Цілковитою ідіоткою, повторила міс Мердстон. Хто інший міг би порівнювати дитинку мого брата з вашим хлопцем? Вони зовсім несхожі! Вони абсолютно різні! Вони явно не схожі між собою з усіх поглядів! Сподіваюся, що вони назавжди будуть несхожі! Не можу я сидіти тут і слухати такі порівняння.
По цих словах вона гордо подалася геть, грюкнувши дверима за собою.
Коротко кажучи, міс Мердстон не любила мене. Коротко кажучи, мене там не любив ніхто, навіть я сам. Бо ті, що любили мене, не могли виявляти цього, а ті, що не любили мене, виявляли це так наочно, що я завжди болюче почувався недоладним, незграбним і дурним.
Я відчував, що вони ніяковіли через мене не менше, ніж я через них. Коли я входив до кімнати, де вони сиділи, розмовляючи, то якась хмара затьмарювала обличчя моєї матері, хоч перед тим вона здавалася веселою. Коли містер Мердстон був у найкращому гуморі, я псував його. Коли міс Мердстон була в найгіршому гуморі, я робив його ще гіршим. У мене вистачало розуму втямити, що моя мати завжди спокутувала це. Вона боялася розмовляти зі мною, бути ласкавою зі мною, бо такою поведінкою могла образити їх і отримати після цього чергову нотацію. Вона не тільки безнастанно боялась образити їх сама, вона боялася, що і я можу їх чимсь образити, і варто мені було ворухнутись, як вона стурбовано стежила за їхніми поглядами. Тому я вирішив якомога менше зустрічатися з ними. Багато довгих зимових годин висиджував я в своїй непривітній спальні, загорнувшись в маленьке пальто і заглибившись у книжку, прислухався, як у церкві б'є годинник.
Вечорами я іноді приходив до Пеготті на кухню. Там я почувався зручно і не боявся бути самим собою.
Але жоден з цих способів утішитися не був схвалений у вітальні. Мене все ще вважали необхідним засобом для виховання моєї бідолашної матері, тому її додатковим випробуванням було позбавлення мене права відлучатись.
Девіде, заявив містер Мердстон якось після обіду, коли я за своїм звичаєм збирався залишити кімнату, я з сумом помічаю, що у вас понурий характер.
Хнюпиться, наче ведмідь! підтвердила міс Мердстон.
Я стояв мовчки, схиливши голову.
Так ось, Девіде, вів далі містер Мердстон, понура впертість найгірший з усіх характерів.
А щодо цього хлопця, зазначила його сестра, то в нього характер найупертіший і найзапекліший з усіх, які я будь-коли бачила! Гадаю, моя люба Кларо, навіть ви мусили б помітити це!
Прошу пробачення, моя люба Джейн, пролепетала мати, але чи ви цілком певні... ви, мабуть, пробачите мені, моя люба Джейн... що ви розумієте Деві?
Мені соромно було б, Кларо, відказала міс Мердстон, коли б я неспроможна була розуміти цього хлопця, чи будь-якого іншого хлопця. Я не претендую на глибокодумність, але в мене є здоровий глузд!
Без сумніву, моя люба Джейн, сказала мати, ви надзвичайно чудово розумієте все!
Ох, люба, не треба! Будь ласка, не кажіть цього, гнівно вставила міс Мердстон.
Але я певна, що це так, доводила моя мати. І кожен знає, що це так! Я стількі разів знаходила цьому підтвердження, що вже мала нагоду переконатися, тож ніхто не може бути більш певний у цьому, ніж я. І тому я говорю з щирою покірністю, моя люба Джейн, запевняю вас!
Скажімо, що я не розумію хлопця, Кларо, відказала міс Мердстон, перебираючи маленькі ланцюжки на зап'ясті. Погодимось, якщо хочете, що я зовсім не розумію його. Він занадто глибокий для мене! Але, мабуть, розум мого брата спроможний якось проникнути в глибини цього характеру? І здається, брат мій саме про це говорив, коли ми, не дуже делікатно, перервали його.
Я гадаю, Кларо, сказав містер Мердстон низьким суворим голосом, що в такому питанні можуть бути кращі й безсторонніші судді, ніж ви.
Едварде, несміливо відповіла моя мати, ви, звичайно, кращий за мене суддя в усіх питаннях. Це стосується і вас, і Джейн. Я тільки сказала...
Ви тільки сказали щось слабке і нерозсудливе, мовив він. Спробуйте не робити цього більше, моя люба Кларо, і стежте за собою.
Мати поворушила губами, ніби відповідаючи: «Так, мій любий Едварде», але вголос вона не сказала нічого.
Я казав, Девіде, продовжив містер Мердстон, повертаючи голову і жорстко дивлячись прямо на мене, що з сумом відзначаю ваш понурий характер. Я не можу допустити, щоб перед моїми очима розвивався такий характер, не спробувавши поліпшити його. Ви мусите намагатися, сер, виправити свій характер. Ми мусимо намагатися виправити його заради вас.
Прошу пробачення, сер, пролепетав я. Я не хотів бути понурим, коли повернувся додому.
Не думайте врятуватися брехнею! так люто відказав він, що мати моя мимоволі підвела тремтячі руки, немов збираючись стати між нами. Через свою понурість ви замикаєтесь у своїй кімнаті. Ви сидите в своїй кімнаті, коли вам слід бути тут. Знайте, що тепер, раз і назавжди, я вимагаю, щоб ви були тут, а не там! Далі я вимагаю, щоб ви були слухняні. Ви мене знаєте, Девіде. Я змушу вас це зробити!
Міс Мердстон хрипко хихикнула.
Я вимагаю шанобливого й слухняного ставлення до мене, він вів далі, і до Джейн Мердстон, а також до вашої матері. Я не дозволю, щоб якась дитина для своєї втіхи уникала цієї кімнати, ніби заразливої. Сідайте!
Він наказав мені, немов собаці, і я покорився, наче собака.
І ще одна річ, сказав він. Я помітив, що ви прихильні до низького і простого товариства. Ви не повинні товаришувати зі слугами. Кухня вас не виправить, а вам треба в багатьох відношеннях виправитись. Я не кажу нічого про жінку, яка підбурює вас. Бо ви, Кларо, звернувся він тихіше до моєї матері, завдяки давнім взаєминам і давно вкоріненим примхам, маєте слабкість поважати її слабкість, яку ми досі ще не подолали.
Це абсолютно неймовірна помилка! скрикнула міс Мердстон.
Я тільки кажу, закінчив він, звертаючись до мене, що не схвалюю вашої привязаності до такого товариства, як міс Пеготті. Цьому треба покласти край! Тепер, Девіде, ви зрозуміли мене, і ви знаєте, які будуть наслідки, коли ви не коритиметеся мені до найменшої дрібниці.
Я це знав добре мабуть, краще, ніж він гадав, бо йшлося про мою матір, і я корився йому до найменшої дрібниці. Я більше не замикався у своїй кімнаті. Я більше не шукав притулку в Пеготті. Сумно сидів я день за днем у вітальні, нетерпляче чекаючи, поки настане ніч і можна буде лягти спати.
Як силував я себе, сидячи в одній і тій самій позі година за годиною, боячись ворухнути ногою чи рукою, щоб міс Мердстон не почала скаржитись (а вона це робила з найдрібнішого приводу) на мою непосидючість; боячись оком блимнути, щоб мій погляд не здався їй незадоволеним або збентеженим, а це стало б за новий привід до скарг на мене. Як нестерпно було прислухатися до стукотіння годинника; стежити за сталевими чотками міс Мердстон; міркувати, чи одружиться вона колись, а якщо одружиться, то з яким саме нещасним чоловіком; лічити кахлі на пічці; блукати поглядом по стелі, між візерунків і закарлючок на шпалерах.
Які то були прогулянки вздовж брудних шляхів у зимову негоду, коли я, самотній, ніс в собі цю вітальню з міс Мердстон жахливий тягар, дарований мені долею, безупинний кошмар наяву, ярмо, що придушувало мій розум.
