Міє,дивилася тепер на найменшу дитину, загадковості своєї не втрачай, тільки в деяких, вельми особливих випадках старайся відкриватися. Ти сама той момент уловиш, коли треба буде привідкрити душу. Але не показуйся наскрізь нікому, чуєш?
Чую, відказала й найменша.
Справжністьприваблива, але не завжди виправдана, додала недужа Марія.
Доньки заслухалися нею уважно. Хоча більше зчудувалися. Нарешті вони біля матері так близько. Але навіщо прикипати до неї всім серцем, якщо вона однаково втече від них, як то було завжди. І нічого, що тепер зробить те назавжди. Їм не звикати.
Правда є завжди і всюди, тільки мало кому вона щастя приносить, тому рідко кому потрібна, розговорилася Марія, тереблячи сухими пальцями дрібні ґудзики на своїй байковій льолі, так, ніби спішила встигнути найважливіше донькам перед смертю сказати. Правда часто ранить, навіть убиває, а ще людей навіки розлучає Правду знати хочеться над усе на світі, а, дізнавшись, забути її всім серцем стараєшся. Бо правда добра тільки для когось одного. Вона егоїстична і жорстока, навіть коли йдеться про любов.
Дівчата переглянулися. До чого їхня матір хилить?
Марія продовжила:
А любов потребує зважування: ти мене більше любиш, чи я тебе? Ви на мене тут удома сильніше чекали, чи я до вас дужче з чужини спішила? А якщо не спішила й не приїздила, то чого? Може, правду якусь боялася виказати? Чи від правди якоїсь ховалася в закордонах? При всякій відповіді ми лишимося засмучені, незадоволені або навіть роздавлені, як жаби дідовими чобітьми. Так теж буває, щоб ви знали, примовкла на мить. Її схудлі хворі руки затрусилися. Як і губи. Але вона не зронила сліз, хоча скидалося, ніби до того йде. Тільки попросила Софію подати попити. Ковтнувши води, заговорила знову:
Правда не жалує і не щадить. Вона, буває, життя з ніг на голову перевертає, тож рідко для кого корисна. Шукати їїто як себе зїдати. Знайти їїто про себе забути. Тривога вже не дасть себе почути. Жити з правдою мовчкинестерпно, повірте, повела далі.Не сказати їїстрашна мука одного. Розказативже багатьох. Тож мусиш вибирати А вибір невеликий
У брехнізатишніше, з нею легше й простіше. Хто в незнанні живе, у того серце здоровіше. Менше знаєш, ліпше спиштак спрадавна говорять. Тому здогадуватисято для жінки природно, а старатися докопатися до правдизагрозливо. Треба добре подумати, перш ніж когось про щось розпитувати. Навіть коли ви готові почути правду, знайте, що вонанесподівана. Чи справитеся з отим новим знанням? Чи не пожалкуєте, отримавши бажане? Але й іншого не забувайте, Марія заговорила настирно. Не знати правди не означає, що її немає. Вона є, завжди й у всьому. Чуєте?
Чуємо, відповіли всі три сестри разом.
Можна жити в неправді, про себе лиш дбаючи, а можназ правдою, інших від неї оберігаючи, ще додала. Я, чутко слину ковтнула, вибрала друге, сухо проказала. Знайте, що не ради себе те зробила. І, знайте, що ви дуже-дуже дорогими для мене все життя були, примовкла. Втомилась я, прохрипіла. Ідіть, завтра ще поговоримо.
І справді на завтра дівчата знову сиділи біля материного ліжка.
Почитайте мені, мої хороші,мовила Марія без усяких передмов і розяснень. Вона лежала в «маковій» постелі, багряні кольори відтінювали на її сухому й висохлому обличчі широкі рівчаки ніби справжньої крові. Здавалося, ще митьі Марія вкриється з головою пурпуровою рідиною, розіллється, мов річка, й захлинеться, як берег, улюбленою червоністю. Але так не сталося. Жінка далі нерухомо лежала, накинута напірником із лапатими квітами, й ніжно погладжувала кожну макову голівку кістлявими долонями. Де й поділася виразна врода з її худого обличчя. Одне, що й при смерті не змінилося, волосся. Воно було яскраво-рудим, густим і кучерявим.
Друга шафка, четверта поличка, шоста книжка, восьма сторінка, видала кволо Марія.
Софія встала, підійшла до горіхового шифоньєра, хутко відрахувала й натрапила на вказану брошуру. Вернулася, сіла поруч, прочитала:
«Молодий поет Степан Будний, що відійшов на зорі життя, за кілька місяців до смерті, передчуваючи трагічну неминучість, записав у щоденнику: Часто мені сниться долина червоних маків. Я йду по ній, а маки доторкуються аж до колін і обпікають. Такі гарячі. Над головою дзвенить небесний дзвін. Він став білим од розпеченого сонця. І ллється згори музика білого світла. Воно затоплює мене. А стежка під ногами тепла-тепла. Коли це було? У дитинстві чи минулого літа? Але й досі сняться мені червоні маки. Гарячі, як справжня поезія, народжена великим серцем. І я забуваю про свою недугу, про свої фізичні і душевні болі».
Гарно, злегка усміхнулася Марія.
Ліє, тепер ти, звернулася до другої доньки. Перша шафка, перша книжка, перша сторінка.
Лія взяла потрібну книжку. Поки верталася, ненька зауважила:
Це одна з моїх найперших «макових» покупок. У Києві по дорозі, що веде на книжковий ринок, її продавав один старий, сказав, що хоче на хліб уторгувати грошей, притихла.
А за мить:
Одному хліб за насолоду, іншомукнижка, додала. Одному гроші для заспокоєння, іншомувірші чи квіти, зворушила вустами півусміх. Так завжди. Різні в кожного потреби, бо всі ми різні. Хай навіть рідні сестри. І кожному добре за різних обставин Читай, Ліє,попросила.
Добре, відповіла близнючка й стала провадити чітко й виразно:
«Він гріє кригу неба іздаля,
мелодія цвітка цьогонехитра,
великий і гарячий, як земля,
ранимий і тендітний, мов повітря.
Не руш його, нехай собі горить,
не руш, бо він подібний до любові.
Вінсміх, вінзойк, він у трагічну мить
нагадує мені краплину крові»
Міє, ти теж почитай, попросила недужа, лишивши прочитане Лією без коментаря. Візьми на полиці із зошитами той, що в червоній обгортці. Перша сторінка, сухо скомандувала.
Мія мовчки виконала прохання, у нотах якого вчувався наказ.
«Легенда «Долина червоних маків», порівняно тихо й нечітко почала читання. Її записав 1980 року Петро Медведик у селі Шили Лановецького району Тернопільської області від семидесятилітнього С. Васильчука».
Міє, трохи голосніше, втрутилася мати.
Добре, відказала донька й далі читала гучніше, хоча й ковтала по ходу деякі слова. «За селом Шили колись буяв розлогий степ. Щоранку вівчар звеселяв його піснею. А ще цією піснею він кликав на побачення кохану дівчину. Вона крадькома від злого батька-багатія приносила вівчареві їжу. І почувалася щасливою в розмовах із хлопцем, а відтак у його пестощах
Одного дня не прийшла до вівчаря його любка. Не зявилася вона й назавтра, і на позавтра. Засумував хлопець, грав-вигравав, виводив свої співанки, кликав кохану, та її не було.
Запитав вівчар у степу, чому не приходить кохана, але той лише тяжко зітхнув і похилив трави. Запитав у сонця, та воно пустило знічевя світлий промінець і сховалося за хмару. Вівці теж збилися докупи. Сумно стало в степу, туга важка й на душу хлопця скотилася
Довго ходив іще колами вівчар, усе співав-докликався любої дівчинистеп лише трави додолу схиляв
Лихий батько-багач покарав доньку: звелів не ходити в степ. Затужила вона. Просили їстине йшла. Хіба плакала, коли чула пісню коханого Наостанку попросила, щоб поховали її в степу серед запашних трав. Очі її кapі висохли з горя й сліз уже не мали. Так і померла в журбі зі словами кохання на вустах.
А в степу припав вівчар до коханої, поцілував від душі, на руки схопив і поніс тими місцями, де вони кохалися. Зранене його серце взялося стікати кровю, кожен кривавий слід палав за ним вогняними барвами. Зачервоніло довкола по долині І виросли по тих слідах червоні маки.
Там, де колись буяв розлогий степ, тепер долина червоних маків».
У кімнаті запала тиша.
Марія прикрила очі, тереблячи кволими пальцями цвітне простирадло.
Дівчата й собі не сміли мовити ні словаочікували, що далі звелить ненька. Хоча навіщо всі ці читання, вони не розуміли.
Софіє, знову ти почитай, урешті заговорила хвора. Тільки дещо інше, додала трохи бадьоріше.
