Тетіс увійшов до вокзалу й попрямував до старої квиткової каси, аби купити квиток. Однак кілька годин треба було почекати. У залі очікування люди з древніми й змученими обличчями, замордованими звичним життям бідноти, вмирали від спеки. А от молодь, навпаки, пашіла заповзятою, але простосердною красою, готовою до розваг та цікавинок. Геть у всіх були старезні обличчя, декотрі мали «певну суворість ˂ вилиць», а дехтопопівську опецькуватість тощо. Всі чекали на свій потяг. Сонце наче й не думало сідати за обрій. На годиннику вже була безмаль пята, але здавалося, що досі полудень. Коли Тетіс зійшов на потягразом з усім тим людом, зодягненим як блазні (молодь, більші франти, одягли на голови ще й копійчані картузи), потяг, роблячи довгі гудки й зупинки, потягнувся окраїнами та сільською місцевістю між вапняковими селищами, мурами, вкритими зеленню й смердючими бараками, й ось знову визирнуло сонце, яке було кілька годин тому. Та сама суха блакить, обтяжена останньою й найбільш вибуховою формою життя. Праворуч протягом безкінечного дня проминали безлюдні села, а ліворучгори, приховані каменями. Містечка були вбогими й траплялися нечасто, скупчуючись навколо якоїсь церкви чи панського маєтку. Серед нових будівель тільки й були, що жалюгідні малоквартирки або маленькі білі квадрати. Мало-помалу, сповіщаючи про своє наближення безладдям облуплених високих мурів, відкритими каналізаційними люками, халупами, нещодавно зведеними заводами, які, втім, уже ніхто не використовує, без дахупокрученими та ххх залізними скелетами, залитими усе більш палючим та сліпучим світлом, руїнами середньовічних поселень поміж висоток без жодної краплини зелені, безбарвні та вкриті плямами, ніби від тропічної вологості, що пожирає все підряд, видніється безмежне місто. Удалині майоріло море. Повітря було затхлим від невловимого смороду: через гівно, газ, клоаки, а також через здобрені земельні ділянки городів, насадження лимонів, сірку та щось давно втрачене, задушливе, ххх, щось, що було не чим іншим, як пилом злиднів.
Неспішно сідало сонце, наливаючись золотавими та криваво-червоними барвами, котрі усе більше набували бронзового відтінку, стаючи усе слабшими, ніби ххх дощ на смузі моря, котре ставало дедалі мілкішим. Минали безбарвні й невідомі містечка, у яких здавалося неможливим, щоб величезні сучасні будівлі, сірі та голі, схожі на казарми чи вязниці, спромоглися поховати під собою щось таке життєдайне й ххх войовниче, як ота земля. Та, зрештою, навіть стародавні будівлі, зведені з жовтуватих цеглин ххх, приземкуваті, зі східцями та аркадами знадвору, були просякнуті смуткомb, як у деяких північних містах. Безлад та злиденність придушили несамовитість фізичної праці, яка може буяти лише у городах, засаджених величезними овочами й вкритих червоними плямами шавлії особливої, майже незграбно екзотичної.
Спустилася ніч, і все навколо поглинув морок. Незабаром вийшов місяць; молочнистий та важкий, він розливав яскраве світло. Й у тому молочному, майже масному сяйві виднілися обриси чорних гір та узбереж.
Глупої ночі потяг зупинився на нескінченній станції, на якій будки обхідника, ліхтарі, склади, приватні халупи у всій своїй бідності, цементні огорожі, не засаджені плями городівусе розсипалося у невимовному безладді, над яким мяко та ххх нависала тиша. Засмучено торохтячи своїм залізяччям, гуркіт якого лише час від часу переривав чийсь розлючений крик чи беззвучне собаче гавкання, крім якого, втім, десь вдалині чулися й пісні, вервечка вагонів розпочала своє тривале маневрування. Місяць затемнив зорі, освітлюючи станцію немов удень.
Врешті-решт, після тривалого руху з боку в бік, потяг опинився у корабельному череві. Несподівано, змішуючись із місячним сяйвом, розлився запах моря. Більшість люду розсипалася палубою. Звідси рукав моря здавався ніби неживим, під похмурими мерехтливими місячними промінчиками життя непевно проявлялося лише на узбережжях, на носі та на кормі корабля. Несподівано, адже досі стояла глупа ніч, на верхній палубі, на двох великих палубах, а також уздовж ххх, всі ніби вибухнули радістю, ніби всі разом пожвавились. Коротко стрижена, з чубами, що розсипалися на чолах, ніби жмут променів, молодь гуртом жартувала й сміялася. А ті, у чиїй компанії були солдати та моряки, були ще веселішими: між ними був хлопець, вигляд він мав серйозний, ніби у святого, а от очі хлопчина мав ххх сяйливівін грав на гітарі.
Прибувши на протилежний бік протоки, всі поводилися так само. Потроху-потроху парубоцькі веселощі, водночас бешкетливі й наївні помалу згасли, й знову повернулися тиша, понуре гуркотіння потяга, важке від морської вологості місячне сяйво.
На світанку показалося місто, у якому Тетіс мав зійти на берег і де потяг «помирав». Це була безформна широчінь маленьких жовтавих будиночків, не позбавлених певних розкошів дрібних палаців та церков у стилі бароко, що свідчили про багато років нероздільного панування влади та бідності. Саме таким усе видавалося у сірому світлі світанку. Та незабаром визирнуло сонце, розсипавши своє проміння, і вже о пятій ранку навколо стояла полуднева спека. Сповнені радості й чуттєвості, вулицями крокували юнаки та молодики.
Тетіс попростував до готелю, про який знав лише його перекручену назву. Проте місцеві знали, де він знаходиться (можливо, за якимсь збігом обставин, вони вимовляли цю назву саме так). Там стояв чи то олександрійський, чи то римський фонтан, порослий посередині папірусною осокою, навколо якого зібралися напівоголені хлопчаки. Там же неподалік простяглася алея часів Бурбонів із запашною рослинністю поміж бруду та хаосу; і саме посеред цієї алеї, у буржуазній розкоші початку століття стояв готель із дивною назвою. Вхід до готелю був урочистим, майже монументальним, навіть попри прості матеріали, втім, він був не в змозі приховати скромне сімейне, трохи вбоге, хазяйнування. Людини, яку шукав Тетіс, не було, о цій порі її вже не було на місці. Й ніхто не знав, коли та повернеться. Тетіс вирішив її терпляче почекати. Він вийшов через вхідні двері на вулицю, сповнену важких пахощів рослин, гадаючи, що людина, про яку йдеться, повернеться десь опівдні, аби пообідати. Одначе чекати довелося аж до вечора. Зрештою, вечір видався ясним, яскравим, ніби продовжуючи день. Людина, на яку чекав Тетіс, зявилася несподівано, прийшовши пішки стежкою обабіч готелю. Однак вона прийшла не сама, а з юнаком: поруч був високий, блідолиций парубок із тонкими губами, злегка скривленими, як у паралітиків, від зніяковіння, та сяйливою усмішкою. Він заговорив різким, негармонійним голосом, нескладно промовляючи виточені фрази, якими зазвичай говорять інтелігенти. А от вона, людина, яку шукав Тетіс, була, навпаки, ласкавою, людяною, мала власну думку, наскільки дозволяла їй її пристрасна, бурхлива та непередбачувана вдача. Це також була жінка, у якої не було віку, вона мала значно молодший вигляд за свої справжні роки. Волосся у неї було світло-каштанове, завите й зачесане, як носили жінки років з двадцять тому. Очі блакитні, як у деяких порід котів, тьмяні, часом аж занадто спокійні, часом вони нерівномірно мерехтіли чи то невротичною, чи то інтелектуальною войовничістю, їхнє світло осяювало геть усю високо підняту голову, що трохи нагадувала сицилійських хлопчаків, яких на початку століття фотографували рафіновані німецькі туристи. На маленькому, слабкому підборідді, на якому вже добре проступала зморшка, яка незабаром розділить його надвоє, був так само маленький рот. Кілька зморщок було навіть на шиї. Незважаючи на це, загалом жінка була схожа на молоду кішечку{5}. Погляд у неї став ворожим, майже шаленим: та несподівано на її обличчі проступила навіть занадто широка усмішка. Щойно Тетіс заговорив до неї, кажучи, що хоче довірити їй кілька важливих таємниць, та усмішка стала веселою й небезпечною. Усміхнувся і той, хто її супроводжував, адже спочатку він з почуттям обовязку набрав вигляду, можна навіть сказати, фанатичного та запопадливого боронителя. Саме в цю мить десь у кварталі недалечко, по сусідству із готелем, почулися перші випали літнього салюту. Завдяки йому цей шмат неба забарвлювався зеленим, бузковим та помаранчевим. Ці вогні настільки вабили жінку, а через те й її супутника, що хоч якими важливими були таємниці, які Тетіс хотів їй повідомити, все довелось відкласти на наступний день.
Одначе наступного ранку жінка, якій Тетіс хотів повідомити якісь, напевно, надзвичайно важливі звіряння, вже мала справу. Мала йти у дім до дитини, з якою познайомилася кілька днів тому, дуже бідної дитини, замурзаної, хоч їй вона здавалася прекрасноюй, мабуть, не без причини, адже вона була безнадійним романтиком, адже те, що тримало її, бліду й трохи жалюгідну, серед живих, було нетривким. Здається, жінка мала відвести її до міста, щоб купити подарунків, до убогого периферійного містечка, в якому вона жила разом з багатодітною, як кішка, матірю та сліпим батьком. За цією справою вони провели увесь ранок та якийсь час по обіді. Увечері знов продовжились вчорашні святкування у кварталі за готелем; цього разу у цирку, який напяв своє шатро біля руїн старовинного амфітеатру, оточеного жовтуватими двоповерховими будиночками, прикрашеними гірляндами з кольорових вогників, показували виставу. Досить. Тетіс не зміг розповісти жінці свої важливі звіряння й наступного дня; й навіть не тягнімо кота за хвістне спромігся він на те й протягом усього свого перебування у тому містечку. Отож поверталися вони одним потягом. Втім, навіть на зворотному шляху траплялося безліч дивовижних подій, а тому нагоди поговорити серйозно так і не випало, тим паче, що завжди було чимало іншого, на що можна подивитися й про що послухати.
Дуже ймовірно, що людина, яку Тетіс обрав за свою довірену особу, тобто збирався зробити її хранителем таємниці, яка, поза всяким сумнівом, має надзвичайну суспільну вагу, щойно почувши її, насмілиться, чи то пак, стане вкрай нерозважливою й використає свої знання з недоброю метою; та, вочевидь, вона не мала такого наміру. Минуло пятнадцять років, а Тетіс увесь час був з нею поруч. Вона ж, одначе чи то зумисно, чи то, користуючись висловом з нашого гидкого словника, через «ідеологічні переконання» вирішила не слухати його. У той час вона переїхала у білий квартал на околиці міста, який почали зводити за часів фашистів. Її помешкання розташовувалось просто біля величезної геть-чисто білої церкви, виконаної під собор Святого Петра. Позаду була низина, якою протікала жовта, брудна річка, повна нічних горщиків. Неподалік річки, на іншому березі, поміж облізлих узвиш розкинулася міська окраїна, а нижче, у зеленому буянні, кілька сараїв, які, певно, були брудними й запиленими. Згодом місто помалу ставало ближчим, й ось уже воно страхітливо нависає довжелезними рядами своїх гидких багатоповерхівок та промисловими будівлями, серед яких величезна ххх північного автопрому, зявляються місцеві люди, які мають ліпші автівки та витонченіші звички, навіть коли, водночас з тим вони стають дедалі вульгарнішими, майже огидними й відразливими. Хай там як, а людина, яку Тетіс обрав за свою довірену особу, якій мав намір розповісти не посоромимось сказати, таємницю історичну, геть не бажала його слухати. Хоч, безсумнівно, ставала вона дедалі хоробрішою й набувала дедалі більше спроможності особисто відповісти за свої вчинки, опинившись в обставинах, коли тобі вже по суті немає чого втрачати. Вона не хотіла знати нічого викривного й небезпечного, що лише вона могла б відкрити людям. А позаяк людина, яку так шукав і даремно благав Тетіс, була письменницею, то легко дійти висновку, що у книгах цього автора, хай якими повними й довершеними вони не були б самі по собі, насправді «чогось» бракувало: й саме це у подальшому прирекло їх на неоднозначність, від якої не ухилитись.
Нотатка ЗеДРУГА ЧАСТИНА ВІДСТРОЧЕНОЇ ПІСЛЯМОВИ. ПРОДАЖНІ ШАБЛІ
Нотатка 4БОЖЕВІЛЛЯ З ПЕРЕДМОВАМИ ТРИВАЄ:ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП У ПЕРЕДМОВІЩО ТАКЕ РОМАН?
Карлотак звали мого батька. Обрав я це імя для головного героя власного роману з причин цілком нелогічних: насправді між моїм батьком та «дволицим» інженеромa, про долю якого я зобовязався розповісти, немає нічого спільного. Мій батько був військовим офіцером, чиї роки зрілості припали на часи фашистів, він пристав до їхніх лав (хоча у суперництві, яке розпочалося між режимом та армією, він був на боці війська): за вдачею він був цілком готовий прийняти фашизм (у дитинстві він був шибайголовою і хуліганом зі шляхетної родини й це змінило його), позаяк немає нічого більш солідарного, як лад та безладдя. Є одна світлина, на якій зображений батько у віці сімнадцяти років, незадовго перед тим, як він відбув добровольцем на війну в Лівії; то був привабливий юнак, дужий, як віл, витончений, і та витонченість була ніби якоюсь хуліганською, як і годиться нащадку заможного, але занепалого роду, водночас розпещеному й грубому; у його зачісці й погляді було щось лихе: через його чуттєвість, що видається ніби страшенно несамовитою й через яку він видається майже понурим. Він мав чисті парубоцькі щоки, довершене тіло (хоч статурою він був невисоким, приземкуватим), властиві тим, у кого великий член. Утім, усе це вкупі свідчило про войовничу волю, майже надмірну захисну реакцію людини, яка гордо користуючись широкими правами сьогодні, передбачає майбутню трагедію, яка оберне це право на його ж приниження. Він створив собі сімю й залякав її. Потому поїхав у Африку, брати участь у своїй третій війні, потрапив у полон, а потім знову зявився у Казарсі, рідному містечку моєї матері, «другорядному містечку», яке він завжди зневажав, відплачуючи цим за нерозділене кохання до матері, отож він почав пиячити, як зазвичай чинять чоловіки. Вочевидь, він ніколи не розмірковував про свою долю, так само, як і про політику.
А от Карло, що носить імя мого батька, є особистістю суперечливою та (як каже Лукач) проблематичною: він мого віку, а не батькового. Я пишу про нього у теперішньому часі, бо він живе сьогодні, саме цими роками, ба навіть більшеу цю мить.
Як я вже писав, Карлоінженер, і якщо це достатньо інтелігентна професія, аби пережити соціальні й політичні суперечності нашого часу, то аж ніяк не досить, щоб прожити за допомогою тої свідомості, що забезпечує цілісність особистості, перетворюючи шизофренічний стан на цілковиту норму, а дволикістьна спосіб існування.
І через свою глибоку провінційну чесність Карло (достоту як і мій батько) ніколи не був спроможний прийняти такий компроміс: якому надає виправдання, змоги й засобів лише фах політика чи літератора. Що ж стосується часу, у який йому випало на долю жити (народившись у 1932-му), то це був час, коли у міжкласовій боротьбі відбувається розкол, який виявляється у кожному її аспекті й кожної хвилини, аж до найбільш особистого для людини, тож йому нічого не лишалося, як прийняти цей розкол (так само, як мій батько свого часу прийняв єдність, прийняв помилково, а отже, згодом жорстоко поплатився за свою помилку). Так само, як мій батько ніколи не був у змозі погодитися з розділенням надвоє, бувши спроможним навіть убити, як убивали фашисти, аби лишень захистити свою цілісність, так і Карло, навпаки, ніколи не міг удавати, що він цілісна особистість, коли в дійсності розколювався надвоє. Він би навіть погодився, щоб його вбили, аби лишень не втрачати відповідності цій своїй дійсності.
Карлокатолик, але з огляду на його вдачу, про яку я вже розповів у нарисі про нього, йому не лишалось іншого вибору, як стати католиком лівих поглядів. Усе своє дитинство, починаючи з 1932-го до 1945 року, він провів у провінції Романья, у місті Равенна (рідне місто мого батька). І я не бачу жодної різниці між Равенною початку двадцятого століття й Равенною безпосередньо передвоєнного й повоєнного періодів. Отже, у житті головного героя роману є відтинок часу, який він прожив у світі, що геть тотожний світові, у якому жило попереднє покоління й, насмілюся сказати світові, у якому жили усі попередні покоління. Діти ставилися до батьків достоту так само; домівки були такі самі [жодних телевізорів, холодильників, ніякого марнотратства у споживчих товарах (предметах широкого вжитку), лише окремі кімнати опалюються піччю, а не, наприклад, спальні, де тепло зберігали, користуючись стьобаними ковдрами та грілками для ліжка тощо], їли те саме; пахощі, які чуєш, йдучи до школи бруківками старанно та нерівно вимощеними у минулому столітті, теж однакові; так само пахла кожна пора року, що приходила одна на зміну іншій, наповнена пахощами землі чи чогось перегорілого, не знаю вже, сказати, чого саме, змішаного з пахощами гліциній навесні; їдкий запах каменю, що не має запаху чи землі під кригою взимку; і школа та сама: гола, бідна, стара; такі самі люди, котрих діти, дивлячись знизу вгору, бачать ніби маленьких, мізерних велетнів, що знають, що то за штукажиття, й це знання переносить їх деінде, у незліченне різноманіття стосунків, незбагненних для маленьких дітей, кожна хвилина життя котрих є настільки добре упорядкованою, а сенс його є таким незмінним.