Я висловив подяку, і містер Пеготті глянув на Гема, благаючи допомоги, але той стояв над мішком з молюсками і дурнувато всміхався. Тому старий повів далі:
Прибули ми, бачте, з погожим вітром і з припливом на одному з ярмутських човнів до Гревсенда. А сестра моя вона написала мені назву оцього місця і ще написала, що коли мені доведеться приїхати до Гревсенда, так щоб я сюди прийшов і спитав мастера Деві, і передав від неї уклін, і чемно побажав би йому всього найкращого, і переказав би, що всі в родині здоровенькі, їй-бо! А маленька Емлі, бачте, вона напише моїй сестрі, коли я повернуся, що я вас бачив, і що ви, мовляв, здоровенькі, і отак у нас вийде справжнісінька карусель.
Я мусив трохи поміркувати, поки добрав, що саме розумів містер Пеготті під цим порівнянням: він мав на увазі замкнене коло повідомлень. Тоді я щиро подякував йому і сказав, явно зашарівшись, що сподіваюся, маленька Емлі теж змінилася від тих часів, коли ми збирали мушлі й камінці на березі.
Вона стає справжньою жінкою, ось воно як, сказав містер Пеготті, спитайте його.
Він казав про Гема, який аж засяяв від радощів над своїм мішком креветок.
А яке в неї личко гарненьке! сказав містер Пеготті, сяючи, мов свічка.
А як вчиться! підтримав Гем.
А як вона пише! гукав містер Пеготті. Літери в неї чорні, як смола. І такі здоровенні, що ви їх побачите хоч за милю.
Було надзвичайно любо дивитись, яким захватом проймався містер Пеготті, згадуючи свою маленьку улюбленицю. Ось стоїть він знову переді мною, його грубе волохате обличчя промениться радісною любовю і гордістю, що їх я неспроможний змалювати. Його чесні очі сяють і виблискують, ніби щось ясне горить в їхніх глибинах. Його широкі груди задоволено здіймаються. Його міцні довгі руки мимоволі стискаються. Слова свої він підкреслює рухами правої руки, яка здається мені, такому малюкові, величезним молотом.
Гем був так само захоплений, як і він. Мабуть, вони багато більше розповіли б про неї, якби їх не збентежив несподіваний прихід Стірфорса. Він, побачивши, що я в кутку розмовляю з двома незнайомцями, урвав свою пісеньку й сказав:
Я не знав, що ви тут, юний Копперфілде!
Справді, зазвичай гостей приймали в іншій кімнаті.
Стірфорс пройшов повз нас до виходу.
Чи то від гордості, що в мене є такий друг, як Стірфорс, чи то бажаючи пояснити йому, як пощастило мені мати такого друга, як містер Пеготті, але я зупинив його. Боже мій, як виразно я пригадую все це, таке далеке. Я соромязливо сказав:
Почекайте, Стірфорсе, будь ласка. Це два ярмутські рибалки, дуже милі, добрі люди, родичі моєї няньки; вони приїхали з Гревсенда побачитися зі мною.
Та невже? спитав Стірфорс, повертаючись. Радий бачити їх. Доброго здоров'я!
У нього була приємна манера поводитися з людьми легка й весела, але не пихата. Щось чарівне було в ньому. Я й досі вважаю, що ця його манера, його жвавий розум, його чудовий голос, його гарне обличчя, фігура та якась природжена привабливість (що нею володіють небагато людей) все це додавало йому дивної сили, якій природно було коритись і якій небагато людей можуть протистояти. Я не міг не помітити, як він їх причарував, і як вони начебто відкрили йому свої серця.
Ви повідомте моїх рідних, будь ласка, містере Пеготті, коли надсилатимете того листа, що містер Стірфорс дуже добрий до мене, і я не знаю, що робив би тут без нього.
Дурниці! сказав Стірфорс, сміючись. Не треба казати нічого подібного!
А якщо містер Стірфорс колись приїде до Норфолка або Суффолка, містере Пеготті, вів я далі, коли я там буду, то готуйтеся до того, що я привезу його до Ярмута, якщо він дозволить, подивитися ваш будинок. Ви ніколи не бачили такого гарного будинку, Стірфорсе. Він зроблений з барки!
Зроблений з барки? Та невже? спитав Стірфорс. Оце гідний будинок для такого бравого моряка!
Отож так воно і є, сер, отож так воно і є, сер, підтакнув Гем, скалячи зуби. Маєте рацію, юний джентльмене. Мастере Деві, їй-бо, джентльмен має рацію. Для бравого моряка! Правильно! Таким він і є!
Містер Пеготті радів не менше за свого племінника, хоча скромність заважала йому так голосно схвалювати цей особистий комплімент.
Гаразд, сер, сказав він, уклонився, кашлянув і обсмикнув кінці краватки на грудях. Дякую, сер, на доброму слові. Я роблю все, що можу зробити в своєму житті, сер!
Найкраща людина не може зробити більше, містере Пеготті, сказав Стірфорс. Він уже дізнався його прізвище.
Присягаюся, що й ви робите те саме, сер, говорив містер Пеготті, похитуючи головою, і робите це добре, дуже добре! Дякую, сер! Я дуже вдячний вам, сер, що ви такі привітні до мене. Я простий чоловік, сер... але я готовий до послуг... принаймні, я сподіваюся, що готовий до послуг, ви мене розумієте. Будинок мій неабиякий палац, сер, але все в ньому до ваших послуг, якщо ви колись завітаєте з мастером Деві. Я справжній слимак, атож, сказав містер Пеготті. Цим він хотів сказати, що посувається вперед дуже повільно, бо йому якось треба було перелізти до іншого речення. Але я вам обом бажаю всього найкращого! Щастя бажаю вам!
Гем підтримав ці слова, і ми якнайтепліше попрощалися з ними. Цього вечора я мало не спокусився розповісти Стірфорсу про гарненьку маленьку Емлі, але я не насмілювався вимовити її ім'я, бо дуже боявся, що він сміятиметься з мене. Пригадую, що я довго збентежено міркував про слова містера Пеготті, що вона стає справжньою жінкою. Але я вирішив, що то дурниці!
Ми потайки перенесли молюсків, або ласощі, як скромно назвав їх містер Пеготті, до нашої кімнати. Цього вечора ми мали чудову вечерю. Але Тредльсові й тут не пощастило. Навіть і з вечері не міг він посмакувати, як усі інші. Вночі він занедужав від крабів, його напхали всякими ліками в такій кількості, що Демпль (батько якого був лікарем) сказав, ніби цієї кількості вистачило би вбити коня. А за те, що не зізнався, він дістав різок і додатково шість розділів грецької Біблії.
Кінець семестру я пригадую як безладну суміш повсякденної боротьби за життя; літо скінчилось і змінилося на осінь, пригадую морозні ранки, коли тільки дзвоник виганяв нас з ліжок, пригадую холодне повітря темних ночей, коли дзвоник заганяв нас у ліжка; вечірній клас, тьмяно освітлений і погано опалюваний; ранковий клас, що був справжнім льодовником; пригадую чергування вареної яловичини і смаженої яловичини, вареної баранини і смаженої баранини; пригадую купу бутербродів, подряпаних підручників, потрісканих грифельних дощок, сльозами залитих зошитів, різок, лінійок, тягань за волосся, дощовитих неділь, поганих пудингів; і над усім брудну атмосферу чорнил!
Проте я добре пам'ятаю, як далекі канікули здавалися цяткою, що потім почала наближатися до нас. Спочатку ми рахували місяці, потім перейшли на тижні, а там і на дні. Тоді я почав побоюватися, що за мною нікого не пришлють. А коли я довідався від Стірфорса, що за мною таки пришлють, і що я напевне поїду додому, то мене почало мучити сумне передчуття, що до того часу я зламаю собі ногу. Жаданий день мав прийти за три тижні, за тиждень, на цьому тижні, післязавтра, завтра, сьогодні, цього вечора і нарешті я опинився в ярмутському диліжансі та їхав додому.
Погано спав я в ярмутському диліжансі, багато плутаних снів бачив я там. Але коли я прокидався між цими снами, земля за вікном була майданчиком для ігор у Салем-Гаузі, я чув удари батога, але то не містер Крікль шмагав Тредльса, то кучер поганяв коней.
VІII. Мої канікули. Особливо один приємний вечір
Удосвіта диліжанс зупинився перед якимсь готелем. То був не той готель, де жив мій приятель-лакей. Мене відвели до гарненької спаленьки з намальованим на дверях дельфіном. Мені було дуже холодно, хоч мене почастували гарячим чаєм перед жарким каміном у вітальні. Я був дуже радий лягти в дельфінове ліжко, загорнутися з головою в дельфінову ковдру і заснути.
Містер Баркіс, візник, мав приїхати за мною вранці, о дев'ятій годині. Я прокинувся о восьмій, трохи запаморочений, бо мало спав уночі, і був готовий у дорогу ще до призначеного часу. Містер Баркіс зустрів мене так, немов п'яти хвилин не минуло після нашої останньої подорожі, немов я тільки-но зайшов до готелю розміняти шестипенсовик чи зробити якусь таку дуже швидку справу.
Щойно я зі своєю скринею опинився у візку, візник вліз на передок, ледача коняка почвалала звичною дорогою.
Ви маєте дуже добрий вигляд, містере Баркіс, сказав я, гадаючи, що йому приємно це почути.
Містер Баркіс потер собі щоку рукавом і потім замислено на нього подивився, немов сподівався побачити там якісь сліди свого гарного вигляду. Нічим іншим він не відгукнувся на мій комплімент.
Я виконав ваше доручення, містере Баркіс, сказав я, я написав до Пеготті.
Ага! сказав містер Баркіс.
Вигляд у нього був насуплений, відповідав він без задоволення.
Хіба ж не треба було цього робити, містере Баркіс? спитав я після нетривалого вагання.
Чого саме? перепитав містер Баркіс.
Переказувати ваше доручення!
Переказати може й слід було, відказав містер Баркіс, але цьому й край!
Не розуміючи, що саме має він на думці, я перепитав:
Край, містере Баркіс?
Нічого з того не вийшло, пояснив він, скоса поглядаючи на мене. Нема відповіді!
А хіба ви чекали на відповідь, містере Баркіс? спитав я, широко розкриваючи очі. Це проливало нове світло на речі.
Коли чоловік каже, що він має намір, відказав містере Баркіс, знову поглядаючи на мене, то це однаково, як сказати, що чоловік чекає на відповідь.
Отож, містере Баркіс?
Отож, сказав містер Баркіс, знову підводячи погляд до вух своєї коняки, чоловік цей чекає на відповідь і досі.
А ви з нею говорили про це?
Ні ні, замріяно пробурмотів містер Баркіс. Чого там мені говорити з нею про це? Я з нею двох слів не сказав. Не збираюсь я говорити з нею про це.
Ви хотіли б, щоб я це зробив, містере Баркіс? нерішуче спитав я.
Можете їй сказати, якщо хочете, містер Баркіс знову глянув на мене, що Баркіс чекає на відповідь. Скажіть ви... як її звуть?
Як її звуть?
Еге ж! містер Баркіс кивнув головою.
Пеготті!
Це її ім'я чи прізвище?
О, це не ім'я! Її ім'я Клара.
Та невже? спитав містер Баркіс.
Здається, ця обставина дала йому широкий простір для міркувань, деякий час він роздумував і мрійливо насвистував.
Гаразд! вирішив він нарешті. Скажіть ви їй: «Пеготті, Баркіс чекає на відповідь». А вона вам, мабуть, скаже: «Відповідь на що?» А ви їй скажіть: «На те, про що я вам писав!» «А що саме?» скаже вона. «Баркіс має намір!» скажете ви...
Цю свою надзвичайно майстерну промову містер Баркіс супроводив міцним штовханом мені в бік. Після того він нахилився над своєю шкапою і більше до цієї теми не повертався. Але за півгодини він витяг з кишені грудку крейди і написав на передку: «Клара Пеготті» мабуть, щоб не забути.
Ах, як дивно було їхати додому, що не був уже моїм домом. Усе, на що я дивився, нагадувало мені щасливий давній дім; він здавався мені сном, що ніколи більше не насниться. Дні, коли ми з матірю і Пеготті були однією сім'єю і ніхто не втручався в наше життя, всю дорогу поставали в моїй пам'яті. Смуток сповнював мене, я не мав певності, що буду радий опинитися там. Може, краще б мені лишатися в іншому місці й забути свій дім у товаристві Стірфорса. Але шляху назад не було, і незабаром я опинився перед нашим будинком, де оголені старі ясені похитували незчисленними руками у зимовому повітрі, де руїни старих гракових гнізд гойдалися під вітром.
Візник скинув мою скриню перед ворітьми саду і відїхав геть. Я пішов стежкою до будинку, поглядаючи на вікна і на кожному кроці боячись побачити в одному з них містера чи міс Мердстон. Але жодного обличчя не було видно. Я знав, як відчиняти двері нашого будинку без стуку, і тихо та несміливо ввійшов усередину.
Бог знає, спогади з яких ранніх років збудив у мені голос моєї матері, що я почув його, коли підійшов до нашої старої вітальні. Якусь тиху пісеньку наспівувала вона. Мені здається, що ще лежачи немовлям в її обіймах, чув я цю колискову. Мотив був новий для мене, але водночас такий знайомий, що сповнював моє серце по вінця; ніби друг якийсь повернувся після довгої відсутності!
Самотньо і задумливо муркотіла вона свою пісню, тому я вирішив, що вона сидить наодинці. Нечутно ввійшов я до кімнати. Мати сиділа біля вогню, заколисуючи немовля, поклавши його крихітні рученята собі на шию. Очі її дивилися на нього, співала вона для нього. Більше нікого в кімнаті справді не було.
Я заговорив. Вона схопилася з місця й скрикнула. Але побачивши мене, вона назвала мене любим Деві, своїм рідним хлопчиком. Матуся вийшла на середину кімнати назустріч мені, стала навколішки, поцілувала мене, поклала мою голову собі на груди біля маленької істоти, що лежала там, притулила руки немовляти до моїх вуст.
Я хотів би вмерти. Я хотів би вмерти тоді, з цим почуттям у серці. Я більше був підготовлений до неба, ніж будь-коли після цього.
Це твій брат, сказала моя мати, пестячи мене. Деві, хлопчику мій гарний! Бідолашна моя дитинко!
І вона цілувала мене знову й знову, пригортаючи до себе. Пеготті вбігла до кімнати, впала поруч з нами і на чверть години очманіла від радості.
Виявилося, що на мене не чекали так скоро, бо візник прибув раніше, ніж зазвичай. Виявилося також, що містер і міс Мердстон пішли в гості до сусідів і не повернуться до ночі. Я ніяк не міг сподіватись на це. Я ніколи не вважав можливим, що ми знову будемо втрьох, ніким не потурбовані. На деякий час мені здалося, ніби давні дні повернулися до нас.
Ми пообідали разом біля каміна. Пеготті хотіла служити нам, але моя мати не дозволила їй і посадила обідати з нами. Мені поставили мою стару тарілку з коричневим малюнком войовничого моряка, що пливе під усіма вітрилами, тарілку, що її Пеготті переховувала десь за моєї відсутності, тарілку, яку Пеготті не дозволила б розбити, як вона казала, і за тисячу фунтів стерлінгів. Мені дали мій старий кухоль з написом «Деві», мої старі ножик і виделку, якими неможливо було порізатися.
Ми сіли до столу, і я вирішив, що настав слушний час поговорити з Пеготті про містера Баркіса. Та не встиг я закінчити перше речення, як вона почала сміятись і затулила обличчя фартушком.
Пеготті, спитала мати. У чому річ?
Та Пеготті нестримно сміялась і не дозволяла матері відсмикнути фартушок від свого обличчя, сиділа так, ніби заховала голову в мішок.
Що ви робите, дурненька? спитала моя мати, сміючись.
Ох, клятий чоловік! крикнула Пеготті. Він хоче одружитися зі мною.
Це була б дуже добра пара для вас! А що, хіба ні? спитала мати.
Ох, я й не знаю, відказала Пеготті. Не питайте в мене про це. Я б за нього не пішла, навіть коли б він увесь був із золота зроблений. Та я ні за кого не йшла б заміж.
Тоді чому ж ви йому не скажете про це, смішна ви істото? спитала мати.
А як же я йому скажу? мовила Пеготті, визираючи з фартушка. Він мені ніколи й слова не говорив про це. Він це не наважується зробити. Якби насмілився він мені сказати хоч слово про це, я б йому такого ляпаса вліпила!..
Її власне обличчя було таким червоним, яким тільки взагалі може бути обличчя. Раз у раз закривалася вона знову фартушком і трусилася від припадків реготу. Тільки після двох чи трьох таких припадків спромоглася вона почати обід.
Я помітив, що матуся моя, хоч і посміхалася, коли Пеготті поглядала на неї, але стала серйозна й замислена. Вперше помітив я, як вона змінилась. Обличчя її було все ще гарне, але змучене турботами та занадто вже тендітне. Її тоненька й біла рука здавалася мені майже прозорою. Але інша зміна в ній вразила мене найбільше: в її поведінці з'явилася тривога та хвилювання. Згодом вона мовила, ніжно поклавши свою руку на руку старої служниці:
Пеготті, люба, ви ж не збираєтесь іти заміж?
Хто? Я, мем? відказала Пеготті, витріщивши очі. Боронь боже, ні!
Не тепер? боязко спитала мати.
Ніколи! скрикнула Пеготті.
Не кидайте мене, Пеготті! Залиштеся зі мною. Це вже недовго триватиме, мабуть! Що я робитиму без вас?
Щоб я залишила вас, дорога моя! вигукнула Пеготті. Та ні за що в світі! І чого це така думка з'явилася в вашій дурненькій голівці? як бачите, Пеготті частенько говорила з моєю матір'ю, як з дитиною.
Але мати нічого не відповідала, лише подякувала няньці, й Пеготті заторохтіла далі:
Щоб я залишила вас? Хотіла б я на себе подивитися тоді! Щоб Пеготті пішла геть від вас? Хотіла б я тоді спіймати її на гарячому! Ні, ні, ні! Пеготті трясла головою, схрестивши руки. Вона цього не зробить, люба моя! Хоч у цьому домі є деякі кішки, які були б дуже задоволені в такому разі, але вона їм такої приємності не зробить. Я залишуся біля вас, доки не стану старою каргою. А коли я стану зовсім глухою, кривою, сліпою та беззубою, коли з мене вже не буде жодної користі й навіть провин на мене не можна буде скидати, тоді я почвалаю до свого Деві і попрошу його прийняти мене!
І тоді, Пеготті, встряв я у розмову, я буду щасливий побачити вас і прийму, як королеву!
Благослови вас бог, серденько моє! скрикнула Пеготті. Я знаю, що ви це зробите!
І вона заходилася цілувати мене, заздалегідь дякуючи за гостинність. Потім вона знову закрила голову фартушком і знову розсміялася, згадавши про містера Баркіса. Потім вона поколисала немовля. Потім вона зібрала посуд зі столу, а потім перевдягла чепчик і сіла працювати зі своєю скринькою, рулеткою і недогарком свічки, як колись.
Ми сиділи біля вогню і весело розмовляли. Я розповів їм, який суворий вихователь містер Крікль, і вони дуже співчували мені. Я розповів їм, який чудовий хлопець Стірфорс, як він опікувався мною. І Пеготті заявила, що з охотою пройде пішки десятки миль, аби побачити його. Немовля прокинулось, я взяв його на руки і з любов'ю колисав. Коли дитинка знову заснула, я притулився до матері, за старим, давно забутим звичаєм, і сидів, обійнявши її за талію, схиливши палаюче обличчя на її плече. Знову її прекрасні кучері спадали на мене пригадую, я порівнював їх з янгольськими крилами. Я справді був дуже щасливий!
Сидячи так, споглядаючи вогонь та уявляючи всякі дивні картини на розпечених жаринках, я майже повірив, що ніколи не виїздив звідси. Здавалося мені, що містер і міс Мердстон були лише химерними картинами у вогні, які зникнуть, коли загасне полумя. Здавалося мені, що в пам'яті моїй нема нічого справжнього, крім моєї матері, Пеготті й мене.
Пеготті штопала якусь панчоху, поки видно було, потім вона натягла панчоху на ліву руку, наче рукавичку, взяла голку в праву руку, готова знову штопати, коли полум'я спалахне яскравіше. Не можу добрати, чиї то панчохи завжди штопала Пеготті, звідки брався такий невичерпний запас панчіх, що потребували штопання? Відколи пам'ятаю себе, вона завжди займалася саме цим рукоділлям і ніколи жодним іншим.
Цікаво мені знати, сказала Пеготті, яка іноді раптом починала цікавитися найнесподіванішими речами, що сталося з двоюрідною бабцею Деві?
Боже мій, Пеготті, мати моя навіть підвелася від здивування, які дурниці ви говорите!
Та мені справді цікаво знати, мем, наполягала Пеготті.
Але чому ця особа спала вам на думку? спитала моя мати. Хіба ж нема нікого іншого в світі?
Не знаю вже, як це сталося, відповіла Пеготті. Може, я така вже дурна, але думки мої ніколи не можуть обирати слушних людей. Люди пригадуються мені і забуваються, або зовсім не пригадуються і не забуваються, як їм заманеться. Цікаво мені знати, що з нею сталося!
Химерна ви жінка, Пеготті, відповіла моя мати. Можна подумати, ніби ви хочете, щоб вона приїхала до нас ще раз.
Боронь боже! скрикнула Пеготті.
А коли так, то не говоріть про такі страшні речі, сказала моя мати. Міс Бетсі замкнулася в своїй хатині над морем і залишиться там. У всякому разі малоймовірно, щоб вона потурбувала нас знову.
Ні! замислено підтвердила Пеготті. Ні, це зовсім неймовірно. Але цікаво мені знати, якщо вона помре, то чи залишить вона щось Девідові?
Помилуй мене боже, Пеготті, відказала мати, яка ж ви дурна жінка! Та ви ж знаєте, що її образило саме навіть народження бідолашного хлопчика.
Здається мені, що й тепер вона не схоче пробачити, натякнула Пеготті.
А чому б їй тепер хотіти пробачити йому? трохи різко спитала моя мати.
Тому що тепер у нього є братик, промовила Пеготті.
Мати негайно заплакала і спитала, як насмілилася Пеготті сказати таку річ.
Так хіба ж оце бідолашне невинне малятко в колисці заважало колись вам чи комусь іншому, ревнивиця ви! сказала вона. Краще вам вийти заміж за містера Баркіса, візника. Чому ви цього не зробите?
Я б тоді зробила щасливою міс Мердстон, зауважила Пеготті.
Яке у вас погане ставлення до людей, Пеготті! відповіла моя мати. Ви заздрите міс Мердстон, як може заздрити хіба що така смішна істота, як ви. А ви хотіли б самі тримати у себе всі ключі та хазяйнувати в коморі? Це мене не здивувало б. Адже ви знаєте, що вона це робить тільки через свою добрість і з найкращими намірами. Ви це знаєте, Пеготті, ви це добре знаєте!
Пеготті промимрила щось подібне до «знаємо ми ці найкращі наміри». Вона вважала, що тут вже забагато добрих намірів.
Я знаю, на що ви натякаєте, злючко, сказала мати. Я розумію вас чудово, Пеготті! Ви це знаєте, і мені дивно, чому ви не згораєте від сорому. Не змінюйте тему і вже не викручуйтеся, зараз ми говоримо про міс Мердстон. Хіба ж ви не чули, як вона раз у раз повторює, що, на її думку, я занадто безтурботна і занадто...
Гарненька, додала Пеготті.
Хай хоч і так, відказала моя мати, стримуючи усмішку, і коли вона така дурненька, що говорить ці речі, то хіба ж слід мені дорікати їй за це?
Ніхто так не каже, зазначила Пеготті.
Ще б пак, сподіваюся, що ні! відказала моя мати. Хіба ж ви не чули, як вона раз у раз повторює, що з цієї причини хоче звільнити мене від різноманітних турбот, бо я, на її думку, не пристосована, і я справді думаю, що навряд чи я пристосована до них. І хіба ж вона день і ніч не метушиться в будинку... І хіба ж вона не робить усе і не залазить в усякі місця до вугільного льоху, до комори і ще не знаю куди, в не дуже приємні місця... і невже ви станете вигадувати, ніби це вона не з любові робить?
Я нічого не вигадую, сказала Пеготті.
Вигадуєте, Пеготті, заперечила моя мати. Більше нічого ви і не робите. Ви весь час вигадуєте. Ви тішитеся своїми вигадками, і коли ви говорите про добрі наміри містера Мердстона
Я ніколи не говорила про них, заперечила Пеготті.
Ні, Пеготті, відказала моя мати. Але ви вигадуєте! Ось про що я вам говорю. Це найгірше, що ви робите. Вам подобається вигадувати. Я оце сказала, що зрозуміла вас, і ви це самі бачите. Коли ви говорите про добрі наміри містера Мердстона й удаєте, ніби зневажаєте їх (бо в глибині свого серця ви не зневажаєте, Пеготті), то ви не гірше за мене знаєте, які ці наміри добрі і як виявляє він їх в усьому! Коли здається, що він буває суворим з певною особою, Пеготті, ви розумієте, і Деві теж, певно, розуміє, що я не натякаю ні на кого з присутніх, то він це робить тільки для блага цієї певної особи. Він справді любить певну особу, бо він любить мене і діє він так виключно для добра певної особи. Він краще за мене вміє розуміти всі речі. Я бо дуже добре знаю, що я слабка і легковажна істота, а він твердий, суворий, серйозний чоловік. I я йому завдаю, тут сльози закапали з очей моєї матері, я йому завдаю багато болю. I мені слід бути дуже вдячною і коритися йому навіть у своїх думках. I коли я не роблю цього, Пеготті, то я дорікаю сама собі і розгублююсь, і не знаю, що мені робити.
Пеготті занурила підборіддя в п'ятку панчохи і мовчки дивилася на полум'я в каміні.
Так ось, Пеготті, сказала моя мати, змінюючи тон, не будемо сваритися, бо я цього не витримаю. Ви справжній друг мій, якщо взагалі є в мене ще друзі у цьому світі. I коли я називаю вас смішною істотою або ще чимсь таким, Пеготті, то я лише хочу сказати, що ви мій вірний друг і завжди були, від того самого вечора, коли містер Копперфілд уперше привіз мене сюди, а ви вийшли до воріт привітати мене.
Пеготті не забарилася з відповіддю і ратифікувала угоду дружби, обійнявши мене так міцно, як ніколи. У той час я не розумів, чому сталася така бесіда, але зараз я певний, що добра жінка завела всю цю добру розмову тільки для того, щоб моя мати могла втішитися перемогою в невеличкій суперечці. Спосіб цей виявився дуже дієвим пригадую, що мати в той вечір вже не сумувала, а Пеготті кидала на неї менше стурбованих поглядів.
Коли ми попили чаю, викинули попіл з каміна і зняли нагар зі свічок, я прочитав Пеготті розділ з книжки про крокодилів, як спогад про старі часи. Книжку цю витягла вона зі своєї кишені; ймовірно, що вона її завжди носила з собою. А потім ми заговорили про Салем-Гауз, що змусило мене знову згадати про Стірфорса, а спогади про нього були улюбленим предметом моїх розмов. Дуже щасливі були ми. Цей вечір, що йому судилося назавжди закрити цей том мого життя, ніколи не зникне з моєї памяті.
Майже о десятій годині ми почули рипіння коліс. Всі ми позскакували з місць. Мати моя поспішно сказала, що вже пізно, а міс Мердстон вважає, що дітям треба рано лягати спати і, мабуть, мені краще йти до ліжка. Я поцілував її та пішов із свічкою нагору, доки вони не встигли ввійти. Коли я йшов до тієї спальні, де я був колись ув'язнений, моїй дитячій уяві здалося, що вони принесли з собою додому холодне повітря, яке здуло, мов пушинку, давній домашній затишок.
Ніяково було мені вранці йти вниз снідати, бо я не бачив містера Мердстона з того самого дня, як вчинив свій пам'ятний злочин. Але я не мав іншого виходу. Разів два чи три, повернувшись на півдорозі та навшпиньках утікши до своєї кімнати, я нарешті таки зійшов і з'явився у вітальні.
Він стояв перед каміном спиною до вогню, а міс Мердстон розливала чай. Коли я ввійшов, він твердо глянув мені в обличчя, але ніяк інакше не реагував на мій прихід.
Після секундного вагання я підійшов до нього і вимовив:
Прошу пробачити мені, сер! Я дуже шкодую про свій вчинок і сподіваюся, що ви пробачите мені.
Радий чути, що ти шкодуєш, Девіде, відказав він.
Рука, що він подав мені, була саме та, яку я вкусив. Я мимоволі затримав погляд на червоній смужці на ній. Але я почервонів ще більше, ніж та смужка, побачивши зловісний вираз його обличчя.
Як ваше здоров'я, мем? звернувся я до міс Мердстон.
Ах, боже мій! зітхнула міс Мердстон, простягаючи мені чайну ложку замість пальців. Як довго триватимуть канікули?
Місяць, мем!
Від якого дня?
Від сьогодні, мем.
О! мовила міс Мердстон. Отже, один день уже минув!
Вона завела календар канікул і щоранку викреслювала по одному дню. Вона робила це насуплено, доки не дійшла до десяти, але, перейшовши до двозначних чисел, почала виявляти ознаки надії, а ближче до кінця стала навіть жартівлива.
Саме в цей перший день я мав нещастя нагнати на неї (хоч взагалі їй не властива була така слабкість) дикого жаху. Я ввійшов до кімнати, де сиділа вона з моєю матірю. Немовля, якому було лише кілька тижнів, лежало на руках моєї матері. Дуже обережно я взяв його до себе на руки. Раптом міс Мердстон так несамовито скрикнула, що я мало не впустив дитину.
Люба моя Джейн! Що сталося? скрикнула мати.
Боже мій! Кларо, чи ви бачите? вигукнула міс Мердстон.
Що, моя люба Джейн? спитала моя мати. Де?
Він схопив її! крикнула міс Мердстон. Хлопець схопив дитинку!
Вона тремтіла від переляку, але якось знайшла в собі сили скочити до мене і забрати дитинку з моїх рук. Після цього вона зомліла і стала така слабка, що їй мусили дати вишневої наливки. Очунявши, вона урочисто заборонила мені торкатися мого брата, що б там не було! А бідолашна моя мати, якій хотілося зовсім протилежного, слабко підтримала заборону, кажучи:
Безперечно, ви маєте рацію, моя люба Джейн!
I ще один випадок стався, коли це любе немовля воно справді любе було для мене, бо ж у нас була одна мати стало невинною причиною гніву міс Мердстон. Ми сиділи втрьох, і мати моя, дивлячись в очі немовляті, що лежало в неї на руках, сказала:
Деві! А йди-но сюди! і глянула мені в очі.
Я побачив, як міс Мердстон відклала свої чотки.
Кажу вам, ніжно мовила мати, вони цілком схожі. Мабуть, вони схожі на мої. Здається, в них мій колір. Але як же дивно вони схожі!
Ви про що говорите, Кларо? спитала міс Мердстон.
Моя люба Джейн, пролепетала мати, трохи збентежена різким тоном цього питання, я думаю, що очі немовляти і Деві зовсім схожі.
Кларо! заявила міс Мердстон, гнівно схоплюючись з місця. Ви іноді буваєте цілковитою ідіоткою!
Моя люба Джейн, спробувала була протестувати мати.