А ви не втомилися слухати? перепитала найстарша з доньок.
Ні, це мені навпаки помагає,відповіла на те Марія, зауваживши, що досі ніхто з дівчат так і не назвав її матірю.
То що читати?
Пята шафка, пята полиця, пята книжка, пята сторінка.
«Ми найчастіше уявляємо мак із червоною чи білою квіткою, читала Софія. Та серед Гімалайських гір протягом трьох тижнів цвіте голубий мак На півночі нашої планети цвітуть жовті полярні маки. За коротке літо вони не встигають відцвісти, тому часто їхні квітки можна побачити в льодяному панцирі. Треба мати велике бажання жити, щоб цвісти навіть під кригою»,завершила.
Міє,Марія зненацька занервувала, з її горла виривалися хрипи, а через напруження вени на руках посинішали. У шкатулці, тій, що стоїть на серванті, є два ключі, візьми їх, більшим одчини шухляду в столі, другимверхній столик Там лежить зошит у чорній обгортці. На ньому білими буквами наклеєний напис: «Для Марії», попри хворобу ця жінка вражала доброю памяттю. Візьми його, попросила, і хай Лія прочитає мені звідтам, закашлялася, хай прочитає найперше оповідання. Здається, «Дідо Вітер» воно називається Вони там усі від руки написані, може, не дуже розбірливо, уточнила, але хочу, щоб ви мені його прочитали.
Добре, скорилася наймолодша з доньок. Мія знала, що її незугарне читання багато кого не влаштовувало ще з дитинства.
Тим часом сестра-близнючка Лія вкотре взялася читати виразно, мов була диктором на телебаченні. Саме телеведучою вона потайки мріяла стати, та не судилося. До того ж, почувши материні «передбачення» та напучування щодо її сімейства й материнства, вирішила одне: тільки-но трапиться їй заміж, то присвятить себе сімї та дітям.
Зошит, який узяла в руки, був старим і пошарпаним. Почерк, котрий старалася розбирати, був схожий на дитячийнерівний, закарлючений. «Як материні руді завитки», аж пурхнула нізвідкіль думка.
Лія виразно прочитала:
Дідо Вітер
Десь було, мусить, дванадцять часов. Дідо приніс до хати воду з колодязя, сказав:
Сіно одсиріло в покосахдо дощу.
Я малювала коло вікна букет маків. Тих, шо мені Павлусь учора надвечур приніс. Вони зараз-ки стояли на столі, то я їх карандашами змальовувала.
Я дідові одказала:
Так, буде сьогодні дощ, бо ворони вельми каркаютьтож-ка до негоди.
Сіна шкода, відказав дід. Третий день мочиться, а вже ж пущі сухе було
Висохне, тільки б із чортом танцювати не пушло,я засміялася.
Дідо теж-ка зареготав.
Ми не раз так дне-другого веселили шутками всякими.
Чортовим танцем бурю називали. Тоді вона справді крутила-вертіла. Ох, шуму наробила! Сіно розколошкала, гєт покрутила
Дідо сказав:
Хтося в окрузі знов-ка вмер, сам собі віку вкоротив.
Я таке знала: коли вихор крутить, то хтося або в нашому селі, або в сусідському повісився чи втопився. Таке в нас тут-ка часто буває
А ще буря не на шутку розходилася тогді, коли недобра людина на той світ одходила, або та, що з чортом зналася, або знахур чи знахурка
То ми й сього разу подумали з дідом: покрутить ся буча і стихне, як покійника похоронять.
Але тогді крутило до самого вечора. Ще й уночі. Тільки на ранок успокоїлося.
Ми з дідом у хатині повсякчас були. Аж незвично було, що дідо вдень лежить. А він лежав. З Євангєллю і в окулярах.
А тогді, як ото тільки почало дощити, ще вдень, коло дванадцяти, дідо засміявся:
Шо, знов по мак із Павлусем на вигун ходила?
Ну, не збрехала я. Хоч застидалася.
Ше років із три, та й поженитеся, сказав дід.
Вже мона буде? я розчервонілася. Думала, у пятнадцять літ замуж мене ше не пустить.
Як по науку в город їхати не схоч, то підеш замуж. Бо тиї, шо по науку в місто їдуть, тиї замуж в пітнадціть не йдуть. А тиї, шо городами їдними живуть, ще з-пуд стола полоти буряки з морквою йдуть, і гинчого життє не знають-не бачили й знати-бачити не хочуть, то тиї йдуть.