Які то були обіди, де я, мовчазний і приголомшений, сидів за столом, повсякчас відчуваючи, що є тут зайві виделка й ніж мої, зайвий апетит мій, зайві тарілка й стілець мої, зайва людина я.
Які то були вечори, коли запалювали свічки, і я мусив зайнятися чимсь, але не наважуючись читати цікаву книжку, мучився над карколомними арифметичними завданнями; коли таблиці мір і ваги складались у пісню на мотив «Пануй, Британіє» або «Годі суму»; коли я ніяк не міг їх вивчити, бо вони входили в одне вухо й вислизали з іншого. Як важко було мені стримувати позіхання і протистояти дрімоті; як раптово я підхоплювався, коли випадково засинав; як не діставав я відповіді на свої нечасті запитання; яким порожнім місцем я був, що його ніхто не помічав, але що кожному заважало; яким великим порятунком було для мене чути, як міс Мердстон вітає дев'яту годину і наказує мені йти спати.
Отак тяглися канікули, аж допоки одного ранку міс Мердстон сказала:
Ось уже й останній день пройшов! і дала мені останню за ці канікули чашку чаю.
Я від'їздив без суму. Я був на межі одуріння, але трохи бадьорився, думаючи про зустріч iз Стірфорсом, хоч за ним бачилася мені зловісна постать містера Крікля. Знову містер Баркіс з'явився перед ворітьми, знову міс Мердстон застережливо проказала: «Кларо!», коли мати схилилася наді мною, щоб попрощатися.
Я поцілував її і свого маленького братика і дуже зажурився. Але я журився не тому, що від'їжджаю, бо між нами було провалля, ми й без того були розлучені щодня. І не обійми її живі ще й досі в моїй пам'яті, хоч як пристрасно обіймала вона мене. Ні, я найжвавіше пригадую те, що сталося потім.
Уже в екіпажі почув я, що вона гукає мене. Вона стояла сама біля садової огорожі, простягаючи до мене своє немовля. Була холодна тиха погода. Жодна волосина на материній голові, жодна складка на її вбранні не ворушилася, коли вона пильно дивилася на мене, підіймаючи свою дитину.
Отак я втратив її. Отак я бачив її потім у своїх снах у школі мовчазну постать біля мого ліжка, що пильно дивиться на мене, простягаючи своє немовля.
IX. Незабутній день народження
Я оминаю все, що трапилося в школі, аж до річниці мого народження в березні. Не памятаю нічого, крім того, що Стірфорс був іще чудовіший, ніж будь-коли. Він мав залишити школу в кінці цього семестру, якщо не раніше; він здавався мені ще натхненнішим і незалежнішим, ніж колись; але крім цього, я не памятаю нічого. Основна подія, якою позначений цей час у моїй памяті, немов поглинула всі менш важливі спогади.
Мені навіть важко повірити, що минуло повні два місяці між моїм поверненням до Салем-Гаузу і цим днем мого народження. Тільки розумом сприймаю я, що так воно мало бути, інакше я був би переконаний, що одна подія без усякого проміжку йшла слідом за другою.
Як добре я памятаю, що то був за день. Я знову вдихаю туман, що висів над тією місцевістю; бачу іній крізь туман; відчуваю, як вкрите інеєм волосся липне до моїх щік; дивлюся на темний клас, в якому подекуди мерехтять свічки в туманному ранку, дихання хлопців парою виходить з вуст, учні дмухають на пальці, тупотять ногами по підлозі.
Це трапилося після сніданку. Щойно ми повернулися до класу з майданчика, містер Шарп увійшов, кажучи:
Девіда Копперфілда кличуть до вітальні.
Я чекав на кошик з подарунками Пеготті і аж спалахнув від радості при цьому повідомленні. Хлопці почали мене просити не забути їх при розподілі ласощів, коли я жваво зіскочив з лави.
Не поспішайте, Девіде, сказав містер Шарп. Часу досить, мій хлопче, не поспішайте.
Мене мав би здивувати зворушений тон, яким він говорив, коли б я мав час подумати про це. Але я похапцем побіг до вітальні. Там знайшов я містера Крікля, що сидів за сніданком, поклавши перед собою палицю й газету, і місіс Крікль з відкритим листом у руці. Але ніякого кошика там не було.
Девіде Копперфілде, сказала місіс Крікль, відводячи мене до дивана й сідаючи поруч зі мною. Я хочу поговорити з вами цілком відверто. Я маю щось розповісти вам, дитя моє.
Я, звичайно, глянув на містера Крікля. Але той, не дивлячись на мене, похитав головою і припинив зітхання величезним тостом із маслом.
Ви занадто юний, щоб розуміти, як щодня змінюється світ. Але ми всі мусимо пізнати це, Девіде, дехто з нас змалку, дехто з нас під старість, дехто з нас впродовж цілого свого життя.
Я серйозно глянув на неї.
Коли ви виїздили з дому наприкінці канікул, сказала місіс Крікль після короткого мовчання, чи всі у вас вдома були здорові? вона знову помовчала. Ваша мама була здорова?
Я затремтів, сам не знаючи чому, і все ще серйозно дивився на неї, навіть і не намагаючись відповісти.
Бо, провадила вона далі, з великим жалем мушу сказати вам, цього ранку я почула, що ваша мама дуже хвора.
Туман виріс між мною і місіс Крікль, в якусь хвилину постать її заколихалась у ньому. Потім я відчув, як палаючі сльози струмлять по моєму обличчю, і все знову опинилося на своєму місці.
Вона дуже небезпечно хвора, додала вона.
Я знав уже все.
Вона померла!
Не було потреби казати мені цього. Ще до цих слів я розпачливо заплакав і відчув себе сиротою у неосяжному світі.
Місіс Крікль була дуже добра до мене. Вона затримала мене там на цілий день і часом лишала наодинці. Я плакав, змучений засинав, прокидався і плакав знову. Коли не міг уже більше плакати, я почав міркувати. І тоді найтяжче стискалося моє серце, ніщо не було спроможне вгамувати мого болючого смутку.
Думки мої не були зосередженні на нещасті, що тяжіло на моєму серці, але блукали довкола нього. Я думав про те, як тихо в нашому замкненому будинку. Я думав про немовлятко, що (як сказала місіс Крікль) занедужало і, мабуть, теж помре. Я думав про могилу мого батька на кладовищі біля нашого будинку, про те, як моя мати лежатиме там під тим, таким знайомим мені, деревом. Коли мене лишали на самоті, я ставав на стілець і дивився в дзеркало які червоні в мене очі і яке смутне у мене обличчя. Коли минуло кілька годин, я почав міркувати, чи вже справді в мене скінчилися сльози, бо на те було схоже, і про що я почну думати посеред цього нещастя, коли наближуся додому бо я мав їхати додому на похорон. З жалем відзначаю, що пишався увагою, яку виявляла до мене решта хлопців, бо в своєму горі я став дуже важливою особою.
Якщо будь-коли дитина вражена була щирою тугою, то це був саме я. Але пригадую, що ця увага якось задовольняла мене, коли я походжав по майданчику для ігор цього вечора, а всі хлопці сиділи в класі. Їхні погляди крізь вікна давали мені відчуття відзначеності, тож я набирав смутнішого вигляду і починав ступати повільніше. Коли навчання скінчилось і вони вийшли та заговорили зі мною, я вирішив не задирати носа перед ними і поводитися так само, як і раніше.
Я мав їхати додому наступної ночі. Не в диліжансі, а в важкій кареті, що звалася «Фермер» і призначалася, головним чином, для сільських подорожей на короткі відстані. Цього вечора я не розповідав історій з книжок, а Тредльс наполегливо змусив мене позичити в нього подушку. Не знаю, нащо він це зробив, бо в мене була власна подушка; але більше нічого він, сердега, позичити не міг, окрім, хіба, аркуша паперу, вкритого скелетами, що його він подарував мені на прощання для вгамування смутку і заспокоєння почуттів.
Другого дня я покинув Салем-Гауз. Тоді мені й на думку не спадало, що я залишаю це місце назавжди. Дуже повільно їхали ми цілу ніч і дісталися Ярмута тільки о девятій чи о десятій годині вранці. Я шукав містера Баркіса, але його там не було. Замість нього до вікна карети підійшов гладкий веселий маленький стариган у чорному, з бантами потертих стрічок на колінах штанів, у чорних панчохах, у крислатому капелюсі.
Постукавши у вікно карети, він спитав:
Мастере Копперфілд?
Так, сер!
Чи не підете ви зі мною, юний добродію, будь ласка, сказав він, відчиняючи дверцята. Я матиму приємність доставити вас додому.
Я подав йому руку, дивуючись, хто це такий, і ми пішли до крамниці на вузькій вулиці. На вивісці цієї крамниці було написано: «Омер драпувальник, кравець, галантерейник, похоронна контора та ін.». То була тісна й задушлива крамниця, повна всякого одягу, готового і неготового, а в одному вікні повно було чоловічих і жіночих капелюхів. Ми зайшли до маленької приймальні позаду крамнички, де побачили трьох молодих жінок за роботою над безліччю чорних тканин. Матерія купою лежала на столі, маленькі шматки й обрізки вкривали всю підлогу. У кімнаті було жарко, тут панувала задушлива атмосфера теплого чорного крепу. Тоді я не знав, що то був за запах, але тепер знаю його добре.
Ці три молоді жінки дуже захоплені були своєю справою. Вони підвели голови глянути на мене, а потім знову заходилися працювати. Рука з голкою мельк-мельк-мельк. Водночас через вікно чути було ритмічне стукотіння молотка в майстерні по той бік маленького двору. Це стукотіння утворювало якусь одноманітну мелодію: РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат і так безперестанку.
Ну, звернувся мій провідник до однієї з трьох молодих жінок, як іде робота, Мінні?
Ми закінчуємо вчасно, весело відказала та, не підводячи голови. Не бійся, тату!
Містер Омер зняв свого крислатого капелюха і сів, відсапуючись. Він був такий огрядний, що мусив деякий час віддихатися, аж тоді він спромігся вимовити:
Це добре!
Тату, грайливо сказала Мінні. І чого це ти товстішаєш?
Та й сам не знаю, доню, задумливо відказав він. Така вже в мене комплекція.
Ти такий, бач, веселий чоловік, сказала Мінні. Ти так на все легко дивишся!
Немає сенсу дивитися на речі інакше, люба, відповів містер Омер.
Авжеж, ні, відказала дочка. Ми тут усі веселенькі, слава богу! Правда ж, тату?
Сподіваюся, доню, сказав містер Омер. Ну, тепер я вже віддихався та, мабуть, зніму мірку з цього юного школяра. Чи не зайдете ви до крамниці, мастере Копперфілд?
Задовольняючи прохання містера Омера, я пішов за ним. Він показав мені купу костюмів і додав, що вони найвищої якості та найкраще підходять для жалоби за батьками. По тому він почав вимірювати мене з усіх боків і записувати заміри до книжки. Занотовуючи, він звернув мою увагу на свої записи, на кілька фасонів, що, за його словами, «щойно увійшли у моду», і на кілька інших фасонів, які, за його словами, «щойно вийшли з моди».
От на цьому ми часто втрачаємо чимало грошей, сказав містер Омер. Але фасони наче людські істоти. Вони зявляються ніхто не знає коли, чому і як. І вони зникають ніхто не знає коли, чому і як. Так само, як життя людське, на мою думку, коли дивитися з цього погляду.
Я був занадто засмучений, щоб підтримувати розмову на цю тему, та, мабуть, вона була б вищою за моє розуміння й за інших обставин також. Містер Омер завів мене назад до кімнати, важко дихаючи на ходу.
Потім він гукнув комусь під карколомними східцями за дверима:
Принесіть чаю і бутербродів!
Якийсь час потому, доки я оглядався довкола, міркував і прислуховувався до шарудіння крепу в кімнаті та до пісні молотка по той бік двору, зявилися чай і бутербродна таця. Виявилося, що вони призначені мені.
Упродовж кількох хвилин містер Омер дивився на мене. Я не дуже багато уваги звертав на сніданок, бо чорні речі довкола зіпсували мені апетит. Нарешті містер Омер мовив:
Я вже давно знайомий з вами, мій юний друже!
Давно, сер?
Все ваше життя, відповів містер Омер. Можу сказати, що навіть до початку вашого життя. Я раніше познайомився з вашим батьком. Він був на зріст пяти футів девяти з половиною дюймів, а його могила глибиною пять футів двадцять дюймів.
РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат, почулось через двір.
Його могила пять футів і двадцять дюймів, любязно, з приємністю повторив містер Омер. Я вже забув, чи то був його заповіт, чи її розпорядження!
Ви не знаєте, що з моїм маленьким братиком, сер? спитав я.
Містер Омер похитав головою.
РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат.
Він в обіймах своєї матері, сказав той.
О, бідолашне малятко! Він помер?
Киньте думати про це, ви тут нічого зробити не зможете, мовив містер Омер. Так. Дитинка вмерла.
По цій звістці рани мої знову розятрились. Я майже не доторкнувся до сніданку, підійшов і поклав голову на інший стіл у кутку маленької кімнати. Мінні похапливо очистила цей стіл, щоб я не псував жалобних матерій своїми сльозами. Ця гарненька добродушна дівчина мяким рухом відгорнула волосся з моїх очей. Але вона дуже раділа, що вчасно закінчила свою роботу, і так відрізнявся її настрій від мого.
Незабаром спів молотка припинився, привітний парубок пройшов через двір до кімнати. Він тримав молоток у руці, а рот його був повний цвяшків, і він мусив витягти їх звідти, перш ніж заговорити.
Ну, Джореме, сказав містер Омер, як в тебе посувається робота?
Усе гаразд, відповів Джорем. Зроблено, сер.
Мінні трохи зашарілась, а дві інші дівчини пересміхнулись одна з одною.
Оце так! Ти працював при свічках учора ввечері, коли я сидів у клубі? Скажи мені? спитав містер Омер, підморгнувши.
Так, відказав Джорем. Ви ж обіцяли, що поїдемо гуляти разом, якщо закінчимо вчасно. Мінні зі мною і ви.
О! А я думав, що ви збираєтеся зовсім залишити мене на самоті, сказав містер Омер і розсміявся, аж захлинувся.
А коли ви були такі ласкаві, що пообіцяли це, вів далі молодий чоловік, так я і взявся до роботи гаряче, як бачите. Може, подивитесь, як воно?
Добре, сказав містер Омер, підводячись. Любий мій, він зупинився, звертаючись до мене, чи не хотіли б ви побачити
Ні, батьку, втрутилася Мінні.
Я гадав, це йому буде приємно, моя люба, сказав містер Омер. Але, мабуть, ти маєш рацію.
Не знаю, як я зрозумів, що вони пішли дивитися саме на труну моєї любої матері. Я ніколи не чув, як роблять труну. Я ніколи не бачив труни. Але якось зрозумів, що то був за стукіт. І коли молодий чоловік увійшов, я напевно знав, що він робив перед тим.
Отже, робота була закінчена. Двоє дівчат, чиїх імен я не чув, зчистили нитки й обрізки зі свого вбрання і вийшли до крамниці прибрати її та чекати на замовників. Мінні залишилася запакувати зроблене і покласти роботу в два кошики. Вона працювала навколішках і наспівувала чудову мелодію. Джорем я не мав сумніву, що то був її наречений підійшов і крадькома поцілував її (він начебто зовсім не зважав на мене). Він сказав, що батько її пішов за екіпажем, а тому він мусить поспішати, щоб підготуватися до поїздки. Потім він знову вийшов. Вона поклала наперсток і ножиці в кишеню, акуратно застромила голку з чорною ниткою в блузку й жвавенько почала вбирати пальто перед дзеркалом, в якому я побачив її задоволене обличчя.
Я спостерігав усе це, сидячи за столом у кутку, спершись головою на руку й міркуючи про зовсім інші речі. Екіпаж незабаром підїхав до крамниці, туди спочатку поклали кошики, потім посадили мене, а потім сіли ті троє. Пригадую, то було щось середнє між легким екіпажем і возом для перевезення фортепіано. Цей екіпаж був пофарбований у темний колір, запряжений чорним конем з довгим хвостом. Місця там було досить для нас усіх.
Не думаю, що будь-коли у своєму житті переживав я такі дивні почуття, як тоді, коли сидів з ними (тепер я, звичайно, мудріший) і пригадував, що в них за робота, і бачив, як радіють вони поїздці. Я не гнівався на них, скоріше я боявся їх, ніби був кинутий між істотами, з якими я зроду не мав нічого спільного. Вони були в дуже веселому гуморі. Старий сів попереду, щоб правити, а двоє молодих сіли позаду нього. Коли він звертався до них, вони нагиналися вперед і кожний зі свого боку заглядав в його масне обличчя; здавалося, вони дуже люблять його. Іноді вони звертались і до мене, але я зіщулився в своєму кутку, приголомшений взаємними залицяннями і жартами, хоч і не дуже шумливими, і майже дивуючись, що ніхто не карає їх за черствість серця.
Коли вони зупинилися нагодувати коней, поїсти, попити і пожартувати, я ні до чого не міг торкнутись і не порушив свій піст. А коли ми дісталися до нашого дому, я зіскочив якнайшвидше з екіпажа, щоб не бути в їхньому товаристві перед цими священними вікнами, що дивилися на мене, немов сліпі. Даремно міркував я колись, що саме змусить мене заплакати вдома варто було лише побачити вікно кімнати моєї матері і сусіднє вікно, що за кращих часів було моїм.
Не встиг я дійти до дверей, як опинився в обіймах Пеготті. Вона ввела мене до будинку. Не могла вона стримати свого горя, побачивши мене, але незабаром опанувала себе і почала говорити пошепки, ходити навшпиньки, ніби побоюючись стурбувати померлу. Я зрозумів, що вона давно не лягала в ліжко. Вночі вона сиділа, тихо пильнуючи. Поки її бідолашна люба красуня буде поверх землі, сказала Пеготті, ніколи вона не покине її!
Містер Мердстон не звернув на мене жодної уваги, коли я ввійшов до вітальні. Він сидів біля каміна, мовчки плачучи, зігнувшись у своєму кріслі. Міс Мердстон працювала за бюро, укритим листами та паперами: вона простягла мені свої холодні кінчики пальців і залізним шепотом спитала, чи зняли з мене мірку для жалобного костюма.
Так, відповів я.
А твої сорочки? спитала міс Мердстон. Ти їх привіз додому?
Так, мем! Я привіз додому весь свій одяг.
То були всі слова втіхи, що їх подарувала мені її твердість. Не маю сумніву, що вона знаходила вишукане задоволення в можливості з цієї нагоди демонструвати своє так зване самовладання, свою твердість, свій здоровий глузд і весь диявольський каталог бездушних якостей. Вона особливо пишалася тим, що повернулася до справ; і тепер, коли вона все зводила до пера й чорнила, ніщо не могло зворушити її. Всю решту цього дня і потім від ранку до ночі вона сиділа за столом і захоплено дряпала твердим пером, говорила суворим шепотом, не ворушачи жодним мязом на обличчі і не помякшуючи жодного звуку свого голосу.
Брат її іноді брався до книжки, але, як я міг побачити, ніколи не читав. Він інколи розкривав книжку й дивився в неї, ніби читаючи, але впродовж цілої години не перегортав жодного аркуша, а потім кидав її та починав походжати по кімнаті. Годину за годиною сидів я, схрестивши руки, стежив за ним і лічив його кроки. Він дуже нечасто звертався до сестри і ніколи до мене. В усьому нерухомому будинку він здавався єдиною рухомою річчю, якщо не зважати на маятники годинників.
Цими днями перед похороном я дуже мало бачив Пеготті. Тільки проходячи сходами, я завжди знаходив її біля кімнати, де лежали моя мати зі своїм немовлям. Та ще кожної ночі приходила вона до мене й сиділа біля узголів'я, доки я не засну. За день чи два перед похороном здається, то було за день чи два, але я мало тямив у той важкий час і не міг відзначати його хід вона завела мене до кімнати. Пригадую лише, що під білим покривалом на ліжку в чистій і свіжій кімнаті лежало те, що здавалося мені втіленням урочистої тиші, яка панувала в нашому будинку. А коли Пеготті спробувала легенько відгорнути покривало, я скрикнув: «О, ні! О, ні!» і схопив її за руку.
Якби похорон відбувся учора, то й тоді я не міг би пам'ятати його чіткіше. Я памятаю навіть повітря в кращій вітальні, де стояв я біля дверей, яскраве полум'я в каміні, блиск вина в графинах, візерунки на склянках і тарілках, легкий солодкий аромат пирога, запах сукні міс Мердстон і наші чорні вбрання. Містер Чілліп у кімнаті, він підходить побалакати зі мною.
Як здоров'ячко мастера Девіда? ласкаво запитує він.
Я не в змозі відповісти, що почуваюся дуже добре. Я простягаю йому руку, і він затримує її в своїй долоні.
Боже мій! каже містер Чілліп, лагідно посміхаючись, з теплою іскоркою в очах. Наші маленькі друзі зростають навколо нас. Вони зростають так, що ми й незчуємось, як! Правда ж, мем?
Це він звертається до міс Мердстон, яка не відповідає нічого.
Це велике досягнення, мем! наполягає містер Чілліп.
Міс Мердстон відповідає хіба що гримасою і сухим кивком. Містер Чілліп, зніяковівши, відступає в куток, тягнучи мене за собою, і більше не розкриває рота.
Я зауважую це тому, що я зауважую все навколо, а не тому, що турбуюся про себе. І ось починає бити дзвін, містер Омер та інші підходять підготувати нас. Як уже давно розповідала мені Пеготті, в цій кімнаті зібралися ті, хто йшли за труною мого батька на те саме кладовище.
Ось містер Мердстон, наш сусід містер Грейпер, містер Чілліп і я. Коли ми підходимо до дверей, носії зі своїм вантажем уже в саду; вони йдуть перед нами стежкою, повз ясені, через ворота, до кладовища, де я так часто літніми ранками слухав співи пташок.
Ми стоїмо навколо могили. День здається мені інакшим від усіх інших днів, навіть світло не таке, як завжди, сумніше, ніж зазвичай. Тут панує урочиста тиша, яку ми принесли з дому разом з тим, що покоїться тепер у землі. Ми стоїмо з непокритими головами, і я чую голос священика, що звучить на відкритому повітрі тихо, але виразно й просто: «Я є воскресіння й життя, каже Господь»; потім я чую схлипування. І я бачу серед юрби ту добру й вірну служницю, що її з усіх живих людей на землі я люблю найбільше; моє дитяче серце певне одного дня бог скаже їй схвальні слова.
Тут багато знайомих облич облич, що я їх бачив у церкві, коли спостерігав; облич, що вперше побачили мою матусю, коли вона приїхала до села в усій своїй юній красі. Я не звертаю на них уваги, я не переймаюсь нічим, тільки своїм горем, а все ж таки я бачу і впізнаю їх усіх, і навіть помічаю, як Мінні стоїть позаду і сяючими очима дивиться на свого коханого, що стоїть біля мене.
Усе закінчилося, могила засипана, ми повертаємося додому. Перед нами стоїть наш будинок, такий гарний і незмінний, так міцно пов'язаний у моїх спогадах з молодістю тієї, що померла. І вся моя журба ніщо перед журбою, яку навіював на мене будинок. Але мене ведуть далі; містер Чілліп розмовляє зі мною; і коли ми приходимо додому, він підносить воду до моїх вуст; і коли я прошу в нього дозволу піти до своєї кімнати, він відпускає мене з якоюсь жіночою ніжністю.