весілля, а потім подумала, що всі ми під Богом ходимо, і хтозна, як воно далі буде: чи доживу до весілля
Нічого не хочу більше чути! Катря затулила вуха долонями.
Бабуся легенько торкнулася її руки й посміхнулася так лагідно, як вміла лише вона.
Дурненька! Бери, не соромся, купи сережки та носи із задоволенням. Можливо, частіше будеш мене згадувати.
Бабусю, розчулилася Катря й обняла стареньку за худенькі плечі. Ти в мене найкраща у світі!
Тут грошей вистачить ще й на трусики та ліфчик під нове платтячко, щоб усе було гарне і новеньке.
Спасибі тобі, Катря поцілувала бабусю в щоку.
Так у нас уже жених є? хитро примружилась та. Чи то мені, старій, зраджують підсліпуваті очі?
Є! Ну то й що?
А те, що гівно в тебе, а не жених, сказав дідусь, який якраз зайшов до кімнати й почув останні слова розмови.
Тому він поганий, що син Поліни Лаврентіївни? посміхнулася Катря.
Яблуко від яблуні недалеко падає. Червива в нього, у твого Федька, душа. Ніби святий та божий, а сам на біса схожий!
Діду! Катря невдоволено поморщила носа. Ви всіх Тарасюків недолюблюєте, а до чого ж тут Федько?
Не Тарасюків, а Поросюків, дід підняв догори вказівного пальця. Бо вік уже прожив і можу відрізнити хорошу людину від поганої.
І хто ж, на ваш погляд, хороший?
У Ромка добра, щира душа. Він весь у батька, а того я добре знав.
Я згодна, що Роман хороший хлопець, привітний, працьовитий, щирий. Але люди шукають спорідненої душі й тих, з ким бути поруч приємніше і цікавіше.
Ти, онучко, ще мала й розумом незріла, посміхнувся дідусь. Із часом станеш дорослішою і розумнішою, тоді й побачиш, що ліпшого за Романа немає хлопця на селі. Але дивися, не запізнися, бо дівчата зараз хвацькі. Не встигнеш і оком моргнути, як вкрадуть жениха й оженять на собі. А ти, Катрю, за двома зайцями поженешся жодного не спіймаєш.
А я за ним і не женуся. Нехай на Ромка інші полюють, а як на мене, так ліпшого від Федька нема нікого в цілому світі, сказала Катря, і її темні очі в цей час горіли новим, яскравим світлом.
5
На стільці висіла червона атласна стрічка з написом «Випускник 1985 р.», а по хаті метушилася схвильована Катерина.
Навіть не думала, що буду так хвилюватися, зізналася вона та присіла на диван. Ще вечір не настав, а я вже стомилася.
Не хвилюйся, Катрю, заспокоїла її тихим, співучим голосом бабуся. Зосередься й заспокойся, бо скоро вже треба буде вдягати плаття, а ти все бігаєш туди-сюди, як мітла по двору.
Бабусині слова були як бальзам на рану, її тихий, спокійний голос завжди заспокоював. Уже за десять хвилин Катря стояла перед дзеркалом і вимогливо оглядала себе з усіх боків. Тоненька талія та високі груди були наче вирізьблені умілим майстром; ноги довгі, рівні, стрункі були ще привабливішими на високих підборах білих туфельок; а у дві тоненькі косички, що тяглися від високих скронь до потилиці, були вплетені маленькі білі квіточки. На струнку спину спадало переливами хвилясте, густе та мяке волосся; трохи схвильоване й розгублене обличчя дихало миловидною свіжою молодістю і добротою; губи не потребували ніяких помад, бо мали природний темно-вишневий колір; у маленьких, майже прозорих мочках вух золоті квіточки сережок. Але основною прикрасою, як вважала Катря, була її сукня, що привезла хрещена мати з Москви. І дарма що ту звали в селі фарцовщицею, а дід спекулянткою, бо обновку вона привезла для Катрі напрочуд гарну. Великий виріз спереду переходив на напівоголену спину дівчини, демонструючи її засмаглість, талія туго стягнута, а далі сукня переходила в ціле віяло рюшів із ажурного, напівпрозорого, ніжного, як квітки вишні навесні, білосніжного гіпюру, аж за коліна, роблячи Катрю схожою на казкову Дюймовочку.
Ну, як? онука кинула запитливий погляд на бабусю.
Королева та й годі! сплеснула долонями у захваті та. Не думай, що я кажу це, бо ти наша. Ти дійсно сьогодні виглядаєш неперевершено! Ой, Катерино, розібєш ти серце не одному хлопцеві!
А мені не потрібні всі, задоволено посміхнулася дівчина, потрібен лише один, але на все життя.
Дай-то Боже, тихо сказала бабуся й чомусь тяжко зітхнула.
* * *
Федько з Романом стояли поруч в актовій залі, що була святково прикрашена написами з побажаннями випускникам щасливої дороги в нове життя та повітряними кульками. Катря подивилася на своїх друзів. Федір був одягнений у дорогий, аж блискучий, чорний костюм, з-під якого на піджак лягали довгі язики комірця нейлонової сорочки, стягнутої картатою краваткою; волосся чорне, довге, що майже прикривало вуха, було гарно вкладене в модну зачіску, а лаковані туфлі виблискували. Поруч із ним Роман здавався тьмяним і невиразним. Світле волосся з короткою акуратною зачіскою, що робила його схожим на семикласника, сіренький дешевий костюм, який Роман вже вдягав не один раз, біла бавовняна сорочка й сіра, можливо, ще батьківська, краватка. Та й на зріст Роман був нижчим за Федька. Також чіткі контури обличчя Федора, його чорні брови мали неабияку перевагу перед вигорілими на сонці світлими бровами Романа, а його ясні голубі очі з пухнастими віями робили риси обличчя хлопця мякими та ніжними, навіть схожими на дівчисько.