А ви-те як хочете, діду? спитала я.
А ти сама як хоч? подививсь на мене.
Ше не знаю, сказала я.
Ну, то за два роки взнаєш, рішив дід.
І ще таке сказав:
Але замуж тре йти по любови, коли найдужче кличуть і найбільш хочеться. Бо юна любовто як свіжий буханець. Вийняв із печі і зїсти хочеться Зїві ситий цілий день. На завтра сей хлібуже другий. Їси, бо свіжого нема Так і любов: кожна друга менш жадана і менш нею ситишся, ніж першою. Тому за першу любов найлучче замуж йти.
Дідо бачив: я Павлуся любила
як і свіжий хліб.
І замуж тільки за Павлуся вийти хтіла
Тогді дідові я таке відказала:
Я би хтіла і розумом багатіти, і душею не бідніти. Бо в наших людей чось так рідко виходить.
Хай у тебе вийде, побажав мені дід.
Діду, генде Варці Гапонисі, майже меї однолітці, мати Євка не дає маки на вигоні збирати
Їхнє діло, відказав дід.
Ви мені того не забороняєте
Шо в цім пустого?
Я даже з Павлусем на вигун ходжу, і ви не бороните, я дальше свеми думками ділилася.
Не в любові зло, а в неволі,видав дід.
Ви, діду, як вітер із моїх думок, зізналася я.
Тоякий? спитав він.
Ви колись мені казали, шо люди вітер пояснюють так: на чотирьох сторонах світу стоять чотири великих чоловіки з довгими вусами й міцними губами і постійно дують один на одного. Якщо котрийсь із цих велетнів дме сильніше за гинчих, то з того боку й буває вітер
Ше кажуть, шо вітерто чоловік із великими вусами, прикований за руки й ноги до скелі великими ланцюгами. То коли поривчасто надворі дме, то так той чоловічисько крепко дихає, бо пут позбутися хоче
Бо нікому не добре в путах, мовила я на те.
Тому й біда велика від неволі, як буває од сердитого сильного вітру, відказав дід.
А перегодя спитав, кумедно так, хитро з окулярів зирячи:
Ти ж не віриш в сі казки?
Нє,правду сказала я і розсміялася.
Ми багато всього з дідом чули і знали, на природу частіше зважали, але тільки одним собі довіряли Погодили: лиш той у чужому відповіді шукає, хто в собі сил і знань не має, собі не довіряє.
Але ми любили з дідом усякі казки складати, всякі прикмети з правдою звіряти
Я тоді сказала дідові:
У моїх думках вітер лагідний, як і ви, і моргає він одним вусом, як і ви.
Лиш одним?
Так, одним. Бо як двома, то вже бути бурі,відказала я й зайшлася сміхом.
Дід і собі зареготав. Вусом моргнув. Ніби вітер.
Звідтоді так і звала йогоВітром.
Вільним був мій дід. І яколо нього.
Пощастило нам.
А вихор і справді неспроста теї ночі крутив: Варки Гапонихи баба в сусідньому селі вмерладовго відійти не могла, мучилася. Про неї казали всяке, а що з того правда, що брехня, не знав ніхто.
Нам із дідом теж то було неінтересно. Всякі люди є, і всяких треба. Так кажуть.
Пишу се в літі 1965 року.
Щоб колись прочитала Марія.
А яНадія.
На сім крапка.
Поки.
Вільний Вітер і мені скоро буде за діда, дивне мовила Марія. І попросила дівчат лишити її на самоті.
За кілька днів Марія померла. Було їй тоді сорок пять. Її доньки Софія, Лія та Мія, котрі й так жили без опіки своєї неньки, зосталися з пристаркуватими дідом і бабою. Але й вони пожили недовго: через пять років, на сімдесят шостому році життя, не стало діда Гордія. Іще через два з половиною, у сімдесят три, за ним пішла баба Устина, у дівоцтві Лозова.
4
Сестри зайшли в червону кімнату. Навіть найрозкутіша поміж усіх Мія почувалася в ній невпевнено. Сіла одразу біля дверей на високий табурет, уперлася на килим, що висів на стіні й вражав пащеками лапатих маків.
Софіє, замовляй, бо ти в насдовгождана гостя, почала Лія.
Найстарша із сестер, що мала округлений животик, новоутворене ластовиння на щоках, котре ще більше увиразнювало яскравість природної рудизни її волосся, старанно приховуючи невеселий вираз обличчя, мовила: