За всіма вчинками Карло цей кілер ніби «спостерігатиме збоку», втім, своєї думки він не висловлюватиме. Все, що розповідатиму замість нього я, буде не чим іншим, як найсуттєвішим з усного переказуа тому часом писатиму на діалектіз того, що розповість мені про це Паскуале (кумедно, але так його звати).
Нотатка 6 ter˃ ДАВНІ РАХУНКИ
Того ж вечора, коли Карло народився, так би мовити, він поїхав потягом до Турина. Того травня місяця наприкінці шістдесятих років Італія ще була незайманою, і лише критичні уми із невдоволенням, від якого їх розпирає власний нарцисизм, відзначають перші ознаки настання нової епохи, яка навічно спаплюжить старовинні міста й ниви. Карлова тактовність, звісно, враз відвела йому місце просто серед цих обранихa; та він був доброю людиною, й тому відчуття згуртованості, яке через секс поєднувало його із світом, поза усіма своїми особливими моральними поглядами, брало гору над естетичними почуттями. Однак у світі, серед тіл, він шукав більш непорушної самотності. Між тим, що він намірився зробити протягом тієї подорожі, починаючи з того, як він увійшов у вокзал, купив квиток, та особистою насолодою від спостереження за найбільш безсторонніми й щирими картинами дійсності, у будь-якій подобі, байдуже людини, природи тощо, не було перервності.
Надвечіря. Налите, мяке, апокаліптичне світло рвучко освітлює все навкруги. Старий вокзал Терміні зникає з очей, чується одноманітний, чарівливий стукіт вагонних коліс об стики на рейках (божественний шепіт дитячої чуттєвості); й, сповіщаючи про своє наближення, що стають чимраз рідшими, наближаються споконвічні рівнини, сяйливі, як пленер Караваджо: пшеничні простори випадково перемежовуються із зеленими й жовтими барвами, ніби неторкані прерії з пишними кущами жовтої акації, липами у цвіту; стелиться неозоро трава, омита дощем, напахчена сонцем, котре висушує її; височіють нерівні пагорби, вкриті дубовими лісами, й простягаються самотні хвилясті придолинки (тіснини), помережані струмками, які течуть, може, навіть з Тибру, повні водою до самих країв, що ніби торкається розлогих, густо-сліпучих дерев уздовж чистісіньких бережків. ˂
Нотатка 6 quaterТАЄМНЕ ЖИТТЯ КАРЛО У СВІТЛІ ДНЯ
У світі немає нічого легшого, як шпигувати за такою людиною, як Карло. Він геть відмовився, хоч, може, й не свідомо, від свого доброго імені. Він опустився. Може, якби він подумав, що чинити так аморально, він би не зробив такого. Але ж ні, він бо вважав своє падіння річчю високоморальною. Ба більше, він вважав це своїм обовязком. Метою цих вчинків була чуттєва насолода, насолода тілесна, а якщо висловитися точніше й дохідливішенасолода члена. Тож, аби отримати те, що цілком умовно називають «насолодою», а насправді є незрівнянним і навіть невимовним щастям, він не повстав проти Придушливої Влади (1), яка не дозволяє такої «насолоди», ба навіть більшежорстоко за неї карає. Позаяк повставши, він би геть-чисто все зіпсував. Привернув би до себе загальну увагу, влаштував би видовище. Його супротив мав набагато глибшу природу, як би висловились за десять років після цих подій, він був глобальним. Усе, що мало стосунок до влади, дійсно геть втратило вагу, обвалившись навколо нього, лежачи під ногами, ніби величезне забуте руйновище. Здійснюючи свій намір до всеосяжного, ґрунтовного, ххх, глобального безладу, Карло наївно перейняв правила, за якими створюється порядок. Робив те, що хотів, і квит: саме в цьому була його мета. Збоку, якщо не звертати уваги на рішучий відступ від правил, завдяки яким він був частиною крупної буржуазії і, значить, поводився як один з багатьох дрібних буржуа: скривджених, непоказних, можливо, безталанних, але чуйних та сповнених власної гідності (навіть зодягнених у дещо підліткове дрантя), ще раз кажуце лише збоку, нічого не виказувало справжньої якості життя, яким живе Карло: він був доктором Джекілом. А якщо згодом щось би видало його, Карло було зовсім байдуже. Він просто не намагався ані приховати, ані показати те, ким він був насправді й чого прагнув від життя. Ось тому я й сказав, що немає нічого простішого, як шпигувати за такою людиною, як Карло. Йому не лише й на гадку не спадає, що хтось може за ним стежити, а отже, знати про його життя й розповідати про нього, а й навіть якби випадково він таки дізнався, що за ним шпигують, чоловікові однаковісінько. Втім, шпигунові ж гірше. Певна річ, якщо не йдеться про висліджування з боку карабінерів чи поліції, бо тоді б Карло від страху трясця вхопила. Він страшенно боїться, що хтось стане на заваді тому, що він хоче робити й у чому бачить єдиний сенс свого життя. Поза тим, любов його до своїх любиха, які б важко переживали його халепу із судом та скандал, була любовю справжньою, яка зародилася ще в дитячі роки тощо: у ній не було ані конформізму, ані, так би мовити, ідеологічної суперечності.
Паскуале Бучареллі під час своєї першої справи не мав якогось більш-менш значного клопоту: йому це було завиграшки. Все пройшло чудово. Він мав змогу справити гарне враження на своє начальство, прокласти ххх ххх для своєї карєри, своїм незворушним серцем він уже передчував, скільки радості йому принесе ця справа, скільки грошей, автівку, жінок і всіх тих насолод, якими так природно й несвідомо втішаються такі люди, як Карло.
Нотатка 6 quinquiesКІЛЬКА СЛІВ ПРО ЦЬОГО ПАСКУАЛЕ
˃ (Розповідь про ПаскуалеПікароСмердякова)
Нотатка 6 sexiesПРОТОКОЛ У ВАЛІЗІ
Повторюю: не було нічого простішого за те, щоб іти услід Карло, спостерігати за ним, шпигувати. Паскуале, котрий просто не міг не поєднати таку свою охоту із покликанням, вмить це втямив.
Отож, щоб устигнути вчасно, він узявся якнайретельніше виконувати свій обовязок, досягаючи найбільш задовільного для Держави (!), та й, власне, для самого Паскуале, результату.
Проте наразі мушу прискорити події й перейти до кінця моєї розповіді, що стосується повернення Карло до Турина.
Отже, вже майже осінь, справу зроблено, й Паскуале повертається до Рима (за день до того, як до міста повернеться сам Карло). Він подорожує потягом у вагоні другого класу. Чоловік не приховує свого задоволення; тепер є змога завести розмову з попутниками; він справді один з них, він думає так само, як вони. У Генуї попутники сходять з потяга, й Паскуале лишається у купе наодинці зі своєю невеличкою валізкою (тоді ще не користувалися так званими ххх, це була одна з тих картонних валізок, які вірно й незмінно прислужувалися італійцям упродовж довоєнних років, а згодом у часи, починаючи від руху Опору аж до років, коли прийшов добробут). У валізці лежав Паскуалів скарб: його протокол. Насправді, виконуючи завдання, Паскуале точними й бюрократичними висловами, котрі були водночас складеними велемовно й по суті, описував усе, що «відкрив» про життя Карло.
Саме цю доповідь він, як доказ своєї старанності й слухняності, передасть своїм начальникам. Та ось у Генуї до його купе сів ще один подорожувальник. Паскуале відразу второпав, що з цим добродієм важко буде завязати одну з тих приємних, сповнених здорового глузду та взаємоповаги розмов, які так гріють його поліцейське серце, чи то пак, точніше було б сказати, серце несправдженого поліцейського офіцера. Новим попутником був молодик його віку, а може, навіть трохи молодший. Безсумнівно, людина інтелектуальна. У ті часи між буржуазією та простим людом, між інтелектуалом та робітником пролягала цілісінька прірва. Досить було раз кинути оком, щоб розгледіти простісіньку зовнішність, поставу, й ви абсолютно непомильно розрізните їх. Паскуале, чоловік з народу, враз зрозумів, що перед ним буржуа-інтелігент, а буржуа-інтелігент вмить визначив, що поряд людина з простих. Відверто кажучи, немає нічого такого, щоб безсторонньо давало мені право робити висновки, хто був той інтелектуал, що зайшов у купе потяга ТуринКатанья на початку осені 1961 року, і яких він був поглядів. Та мені чомусь здається, що він був лівим. І дійсно, слідом за собою він тягнув валізу, заледве вмостивши її на сітці, напхом напхану книжками, одну з яких він витяг, аби почитати в дорозі. Це була одна з тих книжок, які було б цікаво почитати в дорозі лише тогочасному інтелектуалу лівих поглядів. Це була книжка Шкловського про Стерна (російською справді назва звучала кумедно «Тристрам Шенди Лоуренса Стерна и теория романа»). Тому саме цей лівий інтелектуал, блідий, не непримітний молодик, що трошки скидався на священика, не міг не відчути прихильності до цього «робітника» (те, що насправді йшлося про представника люмпен-пролетаріату, для нього геть не мало жодного значення, вочевидь, як і всі йому подібні, він не бажав знати, що існує люмпен-пролетаріат). Отож, обмінюючись із ним кількома словами, він був ґречним. Звісно, Паскуале на ту ввічливість взаємністю не відповів, побачивши у чоловікові фанатичного комуністаa: враз сплутавши свою класову ненависть з власною професійною неприязню до комунізму. Втім, його це не надто турбувало. Чоловік був у чудовому гуморі. Він мав намір провести подорож якомога приємніше, хоч би й добренько забутися сном Він задоволено милувався своєю валізкою, у якій лежала його доповідь і поруч котрої тепер лежала точно-точнісінько така сама валіза інтелігента, напхана книгами.
Подорож видалася тривалою, безкінечною. Сонце сіло, спустилася ніч. У купе заходили, сідали, а потім сходили дорогою інші пасажири. Врешті, майже одночасно сон полонив обох попутників; цього разу вони майже не намагалися заснути, не хотіли цього сну: глибокого, як сплять діти.
Коли вони прокинулись у Римі, вже був майже світанок, і обох чоловіків в один мент спіткала ураза, яка ошелешила їх до найнепроникнішого й найглибшого куточка душі: їхні валізи вкрали. Їх і справді ніде не було. В їхньому зникненні дійсно було щось фатальне: ніколи ще просте зникнення речей не залишало по собі такого враження: на тій сітці лишилася всеосяжна, бездонна, сказати б, пророча пустка.
Наразі трапунок із «викраденим протоколом», і в цьому я краще відразу зізнаюсь читачеві, матиме для моєї розповіді досить другорядне значення. Та не чим ті наслідки цієї пропажі будуть неважливими, з іншого боку, звісно, це зникнення не матиме вирішальногоb значення: у слушний час про «зниклий протокол» знову не забудуть згадати.
Наразі має значення лише одне. Паскуале тепер не зможе віддати своїм замовникам свій досконалий протокол, у якому викладено безліч фактів. Тепер йому доведеться, зазнавши болісної урази по самолюбству корисного й вірного підлеглого, робити нотатки й потім викладати розвідане переважно в усному вигляді.
І це не могло не позначитись на моїй розповіді. Яка за своєю природою належить до когорти «нерозбірливих» творів, а тому розбірливою її зроблено штучно: одначе другий твір (натура) є не менш справжнім за перший.
Переказувати все, що робив Карло протягом свого перебування у Турині, послуговуючись «протоколом» Паскуале, це значить неминуче поставити гармонійність розповіді у залежність від «прочитуваності». Та мій обовязок як письменника полягає в тому, щоб створити свій твір ех novo: і то не з власної волі, а радше під справжнім примусом, якому я ніяк не можу противитись. Навіть якби я не мав такого наміру й бажання, ця історія все одно хоч-не-хоч мусила б бути, хоча, можливо, й не лексично чи стилістично, «новою грою»: втім, уся вона є лише грубою, майже середньовічною, алегорією (дійсно нерозбірливою). І читач пробачить мені, якщо я цим йому набридаю: адже я проживаю народження моєї книги.
Нотатка 7НА ЧЕРЗІМАТИ
Маєток Валетті, розташований у Канавезе:
Просторі вітальні й садок, без людських рук порослий,
Балкони вишукані, заховані за листям від чужих очей.{7}
Щойно приїхавши, Карло сходить на піддашшя. Він мимохідь зауважив спантеличений вираз обличчя матері, котра не чекала на його приїзд. Мати у нього була дуже гарна, висока, як і її син, але огрядна. Вона збирається поїхати до Турина на своє свято. Карло мимохідь глянув на неї й, обіймаючи, опустив руки нижче, аж до верху налитих стегон, огорнутих шовком. Потім підіймається на піддашшя, де малим просиджував цілісінькими годинами. Звідтіля він дізнався про сову й цвіркуна, про канюка, про дзвонів дзвін, про заутреню або «Ангелуса» та про все сільське життя. Отаке
З вишуканої округлої люкарни,
Де за картатим склом мінявся краєвид,
Немов від неприродних прадавніх вітражів барвистих,
Химерне (й чарівне), наче вітраж із міських квадрів,
Видніється Канавезе: вежі Івреї й пагорби Монтальто,
Рівнесенька морена Серри, височіють дерева і церкви
І лише піднявшись на піддашшя (у днину, вже по-вересневому неласкаву, втомлений подорожжю у потязі та безсонною ніччю у туринському готелі), Карло розстібає штани, вивільняє з-під одягу пеніс і починає мастурбувати. Трохи пахне сухістю й пилом, трохи чимось їдким, меланхолійним: ерекцію не втримати, і саме команда з мозку, прошитого наскрізь поверненням у дитинство та спогадами про страшенно непорочне сільське життя, викликала бажання мастурбувати. Якщо не враховувати прислуги, у всьому маєтку їх лише двоє: він та мати. Починають дзвонити дзвони ххх. Вже майже обід, хтозна, чому вони дзвонять. Може, це святковий дзвін до завтрашнього свята. Разом із запиленою ранковою сухістю у повітрі відчувається щось сире й вогке, надвечірнє. Невже? Невже день уже добігає кінця? У посмученій сірості надто ясного неба? Карло зупиняється, але не для того, щоб потім знову продовжити. Ховає затверділий, але порожній, укритий крапельками, не отримавши належне, й, може, із трохи неприємним запахом на голівці член у штани й застібається. Сходить униз зі своєї таємної дитячої обсерваторії, про яку знає лише він і з якої він пізнавав життя: сільське життя очима багатої та хворої дитини. Йде сходами, які наче резонують через свою старість і навіть зношеність (які насправді здаються новісінькими й пахнуть воском та культурною лавандою), ніби луною відбиваючи лише одне, так само, як і пятнадцять чи двадцять років тому: «мастурбувати, мастурбувати»: гаряча плоть затверділого й відкритого пеніса, збудженого й затиснутого у незугарних штанцях, які він надів, бо так хотіли домашні, щоб мати вишуканий вигляд. Проходить порожнім будинком (у домі нова служниця) й, не стукаючи, заходить до материної спальні. Вона сидить обличчям до люстра, повернувши оголену спину до дверей, і збирається причепуритися до святкування, на яке має невдовзі йти. Вона вже літня жінка, їй уже пятдесят, тож варіантів, як провести день, має небагато: щовівторка відвідує літературні читання, виставки «Фіата» й нескінченні світські вечірки невіддільні від таких заходів та схожих на них. На початку шістдесятих жінки ще поводяться природно, як і вона. Вона білявка (та й не така вже сива), око закриває велике пасмо, ніби вона років на пятнадцять молодша. Груди напівприкриті. І хоча вже був пізній ранок (вечірка, на яку вона збирається, починається опівдні у хмарочосі, щось на кшталт Терацца Мартіні), кімната занурена у вечірню півтінь, сповнену відчуття надвечіря, цілковитого виснаження й невмолимого бажання усамітнитись і відпочивати, як годиться у цей час. Груди у матері теж напівприкриті, як, звісно, й зморщена, натягнена, вкрита кремом шия. Під легким халатом просвічуються кремезні стегна. Карло, підійшовши до жінки ближче, цілує її. Вже багато років, ще з ранньої юності, він має таку звичку. Ема (як і мадам Боварі) ошелешена. Її сміх схожий на квоктання, хоча чується тільки «о»: «О, о, о!» й знову чепуриться, як курка після півня. Вона була повела мову про те, як жилося Карло у Римі. Та її погляд опустився у люстро, й вона побачила у ньому, як Карло стоїть, стискаючи однією рукою свій член, ніби переборюючи нестерпне бажання попісяти, від якого він не може поворухнутися. Ема дивиться на обличчя Карло й, нічого не підозрюючи, далі спокійно карбує: «О, о, о!» Проте очі її знову опускаються у дзеркало, звісно, по-іншому й бути не могло, і цього разу вона помічає, як Карло рукою пестить свій кінець, повільно розстібаючи брюки. Ема знову повертається до макіяжу, починаючи накладати пудру. Карло нахиляється до її потилиці й знову цілує жінку, та на тому не спиняється: далі проводить язиком по її спині. Ема на це: «Та що це ти робиш?» Ніби якесь дівчисько чи повія. А Карло їй (йому вже не сила терпіти): «Мовчи, мамо». Вона мовчить і далі накладає на обличчя пудру. Певна річ, нічого не відбувається. Втім, її очі, вони її не слухаються, опускаються, щоб глянути у дзеркало, й бачать те, що зрозуміти неправильно ніяк не можна: із штанів стирчить, направлений просто на неї, налитий, збуджений пеніс Карло. Тепер уже Ема лякається, хоче підвестися з ослінчика, на якому сидить розхристана. Карло їй не заважає, та щойно вона звелася на ноги, він хапає її під пахви й штовхає на ліжко (у цей час незапнутий халат, який був на ній, спадає додолу), й каже: «Ходи сюди!» А Ема йому: «Але ж, Карло, Карло». І хоч вона дужа, як віл, та жінці не вдається звільнитися від рук того маленького, сухореброго, як підліток, тридцятипятирічного Нарциса. Зірвавши з неї білизну, Карло валить жінку на ліжко й злазить верхи.
Нотатка 8ПРОДОВЖЕННЯ
У порівнянні з таким початком усе, що Карло змушений робити у канавезькому маєтку та в Турині неподалік, може лише померхнути. Та так уже воно буває, не завжди все найцікавіше трапляється наприкінці. Ема пішла на вечірку, на яку збиралася, звісно, трохи запізнившись, та цій дрібниці ніхто не надав великого значення. Щойно вона пішла, Карло пообідав наодинці. Йому прислужувала нова служниця, сільська дівчина з ххх. Тоді у тій місцині ще можна було знайти собі служниць, власне, як і століттями раніш. Жінці було майже тридцять. Карло відразу втнувся у неї особливим поглядом, поглядом надто увічливого хазяїна, причіпливого не лише поглядом, а й вередливого в їжі тощо. Принісши йому супницю із першою стравою, жінка помічає, що хазяїн тримає руки в паху; вона не могла цього не помітити, а от чоловік сидів з опущеними очима. А коли вона принесла йому курку, і то була смачнюча курка з добрими овочами, штани на ньому вже були розстебнуті; жінка намагається не зважати, та Карло цього разу дивиться просто на неї й помічає, що її погляд упав на білу майку, що випнулася з-під розстебнутої застібки на штанях. Отож, поки служниця йому прислужує, Карло засовує руку в штани, сильно стискаючи пеніс, витягає його. Він не зводить з неї своїх мутно-блакитних очей, що водночас заподіюють біль і внушають покору, починаючи ставити питання, які змушують жінку, якій платять за те, щоб вона прислужувала, до шанобливих відповідей: