Тенгей стояв поруч з містером Кріклем. Мені здавалося, що він зовсім даремно так люто вигукнув «тихо!», бо хлопці і так всі сиділи німі й непорушні.
Видно було, що містер Крікль ворушить губами, а результат цього ворушіння чути було від Тенгея:
От, хлопці, починається новий семестр. Стережіться й пильнуйте в цьому новому семестрі. Раджу вам старанно готуватися до уроків, бо сам я завжди готовий карати. Я від свого не відступлюся. Немає сенсу відтирати відзнаки, що я вам понаставлю однаково всі не витрете. А тепер до роботи!
Коли закінчився цей жахливий виступ і Тенгей пошкандибав геть з класу, містер Крікль підійшов до мого місця і сказав, що коли я майстер кусатися, то він кусається ще краще. По цій промові він показав мені свою палицю і запитав, як подобається мені цей зуб. Чи не гострий зуб, га? Може, це корінний зуб, га? Добрий в нього гостряк, га? Мабуть, він кусається, га? Кусається? З кожним запитанням він так боляче бив мене цією палицею, що я аж корчився. Отак дуже скоро я був, як казав Стірфорс, посвячений у таємниці Салем-Гаузу і так само скоро вмився сльозами.
Не хочу сказати, що то була виняткова відзнака, спеціально для мене. Навпаки, переважна кількість хлопців (особливо найменші) діставали таких самих ознак уваги, коли містер Крікль робив обхід класу. Півшколи корчилось і плакало, коли почались уроки. А скільки їх корчилось і плакало, коли уроки закінчилися це я справді боюся пригадати, щоб мене не звинуватили в перебільшенні.
Думаю, що ніколи жодна людина не втішалася своєю професією так, як містер Крікль. Побиття хлопців було для нього насолодою, цим він ніби задовольняв свій хижий апетит. Я певен, що особливо дратували його повновиді хлопці. Такий хлопець мав на нього якийсь дивний вплив він почувався стурбованим, аж доки не знаходив достатню причину лупцювати його до кінця дня. Я сам був пухкенький, тож не мав шансу не дізнатися про це. Як пригадаю тепер того чолов'ягу, в мені вся кров закипає від обурення, але обурення це якесь відсторонене, немов я все про нього знав, але ніколи не відчував на собі. Та кров моя кипить гнівом проти нього, бо я знаю його як дурного негідника, що мав не більше права на дану йому велику владу, ніж на те, щоб бути верховним адміралом або головнокомандувачем. Та можливо, що на кожній з цих посад він зробив би значно менше зла.
Нещасні маленькі жертви безжалісного ідола, які жалюгідні ми повзали перед ним. Як подумаю тепер, то вважаю ганьбою всього свого життя, що корився й підлабузнювався до людини з такими нахилами і претензіями.
Ось сиджу я за партою знову, стежачи за його очима смирено стежачи за його очима. Він розліновує зошит для чергової жертви, руки якої він щойно побив цією самою лінійкою; жертва намагається притамувати кишеньковою хустинкою біль у руці. У мене купа справ. Мені слід не стежити за його очима, а працювати, але мій погляд прикутий до нього, я намагаюся довідатися, що робитиме він зараз, чия прийде черга страждати моя чи когось іншого. Ряд маленьких хлопчиків позаду мене так само пильно стежить за його очима. Мабуть, він знає це, хоч удає, ніби не помічає нічого. Він жахливо кривиться, розліновуючи зошит. Раптом він шугає оком уздовж нашого ряду, а ми всі схиляємося над книжками і тремтимо. За секунду ми знову вп'ялись очима в нього. Якийсь нещасливий злочинець, обвинувачений в недосить добрій письмовій роботі, наближається за його командою. Злочинець нерозбірливо благає пробачення і присягається, що завтра вчитиметься краще. Містер Крікль утинає якийсь жарт перед тим, як побити його, і ми сміємося жалюгідні цуценята, ми сміємося, з сірими, мов попіл, обличчями, з серцями у пятах.
Ось я знову сиджу за партою сонного літнього вечора. Гамір і дзижчання лунають навколо мене, немов то не хлопці, а рій великих синіх шпанських мух. Мене переслідує теплий сморід волячого жиру (ми обідали годину чи дві тому), голова моя важка, немов свинцем налита. Цілий світ віддав би я за те, щоб поспати. Сиджу, вп'явши очі в містера Крікля, глипаючи на нього, мов совеня. Коли сон перемагає мене на хвилину, то й крізь дрімоту він маячить переді мною, розліновуючи зошити, тим часом він тихенько підходить ззаду і повертає мене до дійсності, лишивши червону смугу на моїй спині.
Ось я на майданчику, він ще стоїть перед моїми очами, хоч я його і не бачу. Замість нього я стежу за вікном неподалік від мене, за яким, я знаю напевно, він зараз обідає. Щойно у вікні він покаже своє обличчя моє виразить благання і покірність. Щойно він подивиться крізь скло найзухваліший хлопець (крім Стірфорса) вмить перерве свій регіт і прийме задумливий вигляд. Одного разу Тредльс (найбільший невдаха у світі) ненароком розбив те вікно мячем. Я й тепер здригаюся від жаху, що охопив мене, коли я це побачив і відчув, як мяч приземлився на священну голову містера Крікля.
Бідолашний Тредльс! У своєму тісному блакитному костюмі, що перетворював його руки на німецькі ковбаски чи рулети із джемом, він був найсмішнішим і найжалюгіднішим з хлопців. Його завжди сікли палицею мені здається, це відбувалося щодня, окрім одного святкового понеділка, коли його відлупцювали лінійкою по руках. Щодня він збирався написати про це дядькові, але так ніколи цього й не зробив. На короткий час він схиляв голову на парту, але ще до того, як сльози висихали на його очах, він якимось чином веселішав і знов починав сміятися та розмальовувати скелетами свою грифельну дошку. Спочатку я дивувався, яку втіху знаходив Тредльс у малюванні скелетів, і деякий час дивився на нього, як на богомольця, що нагадує собі цими символами смерті, що биття не триватиме довіку. Але, мабуть, він удався до цього мистецтва тільки тому, що скелети малювати було легко й вони не мали складних рис.
Він був дуже благородний, цей Тредльс, і вважав священним обов'язком усіх хлопців стояти один за одного. Було кілька випадків, коли він страждав через це, особливо одного разу, коли Стірфорс розсміявся в церкві, а бідл вирішив, що це Тредльс, і вивів його геть. Ще й тепер бачу його такого, яким він тоді йшов у карцер, зневажений всією парафією. Він так і не назвав справжнього винуватця, хоч був побитий і ув'язнений на такий довгий час, що вийшов з карцеру з цілим кладовищем скелетів, які заполонили весь його латинський словник. Але він дістав за це свою винагороду. Стірфорс оголосив, що Тредльс не ябедник, і ми всі оцінили це як найвищу похвалу. Щодо мене, то я згодився би витерпіти будь-яке катування (хоч був не такий хоробрий, як Тредльс, і значно молодший), аби отримати таку компенсацію.
Однією з найбільших насолод у моєму житті було бачити, як Стірфорс йде до церкви попереду нас, до руки рука із міс Крікль. Я не вважав міс Крікль такою ж гарною, як маленька Емлі, і не любив її (не насмілювався), але вважав її дівчиною надзвичайно привабливої зовнішності і неперевершеної елегантності. Коли Стірфорс у білих штанях ніс за нею її парасольку, я відчував гордість, що знайомий з ним, і вважав, що міс Крікль повинна обожнювати його всім серцем. Містер Шарп і містер Мелл обидва були для мене визначні особи, але Стірфорс був перед ними, наче сонце перед двома зорями.
Стірфорс все ще опікувався мною і виявився дуже корисним другом, бо ніхто не насмілювався дражнити того, кому він зробив честь своєю підтримкою. Він не міг (у всякому разі, не робив цього) захистити мене від містера Крікля, який дуже суворо ставився до мене. Але коли мені перепадало більше, ніж зазвичай, він завжди казав, що мені бракує трохи його сміливості і що він сам цього не стерпів би. Я відчував, що таким чином він підбадьорював мене і вважав це люб'язністю зі свого боку.
Одна-єдина користь мені була з суворості містера Крікля: коли він проходив повз лаву, на якій я сидів, і хотів мимохідь хляснути мене батогом, йому щоразу заважав плакат на моїй спині; тому плакат незабаром зняли, і більше я його не бачив.
Випадкова обставина зміцнила дружбу між Стірфорсом і мною; обставина ця сповнювала мене великою гордістю і задоволенням, хоч іноді призводила до незручностей. Це трапилось якось, коли він зробив мені честь розмовляти зі мною на майданчику для ігор. Я насмілився зазначити, що щось чи хтось я забув, що саме, нагадувало щось чи когось з книжки «Перегрін Піккль». Тоді він не сказав нічого, але вночі, коли я лягав спати, спитав, чи є в мене та книжка.
Я відповів, що немає, і пояснив, яким чином прочитав її. Розповів і про інші книжки, про які вже говорив раніше.
А ти їх пам'ятаєш? спитав Стірфорс.
Авжеж, відповів я.
Пам'ять у мене була добра, і мені здавалось, я пам'ятаю їх відмінно.
Так от що я тобі скажу, юний Копперфілде, сказав Стірфорс, ти їх розповіси мені. Я не можу засинати рано ввечері та зазвичай прокидаюся трохи зарано вранці. Ми їх пройдемо одну по одній. Влаштуємо з цього щось на зразок арабських ночей.
Така пропозиція дуже лестила мені, тож ми почали здійснювати її цього ж вечора. Як спотворював я героїв своїх улюблених авторів, переказуючи їхні твори, цього я неспроможний сказати, та й знати не хотів би. Але я плекав глибоку віру в них і, як мені здається, розповідав просто і серйозно; такі якості я зберіг ще надовго.
Ці арабські ночі мали й негативну сторону: часто мені страшенно хотілося спати вночі або не було настрою продовжувати оповідання тоді це була важка робота, але доводилося робити її, бо, звичайно, я не міг собі дозволити розчарувати чи розгнівати Стірфорса. А вранці, коли я охоче поспав би ще годинку, як важко було прокидатися, мов тій султанші Шехерезаді, і провадити довгу оповідь, доки не задзвонить дзвоник. Але Стірфорс був хлопець наполегливий.
До того ж він за це пояснював мені й арифметику, і граматику, і всі важкі уроки. Отже, я не втратив на цьому обміні. Проте, мушу віддати собі належне, мене не спонукали жодні егоїстичні мотиви чи страх перед ним. Я обожнював і любив його, сама його похвала була достатньою нагородою. Серце мені болить і тепер, як згадаю ці дрібниці.
Стірфорс теж уважно ставився до мене. В одному випадку він виявив свою уважність способом трохи, мабуть, дратівливим для бідолашного Тредльса та інших хлопців. Обіцяний лист від Пеготті який то втішний був лист! прибув за кілька тижнів після початку півріччя. Разом з листом прибув торт у чудовому гнізді з апельсинів і дві пляшки солодкої наливки. Цей скраб, як і годилось, я склав до ніг Стірфорса з проханням розподілити дарунки.
Ось що я тобі скажу, юний Копперфілде, мовив він, наливки ми збережемо, щоб змочувати тобі горлянку, коли розповідатимеш.
Я зашарівся і скромно попросив його про це не турбуватись. Але він відповів, що помітив, як я іноді охрипав, отже, вся наливка до останньої краплі призначається для зволоження моєї пересохлої горлянки. Після цього пляшки були замкнені в його скрині, і він власноруч давав мені випити через невеличку дірочку в пробці, коли вважав, що я потребую відновлення сил. Іноді, щоб зробити дієвішими ці ліки, він великодушно вичавлював у наливку сік з апельсина чи додавав до неї імбир або краплю м'яти. Хоч я й не сказав би, що від таких експериментів аромат або смак напою кращав, чи що вживати таку суміш перед сном натщесерце було корисно для шлунку, та пив я це з подякою і дуже радів, що Стірфорс такий уважний до мене.
Здається, ми впродовж кількох місяців розповідали про Перегріна і ще більше місяців витратили на інші оповідання. Оповідань не бракувало, наливки теж. Бідолашний Тредльс не можу згадати цього хлопця без дивного бажання сміятися й плакати відігравав роль античного хору. Він аж крутився від сміху в комічних місцях і тремтів від жаху, коли в оповіданні з'являлося щось загрозливе. Це частенько збивало мене. Особливо любив він удавати, ніби не може втриматися, щоб не цокотіти зубами, коли згадувалося про Альгвазіла в пригодах Жіля Блаза. Пригадую, що коли Жіль Блаз зустрів ватажка грабіжників у Мадриді, наш нещасливий жартівник так розіграв переляк, що його почув містер Крікль, проходячи коридором. Тредльса тоді добре висікли за порушення тиші і поведінку в спальні.
Усе романтичне і мрійливе, що було в мені, підживлювалося цими оповіданнями в темряві, тому такі розваги навряд чи були корисні для мене. Але те, що всі хлопці в нашій спальні носилися зі мною, немов з іграшкою, і що слава про мене лунала по всій школі і привертала до мене загальну увагу, хоч я був там наймолодший, спонукало мене продовжувати.
Навряд чи можна багато чого навчитися в школі, де панує сувора жорстокість, якби навіть цією школою керував і не такий недоумок, як містер Крікль. Загалом наші хлопці були, мабуть, найбільшими неуками серед усіх школярів, які існували будь-коли. Їх занадто багато і занадто суворо примушували вчитися. Вони не могли вчитись як слід, бо ніхто не може робити цього як слід у житті, що складається з повсякчасних невдач, мук і турбот. Але моє юне самолюбство і підтримка Стірфорса допомогли мені. Хоч це й не врятувало мене від покарань, але зробило мене в той час винятком серед усіх, бо я поволі вбирав деякі зернинки знання.
У цьому мені багато допоміг містер Мелл; ласкаве ставлення його до мене я пригадую з вдячністю. Мені завжди прикро було спостерігати, як зневажливо ставиться до нього Стірфорс, як він рідко нехтує нагодою поранити почуття вихователя або підмовити на це інших. Особливо турбувало мене це відтоді, як я розповів Стірфорсові, від якого не міг ховати таємниць (як не міг ховати торти або іншу матеріальну власність), про двох старих жінок, що до них привів мене містер Мелл. Я повсякчас боявся, що Стірфорс через це глузуватиме з містера Мелла.
Мабуть, ані я, ані містер Мелл не думали, коли я снідав того пам'ятного ранку, а потім заснув під тінню павичевих пер і під звуки флейти, до яких наслідків спричиниться той візит моєї незначної особи до богадільні. Але цей візит мав непередбачені та досить серйозні наслідки.
Одного дня містер Крікль лишився вдома, бо нездужав. Це, звичайно, спричинилося до превеликих веселощів у школі. На ранкових уроках зчинився страшенний галас. Хлопці несамовито раділи, а впоратися з нами було важко. I хоч жахливий Тенгей з дерев'янкою заходив два чи три рази і записував імена головних крикунів, але й це не дуже вплинуло на пустощі. Хлопці певні були, що все одно вскочать у біду завтра, що б вони не робили, і, безперечно, вважали розумним хоч сьогодні повеселитися.
Власне кажучи, то був напіввільний день субота. Але галас на майданчику для ігор міг би потурбувати містера Крікля, а для прогулянок погода була погана; тому нам наказали лишатися в школі ввечері та задали нам трохи легші уроки. Цього дня щотижня містер Шарп вирушав завивати свою перуку. Отже, містер Мелл, який завжди робив будь-яку чорну роботу, лишився в школі сам.
Коли б я міг порівняти таку м'яку особу, як містер Мелл, з биком чи ведмедем, то цього вечора він був би цією твариною, на яку напала тисяча псів. Пригадую, як хилив він голову над книжкою, розгорнутою на пюпітрі, як намагався він продовжувати втомну працю серед реву, що міг би запаморочити голову навіть спікерові в палаті громад. Хлопці схоплювалися з місць, граючи в «чотири кутки», хлопці сміялися та співали, хлопці розмовляли та голосили, хлопці танцювали та гойдали ногами, хлопці метушилися перед ним, кривляючись, гримасуючи, глумилися за спиною й перед очима з його злиднів, з його черевиків, з його сюртука, з його матері з усього того, що привертало їхню увагу.
Замовчіть! крикнув містер Мелл, раптом підводячись і вдаряючи книжкою об пюпітр. Що таке коїться? Неможливо терпіти це! Тут збожеволіти можна. Чому ви робите це зі мною, хлопці?
Це він моєю книжкою вдарив об пюпітр. Я стояв поруч із ним, провів поглядом по кімнаті слідом за його очима і побачив, що всі хлопці завмерли хтось зненацька здивований, хтось переляканий, а дехто засмучений.
Місце Стірфорса було в кінці класу, на протилежному боці довгої кімнати. Він притулився спиною до стіни, поклавши руки в кишені, та дивився на містера Мелла, склавши губи, ніби насвистуючи, коли містер Мелл подивився на нього.
Замовкніть, містере Стірфорс! сказав містер Мелл.
Замовкніть самі, відповів Стірфорс, червоніючи. Ви з ким говорите?
Сідайте, сказав містер Мелл.
Сідайте самі, відповів Стірфорс, і займайтеся вашими справами.
У класі почулося хихикання та поодинокі аплодисменти. Але містер Мелл так зблід, що негайно запанувала тиша. Якийсь хлопець, що вискочив, збираючись зобразити його матір, раптом змінив свій намір і вдав, ніби хоче лагодити перо.
Якщо ви думаєте, Стірфорсе, сказав містер Мелл, що мені невідома влада, яку ви маєте над кожною головою тут, він ненароком (так я гадав) поклав руку на мою спину, або що я не помітив, як ви кілька хвилин тому спонукали ваших молодших товаришів до всяких витівок проти мене, то ви помиляєтесь.
Я взагалі не завдаю собі клопоту думати про вас, холодно відповів Стірфорс, тому я й не помиляюсь, як бачите.
I коли ви використовуєте ваше становище улюбленця тут, сер, вів далі містер Мелл, і губи його тремтіли, щоб ображати джентльмена...
Кого? Де він? перепинив його Стірфорс.
Тут хтось вигукнув:
Сором, Дж. Стірфорсе! Ганьба!
То вигукнув Тредльс. Але містер Мелл негайно наказав йому тримати язика за зубами.
...ображати того, кому не щастить у житті, сер, і хто ніколи не завдавав вам і найменшої прикрості, того, кого ви маєте досить підстав не ображати. Ви достатньо дорослий та розсудливий, щоб розуміти, говорив містер Мелл, і губи його тремтіли все більше й більше, це з вашого боку низький і бридкий вчинок. Ви можете сідати або стояти, як вам завгодно, сер. Копперфілде, продовжуйте.
Юний Копперфілде, сказав Стірфорс, виходячи наперед, зачекай трошки... От що я вам скажу, містере Мелл, раз і назавжди! Коли ви дозволяєте собі називати мене низьким чи бридким, чи іншою якоюсь подібною назвою, то ви безсоромний злидар. Ви й так злидар. Ви це знаєте. Та коли ще ви говорите таке, то ви безсоромний злидар.
Я не певен, чи він замахнувся вдарити містера Мелла, чи містер Мелл замахнувся вдарити його, чи взагалі хтось із них намагався зробити це. Я незчувся, як увесь клас раптом скамянів. Серед нас опинився містер Крікль, поруч з ним Тенгей, а в дверях стояли перелякані місіс і міс Крікль. Містер Мелл, поклавши лікті на пюпітр і сховавши голову в долонях, нерухомо сидів кілька секунд.
Містере Мелл, сказав містер Крікль, смикнувши його за руку; його шепіт цього разу був такий гучний, що Тенгей визнав за непотрібне повторювати його слова, ви не забулись, я сподіваюся?
Ні, сер, ні, відповів вихователь, підводячи обличчя, похитуючи головою й дуже схвильовано потираючи руки. Ні, сер, ні! Я спам'ятався, я... ні, містере Крікль, я не забувся, я... я спамятався, сер. Я... я хотів би, щоб ви згадали про мене трохи раніше, містере Крікль. Це... це... було б краще, сер, справедливіше, сер. Це... Це врятувало б мене від дечого, сер.
Містер Крікль суворо глянув на містера Мелла, поклав руку Тенгеєві на плече, ступив ногою на якусь лаву й сів на парту. Все ще суворо дивлячись з висоти свого трону на містера Мелла, який хитав головою, потирав руки і був надзвичайно схвильований, містер Крікль звернувся до Стірфорса, кажучи:
Ну, сер, якщо він не вдостоїв мене розбірливої відповіді, то кажіть ви, в чому річ.
Стірфорс деяку хвилину мовчав, гнівно і розлючено поглядаючи на супротивника. Пригадую, навіть і тоді я не міг утриматися від думки, який благородний вигляд мав Стірфорс і яким простим і незграбним здавався містер Мелл перед ним.
Що він хотів сказати, говорячи про улюбленців? мовив нарешті Стірфорс.
Улюбленців? повторив містер Крікль, і жили на його чолі швидко набрякли. Хто говорив про улюбленців?
Він, сказав Стірфорс.
Прошу, що ви хотіли цим сказати, сер? вимагав містер Крікль, гнівно звертаючись до свого помічника.
Я хотів цим сказати, містере Крікль, відказав той тихо, саме те, що я сказав: жоден учень не має права використовувати своє становище улюбленця, щоб зневажати мене.
Зневажати вас? спитав містере Крікль. О, небо! Але дозвольте спитати вас, містер, як вас там тут містер Крікль схрестив руки, тримаючи палицю на грудях, і таким міцним вузлом зв'язав брови, що з-під них ледве видно було його маленькі очі, хіба ж, говорячи про улюбленців, ви виявляли належну повагу до мене? До мене, сер, сказав містер Крікль, раптом наближаючи до нього обличчя і знову відсуваючись назад, до голови цього закладу, до вашого наймача!
Це було нерозсудливо, сер, охоче визнаю, сказав містер Мелл. Я не зробив би цього, коли б зберіг рівновагу.
Тут втрутився Стірфорс:
Потім він сказав, що я низький, а потім він сказав, що я бридкий, а тоді я назвав його злидарем. Коли б я зберіг рівновагу, то, мабуть, не назвав би його злидарем. Але я зробив це і готовий прийняти наслідки, що випливають з цього.
Мабуть і не розуміючи, чи випливають з цього якісь наслідки, я був дуже вражений його благородною промовою. Вражені були й інші хлопці, хоч жоден з них і слова не вимовив.
Я здивований, Стірфорсе хоч ваша щирість робить вам честь, сказав містер Крікль, робить вам честь, звичайно... Я здивований, Стірфорсе, мушу сказати, що ви змогли застосувати такий епітет до особи, яка служить і отримує платню у Салем-Гаузі, сер.
Стірфорс коротко розсміявся.
Це не відповідь, сер, сказав містер Крікль, на моє зауваження. Я чекаю більшого від вас, Стірфорсе.
Коли вже містер Мелл здавався мені незграбним перед гарним хлопцем, то зовсім неможливо розповісти, яким незграбним здавався містер Крікль.
Хай він спробує заперечити це, сказав Стірфорс.
Заперечити, що він злидар, Стірфорсе? крикнув містер Крікль. Він що, десь милостиню збирає, чи як?
Коли він сам не збирає, то одна з його близьких родичок, відповів Стірфорс. Але це одне й те ж!
Він глянув на мене, а рука містера Мелла ніжно погладила мене по плечу. Зашарівшись і відчуваючи болючий жаль у серці, я підвів голову, але очі містера Мелла були прикуті до Стірфорса. Він усе ще лагідно потріпував мене по плечу, але дивився на нього.
Коли ви чекаєте, містере Крікль, що я виправдаюся, сказав Стірфорс, і скажу, що я мав на думці, то я маю сказати тільки те, що його мати живе з милостині в богадільні.
Містер Мелл все ще дивився на нього, все ще лагідно гладив мене по плечу й прошепотів сам до себе, якщо я правильно почув:
Так я й гадав!..
Містер Крікль звернувся до свого помічника з суворою гримасою й удаваною ввічливістю:
Тепер ви почули, що сказав цей джентльмен, містере Мелл. Будьте ласкаві, якщо це вас не обтяжить, заперечити йому перед усією школою.
Він каже правду, сер, без усяких поправок, відповідь містера Мелла пролунала серед мертвої тиші, все, що він сказав правда.
Будьте такі ласкаві в такому разі оголосити прилюдно, прошу, сказав містер Крікль, схиляючи голову набік і обводячи очима клас, чи я колись знав про це до теперішнього моменту.
Гадаю, що не знали напевно, відказав вихователь.
Ви знаєте, що ні, сказав містер Крікль, хіба не так, чоловіче?
Я гадаю, що ви ніколи не вважали моє становище дуже добрим, виказав помічник. Ви знаєте, яке становище я маю і завжди займав тут.
Я вважаю, якщо вже ви заговорили про це, сказав містер Крікль, і жили на його чолі набрякли більше ніж завжди, що ви взагалі займали не своє місце і помилково вирішили, ніби тут школа для бідних. Містере Мелл, ми маємо розлучитись, якщо ви не заперечуєте. Що швидше, то краще.
Немає більш слушного часу, відповів містер Мелл, підводячись, ніж тепер.
Тим краще для вас, сер! сказав містер Крікль.
Прощаюся з вами, містере Крікль, і з вами всіма, мовив містер Мелл, оглядаючи кімнату, і знову легенько поляскав мене по плечу. Джеймсе Стірфорсе, найкраще, що я можу вам побажати, це щоб ви колись відчули сором за свій сьогоднішній вчинок. А тепер я волів би бачити вас ким завгодно, але не другом мені чи будь-кому, хто мене цікавить.
І знову він поклав руку мені на плече. А потім, взявши флейту й кілька книжок з пюпітра, залишивши ключ для свого наступника, він вийшов зі школи з усім своїм майном під пахвою. Містер Крікль тоді з допомогою Тенгея оголосив промову, в якій він подякував Стірфорсу за оборону (хоч, може, занадто палку) незалежності і респектабельності Салем-Гаузу і закріпив свої слова, потиснувши Стірфорсові руку, а ми тричі гукнули «ура» не певний, на чию честь, але, мабуть, на честь Стірфорса. Я палко приєднався до цих вигуків, хоч почувався дуже зле. Потім містер Крікль висік Томмі Тредльса, бо той плакав, а не радів з приводу вибуття містера Мелла. Після того хазяїн повернувся до свого дивана чи ліжка, одним словом, до того місця, звідки прийшов.
Ми лишилися самі і, пригадую, збентежено поглядали один на одного. Мене ж гризло сумління за мою участь у тому, що сталось, і ніщо не могло мене втримати від сліз, крім страху, що Стірфорс, який часто поглядав на мене, міг визнати це нетовариським вчинком чи, краще сказати, ознакою неповаги, зважаючи на різницю у віці і моє ставлення до нього, і тому я побоювався виявити почуття, що мучили мене. Він дуже гнівався на Тредльса і казав, що надзвичайно радий, що Томмі висікли.
Бідолашний Тредльс, пройшовши стадію лежання головою на парті і втішаючи себе цілим товпищем скелетів, сказав, що йому наплювати! Містера Мелла гірше скривдили!
Ах ти ж, дівчисько! Хто ж це скривдив його? спитав Стірфорс.
Як це хто? Ти, відповів Тредльс.
Що я зробив? перепитав Стірфорс.
Що ти зробив? відказав Тредльс. Образив його почуття та позбавив його служби.
Його почуття? зневажливо повторив Стірфорс. Почуття недовго його мучитимуть, будь певний. Вони в нього не такі делікатні, як у тебе, сер Тредльс! А щодо служби чудова це була служба, еге ж? Так ти гадаєш, я не збираюся написати додому і подбати, щоб йому вислали грошей? Рюмсало!
Ми вирішили, що цей намір Стірфорса дуже шляхетний. Мати його була вдовою і, як розповідали, ладна була зробити майже все, що він попросить. Ми всі надзвичайно раділи, що Тредльс дістав такого відкоша, і підносили Стірфорса до небес. Особливо зраділи ми, коли він повідав нам, що все це він зробив виключно для нас, заради нас і що самовіддано врятував нас від великої ганьби.
Але мушу зазначити, що вночі, коли я почав своє чергове оповідання, мені кілька разів почулася флейта містера Мелла. А коли нарешті Стірфорс втомився і я ліг спати, то звуки флейти сумно бриніли навколо мене, а я був у відчаї.
Я незабаром забув містера Мелла, зайнятий Стірфорсом, який без усяких книжок (він начебто знав усе на пам'ять) керував кількома класами, доки не знайшли нового вихователя. Новий вихователь прибув з класичної школи, і перед тим, як взятися за виконання своїх обов'язків, обідав один день у вітальні, де був відрекомендований Стірфорсу. Стірфорс цілком схвалив його і сказав нам, що він хлопець хоч куди! Хоч я і не дуже зрозумів, які наукові досягнення мались на увазі під цим компліментом, я став дуже поважати його і не мав сумнівів щодо його великих знань, хоч цей учитель, на відміну від містера Мелла, ніколи не звертав уваги на мене.
Тільки ще одну подію в цьому семестрі пригадую я на тлі щоденного шкільного життя. Пригадую її з багатьох причин.
Одного вечора, коли ми були вже в страшенному отупінні і містер Крікль жахливо лютував серед нас, ввійшов Тенгей і за своїм звичаєм гучно заявив:
Відвідувачі до Копперфілда!
Вони з містером Кріклем обмінялися кількома словами з приводу того, що це за відвідувачі та до якої кімнати провести їх. Під час цієї розмови я, згідно зі звичаєм, стояв і чекав на подальші накази, хоч мало не зомлів від здивування. Нарешті мені наказали піти задніми східцями і передягтися в чисте, а потім іти до їдальні. Я виконав цей наказ тремтячи і так швидко, що я і не підозрював раніше, що можу так. Підійшовши до дверей їдальні, я подумав, що то може бути моя мати перед тим я думав побачити містера чи міс Мердстон я відсмикнув руку від дверної ручки і зупинився, щоб стримати ридання. Нарешті я наважився ввійти.
Спершу я не побачив нікого і тільки почув, що хтось натискає на двері; я зазирнув туди і побачив, на моє здивування, містера Пеготті й Гема. Вони махали мені капелюхами і штовхали один одного до стінки. Я не міг стримати сміху, але більше від радості побачити їх, ніж від їхнього вигляду. Ми дуже щиро потисли один одному руки, я сміявся і сміявся, і нарешті мусив добути хустинку і витерти очі!
Містер Пеготті (скільки пригадую, він впродовж усього візиту так і не закривав рота) дуже розчулився, побачивши це, і підштовхнув Гема, щоб той мовив хоч слово.
Не журіться, мастере Деві! мовив Гем, скалячи зуби. Ого, як же ви виросли!
Справді, виріс? спитав я, витираючи очі. Я плакав не з якоїсь відомої мені причини, просто чомусь розплакався, побачивши старих друзів.
Чи виросли, мастере Деві? Ще й як виросли! сказав Гем.
Ще й як виросли! підтримав містер Пеготті.
Я знову розсміявся, бо вони пересміювалися. Потім ми всі троє реготали, аж доки я не відчув загрозу знов заплакати.
Чи не знаєте ви, як мамине здоров'я, містере Пеготті? спитав я. І як здоров'я моєї любої старої Пеготті?
Як і завжди, сказав містер Пеготті.
А маленька Емлі, а місіс Геммідж?
Все як завжди, відповів містер Пеготті.
Ми помовчали. Містер Пеготті, щоб порушити ніяковість мовчання, витяг зі своїх кишень двох солідних омарів і велетенського краба, ще й здоровенний мішок з креветками, і поклав усе Гемові в руки.
Бачите, сказав містер Пеготті, ми знали, що ви не відмовлялися смакувати такі ласощі, коли були з нами. Отож ми дозволили собі... Старенька зварила їх, їй-бо, вона це зробила. Місіс Геммідж їх зварила. Авжеж, повільно сказав містер Пеготті, ймовірно, він хотів зачепитися саме за цю розмову, бо іншої теми він ще не знайшов, місіс Геммідж, еге ж, саме вона ж таки й зварила їх!..